Постанова

від 15.09.2020 по справі 905/3/19

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" вересня 2020 р. Справа № 905/3/19

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Россолов В.В., суддя Хачатрян В.С., суддя Терещенко О.І.,

за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.,

представники учасників судового процесу не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Фермерського господарства "Самара" (вх. №1977 Д/1) на рішення Господарського суду Донецької області від 22.05.2019 у справі № 905/3/19

за позовом: Заступника керівника Красноармійської місцевої прокуратури Донецької області (85300, Донецька область, м.Покровськ, вул.Центральна, буд.148) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області (84313, Донецька обл., місто Краматорськ, бульвар Машинобудівників, будинок 16, код ЄДРПОУ 39767332),

до відповідача: Фермерського господарства "Самара" (85581, Донецька область, Великоновосілківський район, с.Времівка, вул.Мічуріна, буд.33, код ЄДРПОУ 23181145)

про зобов`язання повернути у власність держави земельну ділянку,

ВСТАНОВИЛА:

Заступник керівника Красноармійської місцевої прокуратури Донецької області, м.Покровськ в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, м.Костянтинівка звернувся до Господарського суду Донецької області з позовною заявою до Фермерського господарства "Самара", с.Времівка про зобов`язання Фермерське господарство "Самара" повернути у власність держави земельну ділянку площею 34,4 га із земель запасу Великоновосілківської селищної ради.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що спірна земельна ділянка використовується Фермерським господарством "Самара" без належних правових підстав. Така ділянка була надана громадянину ОСОБА_1 (засновнику Фермерського господарства "Самара") на праві постійного користування, що посвідчено актом серії Б №082305. Виходячи з того, що вказаний громадянин помер у 2016 році, на думку прокурора, існують підстави для повернення у власність держави земельної ділянки площею 34,4 га, яка фактично перебуває у володінні і користуванні відповідача.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 22 травня 2019 року у справі №905/3/19 позовні вимоги задоволено; зобов`язано Фермерське господарство "Самара" повернути у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області земельну ділянку площею 34,4 га із земель запасу Великоновосілківської селищної ради; стягнуто з Фермерського господарства "Самара" на користь Прокуратури Донецької області судовий збір в сумі 8041,25 грн; стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області на користь Прокуратури Донецької області.

Задовольняючи позов суд першої інстанції зазначив, що право користування земельною ділянкою на підставі державного акту на право користування земельною ділянкою без укладення договору проо право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини. Встановивши ту обставину, що засновник Фермерського господарства "Самара" ОСОБА_1 помер у 2016 році, а між власником спірної ділянки (Великоновосілківською селищною радою Великоновосілківського району Донецької області), не укладались правочини, якими би передбачалась можливість передачі в порядку спадкування права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), земельна ділянка не надавалася у інше користування (оренду), про що свідчать листи №10-5-0.63-5229/2-18 від 05 вересня 2018 року Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, №1053/112-18 від 12 липня 2018 року Міськрайонного управління у Великоновосілківському районі та м. Донецьку, №3108/01-27 від 06 вересня 2018 року, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Фермерське господарство "Самара" з вказаним рішенням суду не погодилось, звернулось з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтуванні апеляційної скарги зазначає, що після створення, державної реєстрації Фермерського господарства "Самара" саме воно є фактичним землекористувачем земельної ділянки, у зв`язку з чим смерть його засновника громадянина ОСОБА_1 не є підставою для позбавлення фермерського господарства права постійного користування. Апелянт зазначає, що право постійного та безстрокового користування земельною ділянкою Фермерським господарством "Самара" підтверджується державним актам на право користування землею Б №082305 загальною площею 34,4 га , яким є чинними на даний час.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду у даній справі від 03 вересня 2020 року поновлено провадження у справі №905/3/19, розгляд справи призначено на 15 вересня 2020 р. о 10:30 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду, за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №132.

У судове засідання, яке відбулось 15 вересня 2020 року, представники сторін не з`явились, будучи належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи.

Колегія суддів, розглянувши матеріали справи встановила таке.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням від 12 серпня 1993 року Великоновосілківської районної ради народних депутатів "Про внесення змін до рішення районної ради народних депутатів від 17 квітня 1991 року "Про надання землі громадянину ОСОБА_1 для ведення селянського господарства" надано громадянину ОСОБА_1 у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства земельну ділянку площею 34,4 га, в т.ч. 32,2 га ріллі та 2,2 га сінокосу відповідно до проекту відводу, розробленого Донецькою філією інституту землеустрою УААН.

На виконання вказаного рішення районною радою видано громадянину ОСОБА_1 державний акт на право користування землею Б №082305 загальною площею 34,4 га для ведення селянського (фермерського) господарства, у межах згідно з планом землекористування. Вказаний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за №143 у 1994 році.

Як свідчать відомості, наявні у витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 23 березня 1994 року відбулась реєстрація юридичної особи - Фермерського господарства "Самара", одним із засновників якого виступив ОСОБА_1 .

Згідно з даними актового запису про смерть №156 від 23 травня 2016 року Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Великоновосілківського районного управління юстиції у Донецькій області, громадянин України ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 63 років.

Одночасно, як свідчить акт №286-ДК/291/АО/10/00/18 обстеження земельної ділянки, 06 серпня 2018 року старшим державним інспектором - в.о. начальника відділу контролю за використанням та охороною земель у Великоновосілківському, Мар`їнському районах та м.Донецьку, м.Вугледарі Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області Скоріним С.О. проведено обстеження частини земельної ділянки площею 17 га, яка знаходиться за межами населених пунктів на території Великоновосілківської селищної ради Великоновосілківського району Донецької області та розташована з західної сторони від земельної ділянки з кадастровим номером 1421255100:02:001:0450, та надана у 1994 році у постійне користування громадянину ОСОБА_1 на підставі державного акту Б №082305 та встановлено, що частина земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності площею 8,90 га самовільно зайнята та використовується для вирощування сільськогосподарських культур невідомими особами; земельна ділянка була засіяна пшеницею; на момент перевірки врожай був зібраний, а на земельній ділянці присутні залишки стерні та поживні залишки пшениці.

Разом з тим, на підставі наведених даних того ж дня посадовою особою Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держагеокадастру у Донецькій області складено акт №286-ДК/339/АП/09/01/18 перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом - земельної ділянки, у якому, зокрема, зафіксовано порушення вимог ст.ст.125, 126 Земельного кодексу України.

При цьому, за твердженням прокурора, між власником спірної ділянки (Великоновосілківською селищною радою Великоновосілківського району Донецької області, не укладались правочини, якими би передбачалась можливість передачі в порядку спадкування права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), земельна ділянка не надавалася у інше користування (оренду), про що свідчать листи №10-5-0.63-5229/2-18 від 05 вересня 2018 року Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, №1053/112-18 від 12 липня 2018 року Міськрайонного управління у Великоновосілківському районі та м.Донецьку, №3108/01-27 від 06 вересня 2018 року Великоновосілківської районної державної адміністрації Донецької області, внаслідок чого, враховуючи приписи ч.ч.1, 2 статті 407 Цивільного кодексу України відсутні правові підстави для визнання за спадкоємцями або іншими особами права користування чужою земельною ділянкою.

Наявність вказаних обставин зумовили звернення прокурора в інтересах держави в особі зазначеного вище органу до суду з даним позовом.

Досліджуючи питання наявності підстав представництва органами прокуратури інтересів держави колегія суддів враховує таке.

Зі змісту п. 3 ч.1 ст. 131- 1 Конституції України вбачається, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частиною 1 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (ч. 3 цієї ж статті).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява є підставою для порушення справи в господарському суді.

Згідно ч. 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ч.3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (ч.4 цієї ж статті).

Частиною 1 статті 55 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.

Зі змісту п. 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 вбачається, що під поняттям "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах", зазначеним у частині другій статті 4 Господарського процесуального кодексу України, потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

У рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Відтак, тлумачення п.3 ч.1 статті 131- 1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 статті 129 Конституції України).

Аналізуючи ч.3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" можна зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1)якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2)у разі відсутності такого органу.

Згідно зі ст.15- 1 Земельного кодексу України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

За змістом підп.13 п.4 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, затвердженого наказом №308 від 17.11.2016р. Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, вказаний орган розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Донецької області.

Відповідно до ст.ст.319, 386 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно зі ст.ст.15, 16 вказаного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі шляхом звернення до суду.

Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган державної влади здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Враховуючи викладене, Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області має право на звернення до суду за захистом порушеного права як власник та розпорядник земель державної власності сільськогосподарського призначення.

Аналогічна за змістом правова позиція наведена у постанові Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року у справі №472/598/16-ц.

Відтак, прокурором обрано належний орган, від імені якого здійснюється подання позову.

Поряд з цим колегія суддів зазначає, що підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Відповідно до висновків щодо застосування норм права викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №587/430/16-ц від 26 червня 2019 року прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший, другий і третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

-якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження;

-у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває права на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, передбачає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 визначено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

У даній справі обґрунтовуючи підстави представництва інтересів держави, прокурор зазначає, що невжиття Головним управлінням Держгеокадастру у Донецькій області, як власника земельної ділянки, дій щодо дослідження раціонального використання земельної ділянки та її охорони, призводить до порушення приписів земельного законодавства та інтересів держави, необхідність захисту яких покладено на органи прокуратури відповідно до п.3 ч.1 ст.131- 1 Конституції України.

В свою чергу, за твердженням прокурора, Держгеокадастр у Донецькій області як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, захист законних інтересів держави належним чином не здійснює. Вказані порушення, мають довготриваючий у часі характер та про їх існування з самого початку їх виникнення відомо його посадовим особами, які незважаючи на це, не вжили жодних заходів спрямованих на усунення зазначених порушень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 визначено, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Тобто, Великою Палатою Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 підтверджено, що невжиття компетентним органом протягом розумного строку після отримання повідомлення від прокуратури заходів щодо самостійного подання позову, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу, та є самостійною підставою для представництва прокурор інтересів держави і суспільства відповідно статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

З матеріалів справи вбачається, що у листі від 13 вересня 2018 року, надісланого керівнику Красноармійської місцевої прокуратури, Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області прохало прокуратуру розглянути питання щодо можливості подання позову по даному спору (Том 1, а.с.34).

У даному випадку матеріалами справи свідчать, що у порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" Красноармійською місцевою прокуратурою Донецької області надіслано Головному управлінню Держгеокадастру у Донецькій області повідомлення (запити) щодо питання подання нею позову до суду. У відповідь на таке повідомлення Головним управлінням Держгеокадастру у Донецькій області вказано про не вчинення ним дій, спрямованих на подання позову до господарського суду.

Відтак, Головним управлінням Держгеокадастру у Донецькій області особисто підтверджено не здійснення жодних дій, спрямованих на звернення до суду з відповідним позовом.

За таких обставин колегія суддів вважає доведеною з боку прокурора бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів держави.

З матеріалів справи вбачається, що 21 грудня 2018 року Красноармійською місцевою прокуратурою Донецької області надіслано Головному управлінню Держгеокадастру у Донецькій області повідомлення про звернення до Господарського суду Донецької області з відповідним позовом.

Колегія суддів враховує, питання раціонального використання земельних ресурсів, охорони землі, дотримання особами приписів земельного законодавства належить до інтересів держави.

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з аргументами суду першої інстанції з приводу дотримання прокуратурою процедури встановлення підстав для представництва, визначеної статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам колегія суддів зазначає про таке.

У відповідності до статті 3 Земельного кодексу України №562-ХІІ від 18.12.1990 року власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх.

Передача в постійне користування земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства громадянам була передбачена ст.7 Земельного кодексу України (в редакції станом на 1994 рік).

За змістом статті 19 Земельного кодексу України (у відповідній редакції) районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів надають земельні ділянки за межами населених пунктів із земель запасу для сільськогосподарського використання.

Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів (стаття 23 Земельного кодексу України №562-ХІІ від 18 грудня 1990 року).

Також, ч.2 статті 4 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції чинній на момент створення юридичної особи відповідача) було встановлено, що у постійне користування земля надається громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебувають у державній власності.

Згідно із ч.1 статті 51 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент створення Фермерського господарства "Самара") громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень ст. 7 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент створення Фермерського господарства "Самара") користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Згідно із ч.1 ст. 23 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент створення Фермерського господарства "Самара") право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки ОСОБА_1 , земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

19 черевня 2003 року прийнято новий Закон України №937-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон №937-IV), яким Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону №937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно із ч.1 ст. 5, ч.1 ст. 7 Закону №937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону №937-IV).

Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у ст. 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні ст. 44 Господарського кодексу України. При цьому, можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за ст. 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 року у справі №320/5724/17 (провадження № 14-385цс19).

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону №937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Верховний Суд України, застосовуючи приписи статей 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" №2009-XII, який був чинним до 29.07.2003 року, та статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону №937-IV, який набрав чинності 29.07.2003 року, вважав, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась (див. ухвали Верховного Суду України від 24.10.2007 року у справі №6-20859св07, від 10.10.2007 року у справі №6-14879св07, від 30.01.2008 року у справі №6-20275св07).

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13.03.2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20.06.2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22.08.2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21.11.2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12.12.2018 року у справі №704/29/17-ц, 16.01.2019 року у справі №695/1275/17 та у справі №483/1863/17, від 27.03.2019 року у справі №574/381/17-ц, від 03.04.2019 року у справі №628/776/18).

Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25.10.2001 року, який діяв з 01.01.2002 року (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22.09.2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Проте Конституційний Суд України Рішенням N 5-рп/2005 від 22.09.2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

Так, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 року по справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

У пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 року по справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у ст. 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Так, ст. 141 Земельного кодексу України передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до приписів частини першої ст. 27 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13.03.1992 року), яка діяла до 01.01.2002 року, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

З викладеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві (як чинному на момент створення Фермерського господарства "Самара", так і з 01.01.2002 року й до сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника СФГ відсутня.

Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин - смерті, хвороби, тощо.

Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

Звідси у разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення посилався на те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право (аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 25.04.2018 року по справі №399/374/16-ц та від 22.03.2018 року по справі №552/3951/17).

Втім варто зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі №922/989/18 відступила від вищевказаних висновків і вказала, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Як встановлено колегією суддів вище, громадянину ОСОБА_1 згідно державного акту на право користування землею Б №082305 загальною площею 34,4 га для ведення селянського (фермерського) господарства для ведення фермерського господарства. Вказаний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за №143 у 1994 році.

Після отримання громадянином - засновником Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації, останнім засновано Фермерського господарства "Самара", яке зареєстроване як юридична особа 23.03.1994 року.

Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою з дня державної реєстрації СФГ воно набуло права та обов`язки землекористувача (близький за змістом правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18).

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зі смертю ОСОБА_1 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування згідно з Державним актом на право постійного користування землею Б №082305 і зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №143 у 1994 році - не припинилось та зберіглось за Фермерським господарством "Самара".

Натомість висновок суду першої інстанції про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства, припинилось у зв`язку зі смертю особи, яка таке право отримала, наведеним нормам матеріального права не відповідає.

За приписами ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року №15, визначено, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади, спрямовані на припинення права користування земельною ділянкою поза межами підстав, закріплених у земельному законодавстві, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Як уже зазначалося, з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) виникають відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки цим господарством. Такі правомочності набувають сталого юридичного зв`язку саме з фермерським господарством, стають частиною його майна.

Конституція України закріплює, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною і правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя ст. 41 Конституції України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Поняття "майно" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації певного блага у внутрішньому праві країни. Згідно з Конвенцією, інші права та інтереси є активами, тому можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".

Звідси право користування земельною ділянкою, отриманою громадянином - засновником для ведення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, право на яке підпадає під її захист.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

ЄСПЛ у рішенні "Щокін проти України" від 14.10.2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви №23759/03 та №37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Говорячи про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених ст.ст. 140-149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 року у справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19).

Наразі будь-яких рішень щодо припинення права користування спірної земельною ділянкою з боку Держави (уповноважених на це органів) не приймалось.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволення позовних вимог керівника Красноармійської місцевої прокуратури Донецької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області до Фермерського господарства "Самара".

Наразі, позивачем всупереч ст.74 та ст.77 Господарського процесуального кодексу України не доведено, не обґрунтовано належними, допустимими та достатніми доказами наявність правових підстав для вчинення дій щодо повернення відповідачем спірної земельної ділянки.

Колегія суддів вважає, що твердження відповідача щодо суті спору, викладені ним в апеляційній скарзі ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, доведені належними, допустимими та достатніми доказами, тоді як господарським судом першої інстанції при прийнятті рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки, викладені у рішенні суду не відповідають обставинам справи.

Приймаючи до уваги вищевикладене, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фермерського господарства "Самара" підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Донецької області від 22 травня 2019 року у справі № 905/3/19 скасуванню з прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Щодо судових витрат, які складаються з судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги, то колегія суддів дійшла висновку про їх розподіл у відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а саме судовий збір за подання позовної заяви відшкодуванню не підлягає, натомість судовий збір за подання апеляційної скарги підлягає відшкодуванню з позивача на користь відповідача (апелянта).

Керуючись статтями 129, 240, 269, 270, п.2, ч.1 ст.275, п.1 п.3 ст. 277, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Самара" (85581, Донецька область, Великоновосілківський район, с.Времівка, вул.Мічуріна, буд.33, код ЄДРПОУ 23181145) задовольнити.

Рішення Господарського суду Донецької області від 22 травня 2019 року у справі № 905/3/19 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог заступника керівника Красноармійської місцевої прокуратури Донецької області (85300, Донецька область, м.Покровськ, вул.Центральна, буд.148) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області (84313, Донецька обл., місто Краматорськ, бульвар Машинобудівників, будинок 16, код ЄДРПОУ 39767332) до Фермерського господарства "Самара" (85581, Донецька область, Великоновосілківський район, с.Времівка, вул.Мічуріна, буд.33, код ЄДРПОУ 23181145).

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області (84313, Донецька обл., місто Краматорськ, бульвар Машинобудівників, будинок 16, код ЄДРПОУ 39767332) на користь Фермерського господарства "Самара" (85581, Донецька область, Великоновосілківський район, с.Времівка, вул.Мічуріна, буд.33, код ЄДРПОУ 23181145) витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 24 123, 75 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення її повного тексту.

Повний текст постанови складено 15 вересня 2020 року.

Головуючий суддя В.В. Россолов

Суддя В.С. Хачатрян

Суддя О.І. Терещенко