Рішення

від 12.08.2020 по справі 122/14б-06/11

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" серпня 2020 р. м. Київ Справа № 122/14б-06/11

Господарський суд Київської області у складі судді Мальованої Л.Я. за участю секретаря судового засідання Майбороди В.М. розглянувши справу

За позовом Ліквідатора ВАТ "Київське спеціалізоване автотранспортне

підприємство - 1001" Демчана Олександра Івановича, м. Київ

до 1) Приватного малого підприємства "Леонар", Київська обл., Вишгородський район, с. Старі Петрівці

2) Товариство з обмеженою відповідальністю "ВВС Плюс", м. Київ

про визнання недійсним правочину та витребування майна

Представники сторін:

Позивача - Різник О.Ю.;

Відповідача 1 - Гудзера Т.С.;

Відповідача 2 - не з`явився.

Обставини справи:

Ліквідатор ВАТ "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство - 1001" Демчан О.І. звернувся в межах справи про банкрутство до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29.09.2005 р. укладеного між ВАТ "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство - 1001" та ПМП "Леонар", повернути 93/100 частки виробничої бази та витребувати з чужого незаконного володіння майно у ТОВ "ВВС ПЛЮС" 7/100 частки виробничої бази, що знаходиться за адресою: Київська обл., Вишгородський район, с. Старі Петрівці, вул. Польова, буд. 15.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що підставою для визнання оскаржуваного правочину недійсним є те, що договір купівлі-продажу укладено особою - заступником голови правління Віценком Ю.І. який не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності, що встановлено у рішенні суду від 01.08.2013р. у справі №911/2060/13, що є підставою для застосування ст.215, ч. 2 ст. 203 ЦК України.

Представник позивача підтримав позов в повному обсязі.

Представник відповідача 1 заперечив проти позову, просить застосувати позовну давність.

Представник відповідача 2 в судове засідання не з`явився, про причини неявки не повідомив суд належним чином, вимоги суду викладені в ухвалі від 13.02.2020 року не виконав.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -

ВСТАНОВИВ:

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що в ході виконання повноважень ліквідатора банкрута арбітражним керуючим Демчаном О.І. встановлено, що ВАТ Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001 відчужило на користь ПМП Леонар виробничу базу за адресою: Київська обл., Вишгородський район, с. Старі Петрівці, вул. Польова, 15 на підставі договору купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Голуб Л.А. 29.09.2005р. за №4746, зареєстрований в Державному реєстрі правочинів 29.09.2005р. за №863202, зареєстрований у Вишгородському бюро технічної інвентаризації 29.11.2005р. в реєстрову книгу №1/9 за реєстровим №11911947.

З метою отримання копії договору ліквідатор звернувся із запитами до приватного нотаріуса Голуб Л.А. та КП Вишгородське БТІ , які було залишено без відповіді та задоволення.

Під час ознайомлення з матеріалами справи №911/2060/13 ліквідатором виявлено примірник договору купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Голуб Л.А. 29.09.2005р. за №4746, який додавався акціонером ВАТ КСАТП-1001 ОСОБА_1 до позову про визнання рішень Спостережної ради підприємства оформлених протоколами №7 від 17.01.2005р., №10 від 21.07.2005р. та №12 від 16.12.2004р. недійсними, а також копія указаного договору додавалася представником ПМП Леонар до апеляційної скарги б/н від 30.04.2015р. на рішення господарського суду Київської області від 01.08.2013р. у справі №911/2060/13.

Від імені ВАТ КСАТП-1001 оскаржуваний правочин вчинявся заступником Голови правління Віценком Юрієм Івановичем, який діяв на підставі статуту, зареєстрований 13.09.1999р. за №1704, Протоколу №12 від 16.12.2004р. та Протоколу №10 від 21.07.2005р. засідань Спостережної ради банкрута.

Рішенням господарського суду Київської області від 01.08.2013р. у справі № 911/2060/13 визнано недійсним рішення Спостережної ради ВАТ КСАТП-1001 , що оформлене протоколом №7 від 17.01.2005 року; визнано недійсним рішення Спостережної ради ВАТ КСАТП-1001 , що оформлене протоколом №10 від 21.07.2005 року; визнано недійсним рішення Спостережної ради ВАТ КСАТП-1001 , що оформлене протоколом №12 від 16.12.2004 року.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.01.2016р. у справі №911/2060/13 апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПМП Леонар на рішення від 01.08.2013р. припинено.

Ухвалою ВГСУ від 21.03.2016р. у справі №911/2060/13 залишено в силі ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 28.01.2016р.

Таким чином, рішенням суду від 01.08.2013р., яке є чинним, визнано недійним управлінські рішення колегіального органу управління ВАТ КСАТП-1001 про відчуження виробничої бази за адресою: Київська обл., Вишгородський район, с. Старі Петрівці, вул. Польова, 15 та про уповноваження Віценка Юрія Івановича на укладення спірного правочину.

У рішенні суду від 01.08.2013р. у справі №911/2060/13, крім іншого, встановлено, що на підставі оспорюваних рішень Спостережної ради, що оформлені протоколами №12 від 16.12.2004 року, №7 від 17.01.2005 року, №10 від 21.07.2005 року підприємство ВАТ КСАТП - 1001 в особі заступника голови правління Віценко Юрій Іванович продало Приватному малому підприємству Леонар будівлі виробничої бази які знаходяться за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Cт. Петрівці, вул. Польова, 15, будівлі та споруди загальною площею 1301,1 кв. м.

Враховуючи викладене, а також наявність обмеження повноважень Голови Товариства на укладання угод на суму більше 100000,00 грн., Спостережна рада Товариства, приймаючи рішення про відчуження частини об`єктів нерухомості та наділивши Голову правління Товариства повноваженнями, прийняття яких належить виключно вищому органу товариства - загальним зборам товариства, перевищило межі своїх повноважень.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що рішення Спостережної ради Відкритого акціонерного товариства Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство - 1001 , оформлені протоколами: №12 від 16.12.2004 року, № 7 від 17.01.2005 року та №10 від 21.07.2005 року, прийняті з перевищенням компетенції, а тому позовні вимоги про визнання зазначених рішень недійсними є обгрунтованими та підлягають задоволенню .

Також в судовому рішенні від 01.08.2013р. встановлено наступні обставини: Пунктами 6.3.14-6.3.16 cт. 6.3 та пунктом 3 cт. 6.4 Статуту ВАТ Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001 в редакції від 13.09.1999 року передбачено, що засідання Ради ВАТ вважаються правомочними, якщо в них беруть участь члени Ради, які мають більше 60% голосів.

Голосування на засіданнях Ради ВАТ проводиться за принципом одна акція один голос.

Рішення на засіданні Ради ВАТ вважається прийнятим, якщо за нього віддано не менш, як 60% голосів, присутніх на засіданні.

До компетенції Спостережної ради належить, зокрема, надання повноважень голові правління товариства на укладення угод (договорів) і надання гарантій від імені Товариства на суму більше 100 000 грн., а також надання повноважень на укладення кредитних договорів, договорів застави, договорів по відчуженню об`єктів нерухомості та транспортних засобів Товариства незалежно від суми цих договорів (угод).

Рішенням Господарського суду Київської області від 21.05.2009 року у справі №К5/047-09 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ВАТ Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001 про визнання частково недійсним Статуту Товариства, пункти 6.3.14-6.3.16 cm. 6.3 та пункт 3 cт. 6.4 Статуту Товариства визнані недійсними.

Зважаючи на викладене, судовими рішеннями у справі №911/2060/13 встановлено, що оскаржуваний правочин від імені ВАТ КСАТП-1001 (продавець) вчинено особою - заступником голови правління Віценком Ю.І. який не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Згідно інформаційної довідки №186522656 від 28.10.2019р. наразі нерухоме майно, яке відчужене за оскаржуваним правочином, знаходиться у власності ТОВ ВВС Плюс (частка власності - 7/100) та ПМП Леонар (частка власності - 93/100).

ТОВ ВВС Плюс на запит ліквідатора надало копію договору купівлі-продажу від 02.03.2006р. за яким отримало від ПМП Леонар 7/100 частки виробничої бази, в користування передано - Е-склад ППМ та будинок заправника, 1987р. забудови, загальною площею 17,7 кв.м., Ж-навіс, 5,6 - огорожа, II - У - тротуар.

Визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК.

Цивільний кодекс України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому, визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 2 ст. 203 ЦК України визначено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

У постанові ВС від 28.11.2019 р. у справі №910/8357/18 судом зроблено наступний висновок: Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Цивільний кодекс України правом оспорювати правочин не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи". Для вирішення питання про визнання недійсним правочину оспорюваного заінтересованою особою правове значення має встановлення впливу наслідку вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У даному випадку важливим є врахування, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення її виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину. Тому у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним.

Частиною 1 ст. 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, ПМП Леонар , у разі визнання оскаржуваного правочину недійсним, зобов`язане повернути отримане нерухоме майно за спірним договором.

Згідно ч.І ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, важливою умовою звернення з віндикаційним позовом (стаття 388 ЦК України) є відсутність між позивачем і відповідачем зобов`язально-правових відносин.

Добросовісним повинен вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати, а недобросовісним володільцем - та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ч. 1 ст. 387 ЦК).

Тобто витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово - правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК, зокрема якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Позивач зазначає, що нерухоме майно, яке вибуло з володіння ВАТ КСАТП-1001 на підставі спірного договору купівлі-продажу, але в подальшому визнаного недійсним, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Оскільки спірний договір купівлі-продажу, на підставі якого спірне майно було вилучено з володіння боржника, підлягає визнанню судом недійсними, і підстави, на яких воно було набуте, згодом відпала, ТОВ ВВС Плюс зобов`язане повернути зазначене вище нерухоме майно в порядку віндикації.

06.03.2020 року відповідачем подано до загального відділу суду відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

При цьому відповідно до частин першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Наведена позиція узгоджується також з постановою Верховного Суду України судової палати у цивільних та господарських справах від 16.09.2015 у справі № 6-68цс15.

Про відсутність повноважень у Віценко Ю.І. на укладення оспорюваного договору Позивачу стало відомо з 01.08.2013р., тобто після визнання рішенням Господарського суду Київської області недійсними рішень, на підставі яких діяв Віценко Ю.І. , укладаючи з Відповідачем договір купівлі-продажу. Отже, перебіг позовної давності за вимогами Позивача почався 01.08.2013р., а сплив 01.08.2016р., тому, в задоволенні позову має бути відмовлено в зв`язку із спливом позовної давності.

Відповідно до ч. І ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Згідно з ч. 2 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.

Всупереч викладеному як на підставу для визнання оспорюваного правочину недійсний Позивач посилається на те, що цим правочином порушується його право власності на нерухоме майно, яке відчужено без правових підстав. Незаконно відчужене майно могло бути використане у господарській діяльності позивача, що у свою чергу могло запобігти утворенню кредиторської заборгованості. Таким чином, у позивача відсутні встановлені ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особамі розглядаються як дії самої юридичної особи.

Відтак, для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору) оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Частиною сьомою статті 261 ЦК України передбачено, що винятки з правила частини першої ціє статті можуть бути встановлені законом. Законом України Про відновленні платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) спеціальних норм про позовну давність (у тому числі для звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними угод боржника) не встановлено.

Отже, початок перебігу строку позовної давності є днем, коли саме арбітражний керуючий у справі про банкрутство дізнався про оспорювані правочини.

У разі пред`явлення позову у межах справи про банкрутство як особою, право якої порушене (боржником), так і в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою (арбітражним керуючим) перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатись про порушення її права або про особу, яка його порушила; оскільки в протилежному випадку має місце безпідставне наділення арбітражного керуючого як особи, що у справі про банкрутство діє від імені боржника, особливим статусом з наданням тим самим боржнику як носію права у спорі не передбаченої нормами закону переваги перед іншими учасниками цього спору у захисті своїх прав та інтересів, зокрема, обмежує протилежну сторону спору у захисті своїх прав та інтересів щодо предмета спору, і, відповідно, ставить її у нерівне становище перед суб`єктом звернення - боржником/арбітражним керуючим.

Згідно ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Виходячи з викладеного, суд не вбачає підстав для задоволення позову у даній справі у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

В силу ч. 1 ст.129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, таким чином, враховуючи відмову у задоволені позовних вимог, витрати по оплаті позову судовим збором підлягають покладенню на позивача.

Керуючись ст. ст. 129, 232-233, 237-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Дане рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення відповідно до ст. ст. 240-241 Господарського процесуального кодексу України .

Повний текст рішення підписано 01.09.2020 року.

Суддя Л.Я. Мальована