Рішення

від 31.08.2020 по справі 916/556/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"31" серпня 2020 р.м. Одеса Справа № 916/556/20

Господарський суд Одеської області у складі судді Погребна К.Ф. при секретарі судового засідання Потребенко О.М. розглянувши справу №916/556/20

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Пансіонат з лікування "АІФА" (66314, Одеська область, Подільський район, с. Соболівка, вул. Шевченка, буд. 208а, код ЄДРПОУ 38543296)

до Приморської сільської ради Кілійського району Одеської області (Одеська область, Кілійський район, с. Приморське, вул. Центральна, 13а, код ЄДРПОУ 04379522)

про визнання договору недійсним та стягнення 96896,24 грн.

Представники сторін:

від позивача - Тарановський Д.С., ордер № 697466, дата видачі : 24.07.20;

від відповідача - Демидов А.О., ордер № 1010489, дата видачі : 24.07.20;

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Пансіонат з лікування "АІФА" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Приморської сільської ради про визнання договору недійсним та стягнення 96896,24 грн.

Ухвалою від 10.03.2020р. судом, у порядку ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, позовну заяву Товариство з обмеженою відповідальністю "Пансіонат з лікування "АІФА" було залишено без руху.

17.03.2020р. до господарського суду надійшла заява (вх. №2-6837/20) від Товариства з обмеженою відповідальністю "Пансіонат з лікування "АІФА" про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 23.03.2020р. було відкрито провадження по справі №916/556/20. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено до розгляду в засіданні суду.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 28.07.2020р. підготовче засідання було закрито, розгляд справи призначено по суті в судовому засіданні.

08.05.2020р. за вх. №11470/20 відповідач надав до суду відзив на позов, згідно якого позовні вимоги не визнає, вважає позовні вимоги не обґрунтованими безпідставними в зв`язку з чим в задоволені позову просить суд відмовити повністю.

Судом після повернення з нарадчої кімнати, в порядку ст. 240 ГПК України, було проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив .

01.05.2019 року між Приморською сільською радою (Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю Пансіонат з лікуванням Аіфа (Орендар) було укладено попередній договір № 1 резервування земельної ділянки.

Пунктом 1 договору встановлено, що даний договір укладено згідно рішення сесії Приморської сільської ради від 26.01.2018р. №306-VII-XXIV Про резервування земельних ділянок та встановлення орендної плати за землю в межах с. Приморське на період виготовлення проектної документації відведення земельної ділянки . Даний договір укладено до 31.12.2020 року на період здійснення землевпорядних робіт Орендарем та до дня отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку. Орендодавець та Орендар зобов`язуються укласти Договір оренди землі (надалі - Основний договів) загальною площею 12221 кв. м, яка розташована під базою відпочину за адресою: рекреаційна зона с. Приморське, вул. Курортна,139, Кілійського району Одеської області (надалі - Об`єкт оренди) на умовах, визначених цим Договором.

Орендар зобов`язується сплачувати передбачені цим Договором кошти та виготовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду для розміщення та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення із землеустрою - Об`єкту оренди протягам дії цього Договору (п.3 договору).

Відповідно до п.4 Підставою для виготовлення проекту землеустрою по передачі в оренду земельної ділянки є рішення сесії Приморської сільської ради 514-VІІ-XXXVI від 05.04.2019р.

Згідно п.5 договору, сторони гарантують, що Основний договір буде укладено, належним чином та підписано уповноваженими особами. Основний договір підлягає обов`язковій державній реєстрації згідно чинному законодавству (п.6 договору).

3 метою укладення та забезпечення Основного договору, Орендар сплачує на користь Орендодавця плату за резервування земельної ділянки починаючи з дня прийняття орендодавцем рішення-дозволу, вказаного у п.4цьогоДоговору.

Пунктом 11 договору передбачено, що сума орендної плати за резервування земельної ділянки складає 145 344,35грн за рік, у розмірі 7 (сім) відсотків від середньої вартості 1 кв.м земель в межах с. Приморського. Щорічно обчислення розміру орендної плати за резервування земельної ділянки здійснюється з урахуванням коефіцієнту індексації.

За посиланнями позивача, на виконання умов договору перерахував на користь Приморської сільської грошові кошти в сумі 96 896,24грн.

Позивач зазначає, що за вищевказаним попереднім договором товариство з обмеженою відповідальністю Пансіонат з лікуванням Аіфа взяло на себе зобов`язання щодо сплати орендної за землю в межах с. Приморське в період виготовлення проектної документації щодо відведення земельної ділянки за вищевказаною адресою.

В той же час, обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує, що ст. 235 ЦК України встановлено, що удаваним є правочин. який вчинено сторонами для приховання іншого правочину. який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину. який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Постановою від 10.04.2018 р. у справі № 916/814/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду встановив, що договір на резервування (використання) місця розташування об`єкта - це удаваний правочин, яким приховано договір оренди земельної ділянки, особливий порядок укладення якого визначено законодавством, і якого Орендодавцем не дотримано, тому є правові підстави для визнання спірного договору резервування земельної ділянки недійсним і відмови у задоволені первісних і зустрічних позовних вимог . При укладанні таких несправжніх договорів передбачені певні наслідки. Перш за все згідно закону (ст. 235 ЦК України): якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину. який сторони насправді вчинили. Так. Пленум ВСУ у своїй Постанові від 6 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними уточнює: за удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин. але між ними насправді інші правовідносини.

Позивач наголошує, що за таких обставин попередній договір № 1 резервування земельної ділянки, загальною площею 12221 кв.м, яка розташована під базою відпочинку АИСТ , за адресою: Одеська область, Кілійський р-н., рекреаційна зона с. Приморське, вул. Курортна 139 є удаваним правочином, а від так і недійсним.

Отже, посилаючись на вищенаведені обставини Товариство з обмеженою відповідальністю "Пансіонат з лікування "АІФА" звернулась до господарського суду Одеської області з відповідним позовом.

Дослідивши в сукупності всі обставини та матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства, що регулюють спірні відносини, суд дійшов висновку про відмову в задоволені позовних вимог з наступних підстав.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

За змістом ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

В контексті зазначеної норми, звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.

Заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому.

Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері господарсько-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Під захистом прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

З аналізу вищезазначених норм, вбачається, що під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача.

Так, звертаючись із відповідним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним попереднього договору № 1 резервування земельної ділянки, загальною площею 12221 кв.м. яка розташована під базою відпочинку АИСТ , за адресою: Одеська область, Кілійський р-н., рекреаційна зона с. Приморське, вул. Курортна 139 укладений між товариством з обмеженою відповідальністю Пансіонат з лікуванням Аіфа та Приморською сільською радою в обґрунтування позову позивачем було покладено обставини його укладання як удаваного, такого що приховує договір оренди.

Згідно із ч.ч.1,2 ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Згідно із ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості

Згідно із ч.ч.1-3 ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 3, 5 ст.203 Цивільного Кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Положеннями ч.ч.1, 2, 3 ст.215 Цивільного Кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6.11.2009р. №9 визначено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину - є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв`язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК України тощо).

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України, не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України, підставою набуття громадянами та юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результати аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

За приписами ч. 2 та ч. 6 ст. 123 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування.

Пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Статтею 235 Цивільного кодексу України встановлено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно з приписами пункту 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Як вказує позивача та встановлено судом, 01.05.2019 року між Приморською сільською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю Пансіонат з лікуванням Аіфа було укладено попередній договір № 1 резервування земельної ділянки, який на його думку є удаваним, оскільки приховує договір оренди.

З урахуванням положень п.1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, згідно до якого, господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов`язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству, суд дійшов до наступних висновків.

Згідно до п.3.11. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 Цивільного кодексу України, має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

Відповідно до частини 1 статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Дослідивши умови та положення укладеного між Приморською сільською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю Пансіонат з лікуванням Аіфа Попереднього договору № 1 резервування земельної ділянки від 01.05.2019 року, суд приходить висновку що його укладено не за для приховання іншого правочину - договору оренди земельної ділянки, тобто, зазначений договір - не є удаваним правочином згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України, оскільки йому не притаманні ознаки та умови договору оренди землі

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності (ст.93 Земельного кодексу України).

Відповідно до ст.792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі".

Відповідно до ст.1 ЗУ "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно із ст.13 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.14 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Згідно зі ст. 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент укладення договору) істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Статтею 4 ЗУ Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень зазначено, що державній реєстрації прав підлягають: 2) речові права, похідні від права власності: право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки;

Частина перша статті 93 ЗК України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 ЗК України).

Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 ЗК України).

З договору від 01.05.2019р. вбачається, що він не містить таких істотних умов та невід`ємних частин (встановлених ст.15 ЗУ "Про оренду землі"), як: кадастровий номер земельної ділянки, без наявності якого укладання договору оренди є неможливим. Строку оренди, оскільки умовами спірного договору чітко передбачено, що його укладено на строк до 31.12.2020р. на період здійснення землевпорядних робіт Орендарем та до дня отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку.

На думку суду зазначений договір був укладений з метою резервування земельної ділянки на період виготовлення проектної документації, та в подальшому на можливістьукладення договору оренди.

Більш того, як вбачається з матеріалів справи 26.04.2019р. позивач звернувся до відповідача із заявою, згідно якої просив відповідача укласти договір резервування земельної ділянки на 2019-2020р. розташованої в рекреаційної зоні с. Приморське, площею 12221 кв.м, під розміщення бази відпочинку Аіст на період виготовлення проектної документації відведення земельної ділянки. Тобто наявний факт добровільного волевиявлення позивача на укладання відповідного договору.

Щодо посилань позивача на наявність у нього обов`язку внесення податку на землю суд зазначає наступне.

Відповідно до положень ст. 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

У відповідності до статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі - продажу права оренди земельної ділянки.

В силу статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України у вказаній редакції).

З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття "земельний податок" і "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності".

На даний час позивач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдиною можливою формою здійснення плати за землю для землекористувача є орендна плата (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

Враховуючи не встановлення судом факту ознак удаваності правочину, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним попереднього договору № 1 резервування земельної ділянки, загальною площею 12221 кв.м. яка розташована під базою відпочинку АИСТ , за адресою: Одеська область, Кілійський р-н., рекреаційна зона с. Приморське, вул. Курортна 139 укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю Пансіонат з лікуванням Аіфа та Приморською сільською радою.

Щодо вимог позивача про стягнення грошових коштів в сумі 96 896,24грн. суд відмовляє в їх задоволенні з огляду на невизначеність останнім підстав та правових обґрунтувань стягнення з відповідача відповідних коштів.

У відповідності до частини першої статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст.79 ГПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Інші посилання позивача не спростовують висновків, до яких дійшов суд.

При цьому, суд звертає увагу сторін на те, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЧ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів… мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. І хоча п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суду обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Саме такі висновки викладені у рішенні ЕСПЧ від 10.02.2010р.у справі "Серявін та інші проти України"

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Таким чином, враховуючи вищезазначені обставини, аналізуючи норми законодавства та наявні в матеріалах справи докази, господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Товариству з обмеженою відповідальністю "Пансіонат з лікування "АІФА" в повному обсязі.

Судові витрати по сплаті судового збору покласти на позивача згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Пансіонат з лікування "АІФА" (66314, Одеська область, Подільський район, с. Соболівка, вул. Шевченка, буд. 208а, код ЄДРПОУ 38543296) до Приморської сільської ради Кілійського району Одеської області (Одеська область, Кілійський район, с. Приморське, вул. Центральна, 13а, код ЄДРПОУ 04379522) - відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Пансіонат з лікування "АІФА" (66314, Одеська область, Подільський район, с. Соболівка, вул. Шевченка, буд. 208а, код ЄДРПОУ 38543296) .

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.

Відповідно до ст. ст. 254, 256 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено 10 вересня 2020 р.

Суддя К.Ф. Погребна