Рішення

від 10.09.2020 по справі 920/537/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

10.09.2020 Справа № 920/537/20 м. Суми

Господарський суд Сумської області у складі судді Джепи Ю.А. за участі секретаря судового засідання Галашан І.В. розглянувши без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи № 920/537/20

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю КОВАЛІВСЬКЕ (вул. Нова, буд. 9, смт Костянтинівка, Краснокутський район, Харківська область, 62042, ідентифікаційний код 31575033, email:3073909@gmail . com),

до відповідача: фізичної особи-підприємця Харченка Юрія Олександровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) ,

про розірвання договору та стягнення 27 500,00 грн .

ВСТАНОВИВ:

Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю КОВАЛІВСЬКЕ (вул. Нова, буд. 9, смт Костянтинівка, Краснокутський район, Харківська область, 62042, ідентифікаційний код 31575033) звернувся до господарського суду з позовною заявою до відповідача - фізичної особи-підприємця Харченка Юрія Олександровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), відповідно до якої просить суд розірвати договір від 30.06.2015 № 7, укладений між сторонами та стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти в сумі 27 500,00 грн, сплачені в якості авансового платежу за договором від 30.06.2015 № 7; а також витрати по сплаті судового збору.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань щодо виконання робіт за укладеним між сторонами договором, попередньо плачені позивачем.

Також у позовній заяви позивачем наведено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, пов`язаних з розглядом справи в сумі 10 000,00 грн.

Ухвалою від 09.06.2020 постановлено відкрити провадження у справі № 920/537/20; справу розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін за наявними у справі матеріалами; розгляд справи по суті призначити на 04.08.2020, 10:00; встановити відповідачу строк для подання заяви із запереченнями проти розгляду справи у порядку спрощеного провадження та відзиву на позов із урахуванням вимог статей 165, 251 ГПК України протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі; встановити позивачу строк для подання до суду відповіді на відзив із урахуванням вимог статей 166, 251 ГПК України до 28.07.2020; встановити відповідачу строк для подання до суду заперечення із урахуванням вимог статей 167, 251 ГПК України до 30.07.2020.

04.08.2020 розгляд зазначеної справи по суті не відбувся у зв`язку з відпусткою судді Джепи Ю.А., що унеможливлювало розгляд справи, однак не було підставою для проведення повторного автоматизованого розподілу справи.

Відповідно частини тринадцятої до статті 32 ГПК України справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи колегією суддів, повинна бути розглянута тим самим суддею чи колегією суддів, за винятком випадків, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи, та інших випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Враховуючи факт виходу судді Джепи Ю.А. з відпустки та положення частини тринадцятої статті 32 Господарського процесуального кодексу України, суд ухвалою від 17.08.2020 призначив справу № 920/537/20 до розгляду по суті в судовому засіданні на 10.09.2020, 16:00, без повідомленням (виклику) учасників справи.

Копії ухвал від 09.06.2020 та від 17.08.2020 у справі № 920/537/20 судом надіслано відповідачу за адресою, яка зазначена позивачем у позовній заяві, а саме: пр-т М. Лушпи, буд. 49, кв. 51, м. Суми, 40035, та підтверджена витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб-підприємців та громадських формувань № 1006717518 від 03.06.2020, повернуті відділенням поштового зв`язку на адресу Господарського суду Сумської області з відмітками адресат відсутній за вказаною адресою .

Частиною четвертою статті 89 Цивільного кодексу України визначено, що відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

За приписами частини першої статті 7 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань , Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Згідно з пунктами 4, 5 частини шостої статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення, зокрема, є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 за № 270, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою Судова повістка з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причин невручення. Поштові відправлення повертаються об`єктом поштового зв`язку відправнику у разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання.

У разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд із додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки наведене зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 16.05.2018 у справі № 910/15442/17, від 10.09.2018 у справі № 910/23064/17, від 24.07.2018 у справі № 906/587/17).

Таким чином, відповідач вважається таким, що належним чином повідомлений про розгляд справи Господарським судом Сумської області.

Станом на 10.09.2020 від відповідача на адресу суду не надходило заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, відзиву на позов та письмових заперечень по суті позовних вимог.

Відповідно до статті 252 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими Господарським процесуальним кодексом України для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

За приписами статті 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до частини четвертої статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами у відповідності до вимог частини другої статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини третьої статті 222 ГПК України фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлені наступні обставини.

Позивач у позовній заяві зазначає, що він є власником будівлі за адресою АДРЕСА_2 (Особняк ОСОБА_1), яка відповідно до рішення Виконавчого комітету Сумської обласної ради народних депутатів від 18.09.1985 № 276 є пам`яткою архітектури місцевого значення, охоронний № 10-См.

30 червня 2015 року між Товариством з обмеженою відповідальністю КОВАЛІВСЬКЕ та фізичною особою-підприємцем Харченком Юрієм Олександровичем укладено договір № 7 (далі - договір), предметом якого є розробка дизайн-проекту інтер`єрів: ресторанів, літнього ресторану, банкетного залу, VІР-банкетного залу загальною площею 265,9 м 2 за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 договору його ціна є договірною і становить 55 000,00 грн.

Умовами пункту 3.1 договору передбачений авансовий платіж у розмірі 50 % від ціни договору.

Згідно з умовами пункту 4.1 договору роботи мають бути виконані протягом 4-х місяців з дня надходження авансового платежу на поточний рахунок виконавця (відповідача).

Пунктом 5 договору сторони погодили, що виконавець (відповідач) зобов`язаний власними силами виконати усі роботи, в обсязі, визначеному завданням та в установлений договором строк передати замовнику (позивачеві) згідно накладної документацію у двох примірниках та акт виконаних робіт (п. 5.1.1 договору), а замовник (позивач) - надати виконавцеві (відповідачеві) завдання, вихідні дані та ТУ для виконання робіт (п. 5.2.1 договору).

Згідно з умовами п. 3.1 договору позивач 06.07.2015 відповідно до платіжного дорученням № 2205 сплатив на користь відповідача авансовий платіж в сумі 27 500,00 грн, що становить 50 % від ціни договору.

Згідно акту прийому-передачі проектної документації по об`єкту вул. Троїцька, 15 позивач 14 вересня 2015 року передав відповідачеві пакет документів, який містить вихідні дані та технічні умови для розробки дизайн-проекту інтер`єрів.

Не зважаючи на наведені вище обставини, порушуючи умови п. 4.1, п. 5.1.1 договору, станом на 18 березня 2020 року відповідач роботи з розробки дизайн-проекту інтер`єрів не виконав, проектну документацію позивачеві не передав, у зв`язку з чим позивач листом від 19.03.2020 № 15 звернувся до відповідача з пропозицією розірвати договір №7 від 30.06.2015 шляхом укладання відповідної угоди.

Лист від 19.03.2020 № 15 з додатками (два примірники підписаної позивачем додаткової угоди) направлений позивачем на адресу відповідача 20.03.2020 рекомендованим поштовим відправленням № 4003503865401, яке вручене відповідачеві 21.03.2020, проте відповідач відповіді на зазначений лист на адресу позивача не направив.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Статтею 174 ГК України визначено, що підставою виникнення господарських зобов`язань зокрема є господарські договори та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачених законом, але такі, які йому не суперечать.

Статтею 193 ГК України встановлено обов`язок суб`єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до вимог частини першої статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Відповідно частини другої статті 202 ГК України господарське зобов`язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

Частиною третьою статті 202 ГК України визначено, що до відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно частини першої статті 206 ГК України господарське зобов`язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених статтею 188 цього Кодексу.

Частиною другою статті 651 ЦК України визначено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Частиною другою статті 653 ЦК України визначено, що у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Частиною третьою статті 653 ЦК України визначено, що у разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Частиною четвертою зазначеної норми визначено, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

За приписами частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Згідно частин першої - четвертої статті 188 ГК України сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Системний аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку, що за загальним правилом, встановленим як господарським, так і цивільним законодавством, зміна та розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін або в судовому порядку (у разі відсутності згоди іншої сторони, яка отримала вимогу/пропозицію про розірвання договору).

При цьому однією із правових підстав для розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін законодавець встановлює істотне порушення договору другою стороною.

Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Згідно з умовами п. 4.1 договору роботи мають бути виконані протягом 4-х місяців з дня надходження авансового платежу на поточний рахунок виконавця, який був здійснений 06.07.2015 позивачем згідно платіжного доручення № 2205.

Зважаючи на умови п. 4.1 договору (з урахуванням п. 6.4 договору та моменту надання відповідачеві вихідних даних) роботи з розробки дизайн-проекту інтер`єрів мали бути виконані в строк до 14 січня 2016 року.

Як зазначено у п. 9.4 постанови Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі № 910/5027/19, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України. Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. Водночас, йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.08.2018 у справі № 910/22259/17, від 14.08.2018 у справі № 910/22454/17, від 28.08.2018 у справі № 910/20932/17 від 02.10.2018 у справі № 910/21033/17 від .6.10.2018 у справі № 910/3568/18, від 19.02.2019 у справі № 910/4427/18.

Укладаючи з відповідачем договір № 7 від 30.06.2015, позивач сподівався впродовж розумного строку, визначеного у п. 4.1 договору, отримати документацію дизайн-проекту інтер`єрів ресторанного комплексу за адресою: м. Суми, вул. Троїцька, буд. 15, що знаходиться у власності позивача.

Зазначена документація, з огляду на те, що будівля є пам`яткою архітектури місцевого значення, мала слугувати правовою підставою для виконання внутрішніх оздоблювальних робіт з послідуючим введенням об`єкту нерухомого майна в експлуатацію та його використання у господарській діяльності з метою одержання прибутку.

Проте, невиконання відповідачем своїх зобов`язань згідно договору № 7 від 30.06.2015 призвело до неможливості своєчасного виконання позивачем послідуючих етапів ремонтних робіт і введення об`єкта в експлуатацію, що має своїм наслідком заподіяння позивачеві збитків у формі неотриманого доходу впродовж 2018-2019 років.

Таким чином позивач внаслідок шкоди, завданої невиконанням відповідачем умов договору № 7 від 30.06.2015 значною мірою позбавляється того, на що він розраховував при укладенні договору.

Враховуючи вищенаведене, а також те що невиконання відповідачем умов договору № 7 від 30.06.2015 у даному випадку є істотним порушенням договору і може слугувати достатньою правовою підставою для його розірвання на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

А тому вимоги позивача в частині розірвання договору № 7 від 30.06.2015 визнаються судом правомірними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо стягнення авансового платежу у сумі 27 500,00 грн суд зазначає наступне.

Умовами п. 3.1 договору № 7 від 30.06.2015 передбачений авансовий платіж у розмірі 50 % від ціни договору.

На виконання умов п. 3.1 договору позивач згідно платіжного доручення № 2205 від 06.07.2015 сплатив на користь відповідача авансовий платіж у сумі 27500,00 грн, що становить 50 % від ціни договору.

Згідно з приписами частини четвертої статті 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у п. 6.7 - п. 6.10 постанови від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17 (провадження № 12-125гс18) аналіз статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

Оскільки між сторонами у справі існують договірні відносини, а кошти, які позивач просить стягнути як невикористаний аванс, набуті відповідачем за наявності правової підстави, їх не може бути витребувано відповідно до положень статті 1212 ЦК України як безпідставне збагачення. У цьому разі договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України.

Таким чином застосування приписів частини першої статті 1212 ЦК України, як правової підстави для стягнення із відповідача авансового платежу у сумі 27500,00 грн, можливе у разі припинення в установленому чинним законодавством порядку договірних правовідносин, які на підставі яких був здійснений авансовий платіж.

Згідно з приписами частин другої, третьої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Системний аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку, що розірвання договору № 7 від 30.06.2015 у судовому порядку є достатньою правовою підставою для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у сумі 27 500,00 грн., сплачених в якості авансового платежу згідно вказаного договору.

При цьому згідно з правовим висновком Верховного Суду, сформульованим у п. 6.13 постанови від 12.04.2019 року у справі № 922/981/18, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Враховуючи наведені обставини, зокрема те, що факт сплати позивачем в якості авансу в сумі 27 500,00 грн, підтверджується копією платіжного доручення № 2205 від 06.07.2020 та не спростовується відповідачем (відповідач заперечень щодо позовних вимог (відзиву на позов) не подав), позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача авансового платежу в сумі 27 500,00 грн визнаються судом правомірними, обґрунтованими, і такими, що підлягають задоволенню.

Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (стаття 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі Проніна проти України , в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах Трофимчук проти України , Серявін та інші проти України обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами у справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Стосовно інших доводів сторін, які детально не зазначені в рішенні, то вони не підлягають врахуванню, оскільки суперечать встановленим судом фактичним обставинам справи та не стосуються предмета доказування по даній справі.

Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до вимог статті 129 ГПК України судовий збір в сумі 4 204,00 грн покладається на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 123, 129, 233, 236-238, 248, 252, 256 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Розірвати договір № 7 від 30 червня 2015 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю КОВАЛІВСЬКЕ (вул. Нова, буд. 9, смт Костянтинівка, Краснокутський район, Харківська область, 62042, ідентифікаційний код 31575033) та фізичною особою-підприємцем Харченком Юрієм Олександровичем ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

3.Стягнути з фізичної особи-підприємця Харченка Юрія Олександровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю КОВАЛІВСЬКЕ (вул. Нова, буд. 9, смт Костянтинівка, Краснокутський район, Харківська область, 62042, ідентифікаційний код 31575033) авансовий платіж в сумі 27 500,00 грн та витрати по сплаті судового збору в сумі 4 204,00 грн.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Згідно зі ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 256, 257 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 15 вересня 2020 року.

Суддя Ю.А. Джепа