Рішення

від 04.09.2020 по справі 922/1920/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" вересня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/1920/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

без повідомлення (виклику) учасників справ

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Укрдніпрогаз , м. Київ,

до Товариства з обмеженою відповідальністю Стар-Лайт-Плюс , м. Харків,

про стягнення 69 585,76 грн. (ціна позову визначена судом до ст. 163 ГПК України),-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю Укрдніпрогаз , звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю Стар-Лайт-Плюс , про стягнення заборгованості у загальному розмірі 69 309,73 грн., що складається з суми основного боргу у розмірі 57 457,00 грн., 3% річних у розмірі 725,28 грн., подвійної облікової ставки НБУ у розмірі 4 795,93 грн., інфляційних втрат в розмірі 861,85 грн. та штрафу за прострочення платежу у розмірі 10% від невиконаного зобов`язання у розмірі 5 745,70 грн.

06 липня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі № 922/1920/20. Розгляд справи № 922/1920/20 ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

13 серпня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято до розгляду відзив Товариства з обмеженою відповідальністю Стар-Лайт-Плюс із доданими до нього документами (вх. № 17213 від 27 липня 2020 року) та долучено його до матеріалів справи.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

05 липня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю Укрдніпрогаз (постачальник, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю Стар-Лайт-Плюс (покупець, відповідач у справі) укладено договір поставки № 05072019/1 до умов якого постачальник зобов`язується передати у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити скраплений газ, надалі - Товар , відповідно до умов цього договору та/або додаткових угод до нього. Об`єм, асортимент (найменування, марка товару), базис поставки, терміни і умови транспортування визначаються відповідною додатковою угодою до цього договору (пункт 1.1., 1.2. договору). Відповідно до пункту 3.1. договору поставка товару в рамках цього договору проводиться окремими погодженими об`ємами . Погоджений об`єм , надалі об`єм - обумовлена постачальником та покупцем кількість товару, визначена додатковою угодою до цього договору. Кількість товару, поставленого постачальником та прийнятого покупцем в рамках кожної додаткової угоди, фіксується в товарно-транспортних документах: залізничній накладній (СМГС) або товарно-транспортній накладній/видатковій накладній в залежності від умов відвантаження товару (пункт 3.2. договору). Пунктом 7.1. договору передбачено, що покупець здійснює 100% попередню оплату товару шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника, якщо інше не передбачене додатковою угодою. У разі невиконання покупцем умов оплати вартості товару, зазначених в додаткових угодах до даного договору, покупець сплачує на користь постачальника (крім суми заборгованості) пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми прострочення платежу за кожен день прострочення платежу. У разі невиконання або неналежного виконання покупцем умов оплати вартості товару, зазначених в додаткових угодах до даного договору, покупець сплачує на користь постачальника, окрім пені, передбаченої цим пунктом, штраф у розмірі 10% від суми прострочення платежу за кожен випадок несплати або невчасної сплати вартості товару (пункт 9.3. договору). Сторонами у пункті 13.1. договору зазначено, що договір вступає в силу з дати його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2019 року включно, а в частині взаєморозрахунків - до їх повного завершення.

Контрагентами, на виконання умов договору, було погоджено та підписано додаткову угоду № 6 від 27 грудня 2019 року, яка вступила в дію з дати її підписання, відповідно до якої зобов`язані сторони узгодили, що постачальник зобов`язується передати у власність, а покупець прийняти і оплатити товар на загальну вартість 378 000,00 грн. за умовами оплати: 100% оплати до 14 січня 2020 року включно, у разі невиконання покупцем умов оплати товару нараховується пеня 0,5% від суми прострочення платежу за кожен день прострочення платежу (пункт 1, 2, 5, 7 додаткової угоди № 6).

27 грудня 2019 року позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар на загальну суму 380 457,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 665 від 27 грудня 2019 року та товарно-транспортною накладною на відпуск нафтопродуктів (нафти) № 195 від 27 грудня 2019 року року.

Як зазначає позивач, оплата за товар була здійснена відповідачем не в повному обсязі, через що утворилась заборгованість у сумі 57 457,00 грн., у зв`язку з чим підприємство-позивача було змушено звернутись до суду з метою захисту порушених прав і законних інтересів.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з правочинів.

Майново-господарські зобов`язання між суб`єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 Господарського кодексу України, далі по тексту - ГК України) і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору (стаття 627 ЦК України).

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки. Згідно положень стаття 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Обов`язок щодо здійснення оплати отриманого товару, відповідно до положень договорів поставки та статей 712, 692 ЦК України, виникає у відповідача, з моменту після прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, даний факт підтверджується первинним бухгалтерським документом, яким в цих правовідносинах є видаткова накладна, відповідно до положень статті 1, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами у даній справі був підписаний Акт звірки взаєморозрахунків за період з 01 червня 20019 року по 01 червня 2020 року, у відповідності до якого за відповідачем рахується заборгованість у сумі 57 457,00 грн. Зазначений акт підписаний як з боку позивача, так і з боку відповідача.

У постанові Верховного Суду від 19 квітня 2018 року у справі № 905/1198/17 та від 05 березня 2019 року у справі № 910/1389/18 викладено правову позицію, згідно з якою відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.

Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб.

Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Так, за умовами пункту 3.2 договору кількість товару, поставленого постачальником та прийнятого покупцем в рамках кожної додаткової угоди, фіксується в товарно-транспортних документах: залізничній накладній (СМГС) або товарно-транспортній накладній/видатковій накладній в залежності від умов відвантаження товару.

Відповідно до стаття 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України)

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 ЦК України, відповідно до яких зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, належне виконання зобов`язання є виконання зобов`язань, з додержанням вимог і принципів виконання зобов`язання встановленими умовами договору та приписами чинного законодавства.

Як встановлено з матеріалів справи, в рамках укладеного договору між зобов`язаними контрагентами були проведені визначені господарські операції, а саме позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар, що підтверджується видатковою накладною № 665 від 27 рудня 2019 року на суму 380 457,00 грн.

Вказана видаткова накладна підписана уповноваженими представниками за дорученнями на одержання ТМЦ та скріплені печатками сторін, а також в них міститься посилання на реквізити договору. Таким чином, дані видаткові накладні підтверджується виконання позивачем своїх зобов`язань за договором з поставки відповідачу товару.

За приписами статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, однією із основних умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Згідно частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо Договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Строк щодо здійснення відповідачем повної оплати переданого (поставленого) товару, відповідно до умов додаткової угоди № 6 становить до 14 січня 2020 року (пункт 5).

Отже, сторони на власний розсуд, з урахуванням принципу свободи договору, втіленим у цивільному законодавстві, визначили певний проміжок часу (до 14 січня 2020 року включно) до закінчення якого покупець має можливість здійснити повний розрахунок із продавцем за поставлений товар.

Як стверджує позивач та не заперечується відповідачем у заяві по суті справи (відзив), за останнім рахується заборгованість у сумі 57 457,00 грн.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження вчасної оплати поставленого товару у строки, які обумовлені сторонами в договорі. За таких обставин, оскільки відповідач прийняв товар, однак не в повному обсязі оплатив позивачу його вартість, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Водночас, судом встановлено, що під час розгляду справи в суді (позивач звернувся із даним позовом до суду 16 червня 2020 року за допомогою поштової установи) відповідачем сплачено на користь позивача суму основної заборгованості в загальній сумі 59 559,00 грн., що підтверджуєтся копіями платіжних доручень, які наявні в матеріалах справи та предсталені відповідачем. При цьому, суд звертає увагу, що сума основного боргу, яка фігурує предметом позову по даній справі складає 57 475,00 грн., а відповідачем сплачено 59 559,00 грн., тобто загальний розмір перерахованих грошових коштів відповідачем є таким, що перевищує розмір основної заборгованості, що заявлена в межах даного позову, на суму 2 102 грн.

Як свідчать платіжні доручення, які надані відповідачем, призначення платежу є наступним" "Плата за газ скраплений зг. рах. № 474 від 27 грудня 2019 р., дог. № 05072019/1 від 05.07.2019 р."

Відповідно до пункту 3.1 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку України № 22 від 21 січня 2004 року (далі - Інструкція), платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 7 до цієї Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків. Згідно з пунктом 3.7. Інструкції, реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Таким чином, у розумінні наведених норм визначення призначення платежу належить виключно платнику. Платник може змінити реквізит "призначення платежу" до списання коштів з його рахунку, оформивши нове платіжне доручення. Відповідно отримувач коштів в свою чергу не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платником чітко визначено призначення платежу.

Отже, суд не впразі змінювати призначення платежу та відповідно лише може констатувати, що відповідачем було сплачено суму основного боргу у розмірі 57 457,00 грн. в межах розгляду даної справи.

За приписами пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України, господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутні предмет спору.

З огляду на факт сплати відповідачем суми основної заборгованості під час розгляду справи, провадження у справі в частині стягнення 57 457,00 грн. основної заборгованості підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України.

Оскільки Закон України "Про судовий збір" визначає алгоритм повернення судового збору, а саме за клопотанням особи, яка його сплатила (частина 1 статті 7 Закону), питання про повернення сплаченого судового збору буде вирішено судом, після отримання від позивача відповідного клопотання.

Суд попереджує сторін, що у разі закриття провадження у справі повнорне звернення до суду із спором між сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Водночас, суд враховуючи, що відповідач у встановлений договором строк свого обов`язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов`язання (у період, який вказано позивачем), дії відповідача є порушенням договірних зобов`язань (стаття 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (стаття 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України).

Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до пункту 9.3. договору у разі невиконання покупцем умов оплати вартості товару, зазначених в додаткових угодах до даного договору, покупець сплачує на користь постачальника (крім суми заборгованості) пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми прострочення платежу за кожен день прострочення платежу.

Додатковою угодою № 6 від 27 грудня 2019 року у пункті 5 встановлено, що у разі невиконання покупцем умов оплати товару нараховується пеня 0,5% від суми прострочення платежу за кожен день прострочення платежу.

При цьому, з огляду на норми Закону України Про відповідальність за невчасне виконання грошових зобов`язань (стаття 4), за яким розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, рахуючи, що 0,5% від суми прострочення платежу є вищим аніж розмір подвійної облікової ставки НБУ, розрахунок штрафної санкції повинен здійснюватись виключо у відповідності до норм Закону України Про відповідальність за невчасне виконання грошових зобов`язань , тобто з розрахунку подвійної ставки НБУ, що діяла у період за який стягується пеня.

Дії відповідача щодо несвоєчасної оплати є порушенням умов договору, що є підставою для застосування відповідальності відповідно до умов пункту 9.3. договору.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд вважає його невірним та таким, що не повністю відповідає приписам чинного законодавства в силу допущених арифметичних та методологічних помилок, в тому числі, при визначенні кількості днів за відповідні періоди прострочення.

Так, згідно з частиною 2 статті 252 Цивільного кодексу України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до частини першої статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

Згідно із частиною 1 статті 3 Європейської конвенції про обчислення строків від 16 травня 1972 року строки, обчислені у днях, тижнях, місяцях і роках починаються опівночі dies a quo і спливають опівночі dies ad quem. Проте положення попереднього пункту не заважають тому, щоб та чи інша дія, яка має бути здійснена до спливу встановленогостроку, виконувалася у день dies ad quem лише до закінчення нормального робочого часу.

Правовий аналіз вказаних норм матеріального права свідчить про те, що пеня може бути нараховані лише за кожен повний день прострочення виконання зобов`язання, а день фактичної поставки товару не включається до періоду часу, за який може здійснюватися стягнення пені.

У той же час, із наданого позивачем розрахунку пені судом встановлено, що її розрахунок за видатковою накладною було здійснено з урахуванням дня, в який відбулася поставка товару, що суперечить вищезазначеним положенням чинного законодавства.

Здійснивши перерахунок штрафної санкції, з урахуванням пункту 10.3 договору, приписів статті 231 ГК України, суд встановив, що арифметично вірною та такою, що повністю відповідає положенням чинного законодавства є сума пені в розмірі 4 753,54 грн.

Суд, зазначає, що окрім пені, позивач просить стягнути з відповідача штраф у розмірі 10 % від суми простроченого платежу у сумі 5 745,70 грн.

Так, пунктом 9.3. договору передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання покупцем умов оплати вартості товару, зазначених в додаткових угодах до даного договору, покупець сплачує на користь постачальника, окрім пені, передбаченої цим пунктом, штраф у розмірі 10% від суми прострочення платежу за кожен випадок несплати або невчасної сплати вартості товару (пункт 9.3. договору).

Статтею 230 ГК України визначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, які учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі неналежного виконання господарського зобов`язання. Цією ж статтею визначено види штрафних санкцій - неустойка, штраф, пеня. При цьому порядок нарахування та розмір санкцій, які можуть бути встановлені договором, встановлені частиною 4 статті 231 ГК України: у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання, в певній визначеній грошовій сумі, у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Таким чином одночасне стягнення пені та штрафу не суперечить вимогам чинного законодавства та статті 61 Конституції України, а відтак посилання відповідача на неможливість одночасного стягнення пені та штрафу є необґрунтованими. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09 лютого 2018 року у справі № 911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17 та від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17).

Враховуючи викладене, перевіривши розрахунки на підставі поданих первинних документів та розрахунків, які містяться в матеріалах справи, суд визнав позовні вимоги позивача, про стягнення 10 % штрафу за порушення строку оплати, передбаченої додатковою угодою № 6 від 27 грудня 2019 року в розмірі 5 745,70 грн. законними та обґрунтованими.

Виходячи із положень статті 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу та 3% річних, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Відповідно до статті 78 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року (Віденської конвенції), до якої Україна приєдналася відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 7978-ХІ від 23 серпня 1989 року, та яка набула чинності 01 лютого 1991 року, встановлено, що "якщо сторона допустила прострочення у виплаті ціни чи іншої суми, інша сторона має право на відсотки з простроченої суми".

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку з чим таке зобов`язання є триваючим.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16.

Отже, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивач нарахував та просить стягнути з відповідача суму зростання боргу з урахуванням індексу інфляції у сумі 861,85 грн. та три відсотки річних у сумі 725,28 грн.

Здійснивши перерахунок 3 % річних та інфляційних втрат, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов`язання, а також порядку розрахунків, погодженого сторонами, господарський суд вважає, що арифметично вірними до стягнення похідних вимог, обумовлених статтею 625 ЦК України, є розмір 3% річних у сумі 722,54 грн. та інфляційних нарахувань у сумі 864,26 грн.

Відповідно до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог в частині стягнення інфляційних нарахувань, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню в сумі, зазначеній в прохальній частині позовної заяви, а саме в сумі 861,85 грн.

Що стосується витрат позивача на професійну правничу допомогу в сумі 30 000 грн., суд зазначає наступне.

У відзиві відповідач не погоджується із розміром вартості правової допомоги адвоката у розмірі 30 000,00 грн., відповідно до принципу співмірності, зазначає про практику Верховного Суду у справі № 915/237/18.

Суд, зазначає наступне.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 126 Кодексу).

У частині 3 статті 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи 19 серпня 2019 року між адвокатом Маловічко Іриною Віталіївною (адвокат, виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю Укрдніпрогаз (замовник, позивач у справі) укладено договір № 1/19 про надання правової допомоги у відповідності до якого замовник замовляє, а виконавець приймає на себе зобов`язання з якісного і своєчасного гадання замовнику послуг, а замовник зобов`язується приймати та своєчасно оплачувати належним чином надані послуги на правову допомогу.

Сторонами договору у пункті 3.1 договору вартість послуг визначається сторонами в окремому додатку до цього договору, за погодженням сторін до поплаченого замовником часу включається весь час, витрачений виконавцем за виконання послуг замовника. Виконавець самостійно веде погодинний облік наданих замовником послуг (пункт 3.2., 3.4. договору).

В підтвердження вартості послуг, пов`язаних з наданням правової допомоги адвокатом Маловічко Іриною Віталіївною, було надано суду акт надання послуг № 9 від 29 травня 2020 року на суму 132 740,00 грн. При цьому, за даним актом, позивач визначає лише окремий вид надання послуг, а саме пункт 3 вище зазначеного акту, який має наступне формулювання Складання та надсилання претензії до ТОВ Стар лайт плюс , підготовка та збір документів, складання позовної заяви до ТОВ Стар лайт плюс , участь в судових засіданнях 1 інстанції, підготовка відповіді на відзив, підготовка пояснень по справі .

Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатом Маловічко Іриною Віталіївною професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.

Чинне господарське процесуальне законодавство не ставить у залежність розподіл витрат особи на професійну правничу допомогу, на користь якої ухвалено рішення, від факту оплати нею цих послуг на рахунок адвоката.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати позивача на професійну правничу допомогу підлягають розподілу.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Витрати, понесені відповідачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 Кодексу).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Кодексу).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті126 Кодексу).

Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача, відповідно до положень статті 126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Зазначена позиція суду щодо застосування статті 129 Господарського процесуального кодексу України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.

В даній справі відповідач зазначає про те, що розмір на професійну допомогу в розмірі 30 000,00 грн. є неспівмірним.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об"єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі №922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Так, з наданого позивачем акту надання послуг № 9 від 29 травня 2020 року, слідує, що для представництва інтересів клієнта адвокатами надано наступний перелік послуг:

- складання та надсилання претензії до ТОВ Стар лайт плюс , підготовка та збір документів, складання позовної заяви до ТОВ Стар лайт плюс , участь в судових засіданнях 1 інстанції, підготовка відповіді на відзив, підготовка пояснень по справі (кількість 1 послуга, ціна - 30 000,00 грн.).

Як вже було зазначено вище, між позивачем та адвокатом досягнута домовленість щодо розміру винагороди за надання професійної правничої допомоги в суді першої інстанції у розмірі 30 000,00 грн.

Разом з тим, акт приймання-передачі наданих послуг не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат (додаткова постанова Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18).

З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг у суді першої інстанції, затрачений ним час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалось), на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 30 000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, не відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, що не узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 3 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.

Даний правовий висновок суд обґрунтовує наступним.

Даний спір для кваліфікованого юриста є спором незначної складності та фактично є спором про стягнення заборгованості за договором із застосуванням пункту договору щодо наслідків построчення (пеня) та статті 625 ЦК України, до якого наявна стала практика Верховного Суду у подібних правовідносинах. Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають. Крім того, судом перевірені розрахунки в частині похідних вимог (пеня, штраф, інфляційні нарахування та 3% річних), та встановлено помилки у їх розрахунках, також представником позивача не вірно визначено суму позову, до якого було враховано витрати на професійно допомогу, що не узгоджується із нормою статті 163 ГПК України.

Враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, тощо, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви відповідача про розподіл судових витрат і стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 2 500,00 грн.

Крім того, суд звертає увагу позивача та його представника, що учасники судового процесу зобов"язані керуватись завданням господарського процесу, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесу та сприяти своєчасному, всебічному, повному та об"єктивному встановленнню всіх обставин справи. В даному випадку, своїми пасивними діями, позивач (та його представник) не сприяв встановленню всіх об"єктивних обставнин справи, оскільки станом на 31 серпня 2020 року (дата останнього платіжного доручення, яким охоплюється перерахування відповідачем грошових коштів щодо погащення основної суми заборгованості в рамках спірних правовідносин) позивач був обізнаний про факт перерахування відповідачем грошових коштів, однак не проінформував суд та не надав відповідні докази здійснення активній дій стороною спору (відповідачем), спрямованих на погащення основної частини забргованості за договором.

Варто наголосити на тому, що поряд із законодавчим забезпеченням доступу до правосуддя, значний вплив на конституційно-правовий механізм реалізації права на доступ до правосуддя здійснюють самі сторони, шляхом точного, послідовного і неухильного дотримання процесуального алгоритму, що передбачений, зокрема, Господарським процесуальним кодексом України.

В даному випадку, позивач (та його представник) не сприяли суду у встановленні всіх об"єктивних обставин справи через суб`єктивне та пасивне ставленням до результатів розгляду справи.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Suominen v. Finland від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Hirvisaari v. Finland від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

Враховуючи усе вищевикладене, суд приходить до висновку що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пунктом 2 частини 1 статті 129, статтями 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252, господарський суду Харківської області, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Стар-лайт-Плюс (62416, Харківська область, Харківський район, селище міського типу Пісочин, провулок Шевченко, будинок 27, квартира 15, ідентифікаційний код юридичної особи 40254778) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Укрдніпрогаз (02094, місто Київ, вулиця Червоноткацька, будинок 40, ідентифікаційний код юридичної особи 42525629) три відсотки річних у розмірі 722,54 грн., інфляційні втрати у розмірі 861,85 грн., пеню у розмірі 4 753,54 грн., штраф у розмірі 5 745,70 грн., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 500,00 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) у розмірі 365,01 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Закрити провадження у справі № 922/1920/20 в частині стягнення основого боргу в сумі 57 457,00 грн.

В іншій частині позову - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено 04 вересня 2020 року.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/1920/20