Постанова

від 03.12.2020 по справі 620/1561/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/1561/20

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2020 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Бужак Н. П.

Суддів: Костюк Л.О., Кобаля М.І.

За участю секретаря: Кондрат Л.Г.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Швейна фабрика "Галант" на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2020 року, суддя Клопот С.Л., у справі за адміністративним позовом Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Швейна фабрика "Галант" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,-

У С Т А Н О В И Л А:

Чернігівське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Швейна фабрика "Галант", в якому просило стягнути з відповідача в дохід Державного бюджету України 99261,40 грн адміністративно-господарських санкцій та 446,70 грн пені.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем у 2019 році не виконано вимог, передбачених Законом України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", згідно яких він був зобов`язаний самостійно створити робоче місце та працевлаштувати на нього особи з інвалідністю.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2020 року адміністративний позов задоволено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав для проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Швейна фабрика "Галант" є юридичною особою зареєстрованою у встановленому законом порядку, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис, та згідно вимог чинного законодавства України несе обов`язок по обов`язковому працевлаштуванню осіб з інвалідністю.

28 лютого 2020 року відповідачем до Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів був поданий Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2019 рік за формою № 10-ПН, відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 43 особи, з них; середньооблікова кількість щтатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, - 0 осіб; кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні , - 2 особи.

10.03.2020 року позивач направив відповідачу лист № 03-263/395, у якому запропонував сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 99 261,40 грн відповідно до приписів ч. 1 ст. 20 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні .

Також, позивачу нарахована пеня у сумі 446,70 грн на підставі ч. 2 ст. 20 вказаного Закону та Порядку нарахування пені та її сплати, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 15.05.2007 року № 233.

Відповідач не сплатив адміністративно-господарські санкції, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з позивача адміністративно-господарських санкцій та пені за їх несвоєчасну сплату.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне

В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами визначає Закон України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні від 21 березня 1991 року №875-XII (далі - Закон №875-XII).

У відповідності до частини 2 статті 17 Закону №875-XII, підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.

Положеннями частини 3 статті 18 Закону №875-XII передбачено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом ч.ч. 1-2 ст. 19 Закону №875-XII, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Нормами частини 5 статті 19 Закону №875-XII визначено, що виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

Згідно ч.ч. 1-2 ст. 20 Закону №875-XII, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Частиною 5 статті 20 Закону №875-XII встановлено, що адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

Пунктом 4 частини 3 статті 50 Закону України Про зайнятість населення № 5067-VI передбачено, що роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На виконання пункту 4 частини 3 статті 50 Закону №5067-VI, наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) (далі - Наказ № 316).

Відповідно до п.п. 3-5 вищезазначеного Наказу №316, форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця. Актуальність зазначених у формі № 3-ПН вакансій уточнюється базовим центром зайнятості не рідше ніж двічі на місяць під час особистої зустрічі з роботодавцем, у телефонному режимі або через засоби електронного зв`язку. Форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Аналіз наведених правових норм свідчить, що законодавством встановлено обов`язок роботодавця створити робочі місця для осіб з інвалідністю відповідно до нормативу та подавати інформацію про попит на робочу силу (вакансії) до територіального органу Державної служби зайнятості.

Колегія суддів звертає увагу, що періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року справа № 806/1368/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17.

За правилами, визначеними статтею 20 Закону № 875-ХІІ, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.

До обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю в силу приписів частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3 та 5 статті 19 Закону № 875-ХІІ фактично віднесено укладання трудового договору з особою з інвалідністю, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (в силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці).

Системний аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування інвалідів інформацію у порядку, передбаченому Законом № 5067 та Наказом № 316; звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Законом № 875-ХІІ та Порядком № 70; у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - інвалідів.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня 2018 року у справі № 819/639/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17, від 11 вересня 2020 року у справі №440/2010/19.

При цьому, Законом № 875-ХІІ також визначено, що працевлаштування осіб з інвалідністю здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.

З огляду на викладене, обов`язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого Законом нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми № 3-ПН, що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 липня 2020 року у справі № 804/4097/18.

Разом з тим, як випливає з приписів частини 3 статті 18 Закону № 875-ХІІ, до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування осіб з інвалідністю, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

Отже, передбачена частиною 1 статті 20 Закону № 875-ХІІ міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку сплатити адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875-ХІІ, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3 та 5 статті 19 Закону № 875-ХІІ, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Системний аналіз наведених вище правових норм дає підстави зробити наступні висновки:

- Фонд, центр зайнятості і роботодавець несуть субсидіарну відповідальність за непрацевлаштування осіб з інвалідністю.

- Обов`язок працевлаштування осіб з інвалідністю, головним чином, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаний шляхом визначення кількості вакантних посад для осіб з інвалідністю на підставі поданих звітів роботодавців, проводити пошук та направлення осіб з інвалідністю до роботодавців, у яких наявні вакантні посади.

- Фонд аналізує отримані звіти, проводить перевірки та застосовує санкції, а також інші заходи впливу передбачені законодавством до суб`єктів господарювання, які не виконують нормативів щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю, крім того, зокрема, сприяє у працевлаштуванні осіб з інвалідністю.

- До обов`язків роботодавця належить створення робочих місць для осіб з інвалідністю, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування осіб з інвалідністю, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості.

- Додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов`язків є розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії.

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом у постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 817/650/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17, від 12 липня 2019 року у справі № 812/1126/18.

Як вбачається з матеріалів справи, 28 лютого 2020 року Товариством з обмеженою відповідальністю "Швейна фабрика "Галант" до Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів був поданий Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2019 рік за формою № 10-ПН, відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 43 особи, з них; середньооблікова кількість щтатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, - 0 осіб; кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні , - 2 особи.

Таким чином, колегія суддів вважає що позивачем вживалися належні заходи по створенню робочих місць та працевлаштуванню осіб з інвалідністю, проте, норматив по працевлаштуванню осіб з інвалідністю у 2019 році не було виконано не у зв`язку з його бездіяльністю.

Як зазначає відповідач, протягом 2019 року на підприємство було направлено Чернігівським міським центром зайнятості одну особу із обмеженими фізичними можливостями, але він не відповідав вимогам підприємства за станом здоров`я та не мав навиків роботи на промислових машинах.

При цьому, колегія суддів зазначає, що позивачем не доведено безпідставної відмови інвалідам, які самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування.

Доводи позивача про те, що Законом №875-XII не передбачено звільнення від відповідальності у разі відсутності вини роботодавця, колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на наступне.

Згідно з частиною 2 статті 218 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту частини другої статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Крім того, обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 24 квітня 2018 року у справі №2а-1391/12/0970.

Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідач виконав свій обов`язок щодо створення робочого місця швачка для особи з інвалідністю та інформував про це Чернігівський міський центр зайнятості.

За таких обставин та враховуючи наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що адміністративний позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Враховуючи вищевикладене, аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів не вбачає правових підства для стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Швейна фабрика "Галант" в дохід Державного бюджету України 99261,40 грн адміністративно-господарських санкцій та 446,70 грн пені.

Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції рішення ухвалено при неповному з`ясуванні обставин справи та з помилковим застосуванням норм матеріального права, а тому рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2020 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Згідно з пунктом другим частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

За змістом частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Швейна фабрика "Галант" задовольнити.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2020 року скасувати та ухвалити постанову, якою у задоволенні адміністративного позову Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Швейна фабрика "Галант" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені відмовити в повному обсязі.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.

Судя-доповідач: Бужак Н.П.

Судді: Костюк Л.О.

Кобаль М.І.