Постанова

від 02.09.2020 по справі 229/4142/19

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер 229/4142/19

Номер провадження 22-ц/804/1965/20

Єдиний унікальний номер 229/4142/19 Головуючий у 1 інстанції Гонтар А.Л.

Номер провадження 22-ц/804/1965/20 Доповідач Корчиста О.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

02 вересня 2020 року Донецький апеляційний суд у складі:

головуючого судді Корчистої О.І.

суддів: Никифоряка Л.П., Тимченко О.О.

за участю секретаря Гуляєва М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Донецького апеляційного суду в м. Бахмуті цивільну справу №229/4142/19 за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю КАМОС до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 ,

на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 19 лютого 2020 року,

встановив:

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

У липні 2019 року Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю Камос (далі СТОВ КАМОС ) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним.

Зазначило, що 01 листопада 2007 року між СТОВ КАМОС та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, кадастровий номер земельної ділянки 1425583100:02:000:0070;1425583100:02:000:0069. 19 серпня 2009 року цей договір був зареєстрований у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах за № 04.09.170.00063. Договір укладено на 15 років, тобто до 19 серпня 2024 року.

24 травня 2019 року з інформації Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру СТОВ КАМОС стало відомо, що зазначена земельна ділянка одночасно перебуває в оренді й у ОСОБА_2 , державна реєстрація права оренди здійснена 10 серпня 2017 року та 01 серпня 2017 року, строк на 100 років.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на одні й ті ж земельні ділянки одночасно існує два договори оренди землі; первісним договором оренди землі є договір укладений ОСОБА_1 з СТОВ КАМОС ; власник земельної ділянки ОСОБА_1 до СТОВ КАМОС з приводу припинення договору оренди землі не зверталась і підстави вважати договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ КАМОС , таким, що припинив свою дію, відсутні; договори про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельних ділянок між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладені з порушенням вимог земельного законодавства, ЦК України і згідно приписів частини 1 ст. 203 ЦК України є недійсними, у зв`язку з чим просило: визнати недійсними договори про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки загальною площею 5,45 га та 5,52 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0070;1425583100:02:000:0069, які розташовані на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, що були укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 11 березня 2013 року.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 19 лютого 2020 року позовні вимоги СТОВ КАМОС до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, задоволено.

Визнано недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки загальною площею 5,45 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0070, розташованої на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, що був укладений 11 березня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований Костянтинівською міською радою 10 серпня 2017 року, номер запису про державну реєстрацію 3656369.

Визнано недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки загальною площею 5,52 га, кадастровий номер 425583100:02:000:0069, розташованої на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, що був укладений 11 березня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований Костянтинівською міською радою 01 серпня 2017 року, номер запису про державну реєстрацію 36414468.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь СТОВ КАМОС судові витрати по сплаті судового збору в сумі 960,50 гривень. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь СТОВ КАМОС судові витрати по сплаті судового збору в сумі 960,50 гривень.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Дружківського міського суду Донецької області від 19 лютого 2020 року, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ОСОБИ, ЯКА ПОДАЛА АПЕЛЯЦІЙНУ СКАРГУ

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відсутні докази, того, що на день можливого укладення договорів про встановлення права користування земельними ділянками йому і ОСОБА_1 було відомо про можливу наявність вже укладеного та зареєстрованого договору оренди земельних ділянок між ОСОБА_1 та позивачем.

Твердження про те, що 01 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та позивачем був укладений договір оренди землі не підтверджується доказами.

Суд не надав оцінки обставинам, пов`язаним з невиконанням позивачем вимог ст.15 Закону України про оренду землі .

Суд невірно застосував положення ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України як правову підставу для визнання недійсним договорів про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітезису) від 11.03.2013 року.

Можлива наявність існування державної реєстрації декількох прав оренди на одну земельну ділянку не могло бути підставою для прийняття судом рішення саме про визнання недійсним договорів про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітезису) від 11.03.2013 року.

Судом не було досліджено договір та його зміст, який був визнаний недійсним. При відсутності доказів, суд визнав недійними договори. Крім того, суд вийшов за межі позовних вимог, визнавши недійсним договір оренди земельної ділянки, в той час як позивач просив суд визнати недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).

УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

28 травня 2020 року до Донецького апеляційного суду надійшов відзив від ОСОБА_1 , в якому зазначено, що при відсутності доказів існування самих договорів про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітезису) площею 5,52 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0069 та земельну ділянку площею 5,52 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0070, розташовані на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, укладених 11.03.2013 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнав їх недійсним.

ПОЯСНЕННЯ СТОРІН У СУДОВОМУ ЗАСІДАННІ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

В судове засідання апеляційного суду сторони не з`явились, повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи.

Відповідно до положень частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки кадастровий номер 1425583100:02:000:0070;1425583100:02:000:0069, площею 10,970 га, яка розташована на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ДН № 197552, виданим 13 червня 2005 року Ясинуватською районною державною адміністрацією Донецької області.

01 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та СТОВ КАМОС укладено договір оренди землі б/н, відповідно до умов якого ОСОБА_1 , як орендодавець, надає, а СТОВ КАМОС , як орендар, приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, площею 10,97 га (рілля), строком на 15 років; орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 1,1% нормативної грошової оцінки, що становить 993,47 гривень на рік, до кінця поточного року. Договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Договір зареєстрований у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах , про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 19 серпня 2009 року за № 04.09.170.00063 (а.с.7 зворотний бік). Тобто договір оренди землі № б/н від 01.11.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ КАМОС , був зареєстрований 19 серпня 2009 року відповідно до вимог законодавства, що діяло на той час, та є чинним з моменту його державної реєстрації до 19 серпня 2024 року.

11 березня 2013 року між ОСОБА_1 , як орендодавцем, та ОСОБА_2 , як орендарем, укладено договори про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), згідно яких власник надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 5,45 га та 5,52 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0070;1425583100:02:000:0069, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які знаходяться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області; договір укладено на 100 років, починаючи з дати його реєстрації; за користування земельними ділянками орендар сплачує орендну плату в розмірі 160000 гривень. Право користування за цими договорами зареєстровано 10 серпня 2017 та 01 серпня 2017 року, номер запису 36563690 та 36414468 відповідно, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24 травня 2019 року.

ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення.

МОТИВИ, З ЯКИХ ВИХОДИВ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД, ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно з частиною першою, другою та п`ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що укладення договорів оренди земельних ділянок між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суперечить частині 1 статті 95 ЗК України, частині 1 статті 25 Закону України Про оренду землі , Закону України від 01.07.2004 року № 1952-IV Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки, які підлягають захисту шляхом визнання оспорюваного договору оренди недійсним.

Такі висновки суду відповідають вимогам матеріального та процесуального закону, а також фактичним обставинам справи.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з вимогами частини першої статті 4 ЦПК України кожна особи має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав,свободи чи чинних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, а межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно пункту 9 Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України Про оренду землі .

Відповідно до статті 13 Закону України Про оренду землі договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частиною 1 статті 95 ЗК України, частиною 1 статті 25 Закону України Про оренду землі встановлено, що орендар земельної ділянки має право, зокрема, самостійно господарювати на землі з дотримання умов договору оренди землі.

Згідно із частиною 2 статті 95 ЗК України, статті 27 Закону України Про оренду землі орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

Відповідно до частин 2, 3 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною.

Аналогічні положення містить і частина 2 статті 16 ЦК України, згідно якої одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки кадастровий номер 1425583100:02:000:0070;1425583100:02:000:0069, площею 10,970 га, яка розташована на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ДН № 197552, виданим 13 червня 2005 року Ясинуватською районною державною адміністрацією Донецької області.

01 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та СТОВ ім. С.М.Кірова (яке згідно Протоколу №2 Зборів учасників СТОВ ім. С.М.Кірова від 18 листопада 2015 року змінило назву на СТОВ КАМОС (а.с.12)) укладено договір оренди землі б/н, відповідно до умов якого ОСОБА_1 , як орендодавець, надає, а СТОВ ім. С.М.Кірова , як орендар, приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, площею 10,97 га (рілля), строком на 15 років; орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 1,1% нормативної грошової оцінки, що становить 993,47 грн. на рік, до кінця поточного року. Договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Договір зареєстрований у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах , про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 19 серпня 2009 року за № 04.09.170.00063 (а.с.7 зворотний бік). Тобто договір оренди землі № б/н від 01 листопада 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ КАМОС , був зареєстрований 19 серпня 2009 року відповідно до вимог законодавства, що діяло на той час, та є чинним з моменту його державної реєстрації до 19 серпня 2024 року.

11 березня 2013 року між ОСОБА_1 , як орендодавцем, та ОСОБА_2 , як орендарем, укладено договори про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), згідно яких власник надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 5,45 га та 5,52 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0070;1425583100:02:000:0069, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які знаходяться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області; договір укладено на 100 років, починаючи з дати його реєстрації; за користування земельними ділянками орендар сплачує орендну плату в розмірі 160000 гривень.

Право користування за цими договорами зареєстровано 10 серпня 2017 та 01 серпня 2017 року, номер запису 36563690 та 36414468 відповідно, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24 травня 2019 року. (а.с.9,10)

Починаючи з 2004 року та до теперішнього часу правові, економічні, організаційні засади створення у складі державного земельного кадастру єдиної системи державної реєстрації речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно, обмежень цих прав регулюються Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень від 01 липня 2004 року № 1952-IV.

Цей Закон регулює відносини, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості.

Відповідно до статті 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень , державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав.

Частинами 3, 4 та 6 статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень визначено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.

Будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього Закону, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті та статтею 4-1 цього Закону.

Частиною п`ятою статті 6 Закону України Про оренду землі від 06 жовтня 1998 року право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Разом з цим, порядок проведення державної реєстрації прав визначено статтею 15 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, а також Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №868.

Пунктами 8 та 13 цього Порядку передбачено, що для проведення державної реєстрації прав заявник подає органові державної реєстрації прав, нотаріусові, заяву. Разом із заявою заявник подає необхідні для державної реєстрації прав документи, визначені цим Порядком, їх копії, документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав, та документ про сплату адміністративного збору.

Отже, з метою запобігання виникненню подвійної реєстрації права оренди однієї земельної ділянки, дотримання гарантій достовірності зареєстрованих прав на нерухоме майно, визначених державою, абзацом першим пункту 8-1 частини 2 статті 9 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень передбачено обов`язок державного реєстратора прав на нерухоме майно під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року запитувати від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов`язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо оформлених речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки.

Разом з цим, порядок проведення державної реєстрації прав визначено статтею 15 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, а також Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №868.

Пунктами 8 та 13 цього Порядку передбачено, що для проведення державної реєстрації прав заявник подає органові державної реєстрації прав, нотаріусові, заяву. Разом із заявою заявник подає необхідні для державної реєстрації прав документи, визначені цим Порядком, їх копії, документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав, та документ про сплату адміністративного збору.

Для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи, визначені цим Порядком, зокрема, укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чи його дублікат (пункти 36, 37 Порядку).

Відповідно до пункту 15 Порядку під час розгляду заяви і документів, що додаються до неї, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями, зокрема щодо: 1) обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у встановлених законом випадках); 2) повноважень заявника; 3) відомостей про нерухоме майно, речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; 4) наявності обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до закону; 5) наявності факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

Аналогічна правова норма визначена статтею 9 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень , де вказано, що державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

Згідно з частиною четвертою статті 15 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

У свою чергу, пунктом 96 Порядку передбачено, що державний реєстратор встановлює наявність (відсутність) записів про: державну реєстрацію права власності або іншого речового права на нерухоме майно у Реєстрі прав власності на нерухоме майно - під час проведення вперше державної реєстрації права власності на нерухоме майно у Державному реєстрі прав; обтяження нерухомого майна іпотекою в Державному реєстрі іпотек - під час проведення вперше державної реєстрації права власності на нерухоме майно або іпотеки у Державному реєстрі прав; обтяження речових прав на нерухоме майно в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна - під час проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; обтяження податковою заставою речових прав на нерухоме майно у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, порядок доступу до якого встановлює Мін`юст, - під час проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав.

Вимогами пункту 94 Порядку також встановлено, що під час проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав державний реєстратор використовує дані Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, Державного реєстру іпотек та Державного реєстру обтяжень рухомого майна для цілей справляння адміністративного збору та/або перенесення відомостей із зазначених реєстрів до Державного реєстру прав.

Державний реєстратор у разі відсутності відомостей у Державному реєстрі прав та Реєстрі прав власності на нерухоме майно використовує реєстраційні дані, які містяться на паперовому носії інформації (реєстрові книги та реєстраційні справи, ведення яких здійснювали підприємства бюро технічної інвентаризації), - у разі їх наявності в органі державної реєстрації прав.

Тобто, аналіз наведених норм дає підстави вважати, що до повноважень державного реєстратора входить дослідження документів на предмет їх відповідності вимогам законодавства, визначення факту виникнення у заявника речового права на нерухоме майно або ж його обтяження, а також встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно.

Крім того, саме зазначені положення Закону встановлюють межі дослідження наведених юридичних фактів. Цими межами і є подані документи та права, які з них виникають.

Межею встановлення юридичних фактів щодо речових прав на нерухоме майно або їх обтяжень, які виникли внаслідок правочину, є сам правочин. Державний реєстратор має провести аналіз змісту та форми документів, оскільки, по-перше, для державної реєстрації може подаватися підроблений документ, а тому відповідальність перед законним власником за проведення державної реєстрації прав на підставі такого документа може нести держава в особі державного реєстратора; по-друге, при складанні документа особа, яка здійснювала його підготовку, може допустити технічну помилку у імені суб`єкта, адресі об`єкта або в інших відомостях, у зв`язку з чим зі змісту цього документа будуть витікати суперечності.

Державний реєстратор у силу свого правового статусу не може сліпо слідкувати документам тих органів, які їх видали. За нього несе відповідальність держава, а тому він повинен робити все в межах його компетенції для того, щоб надати учасникам обороту нерухомості державні гарантії охорони та захисту їх прав на нерухомість. Ця обставина, у свою чергу, має позитивно впливати на весь оборот об`єктів нерухомого майна й захищеність прав його учасників, оскільки мінімізує ризики державної реєстрації прав на нерухоме майно або їх обтяжень з помилками.

Наведене відповідає засадам державної реєстрації прав, закріпленим статтею 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень , зокрема, частини 2 цієї норми, яка обумовлює, що держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Згідно з частиною першою статті 27 Закону України Про оренду землі орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

Орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України Про оренду землі ).

Одним з речових прав на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України).

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України (частина перша статті 102-1 ЗК України).

Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (частина перша статті 407 ЦК України).

Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього кодексу.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною (пункт в частини третьої статті 152 ЗК України).

Таким чином, укладення договорів між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є перешкодою для позивача у реалізації наявного в нього права користування тією ж самою земельною ділянкою.

Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі № 6-94цс13, від 09 грудня 2015 року у справі № 6-849цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1512цс16, однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв`язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів.

Укладення договорів оренди землі на об`єкти, право оренди на які за не припинено, не може визнаватися законним, оскільки одна й та сама земельна ділянка не може одночасно бути об`єктом оренди за двома різними договорами, укладеними з різними орендарями.

Такий висновок зроблений в постанові Верховного Суду у справі № 659/326/19 (провадження № 61-22607св19) від 01 квітня 2020 року, у справі № 229/4059/19 (провадження № 61-1970св20) від 24 червня 2020 року.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладення договору між укладення договорів оренди земельних ділянок між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суперечить частині 1 статті 95 ЗК України, частині 1 статті 25 Закону України Про оренду землі , Закону України від 01.07.2004 року № 1952-IV Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки, які підлягають захисту шляхом визнання оспорюваного договору оренди недійсним.

Враховуючи, що одна і та ж сама земельна ділянка не може одночасно бути об`єктом оренди за двома різними договорами, укладеними із різними орендарями, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб недійсним на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.

З огляду на викладене вище колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оскаржених договорів оренди недійсним.

До аналогічного висновку прийшла в своїй постанові від 19 лютого 2020 року (№ 387/515/18) Велика Палата Верховного Суду.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободі. (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказує на те, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати мотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, серед іншого, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на приписи законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок, що випливає зі статті 6 Конвенції, з мотивування може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи (див. mutatismutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі Проніна проти України ( Pronina v. Ukraine ) від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

У § 30 рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії`ЄСПЛ зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Апеляційний суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення відповідає вимогам закону і підстави для його скасування відсутні.

РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 19 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий О.І. Корчиста

Судді: Л.П. Никифоряк

О.О. Тимченко