Рішення

від 16.11.2020 по справі 910/13435/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.11.2020Справа № 910/13435/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Трофименко Т.Ю., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фруктовий світ Україна" (вул. Центральна, 1-Б, с. Лісові Гринівці, Хмельницький р-н, Хмельницька обл., 31340)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс-Будмонтаж" (вул. Лейпцизька, 15, оф. 42, м. Київ, 01015)

про стягнення 609 576,20 грн,

УСТАНОВИВ:

До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Фруктовий світ Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс-Будмонтаж" про стягнення 609 576,20 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором поставки №11/10/2016 від 11.10.2016.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.09.2020 відкрито провадження у справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, зокрема встановлено відповідачу, строк протягом п`яти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подачі заяви з обґрунтованими запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження (у разі їх наявності).

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Так, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду про відкриття провадження у справі від 10.09.2020 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: м. Київ. вул. Лейпцизька, 13, офіс 42, та адресою, визначеною за матеріалами справи: Хмельницька обл., м. Нетішин, вул. Лісова, 10.

Відповідно до ч. 3 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Приписами ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є:

1) день вручення судового рішення під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Ухвалу суду про відкриття провадження у даній справі відповідач отримав 28.09.2020 за адресою: Хмельницька обл., м. Нетішин, вул. Лісова, 10.

Ухвала суду про відкриття провадження у даній справі, яка була направлена на юридичну адресу відповідача, повернута поштовим відділенням із відміткою адресат відсутній .

Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Приймаючи до уваги, що відповідач, який вважається належним чином повідомленим про розгляд справи судом, у строк, встановлений ч. 1 ст. 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.

Вимог про розгляд справи в судовому засіданні за участю представників сторін після винесення ухвали про відкриття провадження у справі до суду не надходило.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва установив таке.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. Цивільні права і обов`язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. До зобов`язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов`язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов`язань.

Судом встановлено, що 11.10.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю Фруктовий Світ України (надалі позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю Гефест БДБ (05.12.2018 Товариство з обмеженою відповідальністю Гефест БДБ змінило свою назву на Товариство з обмеженою відповідальністю Сервіс - Будмонтаж , надалі відповідач) було укладено договір поставки №11/10/2016 (надалі також - договір).

14.10.2016 та 31.05.2017 між сторонами були укладені додаткові угоди №1 та №2 до зазначеного договору.

Відповідно до п.1.1 договору предметом договору є поставка промислового устаткування виробництва компанії ELISA ELEVATOR, Республіка Болгарія, яке позивач зобов`язується передати у власність відповідача відповідно до умов договору, а відповідач зобов`язується прийняти та оплатити обладнання в порядку та на умовах, встановлених договором.

Згідно Специфікації (додаток №1 до договору) сторони визначили найменування та вартість обладнання.

Відповідно до Специфікації вартість обладнання становить 915 969,86 грн.

Згідно з п. 8.1 договору, цей договір набирає чинності з дати його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань по ньому.

Укладений між сторонами договір за своєю природою є договором поставки, а тому між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов`язань, а саме майново-господарських зобов`язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Поряд з цим, стаття 712 ЦК України регулює відносини, що виникають із договору поставки. Так, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Обставинами, які є предметом доказування у цій справі, є: 1) факт поставки устаткування позивачем відповідачу за видатковою накладною №196 від 14.07.2017 на виконання договору №11/10/2016 від 11.10.2016; 2) неналежне виконання відповідачем зобов`язання щодо оплати отриманого за зазначеною накладною товару, зокрема, порушення строків та порядку оплати.

Відповідно до ч.1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Обставина щодо поставки товару позивачем відповідачу на загальну суму 915 969,87 грн, що еквівалентно 31 882,00 ЄВРО (за курсом продажу іноземної валюти ЄВРО до української гриві на міжбанківському валютному ринку України, який становив 28,73 гривень за 1,00 (один) ЄВРО, зазначеного на інтернет сайті http://minfin/com/на/currencv/contracts/eur), за видатковою накладною №196 від 14.07.2017 на виконання договору №11/10/2016 від 11.10.2016 згідно зі Специфікацією є доведеною (видаткова накладна № 196 від 14.07.2017 та довіреність №261 від 13.07.2019 на отримання цінностей в матеріалах справи) і відповідачем не спростовується.

Позивач зазначав, що в порушення умов договору №11/10/2016 від 11.10.2016 відповідачем не було сплачено грошові кошти позивачу за поставлене обладнання.

02.09.2020 позивачем на адресу відповідача направлено претензію №б/н, в якій позивач просив погасити заборгованість по договору №11/10/2016 від 11.10.2016. Дану претензію відповідач залишив без задоволення та відповіді.

Відповідно до Договору п. 4.2 договору (в редакції Додаткової угоди № 1) покупець здійснює оплату за цим договором на умовах 50% авансової передоплати (перша оплата) від загальної суми цього договору. Таку авансову оплату покупець зобов`язується здійснити протягом 50 банківських днів з дати підписання цього договору.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідач 12.12.2016 сплатив на користь позивача авансовий платіж в сумі 439 812,19 грн, що в перерахунку, згідно з вимогами п.4.3 договору еквівалентно 15 860,52 ЄВРО по курсу продажу іноземної валюти ЄВРО до української гриві на міжбанківському валютному ринку України, який становив 28,73 гривень за 1,00 (один) ЄВРО, зазначеного на інтернет сайті http://minfm/corn/ua/currencv/contracts/eur).

Решту вартості (друга оплата) поставленого обладнання відповідач, згідно з п. 4.2 договору, зобов`язаний був сплатити протягом 2-х (двох) місяців з моменту поставки обладнання (дата підписання видаткової накладної).

Оскільки поставка обладнання здійснена позивачем 14.07.2017 (видаткова накладна №196 від 14.07.2017), то строк оплати решти вартості обладнання сплив 15.09.2017.

Однак, станом на час подання позову та винесення рішення заборгованість за поставлене обладнання, яка складає суму в національній валюті України, що еквівалентна 16 021,48 ЄВРО, відповідач не сплатив.

Відповідно до п. 4.3 договору сторони домовились, що на дату проведення кожного з розрахунків за цим договором, сторонами буде проводитись коригування суми, що підлягає сплати за даним договором наступним шляхом: А = С х (В1/В2), де: А - сума, яка підлягає оплаті, згідно умов оплати за цим Договором; В1 - курс продажу Безготівковий іноземної валюти Євро до Української гривні на міжбанківському валютному ринку України, зафіксований на кінці торгів на МВРУ в день, що передує дню оплати; В2 - курс продажу Безготівковий іноземної валюти Євро до Української гривні, який сторони встановили та погодили, на момент підписання договору, що становить 28,73 грн. за 1 Євро; С - сума, відповідно до умов п. 4.2 даного договору.

З урахуванням умов договору щодо оплати вартості отриманого обладнання, заборгованість відповідача перед позивачем становить 530 471,20 грн.

Станом на час подання позову заборгованість відповідача перед позивачем становить 530 471,20 грн.

Оцінивши подані позивачем докази в їх сукупності, господарський суд дійшов висновку, що заборгованість відповідача перед позивачем станом на день прийняття рішення становить 530 471,20 грн.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс-Матеос проти Іспанії" від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів").

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

Відповідач доказів на спростування обставин повідомлених позивачем суду не надав.

З урахуванням викладеного, позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в сумі 530 471,20 грн. обгрунтовані, а тому підлягають задоволенню.

Також, позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 42 267,00 грн за період прострочення з 15.09.2017 по 01.09.2020.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України на підставі якої позивач звертається з такою вимогою, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п.4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013).

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок 3% річних, суд зазначає, що хоч позивачем неправильно визначено початок періоду прострочення відповідача, яким є 16.09.2017, а не 15.09.2017, однак, оскільки розмір 3% річних не перевищує розрахованого судом, то позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню у заявленому позивачем обсязі.

Окрім того, позивачем заявлено до стягнення пеню у розмірі 36 838,00 грн.

Згідно з приписами ст. ст. 216 - 218 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина перша статті 230 ГК України).

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до п. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Щодо пені за порушення грошових зобов`язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції. (п. 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань")

У п. 6.2 договору сторонами погоджено, що у разі невиконання покупцем термінів другої оплати, передбаченої п. 4.2 цього договору, за умови документального підтвердження відвантаження товару від виробника, постачальник має право стягнути з покупця неустойку у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми платежу, термін оплати якого порушений, за кожен день прострочення.

Як встановлено судом, відповідач другу частину оплати повинен був здійснити протягом 2-х місяців з моменту поставки обладнання, тобто, до 15.09.2017 (поставка здійснена 14.07.2017), у зв`язку саме з 16.09.2017 розпочався період прострочення відповідача щодо сплати вказаної частини боргу. Однак, пеню за прострочення оплати позивач нарахував з 01.03.2020 по 28.08.2020.

Зважаючи на обов`язок суду з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, суд дійшов висновку, що позивачем безпідставно нараховано увесь обсяг пені поза межами допустимого ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України шестимісячного строку для її нарахування. При цьому, укладеним сторонами договором не передбачено більшу тривалість цього періоду. Отже, у задоволенні позовних вимог про стягнення пені суд відмовляє.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, зважаючи на викладене вище, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс-Будмонтаж" (вул. Лейпцизька, 15, оф. 42, м. Київ, 01015, ідентифікаційний код 37823033) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фруктовий світ Україна" (вул. Центральна, 1-Б, с. Лісові Гринівці, Хмельницький р-н, Хмельницька обл., 31340, ідентифікаційний код 39890688) борг у розмірі 530 471,20 грн, 3% річних у розмірі 42 267,00 грн та судовий збір у розмірі 8 591,07 грн.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 16.11.2020

Суддя Т. Ю. Трофименко