Постанова

від 22.09.2020 по справі 500/757/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2020 рокуЛьвівСправа № 500/757/20 пров. № А/857/7399/20

Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого судді: Улицького В.З.

суддів: Матковської З.М., Глушка І.В.

при секретарі судового засідання: Омеляновській Л.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційні скарги Головного управління ДПС у Тернопільській області, Головного управління ДФС у Тернопільській області та ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 27.04.2020 року (рішення ухвалене у м. Тернопіль судом у складі головуючого судді Мартиць О.І., повний текст рішення складено 27.04.2020р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Тернопільській області, Головного управління ДПС у Тернопільській області, про визнання протиправними та скасування вимог,-

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2020 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Тернопільській області, Головного управління ДПС у Тернопільській області про скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДФС у Тернопільській області №Ф-581-50-У від 09.11.2018, №Ф-581-50-У від 11.02.2019, №Ф-581-50-У від 13.05.2019 та вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Тернопільській області №Ф-581-50-У від 10.07.2019.

Позивач позовні вимоги мотивував тим, що 04.03.2020 при ознайомленні з матеріалами виконавчих проваджень №№59900860, 59396667, 60513752, 58589826 позивачу стало відомо, що на виконанні у Чортківському міському відділі ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) знаходяться виконавчі документи - вимоги Головного управління ДФС у Тернопільській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-581-50-У від 09.11.2018, від 11.02.2019, від 13.05.2019, та №Ф-581-50-У від 10.07.2019 Головного управління ДПС у Тернопільській області. Зазначає, що був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа, але останні сім років не здійснював підприємницьку діяльність взагалі. Також, з січня 2010 року по даний час (тобто, у період коли позивач був зареєстрований фізичною особою-підприємцем) перебуває у трудових відносинах з - приватним підприємством "ВЕГА ЛТД" (код ЄДРПОУ 35126621). Відтак, роботодавцем нараховуючи заробітну плату, сплачувалось як страхувальником єдиний соціальний внесок за позивача, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України та довідкою з роботи. Однак вказані обставини щодо нарахування та сплати єдиного внеску на суми нарахованої та одержуваної позивачем заробітної плати відповідач при винесенні оскаржуваної вимоги безпідставно не врахував. Просив позов задоволити.

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 27.04.2020 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано вимоги Головного управління ДФС у Тернопільській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-581-50-У від 09.11.2018, №Ф-581-50-У від 11.02.2019, №Ф-581-50-У від 13.05.2019. Визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДПС у Тернопільській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-581-50-У від 10.07.2019. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Тернопільській області в користь ОСОБА_1 судовий збір та 2000, 00 грн. витрат на правову допомогу.

Рішення суду першої інстанції оскаржили Головне управління ДПС у Тернопільській області, Головне управління ДФС у Тернопільській області та ОСОБА_1 .

Вважають, що оскаржуване рішення прийняте з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав викладених у апеляційних скаргах.

Апелянт Головне управління ДПС у Тернопільській області та Головне управління ДФС у Тернопільській області просять скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою у задоволені адміністративного позову відмовити.

Апелянт ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задоволити його позовну вимогу в частині стягнення витрат на правову допомогу в повному обсязі.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги апелянтів слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Згідно ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 189 цього Кодексу.

Згідно ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з витягу Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що ОСОБА_1 повторно зареєстрований як фізична особа - підприємець 30.06.2009 року.

Згідно інформаційної системи "Податковий блок. Облік платників податків", а саме: розділ "Реєстраційні дані", позивач зареєстрований фізична особа-підприємець, 30.06.2009 та взятий на облік Чортківською ДПІ ГУ ДПС у Тернопільській області, 03.07.2009 за номером 26340000000003758.

04.06.2019 року до ЄДР юридичних осіб, фізичних-осіб підприємців та громадських формувань внесено рішення про припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 за рішенням засновників (учасників) або уповноважених органів, однак, не знятий з обліку платника податків.

Відтак, Головним управлінням ДФС у Тернопільській області, правонаступником якого є Головне управління ДПС у Тернопільській області, на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів сформовано вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-581-50-У від 09.11.2018, від 11.02.2019, від 13.05.2019.

Таким чином, Головним управлінням ДПС у Тернопільській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-581-50-У від 10.07.2019.

Згідно п.п. 14.1.195, 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону, та "самозайнята особа" - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.

Пункту 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" передбачено, що єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" платниками єдиного внеску є, зокрема: роботодавці підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами, фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Згідно абз. 1 п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами, для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5 1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Разом з тим, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску.

Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Відтак, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку, якщо особа є найманим працівником, така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Тлумачення норм Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в податкових органах і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічна правова позиція відображена в постанові Верховного Суду від 27.11.2019 (справа №160/3114/19), від 04.12.2019 року (справа №440/2149/19), від 05.12.2019 (справа №260/358/19), від 23.01.2020 (справа №480/4656/18), від 27.02.2020 (справа №0440/5632/18), від 05.03.2020 (справа №460/943/19).

Апеляційним судом встановлено, що позивач з 30.06.2009 по 04.06.2019 був зареєстрованим як фізична особа - підприємець.

За даними інтегрованої картки платника податків ОСОБА_1 по виду бюджету 70 (Цільові фонди) загальна заборгованість зі сплати єдиного внеску становить 22832,47 грн. наявність якої стала підставою для формування оскаржуваних вимог про сплату боргу (недоїмки).

Судова колегія апеляційного суду звертає увагу, що у періоді, за який податковим органом нараховано єдиний внесок позивачу, останній працював на посаді директора ПП "Вега ЛТД" (код ЄДРПОУ 35126621) і страхові внески у розмірі, не меншому мінімального страхового внеску на місяць, сплачував за нього роботодавець.

Згідно статті 12-1 Закону №2464-VI Пенсійний фонд України формує та веде реєстр застрахованих осіб Державного реєстру, здійснює заходи щодо надання інформації з Державного реєстру відповідно до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування".

Як вбачається з матеріалів довідки форми ОК-5 Пенсійного фонду України щодо індивідуальних відомостей про застраховану особу позивача з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування за місцем роботи ОСОБА_1 проводилася сплата страхових внесків з 2010 року по січень 2020 року. Зазначене додатково підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 .

З огляду на нараховування та сплату роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску у розмірі, не меншому мінімального страхового внеску на місяць, за спірний період, апеляційний суд дійшов до висновку про відсутність у позивача обов`язку зі сплати єдиного внеску як фізичної особи - підприємця.

Згідно практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява № 39766/05), "Щокін проти України" (заяви № 23759/03 та № 37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права.

Даним рішеннями встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов`язань зі сплати податку.

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що винесені відповідачами оскаржувані вимога про сплату боргу (недоїмки) не відповідають критерію "пропорційності", адже у такий спосіб не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами особи - позивача.

Щодо апеляційної скарги ОСОБА_1 про вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну (правничу) допомогу апеляційний суд зазначає наступне, а саме.

Згідно ч.ч.1-4 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження заявлених вимог про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу позивачем надано:

копію договору з адвокатом Фещенко М. Л про надання правової допомоги №90 від 02.03.2020;

копію додаткової угоди №1 від 02.03.2020 до договору №81;

квитанцію №0.0.1644262003.1 від 11.03.2020 про оплату гонорару в розмірі 5000,00 грн. на рахунок адвоката клієнтом;

меморіальний ордер @2PL726187 від 11.03.2020 про отримання і зарахування грошових коштів - підтвердження перерахування авансу;

копію довідки про відкриття рахунку в банку саме як адвоката;

ордер адвоката;

копію свідоцтва адвоката;

Загальна сума витрат на правову допомогу згідно договору складає 5000,00 грн.

В додатковій угоді №1 до договору про надання правової допомоги зазначено наступні витрати:

консультація, збирання доказів, підготовка та аналіз законодавства з перспективи подання до суду позовної заяви щодо скасування вимоги ГУ ДПС у Тернопільській області-1500, 00 грн. із розрахунку 1 години роботи,

написання та оформлення позовної заяви, доданих документів-доказів в Тернопільський окружний адміністративний суд, подання до суду - 2000 грн., із розрахунку 2 годин роботи,

підготовка, написання та оформлення відповіді на відзив відповідача, подання до суду - 1500, 00 грн. із розрахунку 1,5 години роботи,

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, за результатами розгляду справи №200/14113/18-а, ухвалив постанову від 26.06.2019, в якій викладено правові висновки про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої було ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір витрат, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Таким чином, апеляційний суд звертає увагу, що позови до територіальних підрозділів ДПС України про скасування податкових вимог є типовими, зразки заяв містяться на загальнодоступних веб-сайтах в мережі Інтернет та підготовка таких позовних заяв не потребує значних зусиль та часу, що підтверджується також і матеріалами. Додатками №1-10 до позовної заяви - завірені копії документів, які були у позивача в наявності. А додатки до позовної заяви починаючи з №11-17 - це документи, які підтверджують правомірність представника представляти інтереси позивача.

При визначенні суми відшкодування має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, суд першої інстанції правомірно зазначив, що розмір витрат за написання позовної заяви в розмірі 5000 грн. є необґрунтованим та неспівмірним із складністю справи та часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "East/WestAllianceLimited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).

Апеляційний суд також звертає увагу, що при вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов`язаних з правничою допомогою, адміністративна справа №500/757/20 в силу пункту 2 частини шостої статті 12 КАС України є справою незначної складності.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції переконаний, що судом першої інстанції надано належну оцінку наявним у справі доказам, а їх достатня кількість та взаємний зв`язок у сукупності дали змогу суду першої інстанції зробити вірний висновок про наявність підстав для задоволення адміністративного позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

З наведеного вбачається, що доводи апеляційні скарги являються безпідставними та необґрунтованими та не спростовують висновків суду першої інстанції, правова оцінка доказів дана вірно, а відтак у задоволенні апеляційних скарги слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 243 ч. 3, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційні скарги Головного управління ДПС у Тернопільській області, Головного управління ДФС у Тернопільській області та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 27.04.2020 року у справі №500/757/20 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя В. З. Улицький судді З. М. Матковська І. В. Глушко Повне судове рішення складено 23.09.2020р.