Постанова

від 12.11.2020 по справі 622/1030/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2020 року

м. Харків

справа № 622/1030/19

провадження № 22-ц/818/3044/20

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Тичкової О.Ю.,

суддів - Пилипчук Н.П., Яцина В.Б.,

за участю секретаря судового засідання - Супрун Я.С.,

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - Олександрівська сільська рада Золочівського району Харківської області, Золочівська селищна рада,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Золочівського районного суду Харківської області від 26 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Квітки О.О.,

УСТАНОВИВ:

У червні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, після уточнення якого просила встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнати за нею в порядку спадкування після померлого ОСОБА_2 право на земельну частку (пай) в розмірі 5,17 умовних кадастрових гектарів.

В обґрунтування позову зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 , який залишив на її ім`я заповіт на житловий будинок та земельну ділянку. Позивачка проживала разом із ОСОБА_2 та доглядала за ним. Останній вважав її своєю внучкою. За час життя ОСОБА_2 прийняв спадщину та намагався оформити на себе в порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_3 права на земельну частку (пай) у складі земельної ділянки, що перебувала у колективнійвласності ВАТ Конгресівське розміром 5,17 га та належала ОСОБА_3 на підставі сертифікату, але не встиг цього зробити.

Рішенням Золочівського районного суду Харківської області від 26 лютого 2020 року позов задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . В решті позовних вимог відмовлено.

Судове рішення мотивовано тим, що в судовому засіданні доведено належними та допустимими доказами факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .. Оскільки позивачка проживала з ОСОБА_2 менше ніж п`яти років до часу відкриття спадщини, вона не належить до жодної із черг спадкоємців за законом і тому не є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_2 ..

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 залишив заповіт виданий на її ім`я, в якому заповів останній належний йому будинок та земельну ділянку, що підтверджує дуже близькі та теплі відносини притаманні сім`ї. Враховуючи той факт, що у ОСОБА_2 більше не було кровноспоріднених родичів і заповіт було оформлено саме на ОСОБА_1 , вона вважається спадкоємцем з найвищим ступенем близькості до нього. Тому, враховуючи встановлення судом факту проживання однією сім`єю та статусом ОСОБА_1 - спадкоємця з найвищим ступенем близькості до спадкодавця, вона має беззаперечне право на земельну ділянку в порядку спадкування.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с. 16).

З інформації виконавчого комітету Золочівської селищної ради від 04.02.2019 вбачається, що відповідно до запису в погосподарській книзі № 2 на 2016-2020 року № ОПО 0201151 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 , 03.01.1921 згідно із запису в погосподарській книзі № 2 на 1996-2000 особовий рахунок № НОМЕР_1 за своє життя була зареєстрована за адресою реєстрації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 : АДРЕСА_1 (а.с. 32).

З копії сертифікату на право на земельну частку (пай) вбачається, що ОСОБА_3 належало право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності ВАТ Конгресівське (а.с. 33-34).

18.05.2016 ОСОБА_2 склав заповіт, згідно якого заповідав ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , житловий будинок із надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та належну йому земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,9661 га у межах згідно із планом, що належить йому на підставі державного акту (а.с. 35-36).

Відповідно до відповіді Золочівської державної нотаріальної контори 20.10.2016 до контори надійшла заява про прийняття спадщини від ОСОБА_1 31.05.2018 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом за реєстровим № 3-9 на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_1 .. Більше заяв про прийняття чи відмову від спадщини не надходило і свідоцтва про право на спадщину не видавалися (а.с. 121-124).

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 31.10.2019 ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності ВАТ Конгресівське після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , що належало матері спадкодавця ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , спадкоємцем після якої на вказане майно був її син ОСОБА_2 , який прийняв спадщину, але не оформив своїх спадкових прав. Підставою відмови було відсутність документів, які підтверджують факт родинних відносин ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с. 73).

Із спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , вбачається, що ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_2 : земельну ділянку площею 4,9661 га. Останній відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 125-156).

Згідно із відповіді Золочівської державної нотаріальної контори після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 , заяв про прийняття спадщини чи про відмову від спадщини не надходило, спадкова справа не заводилася. Свідоцтва про право на спадщину не видавалися (а.с. 167-171).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено факт спільного проживання з спадкодавцям однією сім`єю, але менше ніж п`ять років до часу відкриття спадщини, у зв`язку з чим ОСОБА_1 не належить до жодної із черг спадкоємців за законом.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення не в повній мірі відповідає, оскільки з`ясувавши обставини, що мають значення для справи, суд першої інстанції зробив помилковий висновок в частині визнання юридичного факту.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 с. 13 ЦПК України).

Відповідно до вимог ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановленню фактів, що мають юридичне значення.

Згідно роз`яснень, викладених у п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення , суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Аналіз наведених положень дозволяє зробити висновок про те, що встановлення певних фактів має своєю метою підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з принципом jura novit curia ( суд знає закони ) неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок Великої Палати Верховного Суду справа №487/10128/14-ц від 12 червня 2019 року).

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Як встановлено, померлий ОСОБА_2 за своє життя заповіту на належне йому право на земельну частку (пай) в розмірі 5,17 умовних кадастрових гектарів, яка перебувала у колективній власності ВАТ Конгресівське із земель Золочівської селищної ради Харківської області ділянки не склав, а тому відповідно до статті 1233 ЦК України право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

У п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа. У п`яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім`ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім`ї спадкодавця, але не менш як п`ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування (статті 1261-1265 ЦК України).

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що під час вирішення питання, хто є спадкоємцями за законом, необхідно враховувати такі юридичні факти, як: родинні відносини (кровна спорідненість), шлюбні відносини, усиновлення (удочеріння), перебування на утриманні спадкодавця.

Ступінь споріднення визначається кількістю народжень, що пов`язують між собою двох осіб, які перебувають у родинних відносинах.

При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частини 2 статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення термін член сім`ї членами сім`ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки .

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 з урахуванням уточнень позовної заяви (а.с. 83-86) посилалася на те, що є спадкоємцем майна померлого ОСОБА_2 , оскільки останній склав відповідний заповіт. В первісній позовній заяві позивач зазначає, що проживала зі спадкодавцем з 2013 року, у зв`язку з чим просить суд встановити факт проживання однією сім`єю.

Допитом свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 встановлено, що ОСОБА_1 проживала з ОСОБА_2 з 2014 року, допомагала по господарству. Між позивачем та ОСОБА_2 склались нормальні родинні відносини.

Частиною третьою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

За правилом статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Таким чином встановлення факту проживання позивача однією сім`єю зі спадкодавцем менше п`яти років не має жодних юридичних наслідків, а саме не надає позивачу права на спадкування згідно четвертої черги. За відсутності доказів кровного споріднення зі спадкодавцем позивачка не належить до жодної із черг спадкоємців за законом.

Ухвалюючи судове рішення про часткове задоволення позовних вимог судом першої інстанції не враховано, що проживання зі спадкодавцем по день його смерті, не є безумовною підставою для задоволення вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю, оскільки юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

За змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 4 ЦПК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі Афанасьєв проти України від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, тобто вирішення питання про встановлення факту спільного проживання сторін є можливим та є доцільним у випадку вирішення спору з приводу визнання спірного нерухомого майна спільним сумісним майном, однак позовні вимоги позивача не містили таких вимог.

Принцип ефективності закріплений і у чинному ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

З урахуванням встановлених обставин даної справи та положень вказаних вище норм, з урахуванням принципу ефективності способу судового захисту, судова колегія вважає, що ОСОБА_1 належить відмовити у задоволені позовних вимог про встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю менше п`яти років, оскільки закон у цьому випадку не дає позивачу права на спадкування після смерті померлого ОСОБА_2 , як спадкоємця четвертої черги. Встановлення такого факту не тягне за собою виникнення, зміну або припинення особистих чи немайнових прав.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що у ОСОБА_2 не було кровноспоріднених родичів та на ОСОБА_1 був оформлений заповіт, не є підставою для задоволення позовних вимог. Права на спірну земельну ділянку не входять до спадкової маси за заповітом, у зв`язку з чим відповідно до статті 1233 ЦК України право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.

З урахуванням доводів позовної заяви та встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи, ОСОБА_1 відповідно до вимог ст. ст. 1261-1265 ЦК України не є спадкоємцем спірної права на земельну частку ( пай), оскільки заповітом не було охоплено все майно, право на яке мав спадкодавець, та відповідно до вимог ч. 3 ст. 1268 ЦК України позивачка не вважаться особою, яка прийняла спадщину.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на вищезазначене колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про встановлення юридичного факту та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволені позову у цій частині. В іншій частині рішення суду підлягає залишенню без змін.

Враховуючи, що вимоги апеляційної скарги щодо суті позовних вимог залишено без задоволення, судові витрати у відповідності до вимог ст. ст. 141, 382 ЦПК України та Закону України Про судовий збір між сторонами не розподіляються.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Золочівського районного суду Харківської області від 26 лютого 2020 року змінити.

У задоволені позову ОСОБА_7 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 до Олександрівської сільської ради Золочівського району Харківської області, Золочівської селищної ради про встановлення факту проживання однією сім`єю відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 16 листопада 2020 року.

Головуючий О.Ю.Тичкова

Судді Н.П. Пилипчук

В.Б. Яцина