Ухвала

від 18.11.2020 по справі 917/535/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

18 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 917/535/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Пількова К. С.,

секретар судового засідання - Астапова Ю. В.,

розглядаючи касаційну скаргу Халтуринського госпрозрахункового сільського комунального підприємства на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.05.2020 та рішення Господарського суду Полтавської області від 15.08.2019 у справі

за позовом Халтуринського госпрозрахункового сільського комунального підприємства до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1. ОСОБА_1 , 2. ОСОБА_2 , 3. ОСОБА_3 , 4. ОСОБА_4 , 5. ОСОБА_5 , 6. ОСОБА_6 , 7. ОСОБА_7 , 8. ОСОБА_8 , 9. ОСОБА_9 , 10. ОСОБА_10 , 11. ОСОБА_11 , 12. ОСОБА_12 , 13. ОСОБА_13 , 14. ОСОБА_14 , 15. ОСОБА_15 , 16. ОСОБА_16 , 17. ОСОБА_17 , 18. ОСОБА_18 , 19. ОСОБА_19 , 20. ОСОБА_20 , 21. ОСОБА_21 , про визнання поновленим з 20.12.2017 договору оренди землі від 20.10.2011, зареєстрованого у відділі Держземагентства у Карлівському районі Полтавської області 19.12.2012 за № 532160004002766 (внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 01.08.2017, номер запису про інше речове право: 21748293) на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, та про визнання укладеною угоди про поновлення договору оренди землі від 20.10.2011, зареєстрованого у відділі Держземагентства у Карлівському районі Полтавської області 19.12.2012 за № 532160004002766 (внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 01.08.2017, номер запису про інше речове право: 21748293),

за участю представників:

третьої особи-21 - ОСОБА_21.,

інші учасники справи про час і місце розгляду касаційної скарги повідомлені належним чином, але не скористалися правом направити для участі у справі своїх повноважних представників,

ВСТАНОВИВ:

14.05.2018 Халтуринське госпрозрахункове сільське комунальне підприємство звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастру) про:

- визнання поновленим з 20.12.2017 договору оренди землі від 20.10.2011, зареєстрованого у відділі Держземагентства у Карлівському районі Полтавської області 19.12.2012 за № 532160004002766 (внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 01.08.2017, номер запису про інше речове право: 21748293) на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором;

- визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі від 20.10.2011, зареєстрованого у відділі Держземагентства у Карлівському районі Полтавської області 19.12.2012 за № 532160004002766 (внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 01.08.2017, номер запису про інше речове право: 21748293) у редакції, викладеній у прохальній частині позовної заяви.

В обґрунтування позовних вимог заявник послався на продовження Халтуринським госпрозрахунковим сільським комунальним підприємством користування земельною ділянкою, що є об`єктом договору оренди землі від 20.10.2011, та відсутністю протягом одного місяця після закінчення строку вказаного договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у його поновленні.

Одночасно з поданням позовної заяви Халтуринським госпрозрахунковим сільським комунальним підприємством подано заяву про вжиття заходів забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 17.05.2018 відмовлено у застосуванні заходів забезпечення позову.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.07.2018 скасовано ухвалу Господарського суду Полтавської області від 17.05.2018, задоволено заяву Халтуринського госпрозрахункового сільського комунального підприємства про забезпечення позову.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 11.09.2018, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 05.12.2018, відмовлено в задоволенні позовних вимог, скасовано заходи забезпечення позову.

Постановою Верховного Суду від 06.03.2019 рішення та постанову скасовано, справу направлено до Господарського суду Полтавської області на новий розгляд.

Постанова касаційної інстанції мотивована тим, що судами не досліджувався факт належного виконання договору оренди землі, зокрема, в частині належної сплати орендних платежів; судами попередніх інстанцій факту поділу спірної земельної ділянки та формування інших земельних ділянок, які можуть бути самостійними об`єктами цивільних прав, не встановлено, у зв`язку з чим, висновки про те, що відбулись зміни меж спірної земельної ділянки, є передчасними.

За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Полтавської області від 15.08.2019 (суддя Сірош Д. М.) у задоволенні позовних вимог Халтуринського госпрозрахункового сільського комунального підприємства відмовлено, скасовано заходи забезпечення позову, вжиті постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.07.2018.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.05.2020 (колегія суддів: Зубченко І. В., Радіонова О. О., Чернота Л. Ф.) рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Халтуринське госпрозрахункове сільське комунальне підприємство у касаційній скарзі просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, ухвали нове рішення, яким позов задовольнити.

Скарга з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, зокрема положень частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", а також застосуванням наведеної норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27.07.2020 у справі № 912/686/17, від 26.05.2020 у справі № 908/299/18, постанові Вищого господарського суду України від 05.09.2017 у справі № 925/200/17. Застосовано частину 12 статті 33 Закону України "Про оренду землі" без урахування висновків, Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 922/2723/17.

Відзивів від інших учасників справи не надходило.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Згідно з частиною статтею 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Приймаючи рішення про відмову у позові у справі № 917/535/18 суди попередніх інстанцій виходили з того, що 20.10.2011 між Карлівською районною державною адміністрацією та Халтуринським госпрозрахунковим сільським комунальним підприємством було укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого орендодавцем було передано, а орендарем прийнято в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 84,81 га, яка знаходиться на території Халтуринської міської ради за межами населеного пункту.

Договір було зареєстровано у відділі Держземагенства у Карлівському районі Полтавської області від 19.12.2012 за № 532160004002766, а земельна ділянка була передана орендарю згідно акту приймання - передачі земельної ділянки.

У пункті 8 договору сторони погодили, що договір укладено строком на п`ять років (у разі укладення договору оренди землі для ведення сільськогосподарського виробництва - з урахуванням ротації культур згідно з проектом землеустрою). Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово повідомити орендодавця про намір продовжити його дію.

Договір укладено строком на п`ять років, отже, кінцевою датою його дії (з урахуванням дати його реєстрації) є 19.12.2017.

31.01.2018 (тобто, після закінчення терміну дії договору) Халтуринське госпрозрахункове сільське комунальне підприємство звернулося до ГУ Держгеокадастру з клопотанням № 04/18 від 25.01.2018 про поновлення договору оренди землі від 20.10.2011. До клопотання позивачем було додано проект додаткової угоди про поновлення договору оренди землі.

08.02.2018 у відповідь на вказане клопотання ГУ Держгеокадастру листом повідомило позивача про те, що не вбачає правових підстав для поновлення договору оренди землі від 20.10.2011 з Халтуринським госпрозрахунковим сільським комунальним підприємством з огляду на порушення останнім термінів письмового повідомлення стосовно наміру укладання договору оренди землі на новий строк та, відповідно, закінчення строку дії вказаного договору .

У період з 05.04.2018 по 18.04.2018 ГУ Дергеокадастру було затверджено накази, якими надано дозвіл на розроблення проектів із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність фізичним особам - громадянам (як учасникам АТО): ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_22 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21

19.04.2018 позивач повторно направив на адресу ГУ Держгеокадастру лист № 26/18, в якому наголошував на продовженні здійснення Халтуринським госпрозрахунковим сільським комунальним підприємством користування земельною ділянкою та відсутності протягом одного місяця після закінчення строку вказаного договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у його поновленні та запропонував відповідачу підписати з Халтуринським госпрозрахунковим сільським комунальним підприємством додаткову угоду про поновлення вказаного договору на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Вказаний лист був залишений відповідачем без відповіді, що стало підставою для звернення позивача з цим позовом.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, зазначив, що визнати поновленим договір на тих самих умовах з урахуванням зміни площі земельної ділянки, відсутності погодження такого поновлення з боку власника або розпорядника земельної ділянки та не погодивши істотних умов договору додатковою угодою, з підстав передбачених частинами першою-шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" є неможливим.

Суд відхилив посилання позивача на порушенням його права на законне очікування виконання умов договору оренди землі від 20.10.2011 щодо його поновлення, оскільки сам позивач порушив визначений договором та статтею 33 Закону України "Про оренду землі" порядок реалізації свого права на поновлення спірного договору.

Суд також відхилив доводи позивача стосовно того, що під час дії заходів забезпечення позову, вжитих Постановою Харківського апеляційного господарського суду 03.07.2018, здійснений поділ спірної земельної ділянки, оскільки матеріали справи не містять відповідних доказів вчинення зазначених дій з 03.07.2018 - з моменту ухвалення Постанови Харківським апеляційним судом про забезпечення позову до ухвалення Постанови Верховним судом 06.03.2019 про скасування рішення Господарського суду Полтавської області від 11.09.2018 та постанови Харківського апеляційного господарського суду від 05.12.2018 у справі № 917/535/18, якою залишене без змін рішення Господарського суду Полтавської області від 11.09.2018. Тобто в період з 03.07.2018 по 05.12.2018 включно поділ спірної земельної ділянки не здійснювався.

Суд апеляційної інстанції підтримав висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову та зазначив, що на підтвердження факту належного виконання позивачем (орендарем) умов договору оренди земельної ділянки Халтуринським госпрозрахунковим сільським комунальним підприємством надано довідки Мартинівської сільської ради Карлівського району Полтавської області № 02-24/179 від 22.04.2019, № 02-24/178 від 22.04.2019, копії платіжних доручень та виписки по рахунку, які свідчать про сплату позивачем орендної плати за землю за період 2013 - 2018. Разом з тим, судова колегія зауважила, що у призначенні платежу не зазначено конкретного договору оренди, у межах якого здійснено сплату орендних платежів, що, з огляду на наявність між сторонами справи інших орендних правовідносин, унеможливлює ототожнення здійснених позивачем орендних платежів з договором оренди від 20.10.2011. У той же час, довідки Мартинівської сільської ради не є первинними документами і не можуть беззаперечно свідчити про належне виконання позивачем умов договору оренди землі від 20.10.2011 у частині здійснення орендних платежів.

При прийнятті судових рішень суди послалися на статтю 33 Закону України "Про оренду землі".

Колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, від 21.11.2018 у справі № 530/212/17, від 22.09.2020 у справі № 159/5756/18, від 22.09.2020 у справі № 313/350/16-ц викладала висновок згідно з яким для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі ", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.

Водночас, у справі № 912/686/17 на постанову Верховного Суду від 27.07.2020 у якій міститься посилання в касаційній скарзі, касаційна інстанція погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову з огляду на те, що позивач на момент звернення до суду з даним позовом мав статус землекористувача земельної ділянки з кадастровим номером 3520385200:02:000:9019 (позивачем під час розгляду справи, на підставі постанови Вищого господарського суду України від 20.09.2017 у цій справі зареєстровано за собою право оренди на земельну ділянку площею 22,0352 га із кадастровим номером 3520385200:02:000:9019 на новий строк, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 1000209178 від 12.10.2017). Проте, внаслідок неправомірних дій відповідача фактично сформовано 12 нових земельних ділянок та присвоєно цим ділянкам нові кадастрові номери шляхом поділу існуючої земельної ділянки з кадастровим номером 3520385200:02:000:9019, яка перебувала в орендному користуванні позивача, без його згоди, що суперечить приписам статті 186 ЗК України. До того ж, як встановили попередні судові інстанції, доказів надання згоди позивачем на поділ земельної ділянки матеріали справи не містять.

У справі № 908/299/18 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2018 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, суди встановили, що позивач дотримався процедури повідомлення орендодавця про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк, надавши проект додаткової угоди за п`ятдесят днів до закінчення строку дії договору, належним чином виконавши свій обов`язок щодо повідомлення орендодавця про намір його поновити. Крім цього, позивач продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії договору.

Суди попередніх інстанцій також встановили, що Бердянська міськрада не надала своєчасної (протягом місяця) відповіді на лист-повідомлення ТОВ "Дніпро-2000" від 11.10.2017 про згоду або відмову у поновленні договору оренди землі.

З урахуванням встановлених обставин справи Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі на підставі частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Таким чином, фактичні обставини, встановлені судами при розгляді справ № 917/535/18, № 912/686/17, № 908/299/18, є різними, відповідно правовідносини у даних справах не є подібними.

У справі № 367/2022/15-ц на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, предметом позову є визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Велика Палата зазначила, що право власника витребувати незаконно, безпідставно відчужені земельні ділянки, які належали до земель рекреаційного призначення (парку культури та відпочинку "Лісовий"), визначене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель, наслідків порушення заборони на зміну їх цільового призначення і регламентування підстав для витребування з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Враховуючи встановлені у справах № 1013/4597/2012 і № 367/2022/15-ц обставини, висновки судів у справі № 1013/4597/2012 та висновки щодо відсутності волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття з її володіння спірних земельних ділянок і неможливість застосування до вимоги про їх витребування від ТОВ "Забудова-Д" частини другої статті 388 ЦК України, вимоги прокурора про витребування спірних земельних ділянок від кінцевих набувачів є підставними.

Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України помилковими є висновки суду першої інстанції щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об`єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.

У справі № 922/2723/17 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, предметом позову є визнання недійсним розпорядження та договору оренди земельної ділянки. При розгляді справи суди попередніх інстанцій установили, що ВАТ "Племінний завод "Червоний Велетень" отримало у встановленому законодавством порядку земельну ділянку площею 4772,3 га для ведення сільськогосподарського виробництва 01.04.1998, про що йому було видано відповідний Державний акт. Право постійного користування землею, яке виникло в суб`єкта господарювання до набрання чинності Земельного кодексу України (далі - ЗК України) - 01.01.2002, збереглося у нього після 01.01.2002.

Суди попередніх інстанцій також з`ясували, що за рахунок земельної ділянки, що перебувала у ВАТ "Племінний завод "Червоний Велетень" на праві постійного користування згідно з Державним актом, шляхом поділу утворені нові земельні ділянки (загальною площею 3 544 га) з відповідним затвердженим проектом приватизації земель, яким передбачалась приватизація 598 особами земельних ділянок загальною площею 3 544 га, земельні ділянки зареєстровано у Державному земельному кадастрі, та їм присвоєно кадастрові номери, тобто, ці нові земельні ділянки є сформованими.

Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.

Водночас судами встановлено, що члени трудового колективу позивача застосували процедуру паювання до відповідної частини земель, що перебували у позивача на праві постійного користування. Наслідком реалізації цієї процедури є припинення права державної та комунальної власності на розпайовані землі, що зумовлює припинення й інших правомочностей щодо земельних ділянок державної та комунальної власності.

За результатами цієї процедури 02.04.2004 підписано акт приймання-передачі земельних ділянок у приватну власність 549 особам і правомірність набуття цими особами земельних ділянок у власність позивач у цій справі не ставить під сумнів, як і уповноважені органи державної влади.

Велика Палата зазначила, що встановлені судами обставини справи та системний аналіз норм законодавства дають підстави стверджувати, що спірні земельні ділянки є сформованими та відносяться до нерозподілених (невитребуваних) часток (паїв), які не є землями державної чи комунальної власності, а перебувають лише у розпорядженні відповідних адміністрацій до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку.

З огляду на викладене вище, касаційна інстанція погодилась з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів внаслідок прийняття Зміївською РДА оскаржуваного розпорядження та відповідно підписання оспорюваного договору оренди на підставі цього розпорядження.

Як уже зазначалося, згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц.

Отже, правовідносини у справах на які посилається скаржник не є подібними правовідносинам у справі, що розглядається, оскільки предмети та підстави позовів у цих справах, відповідно і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах.

У касаційній скарзі також міститься посилання на постанову Вищого господарського суду України від 05.09.2017 у справі № 925/200/17. Проте постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні частини 4 статті 236 ГПК України, а відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а не Вищого господарського суду України.

Таким чином наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Відповідно до частини 2 статті 296 ГПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Інші доводи скаржника, викладені в касаційній скарзі з урахуванням визначеного статтею 287 ГПК України права касаційного оскарження, не обґрунтовані належним чином в контексті виключних підстав касаційного оскарженні, тому Верховний Суд відповідно до встановлених процесуальним законом меж розгляду справи у суді касаційної інстанції оцінювати та перевіряти їх не може.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Пелевін проти України" (Pelevin v. Ukraine), заява № 24402/02, § 27, 20.05.2010).

Конвенція про захист прав і основоположних свобод має на меті гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справах "Ейрі проти Ірландії" (Airey v. Ireland), заява № 6289/73, § 24, 09.10.1979; "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain), заява № 38695/97, § 43, 15.02.2000).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain), зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", заява № 9562/81, § 56, 02.03.1987).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваними для учасників судового процесу виходячи із наведених вище конкретних норм ГПК України.

За вказаних обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою Халтуринського госпрозрахункового сільського комунального підприємства.

Сплачена скаржником сума судового збору за подання касаційної скарги з урахуванням положень пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" поверненню не підлягає, оскільки Верховним Судом закривається касаційне провадження, а не провадження у справі.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Халтуринського госпрозрахункового сільського комунального підприємства на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.05.2020 та рішення Господарського суду Полтавської області від 15.08.2019 у справі № 915/535/18 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. Краснов

Суддя Г. Мачульський

Суддя К. Пільков