Справа № 473/2518/20
РІШЕННЯ
іменем України
"18" вересня 2020 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі головуючого - судді Вуїва О.В.,
за участю секретаря судового засідання Заблоцької М.М.,
представника позивача Запорожан О.І.,
розглянувши у підготовчому судовому засіданні в м. Вознесенську цивільну справу за позовом Фермерського господарства Слава (далі - ФГ Слава ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Олександрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину та визнання права постійного користування землею,
ВСТАНОВИВ:
У серпні 2020 року ФГ Слава звернулося до суду з таким позовом в якому вказувало, що згідно рішення Вознесенської районної ради народних депутатів Миколаївської області від 22 січня 1999 року за №5 ОСОБА_3 було передано у постійне користування земельну ділянку площею 44 га., розташовану на території Олександрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області, призначену для ведення селянського (фермерського) господарства, кадастровий номер 4822055200:02:000:0010.
На підставі рішення ОСОБА_3 отримав правовстановлюючий документ - Державний акт на право постійного користування землею від 28 травня 1999 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №569.
30 серпня 1999 року ОСОБА_3 створив та зареєстрував юридичну особу - Селянське (фермерське) господарство Слава (на час розгляду справи - Фермерське господарство Слава ). Після створення засновник також став головою вказаного господарства. З моменту створення ФГ Слава отримана ОСОБА_3 земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства використовувалася виключно вказаним господарством для здійснення господарської діяльності.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як спадкоємці першої черги за законом, належним чином прийняли та оформили спадщину після смерті батька. Зокрема, 16 березня 2016 року приватним нотаріусом Арбузинського районного нотаріального округу Миколаївської області Грицаєнко Л.М. кожному зі спадкоємців було видане свідоцтво про право на спадщину за законом (зареєстровані в реєстрі за №176 та №177), яким посвідчено права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на 1/2 частку (за кожним) майна ОСОБА_3 , спадщина складалася з права постійного користування земельною ділянкою площею 44 га., розташованою на території Олександрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області, призначеної для ведення селянського (фермерського) господарства, кадастровий номер 4822055200:02:000:0010.
Проте ФГ Слава , вказуючи на те, що спірна земельна ділянка не увійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_3 , а залишилася в постійному користуванні фермерського господарства, просило визнати оспорювані свідоцтва про право на спадщину за законом недійсними (як такі, що порушують права позивача), а також визнати за ФГ Слава право постійного користування земельною ділянкою площею 44 га., розташованою на території Олександрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області, призначеної для ведення селянського (фермерського) господарства, кадастровий номер 4822055200:02:000:0010.
В підготовчому судовому засіданні представник позивача ОСОБА_4 позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та представник відповідача - Олександрівської селищної ради Вознесенського району в підготовче судове засідання не з`явилися, проте надали суду письмові заяви про розгляд справи без їх участі, позовні вимоги визнають повністю.
Оскільки матеріали справи містять достатньо інформації, необхідної для вирішення спору, а тому суд вважав можливим розглядати справу без особистої участі відповідачів (представника відповідача).
Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_4 , дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наявних у ній доказів, суд прийшов до висновку про можливість застосування передбачених ст.ст. 200, 206 ЦПК України наслідків визнання відповідачами позову, ухваливши судове рішення за наслідками проведення підготовчого судового засідання, оскільки таке визнання не суперечить вимогам закону та не порушує прав, свобод чи інтересів інших осіб.
При цьому, судом встановлено, що згідно рішення Вознесенської районної ради народних депутатів Миколаївської області від 22 січня 1999 року за №5 ОСОБА_3 було передано у постійне користування земельну ділянку площею 44 га., розташовану на території Олександрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області, призначену для ведення селянського (фермерського) господарства, кадастровий номер 4822055200:02:000:0010.
На підставі рішення ОСОБА_3 отримав правовстановлюючий документ - Державний акт на право постійного користування землею від 28 травня 1999 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №569.
30 серпня 1999 року ОСОБА_3 створив та зареєстрував юридичну особу - Селянське (фермерське) господарство Слава (на час розгляду справи - Фермерське господарство Слава ). Після створення засновник також став головою вказаного господарства. З моменту створення ФГ Слава отримана ОСОБА_3 земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства використовувалася виключно вказаним господарством для здійснення господарської діяльності.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як спадкоємці першої черги за законом, належним чином прийняли та оформили спадщину після смерті батька. Зокрема, 16 березня 2016 року приватним нотаріусом Арбузинського районного нотаріального округу Миколаївської області Грицаєнко Л.М. кожному зі спадкоємців було видане свідоцтво про право на спадщину за законом (зареєстровані в реєстрі за №176 та №177), яким посвідчено права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на 1/2 частку (за кожним) майна ОСОБА_3 , спадщина складалася з права постійного користування земельною ділянкою площею 44 га., розташованою на території Олександрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області, призначеної для ведення селянського (фермерського) господарства, кадастровий номер 4822055200:02:000:0010.
Аналізуючи вимоги та обґрунтування вимог позивача, суд виходить з наступного.
Згідно абз. 1 ч. 4 ст. 7, ч. 1 ст. 50 ЗК України 1990 року (чинного на час набуття ОСОБА_3 права постійного користування земельною ділянкою) громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності - громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.
Для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 гектарів сільськогосподарських угідь і 100 гектарів усіх земель.
Конкретні розміри земельних ділянок громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, у межах норм, установлених частиною першою цієї статті, визначають сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів диференційовано, з урахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей обробітку наданих земель переважно членами селянського (фермерського) господарства (ч.ч. 1, 2 ст. 52 ЗК України 1990 року).
Право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (ч. 1 ст. 23 ЗК України 1990 року).
Право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства (п. 3 ч. 1 ст. 27 ЗК України 1990 року).
Згідно ч.ч. 1, 2, 5 ст. 2 Закону України Про селянське (фермерське) господарство від 20 грудня 1991 року (чинного на час створення ФГ Слава ) селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.
Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.
На ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України Про селянське (фермерське) господарство від 20 грудня 1991 року земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди.
У постійне користування земля надається громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебувають у державній власності.
Для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 гектарів ріллі і 100 гектарів усіх земель, у місцевостях з трудонедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, - 100 гектарів ріллі.
Конкретні розміри земельних ділянок громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, у межах норм, передбачених частиною першою цієї статті, визначають районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів диференційовано, з урахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей ефективного використання наданих земель (ст. 6 Закону України Про селянське (фермерське) господарство від 20 грудня 1991 року).
Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи (ч. 2 ст. 9 Закону України Про селянське (фермерське) господарство від 20 грудня 1991 року).
Селянське (фермерське) господарство, як землекористувач, зобов`язане: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та відповідно до умов її надання; ефективно використовувати землю відповідно до проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті своєї господарської діяльності; здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель, передбачених статтею 84 Земельного кодексу України ( 561-12); своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю тощо (ст. 11 Закону України Про селянське (фермерське) господарство від 20 грудня 1991 року).
Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України або якщо не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства (п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 29 Закону України Про селянське (фермерське) господарство від 20 грудня 1991 року).
Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (подібні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі №275/82/18) зазначила, що враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України.
Таким чином, за змістом наведених вище положень законодавства, а також статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону № 973-IV після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства користувачем орендованої земельної ділянки є саме фермерське господарство.
Вказані висновки стосуються права тимчасового користування землею на умовах оренди, як одного з видів користування земельною ділянкою, а тому можуть бути застосовані й до правовідносин, що стосуються права постійного користування земельною ділянкою.
Тому, після отримання ОСОБА_3 державного акту на право постійного користування землею для ведення селянського (фермерського) господарства та проведення останнім державної реєстрації ФГ Слава , користувачем спірної земельної ділянки є саме фермерське господарство.
01 січня 2002 року набрав чинності Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року.
Згідно ч. 1 ст. 92 вказаного ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, визначений у ч. 2 ст. 92 ЗК України. Фізичні особи та фермерські господарства до вказаного переліку не належать.
Проте, згідно п. 6 розділу Х Перехідні положення ЗК України громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону.
Разом з тим, Конституційний Суд України в своєму рішенні від 22 вересня 2005 року у справі №5-рп/2005 визнав неконституційними положення п. 6 розділу Х Перехідні положення ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення у зв`язку з тим, що через відсутність встановленого порядку переоформлення права власності або оренди та унеможливлення безоплатного проведення робіт із землеустрою і виготовлення технічних матеріалів та документів для переоформлення права постійного користування земельною ділянкою на право власності або оренди в строки, визначені Кодексом, суперечить положенням частини четвертої статті 13, частини другої статті 14, частини третьої статті 22, частини першої статті 24, частин першої, другої, четвертої статті 41 Конституції України.
Також Конституційний Суд України у вказаному рішенні зазначив, що стаття 92 ЗК України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб.
Згідно правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 листопада 2019 року у справі №906/392/18, відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Стаття 22 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року № 561-XII (чинного на час видачі державного акта) встановлювала, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 вказав, що стаття 92 ЗК України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб (Постанова Кабінету Міністрів від 2 квітня 2002 року № 449 (чинна до 23 липня 2013 року).
Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.
Разом із тим, відповідно до статті 141 ЗК України, підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.
За приписами статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005.
Крім цього, згідно правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України).
Успадкування землі і майна селянського (фермерського) господарства здійснюється відповідно до земельного та цивільного законодавства України (стаття 19 Закону України Про селянське (фермерське) господарство ).
Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. Тому право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.
За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України Про селянське (фермерське) господарство , статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України Про фермерське господарство , статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.
Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Проте право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.
Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону України Про фермерське господарство ). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 цього Закону). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 того ж Закону).
У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його засновником, членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.
За встановлених обставин, з моменту проведення державної реєстрації ФГ Слава , фермерське господарство набуло право постійного користування спірною земельною ділянкою. Зі смертю ОСОБА_3 вказане право не увійшло до складу спадщини, а належить фермерському господарству.
Згідно ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців (ст. 1297 ЦК України).
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).
Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов`язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182 цього Кодексу).
Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна (ст. 1299 ЦК України).
Згідно ст. 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Як зазначено в абз. 3 п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 Про судову практику у справах про спадкування , відповідно до статті 1301 ЦК свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11, у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.
У постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 414/811/17 Верховний Суд дійшов висновку про те, що порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших заінтересованих осіб є самостійною підставою для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним.
Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, яке не увійшло до складу спадщини після смерті ОСОБА_3 , не могло успадковуватися відповідачами, як спадкоємцями за законом.
Водночас, з видачею оспорюваних свідоцтв про право на спадщину за законом було порушене право ФГ Слава , як єдиного користувача земельної ділянки. А тому свідоцтва про право на спадщину за законом, видані 16 березня 2016 року приватним нотаріусом Арбузинського районного нотаріального округу Миколаївської області Грицаєнко Л.М. та зареєстровані в реєстрі за №176 та №177 слід визнати недійсними з визнанням за ФГ Слава права постійного користування земельною ділянкою площею 44,0000 га, розташованою на території Олександрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області, призначеної для ведення фермерського господарства, кадастровий номер 4822055200:02:000:0010.
Оскільки сторона позивача відмовилася від компенсації понесених судових витрат, а тому суд не вирішує питання їх розподілу.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 200, 206, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд
В И Р І Ш И В :
Позовні вимоги Фермерського господарства Слава до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Олександрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину та визнання права постійного користування землею - задовольнити повністю .
Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 16 березня 2016 року приватним нотаріусом Арбузинського районного нотаріального округу Миколаївської області Грицаєнко Людмилою Михайлівною та зареєстроване в реєстрі за №176, яким посвідчено право ОСОБА_1 на 1/2 частку майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадщина складається з права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 4822055200:02:000:0010, місце розташування: Олександрівська селищна рада Вознесенського району Миколаївської області, цільове призначення: для ведення фермерського господарства, площа земельної ділянки: 44,0000 га.
Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 16 березня 2016 року приватним нотаріусом Арбузинського районного нотаріального округу Миколаївської області Грицаєнко Людмилою Михайлівною та зареєстроване в реєстрі за №177, яким посвідчено право ОСОБА_2 на 1/2 частку майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадщина складається з права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 4822055200:02:000:0010, місце розташування: Олександрівська селищна рада Вознесенського району Миколаївської області, цільове призначення: для ведення фермерського господарства, площа земельної ділянки: 44,0000 га.
Визнати за Фермерським господарством Слава (код ЄДРПОУ 30079326) право постійного користування земельною ділянкою площею 44,0000 га, місце розташування: Олександрівська селищна рада Вознесенського району Миколаївської області, цільове призначення: для ведення фермерського господарства, кадастровий номер 4822055200:02:000:0010.
Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 23 вересня 2020 року.
Суддя: О. В. Вуїв
Суд | Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області |
Дата ухвалення рішення | 18.09.2020 |
Оприлюднено | 24.09.2020 |
Номер документу | 91739958 |
Судочинство | Цивільне |
Цивільне
Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області
Вуїв О. В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні