Постанова

від 17.11.2020 по справі 280/2912/20

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

17 листопада 2020 року м. Дніпросправа № 280/2912/20 (суддя Сіпака А.В., м. Запоріжжя)

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Чередниченка В.Є. (доповідач),

суддів: Іванова С.М., Панченко О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10 серпня 2020 року у справі №280/2912/20 за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Якимівської районної асоціації підприємств сільського господарства Райсількомунгосп про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,-

ВСТАНОВИВ:

Запорізьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів 30 квітня 2020 року звернулось до суду з позовом до Якимівської районної асоціації підприємств сільського господарства Райсількомунгосп , згідно з яким просить стягнути з відповідача на користь держави в особі позивача суму адміністративно-господарських санкцій та пеня у сумі 21290,61 грн.

Позов обґрунтовано тим, що відповідачем в порушення вимог, визначених ст.ст. 19, 20 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні , не сплачено в строк до 15.04.2020 року адміністративно-господарські санкції у розмірі 21214,29 грн. та пені у розмірі 76,32 грн.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 10 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду мотивовано тим, що обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатися пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції позивач, зазначаючи про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, оскаржив його до апеляційного суду. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити повністю.

Апеляційна скарга фактично обґрунтована тим, що адміністративно-господарські санкції є альтернативним грошовим зобов`язанням обов`язку виконати норматив з працевлаштування осіб з інвалідністю, отже відповідач зобов`язаний був самостійно сплатити в термін до 15.04.2020 року адміністративно-господарські санкції у розмірі 21214,29 грн. та пеня у розмірі 76,32 грн.

Згідно з відзивом на апеляційну скаргу, відповідач, зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та знайшло підтвердження під час апеляційного розгляду справи, що відповідно до звіту форми №10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу Якимівської районної асоціації підприємств сільського господарства Райсількомунгосп складає 14 осіб; кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог Закону - 1 особа, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність склала 0 осіб (а.с. 2).

На підставі наданого відповідачем звіту за 2019 рік позивачем здійснено розрахунок боргу, відповідно до якого сума адміністративно-господарських санкцій склала 21214,29 грн.

Стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за не зайняті робочі місця особами, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, у 2019 році у сумі 21214,29 грн. та пені у розмірі 76,32 грн. є предметом спору переданого на вирішення суду.

Колегія суддів, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскарженого рішення, виходить з наступного.

Частиною першою статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон № 875-ХІІ) встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Водночас, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту частини другої статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України Про зайнятість населення №5067 (далі - Закон № 5067) роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На виконання пункту 4 частини третьої статті 50 Закону № 5067 наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) .

В контексті прийнятого Закону № 5067 та затвердженого Порядку подання форми звітності №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

Відповідно до положень Постанови Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 року за №70, у 2019 році відповідачем було подано звіт форми №3-ПН про наявність вакантних робочих місць, в яких зазначалося про створене вакантне робоче місце електрик дільниці розмір заробітної плати 4173,00 грн. та контролер по воді розмір заробітної плати 4173,00 грн. (а.с.37).

Відповідно до Закону України Про зайнятість населення та затвердженого Порядку подання форми звітності №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

Отже, із аналізу вказаної норми вбачається, що законодавством не встановлено періодичності подачі звітності за формою №3-ПН, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Вказане свідчить, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Необґрунтованих відмов у працевлаштуванні інвалідів від ЯРАПСКГ Райсількомунгосп до Запорізького міського центру зайнятості не надходило. Доказів іншого позивачем не надано.

Таким чином, із наданих суду письмових доказів вбачається, що відповідач протягом звітного 2019 року подавав до Державної служби зайнятості звіти форми № 3-ПН, що свідчить про надання органам, що здійснюють працевлаштування осіб інформації необхідної для організації працевлаштування інвалідів. За правилами, визначеними статтею 20 Закону № 875 підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.

Аналіз вищезазначених норм законодавства свідчить про те, що законодавцем чітко визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані:

- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця,

- створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

- надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів;

- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

- в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Відтак на роботодавця покладається обов`язок самостійного працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості. В свою чергу, закон не покладає на останнього обов`язок здійснювати самостійний пошук працівників - інвалідів.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня 2019 року у справі №819/639/17.

При цьому, Законом № 875 також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.

З огляду на викладене, обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.

Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16.

До обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів в силу приписів частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої та п`ятої статті 19 Закону № 875 фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (бо в силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці), а у силу приписів частини третьої статті 18 названого закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, як випливає з приписів частини третьої статті 18 Закону № 875 до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону № 875 міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої та п`ятої статті 19 Закону № 875, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Враховуючи те, що відповідачем направлялася інформація до центру занятості, при цьому позивачем не надано доказів відмови з боку відповідача у прийнятті на роботу направлених працівників, суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що відповідачем здійснено всіх заходів для працевлаштування інвалідів, зокрема, повідомлення центру зайнятості про наявність вакантних посад для працевлаштування інвалідів, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій є безпідставним.

Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними у постанові від 20 червня 2011 року у справі № 21-60а11, Верховного Суду, викладеної у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 820/2124/16, від 28 лютого 2018 року справа №807/612/16, щодо застосування положень статтей 18 - 20 Закону № 875, відповідно до яких, обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування; у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватися.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 110 рішення Європейського суду з прав людини "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" (Vastberga taxi Aktiebolag and Vulic v. Sweden № 36985/97) суд визначив, що "…адміністративні справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення штрафних санкцій має саме суб`єкт владних повноважень".

Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

На підставі зазначеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції під час розгляду цієї справи об`єктивно, повно та всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, дав їм правильну юридичну оцінку і ухвалив законне, обґрунтоване рішення без порушень норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому рішення суду першої інстанції у цій справі необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись: пунктом 1 частини 1 статті 315, статтями 316, 321, 322, 327, 329 КАС України, Третій апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення, а рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10 серпня 2020 року у справі №280/2912/20 - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених частиною 5 статті 291, пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено 17 листопада 2020 року.

Головуючий - суддя В.Є. Чередниченко

суддя С.М. Іванов

суддя О.М. Панченко