Ухвала

від 16.11.2020 по справі 902/1138/19

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

УХВАЛА

про відмову у відкритті апеляційного провадження

"16" листопада 2020 р. Справа № 902/1138/19

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Петухов М.Г.

суддя Гудак А.В.

суддя Олексюк Г.Є.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1

на протокольну ухвалу Господарського суду Вінницької області від 15.10.2020

(постановлену о 10:59 год. у м. Вінниця)

у справі № 902/1138/19 (суддя Тварковський А.А.)

за позовом ОСОБА_2

до ОСОБА_1

ОСОБА_3

за участю третьої особи , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю "Вінницяпромжитлобуд"

про переведення прав та обов`язків покупця частки у статутному капіталі

ВСТАНОВИВ:

В проваджені Господарського суду Вінницької області перебуває справа № 902/1138/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про переведення прав та обов`язків покупця частки у статутному капіталі.

21.08.2020 до Господарського суду Вінницької області надійшла заява ОСОБА_1 , відповідно до якої заявник, на підставі ст. 48 ГПК України, просить замінити неналежного відповідача ( ОСОБА_1 ) на належного ( ОСОБА_4 ).

Господарський суд Вінницької області від 15.10.2020р. протокольною ухвалою від 15.10.2020 у справі № 902/1138/19 відхилив заяву ОСОБА_1 про заміну відповідача.

Не погоджуючись із постановленою протокольною ухвалою, суд ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою до Північно-західного апеляційного господарського суду, відповідно до якої просить скасувати вказану ухвалу та замінити неналежного відповідача ОСОБА_1 на належного ОСОБА_4 .

Дослідивши матеріали оскарження ухвали та положення процесуального законодавства, колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження, з таких підстав.

У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

За змістом частин першої та другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини першої статті 129 Конституції України).

Отже держава гарантує право на апеляційний перегляд справи, який здійснюється після її розгляду в суді першої інстанції, а касаційне оскарження допускається у визначених законом випадках.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11-рп/2007).

Відповідно до частини 2 статті 254 ГПК України ухвали суду першої інстанції оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Отже передбачений частиною 1 статті 255 ГПК України перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, є вичерпним.

Системне тлумачення статті 255 ГПК України свідчить про те, що законодавець свідомо виокремив випадки, в яких може бути оскаржена або конкретна процесуальна дія, або така конкретна дія і відмова в її вчиненні.

Предметом апеляційного оскарження є протокольна ухвала місцевого господарського суду про відмову в заміні неналежного відповідача, яка не включена до переліку, визначеного частиною 1 статті 255 ГПК України.

Скаржник в апеляційній скарзі, як на можливість оскарження такої ухвали, посилається на п. 26. ч. 1 ст. 255 ГПК України, відповідно до якого окремо від рішення суду першої інстанції може бути оскаржене в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції про заміну чи відмову у заміні сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження.

Проте, такі доводи скаржника є хибними, оскільки в цій справі оскаржена ухвала була постановлена в порядку ст. 48 ГПК України, яка регулює залучення до участі у справі співвідповідача та заміну неналежного відповідача, а не ст. 52 ГПК України яка передбачає процесуальне правонаступництво.

Апеляційний господарський суд звертає увагу, що правові інститути, передбачені ст. ст. 48, 52 ГПК України є різними та їх не можливо ототожнювати, оскільки вони регулюють подібну процесуальну дію (заміну), однак ст. 48 ГПК України передбачає можливість заміни лише відповідача та залучення співвідповідача у разі пред`явлення позову не до тієї особи котра має за ним відповідати, а ст. 52 ГПК України у разі - процесуального правонаступництва будь-якого учасника справи.

Також, вказані норми ГПК України по різному регулюють строки вчинення відповідних процесуальних дій, необхідних для залучення до участі у справі співвідповідача/заміни неналежного відповідача та здійснення процесуального правонаступництва.

Отже, ухвала суду першої інстанції про відмову в заміні неналежного відповідача не може бути оскаржена окремо від рішення суду, а зазначені вище доводи скаржника - помилкові.

Закріплені у статтях 254, 255 ГПК України процесуально-процедурні обмеження права на апеляційне оскарження деяких ухвал місцевого господарського суду окремо від остаточного рішення суду встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду апеляційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються права на апеляційне оскарження таких ухвал місцевого господарського суду взагалі, натомість їх право на оскарження лише відтерміновується до прийняття остаточного рішення у справі (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.10.2018 р. по справі №912/1398/18).

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Суд зазначає, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права (рішення ЄСПЛ від 12.07.2001 у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини").

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Так, у справі "Sunday Times v. United Kingdom" ЄСПЛ суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, відноситься і судова практика. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною порадою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, а й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (справа "Steel and others v. The United Kingdom"). Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні (наведена правова позиція викладена в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №910/4647/18).

Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Європейський суд з прав людини зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".

Як засвідчує позиція Європейського суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

Водночас право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09.10.1979, п. 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява N 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див., наприклад, Monnel and Morris v. the United Kingdom, рішення від 02.03.1987, серія A, N 115, с. 22, п. 56, а також Helmers v. Sweden, рішення від 29.10.1996, серія A, N 212-A, с. 15, п. 31).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 261 ГПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню.

Враховуючи наведене, у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на протокольну ухвалу Господарського суду Вінницької області від 15.10.2020 у справі № 902/1138/19 слід відмовити.

Окремо, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що постановляючи протокольну ухвалу Господарського суду Вінницької області від 15.10.2020 у справі № 902/1138/19 про відмову в заміні неналежного відповідача, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки ч. 4 ст. 48 ГПК України передбачено постановляння ухвали (окремого процесуального документа), а не шляхом занесення до протоколу судового засідання.

Проте, вказані обставини не можуть бути підставою для відкриття апеляційного провадження, з врахуванням наведених вище підстав (процесуальним законодавством не передбачено оскарження такої ухвали окремо від рішення суду).

Ураховуючи викладене та керуючись ст. ст. 234, 255, 261 ГПК України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Відмовити у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на протокольну ухвалу Господарського суду Вінницької області від 15.10.2020 у справі № 902/1138/19.

2. Скаргу разом з доданими до неї документами надіслати ОСОБА_1 .

3. Матеріали оскарження ухвали Господарського суду Вінницької області від 15.10.2020 у справі № 902/1138/19 надіслати до Господарського суду Вінницької області.

Головуючий суддя Петухов М.Г.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Олексюк Г.Є.