Рішення

від 25.11.2020 по справі 547/1193/19

СЕМЕНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

СЕМЕНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Шевченка, 41-а, смт Семенівка, Полтавська область, 38200

тел. (05341) 9-17-39, факс (05341) 9-17-39, 9-15-37

Справа №547/1193/19

Провадження №2/547/189/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 листопада 2020 року смт Семенівка, Полтавська область

Семенівський районний суд Полтавської області в складі:

головуючого судді В.Ф.Харченка,

за участі секретарів судових засідань О.В.Постолюк, І.І.Совєтової , К.А.Вареник ,

прокурори В.І.Гнідаш, Я.М.Курченко,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 Семенівського районного суду Полтавської області за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Котяш Андрія Івановича в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції Центрального округу до ОСОБА_3 , Наріжанської сільської ради Семенівського району Полтавської області, третя особа відділ державної реєстрації Хорольської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення Наріжанської сільської ради Семенівського району Полтавської області, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що Лубенською місцевою прокуратурою Полтавської області під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42019171240000008 від 15.01.2019, за ознаками складу злочину передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, виявлено факти порушення вимог земельного законодавства під час відведення у приватну власність земельних ділянок на території Наріжанської сільської ради за рахунок земель водного фонду. Встановлено, що відповідачеві ОСОБА_4 рішенням двадцять четвертої сесії п`ятого скликання Наріжанської сільської ради від 09.10.2009 затверджено технічну документацію із землеустрою, якою ОСОБА_4 надано у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель площею 0,25 га. На його підставі надалі складено державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯИ № 620526 на ім`я ОСОБА_4 . Рішенням державного реєстратора третьої особи 47673736 зареєстровано за ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку кадастровий номер 5324584601:01:01:001:0106 площею 0,25 га, номер запису про право власності 32296484, нормативна грошова оцінка земельної ділянки 183744,40 грн.

Вказана земельна ділянка перебуває у 100 метровій прибережній захисній смузі навколо озера Бурчак, а тому, як земельна ділянка водного фонду, не може передаватися у приватну власність.

Прокурор Я.М.Курченко позовні вимоги підтримала повністю, наголосила, що висновком експерта встановлено входження спірної земельної ділянки у прибережну захисну смугу озера Бурчак, що є свідченням незаконності набуття відповідачем ОСОБА_4 права приватної власності на землі водного фонду. Орган державної влади (екоінспекція) вказав прокурору на неможливість звернення саме екоінспекції з цим позовом до суду.

Відповідач Наріжанська сільська рада звернулася до суду із заявою про розгляд справи за відсутності її представника і відсутність заперечень щодо позову.

Третя особа представника у судове засідання не направила, ввернулася до суду із заявою про розгляд справи за відсутності її представника і покладення на розсуд суду щодо обґрунтованості позовних вимог.

Відповідач ОСОБА_4 у судові засідання не з`являвся, у т.ч. у 6 підготовчих судових засідань. Відзиву чи заперечень на позов не складав; обмежувався лише надсиланням до суду клопотань про відкладення розгляду справи через стан здоров`я і карантинні обмеження.

Вказані обставини, відповідно до ст.ст. 44, 223 ЦПК України, не перешкоджають розгляду справи по суті за відсутності у судовому засіданні відповідача ОСОБА_4 , а також представників Наріжанської сільської ради і третьої особи.

Виконуючи приписи ст.ст. 264, 265 ЦПК України суд зазначає таке.

Прокурорами Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області здійснювалося процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 42019171240000008 від 15.01.2019, за ознаками складу злочину передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України за фабулою: ОСОБА_5 , перебуваючи в 2009 році на посаді начальника відділу Держкомзему у Семенівському районі Полтавської області, неналежно виконував свої службові обов`язки через несумлінне ставлення до них, що заподіяло охоронюваним законом інтересам держави істотну шкоду. 30.09.2019 до суду направлено обвинувальний акт стосовно ОСОБА_5 (а.с. 54).

Відповідачеві ОСОБА_4 рішенням двадцять четвертої сесії п`ятого скликання Наріжанської сільської ради Семенівського району Полтавської області від 09.10.2009 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки ОСОБА_3 " затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_4 - для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель площею 0,25 га (а.с. 59, 60).

На підставі вказаного рішення 04.12.2009 Наріжанською сільською радою складено державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯИ № 620526 на ім`я ОСОБА_4 . Він є власником земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею 0,25 га, кадастровий номер 5324584601:01:01:001:0106 (а.с. 61).

Рішенням державного реєстратора третьої особи ( А.І.Данилейко ) вчинено запис про право власності 32296484, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 47673736 від 08.07.2019 щодо земельної ділянки кадастровий номер 5324584601:01:01:001:0106 площею 0,25 га за відповідачем ОСОБА_4 (а.с. 55).

Нормативна грошова оцінка вказаної земельної ділянки складає 183744,40 грн (а.с. 58).

Регіональний офіс водних ресурсів у Полтавській області листом від 08.02.2019 повідомив, що будь-які паспорти чи проекти землеустрою тощо щодо земельної ділянки кадастровий номер 5324584601:01:01:001:0106 відсутні. Водний об`єкт " ІНФОРМАЦІЯ_1 " є озером (а.с. 57).

Відповідно до висновку експерта № 24-05/19 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 24.05.2019 земельна ділянка ОСОБА_4 , кадастровий номер 5324584601:01:01:001:0106, площею 0,2340 га від усієї площі земельної ділянки, накладається на землі водного фонду, а саме на землі під прибережною захисною смугою озера Бурчак. Межі прибережної захисної смуги озера Бурчак складають 100 метрів (а.с. 23-53).

Отже спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги.

Державна екологічна інспекція Центрального округу листом від 31.07.2019 повідомила першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури А.І.Котяша про відсутність підстав для перевірки вказаних фактів і звернення з позовом до суду (а.с. 64).

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 13, 14 Конституції України визначають, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Одним із основних принципів Земельний кодекс України (далі - ЗК) визначає принцип раціонального використання та охорони земель.

Відтворюючи дієвість цього принципу ЗК поділяє земельний фонд України, який складають усі землі країни в межах її території, за особливим правовим режимом та основним цільовим призначенням на категорії.

За змістом ст. 19 ЗК остання закріплює такі категорії земель: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; а також землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення .

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії згідно з частиною першою ст. 20 ЗК здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Статтею 83 ЗК (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають, зокрема, усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

У відповідності до ч. 1 ст. 116 ЗК (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Разом з тим, спірна земельна ділянка була сформована за рахунок земель водного фонду, та була передана у приватну власність всупереч вимог закону з огляду на таке.

Так, відповідно до статті 4 Водного кодексу України (далі - ВК) та частини 1 ЗК (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду, серед іншого, належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм .

Прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони (статті 1, 88, 90 ВК, статті 60, 61 ЗК).

Частиною 1 ст. 60 ЗК встановлено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Право на землі водного фонду, встановлене ст. 59 ЗК, передбачає можливість передачі земель водного фонду у приватну громадян власність лише в одному випадку, а саме при передачі у власність замкненої природної водойми (загальною площею до 3 гектарів) (ч. 2 ст. 59 ЗК), та виключний перелік випадків передачі земель водного фонду в оренду (ч. 4 ст. 59 ЗК).

Крім того, з метою збереження та дотримання особливого режиму використання земель водного фонду статтею 61 ЗК заборонено будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах.

Таким чином, наведені приписи зазначених норм матеріального права свідчать про те, що прибережна захисна смуга може перебувати лише в державній чи комунальній власності та використовуватися лише відповідно до її цільового призначення з урахуванням законодавчих обмежень щодо ведення господарської діяльності . Тобто, передача земель водного фонду у приватну власність в цілях житлової забудови, як це визначено спірними рішенням і державним актом на право власності на земельну ділянку, не передбачено приписами законодавства, натомість земельна ділянка вказаної категорії може перебувати виключно у комунальній чи державній власності та наявна імперативна заборона використання вказаної категорії земель в цілях забудови.

До складу земель водного фонду України віднесено землі прибережної захисної смуги, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню.

Ширина прибережних захисних смуг визначена ч. 2 ст. 88 ВК, ч. 2 ст. 60 ЗК та становить для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів уздовж урізу води .

Пунктами 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року N 486, передбачено, що розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації, яка узгоджується з відповідними органами, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року N 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року N 486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них", з урахуванням конкретної ситуації.

Отже, виходячи з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 60 ЗК та ст. 88 ВК, орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови N 486, відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги.

Аналіз наведених вище положень законодавства свідчить про те, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством.

При цьому відсутність такого проекту та невизначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги (права позиція зазначена у постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2014 року у справі N 915/1224/13, від 9 вересня 2014 року у справі N 915/1226/13, від 9 вересня 2014 року у справі N 915/1228/13).

Згідно ст. 89 ВК (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів.

Отже, однією з основних особливостей правового режиму прибережної захисної смуги є нерозривний зв`язок її використання із водним об`єктом, що з огляду на незаконну передачу спірної земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель несе пряму загрозу нанесення шкоди функціонуванню наявного водного об`єкта включно до його знищення в ході забудови.

Відведена земельна ділянки у приватну власність відповідача ОСОБА_4 спірним рішенням Наріжанської сільської ради для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, розташована поблизу озера Бурчак та включає у себе землі, які відносяться до земель водного фонду (прибережна захисна смуга озера Бурчак).

За змістом ст. 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Статтею 393 ЦК передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

Крім того, відповідно до ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, та вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах 04.05.1999 №43 (чинної на момент виникнення спірних відносин), державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення, зокрема сільської ради.

У постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 362/884/16-ц зроблено висновок, що визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, ефективним та окремим способом захисту та поновлення порушених прав у судовому порядку. Вказана правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом України, зокрема у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15 та у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-319цс15.

Так, у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15 зроблено висновок, що оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

У постанові від 30 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 357/9328/15-ц, провадження 14-460цс18 досліджувала питання надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, а також пов`язаного з цим втручанням у право власності.

Так, ВП ВС вказала, що відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм - не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

- для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів;

- для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;

- для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

За змістом положень статей 19, 20 ЗК України, зміна цільового призначення земель, у тому числі водного фонду, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення(викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема, для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Крім того, одержання громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначено статтями 116, 118 ЗК України, відповідно до вимог яких погодження передачі земельної ділянки у власність здійснюється на підставі проекту відведення земельної ділянки, який розробляється на замовлення громадян організаціями, що мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, обумовлені угодою сторін, та погоджується встановленими законом органами.

Відтак, набуття права власності на спірну земельну ділянку у цій справі відбулося з порушення вимог ст.ст. 6, 14, 19 Конституції України, ст. ст. 58-61 ЗК, ст. ст. 4, 88, 89 ВК, оскільки землі прибережної захисної смуги взагалі не можуть передаватися у приватну власність, у т.ч. для будівництва і обслуговування житлового будинку.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах Рисовський проти України (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), Кривенький проти України (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР Про місцеве самоврядування в Україні земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель з державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача-фізичної особи відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянка має ознаки земель водного фонду, а тому земельна ділянка вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідачів під час передачі і набуття земельної ділянки у власність.

З огляду на викладене, води та землі водного фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання земельних ділянок, що обумовлює беззаперечний підвищений суспільний інтерес до правильного застосування законодавства у даній сфері.

Таким чином, законно набути в приватну власність спірну земельну ділянку водного фонду із земель комунальної власності для будівництва не могла жодна юридична чи фізична особа.

Натомість відповідач-фізична особа набув спірну земельні ділянку у приватну власність у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності на землю стало можливим у результаті прийняття органом місцевого самоврядування - Наріжанською сільською радою відповідного рішення, незаконної видачі на його підставі спірного державного акту про право власності на земельну ділянку та подальша державна реєстрація права власності на неї.

Фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення земельної ділянки водного фонду, яку було передано у приватну власність.

Однак, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для земель водного фонду (ст. ст. 1, 3, 4 ВК), відстань до природних водойм (озер) (ст. 60 ЗК і ст. 88 ВК) спірної земельної ділянки, відповідачі, а особливо Наріжанська сільська рада як орган місцевого самоврядування, знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ділянка передана у приватну власність з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Статтею 16 ЦК передбачено, зокрема, такі способи захисту цивільних прав як відновлення становища, яке існувало до порушення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 387 ЦК власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом ст. 393 ЦК правовий акт органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Якщо інше не встановлено законом, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

Згідно ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Ураховуючи зазначене та з урахуванням встановлених у справі обставин та зазначених норм матеріального права, суд робить висновок про законність та обґрунтованість позовних вимог.

З огляду на те, що спір виник внаслідок неправильних дій Наріжанської сільської ради, у складі якої щонайменше були фахівці із земельних питань, суд відповідно до ч. 9 ст. 141 ЦПК України покладає на неї усі судові витрати у справі (а.с. 21), а всього 8519,17 грн судових витрат.

Доказів реорганізації або ліквідації Наріжанської сільської ради як юридичної особи після місцевих виборів 25 жовтня 2020 року судові не надано.

Керуючись ст.ст. 1-5, 11-13, 56, 76-81, 89, 141, 258, 259, 264, 265, 273, 351, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задоволити повністю.

Визнати незаконним і скасувати рішення двадцять четвертої сесії п`ятого скликання Наріжанської сільської ради Семенівського району Полтавської області від 09.10.2009 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки гр. ОСОБА_3 ".

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯИ № 620526 від 04.12.2009, складений Наріжанською сільською радою Семенівського району Полтавської області на ім`я ОСОБА_3 , щодо земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею 0,25 га, кадастровий номер 5324584601:01:01:001:0106.

Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47673736 від 08.07.2019 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку кадастровий номер 5324584601:01:01:001:0106, площею 0,25 га, номер запису про право власності 32296484, з одночасним припиненням вказаного речового права - права власності - ОСОБА_3 .

Зобов`язати ОСОБА_3 повернути територіальній громаді Наріжанської сільської ради Семенівського району Полтавської області в особі Наріжанської сільської ради Семенівського району Полтавської області земельну ділянку, кадастровий номер 5324584601:01:01:001:0106, площею 0,25 га.

Стягнути з Наріжанської сільської ради Семенівського району Полтавської області на користь Полтавської обласної прокуратури (м. Полтава, вул. 1100 річчя Полтави, 7; ідентифікаційний код 02910060) 8519,17 грн судових витрат.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку учасниками справи до Полтавського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом 30 днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області (Полтавська обл., м. Лубни, вул. Старо-Троїцька, 13) в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції Центрального округу (м. Полтава, вул. Коцюбинського, 6).

Відповідач - ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач - Наріжанська сільська рада Семенівського району Полтавської області (Полтавська обл., Семенівський р-н, с. Наріжжя, вул. Касяненка, 1, ідентифікаційний код 25154000).

Третя особа - відділ державної реєстрації Хорольської міської ради (Полтавська обл., м. Хорол, вул. Незалежності, 21а).

Суддя В.Ф.Харченко