Постанова

від 27.08.2007 по справі 20-8/176-1/094

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД М. СЕВАСТОПОЛЯ

20-8/176-1/094

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

справа № 20-8/176-1/094

ПОСТАНОВА

і м е н е м     У к р а ї н и

"27" серпня 2007 р.  16:40                                                                                          м. Севастополь

Господарський суд міста Севастополя в складі:

судді Алсуф'єва В.В.,

при секретарі: Тинчерові Б.Ф.,

за участю:

представника Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів –Федорової М.Б.,

представника Приватного підприємства „Меджик Бургер” –Бондаря В.І.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Севастопольського транспортного прокурора в інтересах держави в особі Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства „Меджик Бургер” про стягнення 2.238,71 грн.,

встановив:

Севастопольський транспортний прокурор (далі за текстом –Прокурор) звернувся до господарського суду із позовною заявою в інтересах держави в особі Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі за текстом –Позивач) до Приватного підприємства „ Меджик Бургер” (далі за текстом –Відповідач) про стягнення 2.238,71 грн.

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 19.12.2005, залишеним без змін Севастопольським апеляційним господарським судом (постанова від 02.02.2006), у задоволенні позову відмовлено. За результатами касаційного перегляду ці судові акти скасовані  постановою Вищого господарського суду України від 10.07.2007, з тих підстав, що даний спір мав бути вирішений місцевим та апеляційним господарськими судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки за суб'єктним складом та предметом спору дана справа належить саме до адміністративної юрисдикції.

В межах нового розгляду справи Позивач залишився на своїй правовій позиції, обґрунтував позовні вимоги невиконанням Відповідачем вимоги статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” №875-ХІІ від 21.03.1991 щодо створення у 2003 році 1 робочого місця для забезпечення працевлаштування інваліда, а також неповідомленні належних органів про наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів /а.с.126/.

Прокурор не забезпечив явку в судове засідання представника, про місце, дату та час судового розгляду повідомлений своєчасно та належним чином, заперечень проти адміністративного позову не надав.

Відповідач проти задоволення позову заперечував з підстав, що викладені ним у відзиві на позовну заяву, зокрема, наполягає на застосуванні строків давності, що передбачені статтею 250 Господарського кодексу України (Закон № 436-ІV від 16.01.2003)  /а.с.129/.

Заслухавши пояснення представників сторін та дослідивши інші докази в межах позовних вимог, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають  з таких підстав.

При розгляді справи суд керується положеннями Господарського кодексу України (Закон України №436-ІV від 16.01.2003; далі за текстом –ГК України), Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” №875-XII від 21.03.1991 (з подальшими змінами та доповненнями; далі за текстом –Закон), Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1767 від 28.12.2001 (далі за текстом –Порядок), тощо.

Предметом адміністративного позову є застосування штрафних санкцій, передбачених для підприємств, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 Закону.

Відповідно до частини першої статті 20 Закону такі підприємства щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Згідно зі звітом Відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2003 рік (за формою №10–ПІ поштова-річна „Звіт про зайнятість інвалідів”, затвердженою наказом Держкомстату України №49 від 10.01.2002) норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів склав 1 місце від загальної кількості працюючих на підприємстві (31 особи), фактично на підприємстві не працював жодний інвалід. Середньорічна заробітна плата на підприємстві за 2003 рік склала 2.238,71 грн. /а.с.8, 10/.

Пунктом 4 Порядку передбачено, що штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15 квітня року, що настає за звітним.

Отже, сума штрафних санкцій із розрахунку середньорічної заробітної плати по підприємству складає 2.238,71 грн., які Відповідач був зобов'язаний сплатити самостійно не пізніше 15 квітня 2004 року.

За змістом Закону, обов'язок підприємства сплатити штрафні санкції у разі фактичного невиконання у звітному році встановленого Законом нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів не залежить від причин невиконання вказаного нормативу.

Виконання нормативу місць для забезпечення працевлаштування інвалідів для підприємства безпосередньо пов'язане із виконанням відповідним підприємством та органами державної влади своїх обов'язків, які покладено на них Законом та підзаконними актами, прийнятими на його основі.

Статтею 18 Закону встановлено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів. При цьому частиною третьою вказаної статті передбачено, що підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Постановою Кабінету Міністрів України №314 від 03.05.1995 затверджено Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (далі за текстом –Положення). Пунктом 3 Положення встановлено, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

Відповідно до пункту 4 Положення місцеві органи соціального захисту населення разом із громадськими організаціями інвалідів з урахуванням рекомендацій МСЕК, побажань інвалідів, їхніх професійних навичок і знань готують пропозиції щодо створення нових робочих місць, у тому числі для роботи з гнучкими формами зайнятості, і передають їх відділенням Фонду соціального захисту інвалідів і центрам зайнятості.

Пунктом 6 Положення передбачено, що центри зайнятості та відділення Фонду соціального захисту інвалідів ведуть облік призначених для працевлаштування інвалідів робочих місць, створюваних понад встановлений норматив, за термінами введення їх у дію, виробничим профілем, умовами і характером роботи.

Згідно з пунктом 5 Положення підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Відповідно до пункту 10 Положення працевлаштування інвалідів здійснюється саме державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Системний аналіз наведених вище норм Положення дозволяє зробити висновок, що діям уповноважених державних органів щодо працевлаштування інвалідів на конкретному підприємстві передує інформування цим підприємством вказаних органів про первинне створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Судом досліджено відповідні документи органів державної влади, на які Законом покладено обов'язок зі здійснення працевлаштування інвалідів, та встановлено, у тому числі наступне:

-          відповідно до листа Центральної міської медико-соціальної експертної комісії за вих.№175 від 19.10.2004 на адресу Позивача /а.с.14/ в період з 01.01.2002 по 01.10.2004 Відповідачем сумісно з представниками Центральної міської медико-соціальної експертної комісії Управління охорони здоров'я Севастопольської міської державної адміністрації атестація робочих місць інвалідів не проводилась;

-          Відповідач протягом 2003 року не надавав до Севастопольського міського центру зайнятості відомості про вакансії для працевлаштування інвалідів (звіти за формою 3-ПН), ця обставина визнана Відповідачем та підтверджена Позивачем.

Пунктом 2.1. Інструкції щодо заповнення державної статистичної звітності за формами №3-ПН „Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках” і №4-ПН „Звіт про вивільнення працівників”, затвердженої  наказом Державного комітету статистики України №244 від 06.07.1998, (далі за текстом –Інструкція), передбачено, що звіт за формою №3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно.

Абзацом 19 пункту 2.1 Інструкції встановлено, що при можливості працевлаштування інваліда слід зазначити потребу в працівниках за шифром: 14 –інваліди.

Таким чином, інформування державної служби зайнятості про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів, повинно бути здійснено згідно з діючим законодавством за встановленою Інструкцією процедурою, що включає складання та надання до відповідного місцевого органу зайнятості звітів за відповідною формою державної статистичної звітності 28 числа щомісячно.

Факт ненадання Відповідачем звітів №3-ПН у 2003 році до Севастопольського міського центру зайнятості, який встановлено судом, виключає можливість для висновку про належне виконання Відповідачем вимог пункту 14 Положення стосовно інформування державної служби зайнятості. Невиконання підприємством всіх вимог пункту 14 Положення, згідно з яким суб'єкт господарювання, зокрема:

-          у межах доведеного нормативу створює за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів;

-          щорічно до 1 лютого року, що настає за звітним, подає відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів;

-          інформує державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів;

позбавляє уповноважені органи державної влади та місцевого самоврядування виконати їх обов'язок щодо працевлаштування інвалідів на цьому підприємстві.

Як встановлено судом, вимоги пунктів 5, 14 Положення Відповідачем не виконано, що в свою чергу, виключає можливість висновку про створення робочого місця інваліда в розумінні норм діючого законодавства, зокрема, Положення.

Таким чином, Відповідачем порушено вимоги Положення, через що не виконано норм Закону та не сплачено самостійно відповідні штрафні санкції внаслідок невиконання встановленого останнім нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, що вказує на матеріально-правову обґрунтованість заявлених позовних вимог.

Доводи Відповідача щодо звільнення його від сплати обов'язкових платежів –внесків в Фонд соціального захисту інвалідів, оскільки він є платником єдиного податку, не можуть бути прийняті судом до уваги через наступне.

Указ Президента України „Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва” від 03.07.1998 №727 (далі –Указ) не містить норм щодо звільнення підприємств від обов'язку виконання нормативу створення робочих місць для інвалідів, установленого Законом, а внески до Фонду соціального захисту інвалідів (про які йдеться у пункті 6 Указу) не є адміністративно-господарськими санкціями (про які йдеться у частині першій статті 20 Закону). А тому підприємства, що обрали спрощену систему оподаткування (платники єдиного податку), зобов'язані виконувати норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, установлений Законом, а в разі його невиконання –сплачувати адміністративно-господарські санкції до обласних відділень Фонду соціального захисту інвалідів.

Крім того, відповідно до пункту 6 Указу суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником саме певних видів податків і зборів (обов'язкових платежів). У статті 92 Конституції зазначено, що система оподаткування, податки і збори встановлюються виключно Законами України. Частиною шостою статті 1 Закону України „Про систему оподаткування” від 25.06.1991 №1251-XII (далі –Закон №1251) встановлено, що „податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не передбачено цим Законом, крім визначених Законом України „Про джерела фінансування дорожнього господарства України”, сплаті не підлягають”. Адміністративно-господарські санкції за непрацевлаштування інвалідів згідно з Законом України „Про систему оподаткування” не відносяться до податків і зборів, оскільки податками і зборами (обов'язковими платежами) вважаються обов'язкові внески до бюджетів та до державних цільових фондів, що здійснюються платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.

Однак статті 14 та 15 Закону №1251 не містять такого податку чи збору (обов'язкового платежу), як внесок до Фонду соціального захисту інвалідів, а Закон не є законом України про оподаткування.

Тому внески, збори та податки –це однорідні поняття та уособлюють в собі обов'язковий платіж до бюджетів та до державних цільових фондів. Адміністративно-господарські санкції на відміну від внесків не мають таких основних критеріїв, як пропорційності та рівномірності. З огляду на вищевикладене, чинним законодавством не визначене таке поняття як внески.

Відповідно до частини першої статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Частина перша статті 238 Господарського кодексу України визначає, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Адміністративно-господарські санкції за нестворення робочого місця інваліда ніяк не можна ототожнювати з внесками до Фонду соціального захисту інвалідів. Оскільки внесків до Фонду соціального захисту в природі не існує, а є лише адміністративно-господарська санкція за невиконання нормативу працевлаштування інвалідів для всіх підприємств різних форм власності.

Таким чином, з урахуванням викладеного вище суб'єкти малого підприємництва, що обрали спрощену систему оподаткування (платники єдиного податку) зобов'язані виконувати норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, встановлений Законом, а в разі його невиконання –сплачувати адміністративно-господарські санкції до територіальних (обласних) відділень Фонду соціального захисту інвалідів.

Проте, позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку з пропущенням строку для звернення із позовом, виходячи з наступного.

Згідно з абзацом третім пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України  №11 від 29.12.1976 „Про судове рішення” суд, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений без поважної причини, у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведений.

Абзацом другим пункту 11 Порядку встановлено обов'язок відділення Фонду у разі несплати штрафних санкцій в установлений термін вживати заходів щодо їх стягнення у судовому порядку.

Судом встановлено, а також підтверджується поясненнями представника Позивача, що право на звернення до суду з позовною заявою про примусове стягнення штрафних санкцій за невиконання у 2003 році встановленого Законом нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів виникло у Позивача 16.04.2004.

Прокурор Ленінського району міста Севастополя звернувся до господарського суду із позовною заявою в інтересах держави в особі Позивача 17.06.2005 /а.с.2-5/.

Строки, впродовж яких можуть застосовуватися адміністративно-господарські санкції, встановлені статтею 250 ГК України. Граничний строк застосування таких санкцій не може перевищувати шести місяців з дня виявлення порушення і одного року з дня порушення суб'єктом господарської діяльності правил здійснення господарської діяльності.

Відповідно до правил абзацу першого пункту 5 Розділу IX „Прикінцеві положення” ГК України, якщо правопорушення здійснене до 1 січня 2004 року, строки, встановлені статтею 250 ГК України, не підлягають застосуванню. Але абзац другий того ж пункту передбачає застосування положень ГК України, які пом'якшують відповідальність за порушення правил здійснення господарської діяльності, до випадків здійснення правопорушень до набрання чинності ГК України. Отже, строки застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 250 ГК України, застосовуються до спірних правовідносин.  

Таким чином, на день подання позовної заяви до суду (17.06.2005) строк для звернення Позивача з позовною заявою сплинув, наявність поважних причин його пропуску судом не встановлено.

Відповідно до вимог частини першої статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.  

Враховуючи викладене, керуючись статтями 241, 250, пунктом 5 Розділу IX „Прикінцеві положення” Господарського кодексу України (Закон України №436-ІV від 16.01.2003), пунктом 6 Розділу VІІ „Прикінцеві та перехідні положення”, статтями 100, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України (Закон України №2747-ІV від 06.07.2005), суд

постановив:

У позові відмовити повністю.

          Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Севастопольського апеляційного господарського суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня складання постанови в повному обсязі заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку частини п'ятої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

          Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана в строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

Суддя                                                                                               В.В. Алсуф`єв

Постанова складена

та підписана 28.08.2007