Рішення

від 17.08.2020 по справі 640/1746/20

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 серпня 2020 року м. Київ № 640/1746/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженні, без виклику сторін, адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України

про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на рівнозначній

посаді, стягнення коштів за час вимушеного прогулу,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі по тексту - відповідач) з наступними позовними вимогами:

- скасувати наказ Голови комісії з реорганізації Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27 грудня 2019 року №903-к;

- поновити позивача на державній службі на рівнозначній посаді Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України;

- стягнути на користь позивача з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з розбивкою помісячно та нарахуванням ЄСВ з 28 грудня 2019 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у відношенні позивача порушено процедуру звільнення, зокрема, в частині попередження про наступне вивільнення не пізніше, ніж за два місяці, надання переважного права на залишення на роботі, не враховано при звільненні положення Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту , не конкретизовано підставу звільнення позивача.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 січня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Від відповідача надійшов відзив, з якого вбачається про незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки оскаржуваний наказ є таким, що прийнятий відповідачем на підставі та у спосіб, передбачений Законом України Про державну службу , що свідчить про його законність.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2020 року відповідача зобов`язано надати довідку про середню заробітну плату позивача та копію особової справи позивача.

У відповіді на відзив позивачем зазначено, що доводи відповідача не грунтуються на нормах матеріального права та суперечать фактичним обставинам, відповідачем не конкретизовано дату, з якої розпочато процедуру звільнення позивача; відповідачем порушено порядок звільнення, визначений Кодексом законів про працю України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.

Матеріалами справи підтверджено, що наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 20 вересня 2019 року №507 затверджено план заходів з реорганізації Міністерства аграрної політики та продовольства України, відповідно до розділу Кадрові питання якого, зокрема, визначено письмове попередження працівників Мінагрополітики про можливе наступне вивільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці із одночасним внесенням пропозицій щодо заміщення посад у Мінекономіки та їх призначення у порядку переведення після затвердження штаного розпису Мінекономрозвитку; повідомлення Профспілкової організації Мінекономіки, Мінагрополітики стосовно планового звільнення працівників - членів профспілкової організації у зв`язку з реорганізацією - до дати попередження працівників Мінагрополітики; звільнення працівників Мінагрополітики, які відмовились від запропонованих посад у Мінекономіки - не раніше 2 місяців з дати внесення пропозицій щодо заміщення посад.

Наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 18 вересня 2019 року №26 затверджено структуру апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, відповідно до якого, зокрема, до апарату відповідача входить департамент персоналу, який складається з п`яти відділів та 1 сектору.

Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27 грудня 2019 року №930-к Про звільнення ОСОБА_1 звільнено позивача, заступника директора департаменту кадрового забезпечення та роботи з персоналом - начальника відділу організаційного розвитку, 28 грудня 2019 року у зв`язку із реорганізацією Міністерства аграрної політики та продовольства України, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України Про державну службу .

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України Про державну службу державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Відповідно до статті 5 Закону України Про державну службу правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Статтею 83 Закону України Про державну службу визначені підстави для припинення державної служби, а саме - державна служба припиняється:

1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону);

2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону);

3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону);

4) за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону);

5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону);

6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону);

7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;

8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади";

9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 881 цього Закону).

Законом від 19 вересня 2019 року № 117-IX Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади були внесені зміни та доповнення до Закону України Про державну службу від 10 грудня 2015 року № 889-VIII, який набув чинності 25 вересня 2019 року.

Так, статтею 87 Закону № 889-VIII у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом України від 19 вересня 2019 року № 117-IX передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу;

2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;

3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;

4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення може бути нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання.

За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

У разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.

Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

Статтею 43 Закону №889-VIII визначено, що підставами для зміни істотних умов державної служби є: 1) ліквідація або реорганізація державного органу; 2) зменшення фонду оплати праці державного органу; 3) скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу.

Згідно з пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року № 829 Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади було прийнято рішення реорганізувати Міністерство аграрної політики та продовольства України (далі - Мінагрополітики) шляхом приєднання до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі - Мінекономіки). Пунктом 7 цієї постанови установлено, що Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України є правонаступником майна, прав і обов`язків Міністерства аграрної політики та продовольства України.

В подальшому, постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 2019 року № 838 Питання Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства (із змінами, внесеними згідно постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2019 року № 1053) були внесені зміни до деяких постанов Кабінету Міністрів України та затверджено Положення про Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, а також внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 05 квітня 2014 року № 85 Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів виконавчої влади, інших державних органів - збільшено чисельність апарату Мінекономіки до 1355 одиниць, у тому числі державних службовців - 1351 одиниця, враховуючи приєднану чисельність реорганізованого Міністерства агарної політки та продовольства України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05 квітня 2014 року № 85 Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів виконавчої влади, інших державних органів (зі змінами згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2019 року № 1053) у додатку 1 затверджено граничну чисельність працівників апарату Мінекономіки у кількості 1335 одиниць, у тому числі державних службовців - 1331 одиниця.

Відповідно до наказу Мінекономіки від 05 листопада 2019 року № 322 Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України в. о. державного секретаря Мінекономіки О.О. Черних 07.11.2019 року, оприлюдненого на сайті Мінекономіки за посиланням https://www.me.gov.ua/Ascod/List?lang=uk-UA&id=6100980f-2505-40b6-ab5b 6328305f2bb3&tag=Dokumenti&fNum=322 , затверджено та надіслано на розгляд та погодження до Міністерства фінансів України листом з вихідним номером 2102-14/46241-03 від 07 листопада 2019 року, Штатний розпис на 2019 рік апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України у кількості 1335 штатних одиниць.

Враховуючи викладене, чисельність працівників апарату Мінагрополітики в структурі Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства у 2019 році була збережена повністю.

Крім того, як вже зазначалося судом, наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 20 вересня 2019 року № 507, підписаним Головою комісії з реорганізації Міністерства аграрної політики та продовольства України Т. Миловановим, було затверджено План заходів, пов`язанні з реорганізацією Мінагрополітики.

Судом під час розгляду справи встановлено, що позивач у будь-якій формі не звертався до відповідача з приводу звільнення та припинення державної служби та не був попереджений відповідачем про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці до зміни істотних умов державної служби. Відповідачем перед звільненням не запропоновано позивачу жодної іншої рівноцінної посади державної служби та (або) іншої роботи, навіть нижчої посади (посади державної служби), в тому числі декретної у цьому або іншому державному органі. Відповідачем жодним чином не було мотивовано та аргументовано звільнення позивача з державної служби та відсутності можливості подальшого використання позивача на державній службі. Перед звільненням позивача Відповідачем не з`ясовано питання наявності у позивача переважного права на залишення на роботі (посаді), а також не проводився порівняльний аналіз продуктивності праці працівників за період їх роботи при вивільненні. Крім того, матеріали справи не містять доказів звернення відповідача до Профспілкової організації Мінекономіки, Мінагрополітики стосовно планового звільнення працівників - членів профспілкової організації у зв`язку з реорганізацією.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 04 вересня 2019 року № 6-р (ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України констатував, що всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.

У пункті 2.2 вказаного рішення зазначено, що зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.

З приписів Конституції України випливає, що незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника.

Відповідно до статті 2-1, 5-1 Кодексу законів про працю України, забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України Про запобігання корупції , а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, окрім іншого: вільний вибір виду діяльності; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Таким чином, саме на державу покладено обов`язок забезпечувати рівність трудових прав усіх громадян та гарантувати правовий захист від незаконного звільнення. Відповідно, оскільки держава здійснює свої функції через систему державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), відповідні обов`язки (їх неухильне додержання та виконання) покладаються на такі державні органи.

Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 22 Конституції України закріплено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Суд зазначає, що відповідно до роз`яснень Національного агентства України з питань державної служби від 06 лютого 2020 року № 85р/з, де зазначено, що порядок вивільнення державних службовців положеннями Закону України Про державну службу не врегульовано.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону Про державну службу дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Суд зауважує, при вивільненні працівників (державних службовців) державного органу у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців, скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізацією державного органу, враховуючи положення частини третьої статті 5 Закону № 889, застосовують норми КЗпП.

Верховним Судом у постанові від 08 травня 2019 року по справі № 806/1175/17 викладено: Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частини першої, третьої статті 49-2 КЗпП, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом періоду та які існували на день звільнення. Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів дотримання ним установленої законом процедури звільнення позивача, зокрема в частині вирішення питання наявності у працівника переважного права на залишення на роботі, що передбачено статтею 42 КЗпП.

Згідно статті 42 Кодексу законів про працю України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Тобто, при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов`язаний, зокрема, перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.

Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов`язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника. Тому при застосуванні положень статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі слід враховувати в тому числі і наявність дисциплінарного стягнення.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але у підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП.

Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен з`ясовувати сам суб`єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 813/1713/16.

Проте, відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження здійснення порівняльного аналізу продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.

З урахуванням викладеного, у суду наявні всі підстави для висновку про допущення відповідачем протиправної бездіяльності під час процедури вивільнення позивача (попередження про вивільнення та наступне звільнення) у вигляді не пропонування іншої рівноцінної (рівнозначної) посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі, порушено право позивача щодо переважного залишення на роботі, тоді як встановлені обставини в ході розгляду справи свідчать про їх наявність.

Доказів зворотного відповідачем не надано, а судом не встановлено.

Такі висновки суду підтверджуються обставинами, що є предметом дослідження у даній справі відносно звільнення позивача з посади державної служби, який призначався на відповідну посаду у порядку, визначеному положеннями Закону № 889-VIII до набрання чинності вищенаведеними змінами та доповненнями, внесеними Законом від 19 вересня 2019 року № 117-IX, що надавало йому певні соціальні гарантії, впевненість у майбутньому тощо, проте позивач був звільнений саме на підставі зміненої Законом від 19 вересня 2019 року № 117-IX статті 87 Закону № 889-VIII, яка набрала чинності 25 вересня 2019 року та виключала норму щодо процедури вивільнення державних службовців за ініціативою суб`єкта призначення, погіршивши становище позивача, яке існувало до прийняття нової норми закону.

За таких обставин позовні вимоги про визнання протиправним та скасування спірного наказу про звільнення ОСОБА_1 від 27 грудня 2019 року № 903-к є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо вимог про поновлення на рівнозначній посаді, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Правова позиція з цього приводу є усталеною у судовій практиці. Верховний Суд України в постанові від 28 жовтня 2014 року у справі №21-484а14 сформулював правову позицію, з якою погодився Верховний Суд у своїх постановах від 16 травня 2019 року у справі №823/5361/15 та від 16 травня 2019 року у справі № 820/10744/15, за якою встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, - кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 05 квітня 2005 року Афанасьєв проти України вказав, що спосіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - повинен бути ефективним як у законі так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції.

Враховуючи вимоги частини другої статті 40 та частини першої статті 235 КЗпП України, у випадку неможливості поновити позивача на попередній посаді у зв`язку з реорганізацією Міністерства аграрної політики та продовольства України, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача запропонувати чи призначити позивача на рівнозначну посаду тій, що він займав до звільнення з роботи, в новоутвореній установі шляхом переводу.

Таким чином, враховуючи встановлення судом факту незаконного звільнення позивача із займаної посади та, враховуючи, що Міністерство аграрної політики та продовольства України реорганізовано, він підлягає поновленню на рівнозначній посаді з 28 грудня 2019 року (наступний день за днем звільнення).

Також, виходячи з наведених норм та встановлених обставин, позивач має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 28 грудня 2019 року по день ухвалення судового рішення.

Середній заробіток визначається відповідно до частини першої статті 27 Закону України Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 32 Постанови Пленум Верховного Суду України Про практику розгляду судами трудових спорів від 06 листопада 1992 року № 9 у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 рок у справі № 21-395а13, в якій зазначено, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Відповідно до пункту 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 Порядку).

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Згідно з довідкою від 15 червня 2020 року № 68 про середньомісячну заробітну плату позивача, подану суду за підписом голови комісії з реорганізації Мінагрополітики, середньоденна заробітна плата становить 2 132,67 грн.

Виходячи з наведених величин, судом здійснено розрахунок середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу з 28 грудня 2019 року по 17 серпня 2020 року (157 робочих днів), який становить 334 829,19 грн та підлягає стягненню на користь позивача.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.

Згідно частини 2 статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного наказу щодо звільнення позивача з посади з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби, - виконуються негайно.

Беручи до уваги наведену процесуальну норму суд вважає, що рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення суми заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 37471967) про визнання протиправним та скасування наказу від 27 грудня 2019 року № 903-к, поновлення на роботі - задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27 грудня 2019 року №903-к.

3. Поновити ОСОБА_1 на іншій рівнозначній посаді відповідно до його кваліфікації та професійної компетентності в цьому або державному органі, який є правонаступником Міністерства аграрної політики та продовольства України з 28 грудня 2019 року.

4. Стягнути з Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 334 829 (триста тридцять чотири тисячі вісімсот двадцять дев`ять) гривень 19 копійок.

5. Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на аналогічній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць.

Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.В. Аверкова