Постанова

від 28.10.2020 по справі 200/7972/19-а

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 200/7972/19-а

адміністративне провадження № К/9901/7600/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді: Губської О.А.,

суддів: Білак М.В., Калашнікової О.В.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 200/7972/19-а

за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України про стягнення грошових коштів, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року (головуючий суддя Дмитрієв В.С.) та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року (колегія суддів: головуючий суддя Компанієць І.Д., судді Казначеєв Е.Г., Гайдар А.В.),

ВСТАНОВИВ:

І. Суть спору

1. Позивач звернувся до суду з позовом до Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, у якому просив:

1.1. стягнути з Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства Внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим грошове забезпечення за період з 01 березня 2014 року по 15 серпня 2014 року в сумі 44922,38 грн, (посадовий оклад 7715,80 грн, оклад за спеціальне звання 738,28 грн, надбавка за вислугу років 3379,45 грн, надбавка за виконання особливо важливих завдань 5919,29 грн, премія 27169,56 грн).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 25 січня 2014 року по 15 серпня 2014 року він обіймав посаду заступника начальника управління карного розшуку Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, проте за період з 01 березня 2014 року по 15 серпня 2014 року грошове забезпечення позивачу не виплачувалося.

ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

2.1. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року, позов задоволено частково.

2.2. Стягнуто з Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 01 березня 2014 року по 14 серпня 2014 року в сумі 11028,61 грн без урахування обов?язкових податків та зборів.

2.3. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

2.4. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з наявних в матеріалах справи доказів, відповідно до яких здійснив розрахунок грошового забезпечення позивача. При цьому суд першої інстанції не прийняв до уваги надану позивачем довідку про встановлені оклади та надбавки на час його звільнення в зв`язку з неможливістю встановити коли та якою установою вона видана. Довідка містить печатку ГУВС України в Автономній Республіці Крим, однак, враховуючи, що усі матеріали Головного управління Міністерства внутрішніх справ України АР Крим знаходяться на окупованій території України, призначено ліквідаційну комісію Головного управління Міністерства внутрішніх справ України АР Крим, тому довідка мала бути видана саме Ліквідаційною комісією.

ІІІ. Касаційне оскарження

3. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати ці судові рішення в частині відмови у задоволенні його вимог та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

3.1. Вказує, що він надав до суду першої інстанції відповіді на запити про надання інформації щодо грошового забезпечення осіб, що обіймали аналогічну посаду, надіслані до усіх УМВС України. Не зважаючи на це, суд першої інстанції фактично дійшов висновку, що позивач за спірний період повинен був отримати грошове забезпечення у меншому розмірі у порівнянні з усіма працівниками ОВС на аналогічних посадах на території держави. Зазначає, що в силу певних обставин на території АР Крим державні органи України не здійснюють свої повноваження. В Донецькій області утворено комісію з визначення даних про заробітну плату та грошового забезпечення працівників за період роботи на тимчасовій території, однак Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в АР Крим таких комісій не створювало, що, крім іншого, позбавляє позивача можливості отримати належну йому пенсію за вислугу років.

4. Наголошує, що єдиною підставою для невиплати працівнику органів внутрішніх справ грошового забезпечення є матеріали службового розслідування. Втім, жодних наказів стосовно нього про припинення виплати йому грошового забезпечення не приймалось, тому підстави для невиплати грошового забезпечення у спірний період відсутні. Вважає, що суди безпідставно не взяли до уваги відомості виданої ГУМВС в АР Крим довідки про розмір його грошового забезпечення.

5. Національна поліція України та Міністерство внутрішніх справ України подали відзиви на касаційну скаргу позивача, за змістом яких висловили незгоду з викладеними останнім в скарзі доводами та повідомили свою думку про правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позову в оскаржуваній частині. Крім іншого, зазначили, що ГУ МВС України в АР Крим перебуває на стадії припинення та у встановленому законом порядку на теперішній час не ліквідоване, а Національна поліція України не є його правонаступником. Водночас, між ГУ МВС України в АР Крим та Національною поліцією України існують правовідносини щодо виділення кошторисних призначень. Однак, позивач не є учасником цих правовідносин. Також Національна поліція України може здійснювати фінансування ліквідаційних комісій органів внутрішніх справ лише у розмірах, передбачених відповідними кошторисами за запитами ліквідаційних комісій органів внутрішніх справ. Вважають, що суди правильно не взяли до уваги надану позивачем довідку про розмір грошового забезпечення позивача, оскільки вона не містить відомостей щодо такого розміру у спірний період, що вказує на недопустимість цього доказу. Просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

IV. Установлені судами фактичні обставини справи

6. ОСОБА_1 відповідно до відомостей його трудової книжки 14 січня 1985 року прийнятий на службу в Слов?янський МВС (Наказ №2 від 12 січня 1985 року), без визначення дати звільнений з органів внутрішніх справ України.

7. 07 листопада 2015 року ОСОБА_1 прийнятий на службу до Національної поліції (наказ Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 7 листопада 2015 року №3 о/с).

8. Наказом Головного управління Національної поліції №108 о/с від 10 травня 2016 року позивач звільнений з Національної поліції.

9. Послужний список (№С-477/193) ОСОБА_1 свідчить, що, починаючи з 14 січня 1985 року, він проходив службу в органах внутрішніх справ та, зокрема з 25 січня 2014 року обіймав посаду заступника начальника управління карного розшуку Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній республіці Крим, з 15 серпня 2014 року - посаду начальника Слов?янського МВ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (з обслуговування м. Слов?янська та Слов?янського району).

10. За період служби позивача з 01 березня 2014 року по 15 серпня 2014 року йому не виплачено грошове забезпечення, що не заперечується сторонами.

11. Відповідачі зазначають про відсутність інформації щодо виплати грошового забезпечення позивачу за період з 25 січня 2014 року по 15 серпня 2014 року.

12. Вважаючи невиплату грошового забезпечення у вказаний період протиправною та вказуючи на наявність у нього права на отримання цих коштів у належному розмірі, позивач звернувся з цим позовом до суду.

V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування

13. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

14. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

15. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

16. Положеннями статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

17. Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки на час виникнення спірних правовідносин регулювалися Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-XII Про міліцію .

18. Відповідно до частини 1 статті 19 Закону України Про міліцію (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) форми і розміри грошового забезпечення працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування якісного особового складу міліції, диференційовано враховувати характер і умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності і компенсувати їх фізичні та інтелектуальні затрати.

19. Згідно пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 року №1294 Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виплата грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу здійснюється в порядку, що затверджується, зокрема Міністерством внутрішніх справ.

20. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року №499 Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ затверджено Інструкцію про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ( далі - Інструкція №499), згідно якою грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначається залежно від посади, спеціального звання, наукового ступеня і вченого звання, тривалості та умов служби.

21. Грошове забезпечення виплачується особам рядового, молодшого, середнього, старшого та вищого начальницького складу, які призначені на штатні посади в апараті Міністерства внутрішніх справ України, головних управліннях, управліннях МВС в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на залізницях, їм підпорядкованих органах, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах, Державній службі охорони при МВС, на підприємствах, в установах, організаціях і підрозділах системи МВС та які навчаються в навчальних закладах системи МВС або зараховані в розпорядження відповідного органу внутрішніх справ.

22. Підставою для виплати грошового забезпечення є наказ начальника органу внутрішніх справ про призначення на штатну посаду, яка входить у його номенклатуру, наказ ректора вищого навчального закладу про зарахування на навчання або наказ про зарахування в розпорядження відповідного органу та встановлення конкретного розміру окладів, надбавок, доплат тощо.

23. Грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби і виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисом доходів і видатків органу, підрозділу, закладу чи установи МВС на грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

24. За час відсутності особи рядового чи начальницького складу органів внутрішніх справ на службі без поважних причин (прогул) грошове забезпечення не виплачується.

25. Підставою припинення виплати грошового забезпечення особі рядового чи начальницького складу органів внутрішніх справ є матеріали службового розслідування на підставі мотивованого рапорту безпосереднього керівника про обставини невиходу на службу та наказ начальника органу внутрішніх справ, у якому вказується, за який період припиняється виплата грошового забезпечення (пункт 1.3.-1.6 Інструкції №499).

26. Закон України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України , який набрав чинності 27 квітня 2014 року, визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб (стаття 2 цього Закону).

27. Так, тимчасово окупованою територією визначається, зокрема сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій (статті 3 Закон України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України ).

28. Згідно з частиною 1 статті 5 цього Закону Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території.

VI. Позиція Верховного Суду

29. Перевіривши доводи касаційних скарг, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд виходить із такого.

30. Приписами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

31. Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв??язку з не виплатою позивачу грошового забезпечення в період служби з 25 січня 2014 року по 14 серпня 2014 року на посаді заступника начальника управління карного розшуку Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній республіці Крим.

32. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольнив позовні вимоги позивача частково та стягнув на його користь грошове забезпечення за спірний період, взявши при обрахунку до уваги визначені підзаконними нормативно-правовими актами розміри посадового окладу заступника начальника управління МВС України в АР Крим, окладу за спеціальне звання полковник міліції та надбавки за вислугу років у розмірі 40% від посадового окладу з урахуванням окладу за спеціальним званням.

33. в цій частині судові рішення учасниками справи не оскаржуються, а тому не є предметом касаційного розгляду.

34. Водночас, позивачу відмовлено у включенні до розміру його грошового забезпечення надбавки за виконання особливо важливих завдань під час проходження служби та премії.

35. Таку відмову суди попередніх інстанцій обґрунтували тим, що ці види виплат є додатковими видами грошового забезпечення, які встановлювалися щомісяця, відповідними наказами за результатами служби. Так, надбавки за виконання особливо важливих завдань установлювалися за виконання особливо важливих завдань під час проходження служби та визначалися залежно від якості, складності, обсягу та важливості виконуваних завдань; преміювання осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ здійснювалося відповідно до їх особистого вкладу в загальний результат служби у межах фонду преміювання, виплата премій здійснювалася за наказами керівників органів і підрозділів, закладів та установ Міністерства внутрішніх справ України. Накази про преміювання осіб рядового і начальницького складу видавалися до 10-го числа кожного місяця на підставі мотивованих рапортів начальників структурних підрозділів, погоджених з фінансовим підрозділом у частині розміру фонду преміювання (п. 2.5, п. 2.15.Інструкції № 499).

36. Незгода позивача з такими висновками судів попередніх інстанцій зумовила звернення позивача до суду з цією касаційною скаргою.

37. Переглядаючи судові рішення судів попередніх інстанцій, вирішуючи питання щодо правильності застосування цими судами норм чинного законодавства, Верховний Суд виходить з такого.

38. Суди встановили, що вимоги ухвали суду першої інстанції від 01 липня 2019 року щодо надання Ліквідаційною комісією ГУ МВС України в АР Крим інформації стосовно виплати грошового забезпечення позивачу за період з 25 січня 2014 року по 15 серпня 2014 року, а також довідку про грошове забезпечення позивача не виконанні, зазначені документи суду не надані. Крім того, ухвалами суду першої інстанції від 15 серпня 2019 року, від 19 вересня 2019 року, від 16 жовтня 2019 року зазначена вище інформація була витребувана у Міністерства Внутрішніх справ України та Національної поліції України, проте,згідно пояснень цих відповідачів, така інформація у них відсутня.

39. Саме відсутність офіційного підтвердження такої інформації стала підставою для відмови позивачу в указаній частині позовних вимог.

40. Втім, суд першої інстанції, помилку якого не виправив суд апеляційної інстанції, не звернув увагу та не врахував таке.

41. Згідно з пунктом 3 наказу МВС України від 31.12.2007 року № 499 Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії ) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

42. З 25 січня 2014 року по 14 серпня 2014 року позивач обіймав посаду заступника начальника управління карного розшуку Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим.

43. На цю посаду він призначений відповідним наказом органу МВС України від 29 січня 2014 року.

44. Відомості про вказаний наказ містяться в особовому послужному списку позивача (а.с. 10).

45. Проте копія цього наказу в матеріалах справи відсутня, не витребовувалась судами та його зміст під час розгляду справи не досліджувався.

46. Верховний Суд звертає увагу, що суди першої та апеляційної інстанції, не дослідили обставин щодо виконання позивачем покладених на нього цим наказом повноважень за новим місцем служби; виду роботи, яку він виконував відповідно до покладених на нього обов?язків; ведення обліку робочого часу та наявності у відповідачів інших документів та відомостей про обставини, які становлять предмет спору в цій справі.

47. Враховуючи ту обставину, що позивач призначений у січні 2014 року на посаду з однієї області в іншу, то таке призначення повинно було відбуватись на підставі наказу МВС України.

48. З питанням щодо існування такого наказу та його змісту суди першої та апеляційної інстанції до відповідачів у справі не звертались.

49. Отже, зміст таких наказів з метою повного встановлення фактичних обставин справи судами не з?ясований, в той час, коли, виходячи з їх правової природи, вони можуть містити відомості не тільки про призначення позивача на певну посаду у певному структурному підрозділі органів внутрішніх справ, а і про розміри встановлених йому видів грошового забезпечення.

50. Також суди попередніх інстанцій залишили поза увагою ту обставину, що МВС України є центральним органом виконавчої влади, який взяв на себе обов`язок із забезпечення продовження проходження служби в органах внутрішніх справ міліціонерами, які переїхали з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим у 2014 року, та, крім іншого, саме МВС України є роботодавцем позивача.

51. Крім цього, Верховний Суд зазначає, що суди не встановили наявність інформації у органу Державної фіскальної служби України (в 2014 році - органу Міндоходів України) як контролюючого органу податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь позивача як платника податку, поданого ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим відповідно до діючого на той час наказу Міністерства доходів і зборів України від 21 січня 2014 року № 49, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05 лютого 2014 року за № 228/25005.

52. Водночас, Верховний Суд наголошує, що перебування на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим грошового атестату позивача та відомостей щодо виплати йому грошового забезпечення жодним чином не може обмежувати його право на отримання заробітної плати.

53. Вказаний висновок Суду відповідає висновку, висловленому Верховним Судом у постанові від 10 жовтня 2019 року в справі № 826/4108/15.

54. Таким чином, ухвалюючи судові рішення в спірній частині вимог позову суди попередніх інстанцій не дослідили обставини, які мають значення для вирішення справи, отже вирішили справу без повного та всебічного з`ясування обставин в адміністративній справі.

55. Верховний Суд наголошує, що за правилами статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

56. Отже, в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України в основі обґрунтованого рішення лежать повнота і всебічність з`ясування обставин справи, це виключає існування будь-яких не спростованих судом належним чином розбіжностей між доказами, поданими сторонами.

57. Верховний Суд зазначає, що приписами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України суди наділені правом збирати докази з власної ініціативи, а також повноваженням сприяти в реалізації обов`язку доказування (у випадку неможливості самостійного надання особами, які беруть участь у справі доказів) і витребовувати необхідні докази. Тобто законодавцем передбачено активну участь суду в збиранні доказів, а тому покладення обов`язку надання доказів виключно на осіб, які беруть участь у справі без сприяння судами в реалізації зазначеного обов`язку, а також вияв власної їх ініціативи у процесі збору доказів, як мети встановлення дійсних фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є надмірним тягарем, що, в деякій мірі, є неспівмірним із розподілом обов`язку доказування, визначеного адміністративним процесуальним законодавством.

58. Тому Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій не вжили усіх, визначених законом, заходів, зокрема та не виключно, щодо витребування додаткових доказів, на підставі яких можливо встановити істинну та достовірну інформацію стосовно спірних обставин.

59. Таким чином, суди попередніх інстанцій, не встановивши усі фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи в частині, яка є предметом касаційного перегляду, дійшли передчасних висновків по суті справи. Висновки судів попередніх інстанцій та оскаржувані рішення в цій справі в означеній частині не відповідають завданням адміністративного судочинства щодо справедливого і неупередженого вирушення спору.

60. Водночас, в силу положень статті 341 Кодексу адміністративного судочинства їх встановлення судом касаційної інстанції не допускається.

61. Розглянувши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм процесуального права, колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій порушено норми процесуального права в частині відмови у задоволенні позову, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, не забезпечено повне та всебічне з?ясування обставин у справі та не вжито усіх, визначених законом заходів для цього.

62. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

63. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

64. Приписами частини 4 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

65. Враховуючи те, що вказані порушення під час розгляду справи допущені як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції, тому справа підлягає направленню в спірній частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

66. Під час нового розгляду справи суду необхідно дослідити усі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України та з урахуванням установленого статтею 6 цього Кодексу принципу верховенства права. Також судам слід врахувати наведене та ухвалити законне та обґрунтоване рішення за результатами повного, всебічного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності та взаємному зв?язку.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року задовольнити.

2. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року в цій справі скасувати в частині відмови у задоволенні позову, а справу в цій частині направити на новий розгляд до Донецького окружного адміністративного суду.

3. В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. А. Губська

Судді М.В. Білак

О.В. Калашнікова