Рішення

від 02.11.2020 по справі 916/2335/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" листопада 2020 р.м. Одеса Справа № 916/2335/20

Господарський суд Одеської області у складі:

судді В.С. Петрова

при секретарі судового засідання Г.С. Граматик

за участю представників:

від позивача - Хотинський С.В.,

від відповідача - Хоменко Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Ізмаїльського морського порту) до Ізмаїльської міської ради про стягнення безпідставно отриманих коштів у розмірі 153763,70 грн., -

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Ізмаїльського морського порту) звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Ізмаїльської міської ради про стягнення безпідставно одержаних (збережених) коштів земельного податку в розмірі 153763,70 грн., посилаючись на наступне.

Так, на праві постійного користування у ДП «Адміністрація морських портів України? перебувала земельна ділянка площею 2,8132 га (кадастровий номер 5110600000:01:020:0384), надана підприємству із земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту (вид використання - для розміщення і експлуатації основних, підсобних та допоміжних будівель і споруд, адміністративно-побутових будинків) за адресою: Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Шевченка, на підставі розпорядження Одеської обласної державної адміністрації від 24.04.2019 р. за № 533/А-2019 (право постійного користування земельною ділянкою зареєстровано в ДРРПНМ за ДП «АМПУ? 14.05.2019 р., індексний номер витягу 166936943 від 17.05.2019 р.).

На зазначеній земельній ділянці за адресою: Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103, розташований об`єкт нерухомого майна - автогосподарство (будівлі та споруди реєстраційний номер 131734051106), який на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 р. за № 340-р передано з державної власності зі сфери управління Міністерства інфраструктури України та з балансу ДП «АМПУ? (з відокремленого балансу Ізмаїльської філії ДП «АМПУ?) у комунальну власність територіальної громади міста Ізмаїл за актом приймання-передачі нерухомого майна та окремого індивідуально визначеного майна у комунальну власність територіальної громади міста Ізмаїл від 26.07.2019 р., затвердженого рішенням виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради від 27.08.2019 р. за № 802. Право власності на вказаний об`єкт нерухомого майна автогосподарство (реєстраційний номер 131734051106) відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 14.01.2020 р. за № 196225020 зареєстровано 29.08.2019 р. за територіальною громадою в особі Ізмаїльської міської ради Одеської області.

Наразі з посиланнями на ст.ст. 96, 120, 125, 126, 141 Земельного кодексу України, ч. 1 ст. 377 ЦК України позивач зазначає, що перехід права власності на нерухоме майно є підставою припинення, у тому числі, права постійного користування земельною ділянкою. При цьому позивач вказує про аналогічний правовий висновок в постанові Верховного Суду України № 6-2225цс16 від 12.10.2016 р. та постановах Верховного Суду України від 15.01.2019 р. у справі № 908/27/18, від 10.04.2018 р. у справі № 915/672/17, від 17.04.2018 р. у справі № 922/2883/17, від 30.05.2018 р. у справі № 908/1990/17, від 05.06.2018 р. у справі № 920/717/17, від 05.09.2018 р. у справі № 904/9027/17, від 04.10.2018 р. у справі № 904/326/18.

Таким чином, позивач вважає, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти; це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Проте, як додає позивач, отримавши у власність відповідні будівлі та споруди ще 26.07.2019 р., відповідач всупереч ст.ст. 125, 126 ЗК України не виконав обов`язку щодо належного та своєчасного оформлення права власності на земельну ділянку, на якій знаходиться належне йому на праві власності нерухоме майно, та проявив бездіяльність у вчиненні передбачених чинним законодавством заходів щодо цього.

Поряд з цим позивач вказує, що в розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпункту 270.1.1 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.6 статті 287 ПК платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа, обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Отже, на думку позивача, зареєстрований власник будівлі набуває ознак власника земельної ділянки (або постійного землекористувача) не з моменту реєстрації відповідного права на земельну ділянку, а з моменту реєстрації права власності на будівлю. Таким чином, як вказує позивач, новий власник стає платником земельного податку саме з моменту реєстрації права на будівлю, а не прав на земельну ділянку.

Відтак, за ствердженнями позивача, оскільки власником спірної земельної ділянки в силу приписів ЗК України фактично став відповідач, але за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та відповідно для цілей оподаткування користувачем ще вважається ДП «АМПУ?, для уникання негативних податкових наслідків ДП «АМПУ? за період з 26.07.2019 р. до 31.12.2019 р. сплачено земельного податку у розмірі 153763,70 грн. за земельну ділянку, яку ДП «АМПУ? в цей період фактично не використовувало, однак вважався користувачем у відповідному реєстрі прав.

При цьому, як вказує позивач, відповідно до ст. 61-1 Бюджетного кодексу України та розділу XII ПК України плата за землю зараховується до бюджету органів місцевого самоврядування, тобто відповідача.

Таким чином, на думку позивача, у діях відповідача наявні всі ознаки цивільного правопорушення, в тому числі, і причинний зв`язок між протиправною бездіяльністю та недоотриманням ДП «АМПУ? доходів у вигляді плати за землю, оскільки несвоєчасна реєстрація набутого права власності на земельну ділянку призвела до сплати позивачем земельного податку у розмірі 153763,70 грн. за земельну ділянку.

Наразі позивач зауважує, що 31.03.2020 р. з метою досудового врегулювання спору ним направлено на адресу відповідача вимогу від 27.03.2020 р. за № 607/14-01-04/Вих/14, у якій позивач повідомив відповідача про безпідставність одержання (збереження) коштів земельного податку, зазначив про обов`язок відповідача повернути безпідставно отримані ним кошти земельного податку у розмір 153763,70 грн., навівши обґрунтування своїх вимог. Так, вказана вимога отримана відповідачем згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення 02.04.2020 р., однак, як зазначає позивач, жодної відповіді з боку відповідача на адресу ДП «АМПУ? надано не було, що стало підставою для звернення позивача до суду із заявленим позовом. Як визначено позивачем, предметом позову є стягнення з власника об`єкту нерухомого майна (земельної ділянки) безпідставно набутих (збережених) ним коштів земельного податку, сплачених позивачем в порядку податкових правовідносин на підставі статей 1212, 1214 Цивільного кодексу України. При цьому позивач зауважує, що відповідач є власником нерухомого майна, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а інформація щодо належного оформлення відповідачем права користування земельною ділянкою та державної реєстрації такого права по теперішній час у позивача відсутня. Так, позивач з посиланням на ст.ст. 116, 117, 120, 125 ЗК України, ст. 1212 ЦК України, а також судову практику (правовий висновок в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 р. у справі № 320/5877/17, постанові Верховного Суду від 09.04.2019 р. у справі № 922/652/18) вважає, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформленого права на цю ділянку тощо та недоотримання її власником доходів у вигляді плати за землю є за своїм змістом кондиційними.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 02.09.2020 р. позов Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Ізмаїльського морського порту) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/2335/20 за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи, при цьому призначено судове засідання для розгляду справи по суті.

25.09.2020 р. від відповідача надійшов до суду відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти позову. Так, в обґрунтування заперечень відповідач зазначає, що на час виникнення права власності на нерухоме майно за адресою: м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103, спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, а передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи земельних ділянок комунальної власності у державну власність регулюється статтею 117 ЗК України, згідно якої передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки. В той же час, як додає відповідач, розпорядження Одеської обласної державної адміністрації № 1414/А-2019 «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою та передачу її у комунальну власність територіальної громади м. Ізмаїл в особі Ізмаїльської міської ради Одеської області? було прийнято лише 28.11.2019 р. Так, позивач, посилаючись на вимоги Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень?, вказує, що для здійснення заходів щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою має бути подана відповідна заява до органів та суб`єктів, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав. Заявником в такому випадку може виступати власник або сторона правочину, у якої виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав. На думку відповідача, таке право мають право Одеська обласна державна адміністрація як власник земельної ділянки або ДП «АМПУ? як сторона, якій припинено право постійного користування земельною ділянкою, для припинення прав на земельну ділянку. При цьому відповідач зауважив, що оскільки ані позивачем, ані Одеською обласною державною адміністрацією зазначені дії вчинені не були, 20.02.2020 р. виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради звернувся до керівника ДП «АМПУ? з листом № 01/13-257, в якому були зазначені вищевикладені обставини та просив посприяти у вирішенні питання припинення права постійного користування земельною ділянкою за ДП «АМПУ? для можливості у подальшому реєстрації права комунальної власності на земельну ділянку по вул. Шевченка, 103 у м. Ізмаїл.

Водночас, як вказує відповідач, 06.03.2020 р. право постійного користування зазначеною земельною ділянкою за ДП «АМПУ? було припинено згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 13.03.2020 р. За ствердженнями відповідача, оскільки для подальшої реєстрації права комунальної власності у відповідності до ч. 1 ст. 117 ЗК України, окрім розпорядження Одеської обласної державної адміністрації про передачу земельної ділянки у комунальну власність територіальної громади м. Ізмаїл в особі Ізмаїльської міської ради, необхідний був також акт приймання-передачі такої земельної ділянки, 19.03.2020 р. виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради звернувся з листом № 01/13-353 до Голови Одеської обласної державної адміністрації з проханням надіслати в адресу виконкому Ізмаїльської міської ради акт приймання-передачі земельної ділянки.

Згідно листа № 3112/2/01-29/3092/2-20 від 24.04.2020 р. Одеська обласна державна адміністрація направила Ізмаїльській міській раді акт приймання-передачі земельної ділянки державної власності площею 2,8132 га, яка розташована: Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103 з цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту у комунальну власність територіальної громади м. Ізмаїл.

Таким чином, за ствердженнями відповідача, тільки після проведення всіх перелічених вище дій у Ізмаїльської міської ради виникла можливість здійснити державну реєстрації даної земельної ділянки, що і було зроблено 26.05.2020 р., що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав па нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 29.05.2020 р.

З огляду на вищевикладене, відповідач вважає безпідставними доводи позивача про те, що саме в результаті бездіяльності Ізмаїльської міської ради комунальна власність на земельну ділянку була зареєстрована неодночасно з переходом права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на ній. Так, на думку відповідача, саме з боку позивача як попереднього користувача даної земельної ділянки були невчасно прийняті відповідні дії, передбачені законодавством, для належного оформлення земельної ділянки за Ізмаїльською міською радою. Більш того, як додає відповідач, саме після листів виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради були внесені до Державного реєстру відомості щодо припинення права постійного користування за ДП «АМПУ? та складений акт приймання-передачі земельної ділянки, що надало змогу Ізмаїльській міській раді зареєструвати право комунальної власності на земельну ділянку.

Наразі відповідач вважає недоречними посилання позивача на правові позиції, викладені в ряді постанов Верховного Суду, оскільки останні стосуються інших правових відносин, а вказані у цих справах земельні ділянки, щодо яких виникав спір, перебували в користуванні за договором оренди, тоді як в даному випадку земельна ділянка по вул. Шевченка, 103 в м. Ізмаїлі передавалась з державної власності до комунальної власності. Таким чином, відповідач вважає, що у відповідності до ст. 120 ЗК України, на яку посилається позивач, перехід права власності на нерухоме майно, яке розташоване на земельній ділянці, є лише підставою для переходу відповідного права на земельну ділянку, саме ж право власності згідно ст. 125 ЗК України виникає з моменту державної реєстрації цього права. В свою чергу, як додає відповідач, передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи земельних ділянок комунальної власності у державну власність регулюється статтею 117 ЗК України і передбачає певну процедуру, яка була зазначена вище, і без дотримання якої, за ствердженнями відповідача, Ізмаїльська міська рада не могла здійснити реєстрацію права комунальної власності на дану земельну ділянку.

Також, на думку відповідача, сплата позивачем земельного податку за період з 26.07.2019 р. до 31.12.2019 р., тобто за період, в який ДП «АМПУ? фактично не використовувало земельну ділянку, однак було її користувачем у відповідному реєстрі прав, є абсолютно логічною та жодним чином не порушує його прав, більш того, є його обов`язком.

В свою чергу з огляду на той факт, що право постійного користування земельною ділянкою по вул. Шевченка, 103 в м. Ізмаїл було припинено за позивачем лише 06.03.2020 р., відповідач вважає, що у вказаний період саме позивач в розумінні Податкового кодексу України був належним платником земельного податку. Також відповідач вважає за необхідне зазначити, що вини Ізмаїльської міської ради у тому, що право постійного користування за позивачем не було припинено раніше немає, оскільки ці дії мав право вчинити виключно власник землі або землекористувач.

Поряд з цим відповідач вважає безпідставними ствердження позивача про наявність у діях відповідача всіх ознак цивільного правопорушення, в тому числі, і причинного зв`язку між протиправною бездіяльністю та недоотриманням ДП «АМПУ? доходів у вигляді плати за землю, оскільки Ізмаїльська міська рада вчинила всі передбачені законом дії для оформлення права комунальної власності, а затримка даного процесу напряму пов`язана з несвоєчасністю вчинення відповідних дій позивачем та власником земельної ділянки. Водночас відповідач вважає, що право на звернення до суду з вимогою про відшкодування недоотриманого доходу на підставі ст. 1212 ЦК України має право власник земельної ділянки, а недоотриманим доходом є неотримана плата за землю. Однак, як вказує відповідач, позивач ніколи не був власником земельної ділянки по вул. Шевченка, 103 в м. Ізмаїл, а отже і дохід у вигляді плати за землю він не міг отримати.

Під час засідання суду 15.10.2020 р. представник позивача надав суду відповідь на відзив, в якій позивач підтримує позовні вимоги. Щодо оформлення права власності на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, позивач додатково вказує, що нормативно-правовими актами України, в тому числі, що регламентують відносини в сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, прямо не передбачений обов`язок попереднього користувача (власника) при переході прав на земельну ділянку (об`єкт нерухомого майна) іншому набувачу (власнику) припиняти за собою відповідне право. Відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень? державна реєстрація прав має заявний характер та проводиться за заявами у сфері державної реєстрації прав. При цьому позивач додає, що заявником, у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав є: по-перше, власник, інший правонабувач, сторона правочину, у яких виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ними особи. Так, позивач зауважує, що він у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону є інший правонабувач (суб`єкт іншого права, похідного від права власності), за яким інше речове право на земельну ділянку припинилося та правочини відносно вищезазначеної земельної ділянки не укладалися, відповідно сторони правочину - відсутні. Виходячи з цього, як стверджує позивач, відповідно до ст.ст. 120, 141 Земельного кодексу України, ст. 377 Цивільного кодексу України та згідно розпорядження Одеської обласної державної адміністрації від 28.11.2019 р. за № 1414/А-2019, заявником, по-перше, може бути або Одеська обласна державна адміністрація, як попередній власник, або територіальна громада в особі Ізмаїльської міської ради Одеської області, як новий власник, або ДП «АМПУ?, як правонабувач, за яким інше речове право на нерухоме майно припинилося. Між тим позивач вказує, що із системного аналізу норм Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень? реєстрація власного права, що виникло в першу чергу є обов`язком такого правонабувача.

Таким чином, за ствердженнями позивача, підстави розпочати процедуру з оформлення права власності на земельну ділянку у відповідача в силу приписів ст.ст. 120, 125, 126, 141 Земельного кодексу України виникли де-факто з 26.07.2019 р., де-юре з 29.08.2019 р. (дата державної реєстрації майнових прав щодо об`єкта не майна). Проте, як зауважує позивач, відповідач звернувся до Одеської обласної державної адміністрації з відповідною заявою щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою та передачею її у комунальну власність територіальної громади м. Ізмаїл в особі Ізмаїльської міської ради Одеської області лише 10.10.2019 року за № 01/03-12-1705, за результатом розгляду якої було прийняте відповідне розпорядження Одеської обласної державної адміністрації від 28.11.2019 року № 1414/А-2019. Крім того, як вказує позивач, акт приймання - передачі зазначеної земельної ділянки складено лише 24.04.2020 р., тобто через 4 місяці після прийняття відповідного рішення органів виконавчої влади про передачу земельної ділянки у комунальну власність. Отже, на думку позивача, твердження відповідача щодо невчасного прийняття будь-яких дій позивачем, які б заважали Ізмаїльській міській раді вчасно оформити право власності, за ствердженнями позивача, не відповідають дійсності.

Стосовно посилань відповідача на приписи ч. 1 ст. 117 ЗК України, що регламентують особливості процедури передачі земельних ділянок (майнових прав на них) з державної до комунальної власності позивач зазначає, що норма ч. 1 ст. 117 ЗК України визначає загальний порядок передачі земельних ділянок з державної до комунальної власності, в той час як приписи ст. 120 ЗК України є спеціальною нормою ЗК України, що діють при настанні певної події, при цьому норми ст. 120 ЗК Україні носять імперативний характер та не містять посилань на інші положення ЗК України для правозастосування, в тому числі на ст. 117 ЗК України. Відтак, за ствердженнями позивача, наявність в Земельному кодексі України ч. 1 ст. 117, що регламентує певний порядок, не нівелює приписи ст. 120 цього кодексу як в даному випадку спеціалізованої норми, що має пріоритет.

Під час розгляду справи по суті в засіданні суду 02.11.2020 р. позивач підтримав позовні вимоги та наполягав на їх задоволенні у повному обсязі, натомість представник відповідача заперечував проти задоволення позову.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд дійшов наступних висновків.

Рішенням Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області від 27 серпня 2019 р. № 802 «Про затвердження акту приймання-передачі нерухомого та індивідуально визначеного майна у комунальну власність територіальної громади міста Ізмаїл? затверджено акт приймання-передачі нерухомого та індивідуально визначеного майна, розташованого за адресою: м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103, до комунальної власності територіальної громади міста Ізмаїл.

Так, відповідно до акту приймання-передачі нерухомого та окремого індивідуально визначеного майна у комунальну власність територіальної громади міста Ізмаїл, затвердженого рішенням ВК ІМС № 802 від 27.08.2019 р. комісією, утвореною відповідно до рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради від 04.07.2019 № 652 «Про створення комісії з приймання-передачі об`єктів права державної власності, закріплених за Державним підприємством «Адміністрація морських портів України? на праві господарського відання, розташованого за адресою: м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103, до комунальної власності територіальної громили міста Ізмаїл передано об`єкт, що розміщений за адресою: Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103, на земельній ділянці площею 2.8132 га, кадастровий номер 5110600000:01:020:0384, з державної власності зі сфери управління Міністерства інфраструктури України з балансу Державного підприємство «Адміністрація морських портів України? закріпленого на відокремленому балансі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України? (Адміністрація Ізмаїльського МП), передається у комунальну власність територіальної громади міста Ізмаїл; балансоутримувачем майна є Державне підприємство «Адміністрація морських портів України?; загальні відомості: загальна площа будівель та споруд - 3532,2 кв.м, площа земельної ділянки - 2,8132 га.

З наявного в матеріалах справи витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 166936943 від 17.05.2019 р. вбачається, що 14.05.2019 р. за Державним підприємством «Адміністрація морських портів України? зареєстровано право постійного користування земельною ділянкою кадастровий номер 5110600000:01:020:0384, площею 2,8132 га, що знаходиться за адресою: Одеська область, м. Ізмаїл із цільовим призначенням: для розміщення та експлуатації будівель та споруд морського транспорту, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 796650751106, підстава виникнення іншого речового права: розпорядження, серія та номер: 533/А-2019 від 24.04.2019 р., видавник: Одеська обласна державна адміністрація; власник: Одеська обласна державна адміністрація.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 р. № 340-р «Про передачу нерухомого та окремо індивідуально визначеного майна у власність територіальної громади м. Ізмаїл? будівлі та споруди (реєстраційний номер 131734051106) по вул. Шевченка, 103, у м. Ізмаїл (одеська область), що розміщені на земельній ділянці площею 2,8132 га (кадастровий номер 5110600000:01:020:0384) та окреме індивідуально визначене майно (інвентарні номери: 1, 2, 2/1564, 2/5836, 3, 3/5837, 4/5838, 27/4736, 92, 100/1578, 111, 112, 117-119, 121, 122, 153-156, 327/252, 393/260, 427/1599, 430/1600, 432/1602, 442/1605, 500/1607, 501/1608, 503/1906, 504/1610, 540, 541, 620/4493, 622/4495, 625/4497, 911/268, 912/269, 10025, 70993) передано у власність територіальної громади м. Ізмаїла.

Водночас, як вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 196225020 від 14.01.2020 р., за територіальною громадою в особі Ізмаїльської міської ради 29.08.2019 р. було зареєстровано право комунальної власності (номер запису про право власності: 33038966) на об`єкт нерухомого майна: автогосподарство, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 1317344051106, що знаходиться за адресою: Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103, що розташований на земельній ділянці загальною площею 2,8132 га, що належить на праві власності державі в особі Міністерства транспорту та зв`язку України на праві господарчого відання Державного підприємства «Адміністрація морських портів України?.

При цьому на час виникнення у територіальної громади м. Ізмаїл права комунальної власності на нерухоме майно за адресою: м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103, спірна земельна ділянка за вказаною адресою перебувала у державній власності.

Так, 28.11.2019 р. Одеською обласною державною адміністрацією було прийнято розпорядження № 1414/А-2019 «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою та передачу її у комунальну власність територіальної громади м. Ізмаїл в особі Ізмаїльської міської ради Одеської області?, відповідно до якого було припинено право постійного користування земельною ділянкою кадастровий номер 5110600000:01:020:0384 площею 2,8132 га Державного підприємства «Адміністрація морських портів України? за адресою: м. Ізмаїл, вул. Шевченка, номер запису про інше речове право 31583657 від 14.05.2019 р., також вказану земельну ділянку державної власності передано у комунальну власність територіальної громади міста Ізмаїл в особі Ізмаїльської міської ради Одеської області з цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту.

Наразі судом встановлено, що 06.03.2020 р. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис про припинення права постійного користування зазначеною земельною ділянкою за ДП «АМПУ?, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 13.03.2020 р.

19.03.2020 р. Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради Одеської області звернувся до Одеської обласної державної адміністрації із листом за вих. № 01/13-353, в якому просив надіслати на адресу виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради акт приймання-передачі земельної ділянки для проведення державної реєстрації права комунальної власності територіальної громади м. Ізмаїл на земельну ділянку площею 2,8132 га із кадастровим номером 5110600000:01:020:0384, що розташована по вул. Шевченка, 103 у м. Ізмаїл Одеської області.

Згідно листа № 3112/2/01-29/3092/2-20 від 24.04.2020 р. Одеська обласна державна адміністрація направила Ізмаїльській міській раді акт приймання-передачі земельної ділянки державної власності площею 2,8132 га, яка розташована: Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103 з цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту у комунальну власність територіальної громади м. Ізмаїл.

24 квітня 2020 року між Одеською обласної державною адміністрацією (сторона-1) та Ізмаїльською міської радою (сторона-2) підписано акт приймання-передачі земельної ділянки державної власності у комунальну власність, відповідно до п. 1 якого сторона-1 передала з державної власності, а сторона-2 прийняла у комунальну власність територіальної громади м. Ізмаїл земельну ділянку державної власності (кадастровий номер 5110600000:01:020:0384) площею 2,8132 га, яка розташована: Одеська область, м. Ізмаїл, вулиця Шевченка з цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту. Згідно п. 2 вказаного акту сторони визначили, що цей акт разом із розпорядженням голови Одеської обласної державної адміністрації від 28 листопада 2019 року № 1414/А-2019 є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на зазначену у пункті 1 цього акту земельну ділянку.

Водночас, за ствердженнями позивача, після оформлення відповідачем права власності на об`єкт нерухомого майна - автогосподарство, останній в силу приписів Земельного кодексу України фактично став власником спірної земельної ділянки, однак за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та відповідно для цілей оподаткування користувачем вважався ДП «АМПУ?, тому задля уникання негативних податкових наслідків за період з 26.07.2019 р. до 31.12.2019 р. позивачем сплачувався земельний податок у розмірі 153763,70 грн. за земельну ділянку, яку підприємство фактично не використовувало у вказаний період, хоча було зареєстровано користувачем у відповідному реєстрі прав. Таким чином, позивач вважає, що сплачені ним вказані кошти земельного податку повинні бути відшкодовані власником об`єкту нерухомого майна (земельної ділянки) як безпідставно набуті (збережені) на підставі статей 1212, 1214 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, суд зазначає, що у спірних правовідносинах позивач виступає як попередній користувач вказаної земельної ділянки, а відповідач - новий власник земельної ділянки. При цьому право комунальної власності у відповідача на спірну земельну ділянку було набуто саме у зв`язку з переходом до територіальної громади в особі Ізмаїльської міської ради право комунальної власності на об`єкт нерухомого майна - автогосподарство (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 1317344051106), що знаходиться за адресою: Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 103. Отже, в даному випадку застосуванню підлягають ст. 120 Земельного кодексу України.

При цьому, відповідно до частин 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на нерухоме майно) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Вказані положення Земельного кодексу кореспондують з положеннями ст. 377 ЦК України, ч. 1 якої визначає, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відтак, з огляду на вказані положення Земельного кодексу України, починаючи з моменту набуття територіальною громадою міста Ізмаїл в особі Ізмаїльської міської ради права комунальної власності на об`єкт нерухомого майна - автогосподарство, а саме 29.08.2019 р., у позивача припинилося право постійного користуванні спірною земельною ділянкою, оскільки право користування спірною земельною ділянкою перейшло до відповідача. Адже, при переході права власності на об`єкт нерухомості - автогосподарства, яке знаходиться на земельній ділянці площею 2,8132 га, до міськради, яка діє від імені територіальної громади міста Ізмаїл, автоматично перейшло право на відповідну земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомості, незалежно від моменту реєстрації новим власником права власності на земельну ділянку.

Наразі судом не приймаються до уваги посилання відповідача в даному випадку на положення ст. 117 Земельного кодексу України, які регулюють порядок передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність, а саме за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Адже, розпорядження Одеської обласної державної адміністрації № 1414/А-2019 про припинення ДП „АМПУ» права постійного користування земельною ділянкою та передачу її у комунальну власність територіальної громади м. Ізмаїл в особі Ізмаїльської міської ради Одеської області було прийнято саме внаслідок переходу права власності на об`єкт нерухомого майна - автогосподарство до комунальної власності вказаної територіальної громади. Тобто, вказані положення Земельного кодексу у цьому випадку застосовуються як наслідок переходу права власності на об`єкт нерухомості, а не як виключна підстава для набуття відповідачем права користування спірною земельною ділянкою.

Відтак, суд вважає цілком правомірними доводи позивача про припинення у нього права постійного користування спірною земельною ділянкою саме з моменту переходу права власності на об`єкт нерухомого майна - автогосподарство від держави до комунальної власності територіальної громади міста Ізмаїл.

Поряд з цим предметом заявленого позову є стягнення з відповідача як власника об`єкту нерухомого майна (земельної ділянки) на підставі ст. 1212, 1214 Цивільного кодексу України безпідставно набутих (збережених) ним коштів земельного податку, які були сплачені позивачем як землекористувачем. При цьому в обґрунтування своєї позиції позивач посилається на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 09.04.2019 р. у справі № 922/652/18 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 р. у справі № 320/5877/17.

Так, відповідно до ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Слід зазначити, що кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним. Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 р. у справі № 320/5877/17 сформульовано висновок про те, що до моменту оформлення власником об`єктів нерухомості відповідного права оренди, права постійного користування чи права власності земельних ділянок, на яких ці об`єкти розташовані, відносини з фактичного користування земельними ділянками без укладених відповідних договорів їх оренди, оформлення права постійного користування чи права власності та недоотримання їхнім власником доходів є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельних ділянок, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельних ділянок на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Водночас господарський суд вказує, що у спірних правовідносинах, що виникли між сторонами у цій справі, положення ч. 1 ст. 1212 ЦК України не підлягають застосуванню, оскільки Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» не є та не був власником спірної земельної ділянки (кадастровий номер 5110600000:01:020:0384) площею 2,8132 га, а спірна сума коштів сплаченого земельного податку не може вважатися недоотриманим доходом позивача, адже користування відповідачем вказаною земельною ділянкою до моменту оформлення права комунальної власності породжує відповідні правовідносини між Міськрадою як новим власником та Одеською обласною державною адміністрацією - попереднім власником, які не охоплюються предметом заявленого позову.

Також не підлягають застосуванню висновки в постанові Верховного Суду від 09.04.2019 р. у справі № 922/652/18, в якій судом була здійснена зміна правової кваліфікації вимог про стягнення спірної суми вимог у вказаній справі зі збитків на безпідставно збережені відповідачем за рахунок власника земельних ділянок кошти, які відповідач мав сплатити за користування земельними ділянками на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України. При цьому ВС було зазначено, що за змістом глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов`язаннях. Натомість, для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Отже, викладені в постанові Верховного Суду від 09.04.2019 р. у справі № 922/652/18 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 р. у справі № 320/5877/17 висновки стосуються зовсім інших правовідносин, а саме щодо несплати на користь позивачів як власників земельних ділянок коштів за користування земельними ділянками без правовстановлюючих документів.

Відтак, посилання позивача на положення ст. 1212 ЦК України і наведені висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 13.02.2019 р. у справі № 320/5877/17 в обґрунтування своїх вимог є необґрунтованими, а тому не можуть бути підставою для стягнення з відповідача спірної суми коштів в порядку повернення коштів, збережених без достатньої правової підстави, що можливе лише власнику земельної ділянки.

Також суд вважає недоречними доводи позивача про наявність в діях відповідача всіх ознак цивільного правопорушення, в тому числі, і причинного зв`язку між протиправною бездіяльністю та недоотриманням ДП «АМПУ? доходів у вигляді плати за землю внаслідок несвоєчасної реєстрації відповідачем набутого права власності на земельну ділянку, що призвело до сплати позивачем земельного податку у розмірі 153763,70 грн. за земельну ділянку. Ті обставини, що позивач самостійно сплатив суму земельного податку за період, в який спірна земельна ділянка не перебувала у фактичному користуванні позивача, не свідчать про спричинення відповідачем шкоди позивачу. Так, спірні правовідносини не є деліктними, тому суд не вбачає підстав для встановлення наявності або відсутності складу правопорушення, зокрема таких складових збитків як: шкода, протиправна поведінка її заподіювача, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача, а також вина.

Наразі господарський суд зауважує, що за своєю суттю заявлені позивачем вимоги є вимогами про повернення сплаченої суми земельного податку, що не підлягав сплаті позивачем у зв`язку з припиненням його прав землекористувача, тобто мало місце здійснення переплати податку.

Так, статтею 43 Податкового кодексу України визначені умови повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань та пені.

Відповідно до п. 43.1 ст. 43 Податкового кодексу України помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов`язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу.

Згідно п. 43.2 ст. 43 Податкового кодексу України у разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов`язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків.

За положеннями п. 43.3 ст. 43 Податкового кодексу України обов`язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов`язання та пені є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які повертаються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік за результатами проведення перерахунку його загального річного оподатковуваного доходу) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми та/або пені.

В п. 43.4 ст. 43 Податкового кодексу України передбачено, що платник податків подає заяву про повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань та пені у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов`язання та/або податкового боргу з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення у готівковій формі коштів за чеком у разі відсутності у платника податків рахунка в банку.

Відповідно до п. 43.6 ст. 43 Податкового кодексу України контролюючий орган не пізніше ніж за п`ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення належних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, протягом п`яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань та пені платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Згідно п. 43.7 ст. 43 Податкового кодексу України повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань платникам податків здійснюється з бюджету, у який такі кошти були зараховані.

Відповідно до п. 41.1 ст. 41 Податкового кодексу України контролюючими органами є, зокрема, податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

Виходячи з наведених положень Податкового кодексу України, позивач, здійснивши переплату земельного податку, наділений правом на повернення переплаченої суми земельного податку саме через звернення із відповідною заявою до контролюючого органу, яким не являється відповідач.

Поряд з цим, судом не приймаються до уваги посилання позивача на ст. 61-1 Бюджетного кодексу України та розділу XІІ Податкового кодексу України, за якими плата за землю зараховується до бюджету органів місцевого самоврядування, оскільки у даному випадку земельний податок був сплачений саме до місцевого бюджету, а не на користь саме відповідача по даній справі. Відтак, суд вважає безпідставними доводи позивача про безпідставність одержання (збереження) відповідачем коштів земельного податку та відповідно про існування у відповідача обов`язку повернути вказані кошти позивачу.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

За положеннями ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори, пов`язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктом публічно-правових відносин, за умови, що такі вимоги не об`єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб`єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК України.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ГПК України).

За змістом ст.ст. 11, 15 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання визначені ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Згідно ч. 1. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненими цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Наразі слід зазначити, що з огляду на встановлений законом порядок повернення коштів переплаченої суми земельного податку суд вважає необґрунтованими заявлені позивачем у судовому порядку вимоги про стягнення вказаних коштів з відповідача. Тим більш судом не встановлено жодних порушень відповідачем прав позивача внаслідок сплати останнім земельного податку, натомість позивачем у позові вказано про добровільну сплату податку з метою уникнення негативних податкових наслідків. До того ж доказів звернення ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Ізмаїльського морського порту) до контролюючого органу із відповідною заявою про повернення помилково сплаченого земельного податку в розмірі 153763,70 грн. матеріали справи не містять, як і не містять доказів відмови контролюючого органу здійснити відповідне повернення таких коштів.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Ізмаїльського морського порту) є необґрунтованими і безпідставними, не відповідають вимогам чинного законодавства, у зв`язку з чим не підлягають задоволенню.

У зв`язку з тим, що рішення відбулось не на користь позивача, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем при подачі позову, відносяться за рахунок позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 232, 236-239, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Ізмаїльського морського порту) до Ізмаїльської міської ради про стягнення безпідставно отриманих коштів у розмірі 153763,70 грн. відмовити.

Рішення господарського суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 20-денного строку з моменту складення та підписання повного тексту рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не буде подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано 09 листопада 2020 р.

Суддя В.С. Петров