Рішення

від 19.10.2020 по справі 369/13713/19

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/13713/19

Провадження № 2/369/1405/20

РІШЕННЯ

Іменем України

19.10.2020 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

секретаря Одинцов О.С.

за участі представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, -

в с т а н о в и в :

У жовтні 2019 року позивач звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що він перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 2008 року. Даний шлюб хоч укладений на території іноземної держави, але він є дійсним і на території України. За час спільного проживання ними було придбано квартиру АДРЕСА_1 . Хоч дана квартира і зареєстрована на праві власності за відповідачем, але дане майно придбано за спільні кошти та є їх спільним майном. Відповідачка заперечує його права на дану квартиру. У добровільному порядку поділити майно не можуть.

Просив суд визнати за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; судові витрати покласти на відповідача.

03 квітня 2020 року до суду надійшов відзив на позов. Не погоджуючись з позовом ОСОБА_4 вказала, що шлюб між нею та позивачем не був легалізований на території України, оскільки офіційний шлюбний контракт не мітить легалізаційного напису, зробленого у відповідності до Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном. Зазначила, що вона з 2008 року перебувала у шлюбі з позивачем та в офіційному шлюбному контракті визначили, що їх дім знаходиться в м.Хургада. Спірна квартира була придбана в 2013 році, а тому до даних правовідносин має застосуватись положення єгипетського законодавства. Оскільки вони не встановили режим сімейної власності, а тому вона мала право самостійно розпоряджатись своїми коштами, майном на власний розсуд. Також просила врахувати, що кошти в купівлю квартири були її особисті - отримані від продажу квартири, що перебувала в її власності. Просила відмовити в задоволенні позову.

14 вересня 2020 року до суду надійшла відповідь на відзив. Позивач вказав також, що на шлюбних контрактах мають проставлятись саме штамп засвідчення справжності підписів, а не штампи підтвердження дійсності оригіналів документів. Зазначив, що ОСОБА_4 не отримувала квартиру від свого першого чоловіку, придбала у нього Ѕ частину квартиру. При цьому на час придбання цієї частки вони перебували у фактичних шлюбних відносинах та відповідачка була вагітною, та придбавались за його кошти. У купівлю ж спірної квартири були вкладені спільні кошти, оскільки і часовий проміжок, і різниця у вартості квартир, відсутність доходів відповідача в цей період, спростовують доводи відповідача про вкладення лише особистих коштів. Вказав, що до даних правовідносин слід застосовувати право країни, де знаходиться майно. Відповідач не спростувала презумпцію спільного майна подружжя, тому позовні вимоги просив задоволити в повному обсязі.

У судовому засідання представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позовну заяву у повному обсязі.

У судовому засіданні представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позову, оскільки вимоги є безпідставними та необґрунтованими.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі Христов проти України суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши наведені в позовній заяві доводи та перевіривши матеріали справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.

При розгляді справи судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 10 серпня 2008 року, що підтверджено Офіційним шлюбним контрактом, внесеного до реєстру актів громадянського стану Арабської Республіки Єгипет під №132.

Відповідно до частини 1 статті 58 Закону України Про міжнародне приватне право шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

Частинами 1-3 статті 39 Сімейного кодексу України визначено підстави недійсності шлюбу. Так, недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою; недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

У своєму відзиві ОСОБА_4 вказувала, що даний контракт не легалізований на території України, а тому не може братись судом до уваги.

Відповідно до п. 1.2 Інструкції про порядок консульської легалізації документів офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженої Наказом Міністерства закордонних справ України від 04.06.2002 №113 - Консульська легалізація офіційних документів - це процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів або засвідчення справжності підписів посадових осіб, уповноважених засвідчувати підписи на документах, а також дійсності відбитків штампів, печаток, якими скріплено документ.

Згідно п.5.1, 5.4, 6 Інструкції Закордонні дипломатичні установи України приймають на легалізацію офіційні документи, складені і засвідчені на території держави перебування або консульського округу органами державної влади, до компетенції яких входить проведення процедури консульської легалізації, для їх подальшого використання в Україні. Консульська посадова особа засвідчує офіційні документи лише після того, як пересвідчиться у їх відповідності міжнародним договорам України, чинному законодавству України і країни перебування. Легалізаційні штампи та написи: штамп підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів; штамп засвідчення справжності підписів посадових осіб.

Також в п.6.1, 6.2 Інструкції визначено, що штамп підтвердження дійсності оригіналів документів використовується в Департаменті консульської служби МЗС України для документів про освіту міжнародного зразку, свідоцтв про спеціальну підготовку з медицини та витягів з індивідуального плану підготовки в клінічній ординатурі, дипломів кандидатів і доктора наук ВАК України.

У даному переліку відсутні документи, що стосуються реєстрації актів громадянського стану, тому суд приходить до висновку, що такий вид легалізаційного штампу та напису й не застосовується при легалізації Офіційного шлюбного контракту. Штамп засвідчення підписів використовується для підтвердження підписів посадових осіб відповідних державних установ України та дипломатичних представництв іноземних держав, які вповноважені підписувати та засвідчувати документи. Зазначені штампи проставляються на всіх оригіналах та нотаріально засвідчених копіях документів, в тому числі оригінал свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану.

З поданого суду офіційного шлюбного контракту, свідоцтва про народження дитини вбачається, що вони містять штампи засвідчення справжності підписів посадових осіб, що відповідає інструкції.

Крім того, пунктом 7 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, передбачено: документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених поза межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства їх дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є дійсним на території України. Сам по собі факт перебування в зареєстрованому шлюбі ОСОБА_4 не заперечувала при розгляді справи.

Сторони також мають спільну неповнолітню дитину: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім`ї має одинока особа. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Позивач вказував, що станом на 20 травня 2008 року вони перебували у фактичних шлюбних відносинах та відповідачка була вагітною.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що позивачем та його представником не надано допустимих та належних доказів на підтвердження своїх доводів щодо факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу станом на 20 травня 2008 року. Будь-яких доказів щодо спільного проживання матеріали справи не містять.

Статтею 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Відповідно до ст. 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 63 СК України визначено, що при здійснені подружжям права спільної сумісної власності дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Статтями 68, 69 СК України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. А отже дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч.1 ст. 70 Сімейного Кодексу України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

19 серпня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири, що заходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

У п.2 договору вказано, що кватиру придбано за домовленістю сторін за 399 030 грн.

Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 , що підтверджено Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №185235476 від 18 жовтня 2019 року.

Відповідно до п.п. 22-25 постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя №11, від 21 грудня 2007 року поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

П.23 передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Відповідно до п. 24 до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на ча,с розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК).

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Також судом встановлено, що 13 липня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .

Дана квартира продана 320 628 грн.

Квартира належала ОСОБА_4 : Ѕ на підставі договору купівлі-продажу від 16 квітня 2004 року; Ѕ частина на підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 2008 року.

Оскільки позивач не надав доказів того, що станом на 20 травня 2008 року він проживав однією сімєю з ОСОБА_4 , вкладення особистих коштів у купівлю Ѕ частини, тому твердження позивача, що кошти від продажу квартири є спільним сумісним майном, суд до уваги не бере.

Відповідно до ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Статтею 11 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно із ч. 1, 2 ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК України).

За приписами ч. 2, 3 ст. 372 ЦК України установлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

З аналізу вказаних вище законодавчих норм убачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

При цьому, за загальним правилом застосування презумпції спільної сумісної власності, визначеної ст. 60 СК України, майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-843цс17 та у постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 382/2454/15-ц.

Зважаючи на встановлені обставини, суд приходить до висновку, що ОСОБА_4 надала суду докази вкладення особистих коштів у купівлю спірної квартири в розмірі ѕ частини. Посилання представника позивача, що кошти за квартиру внесені за час зареєстрованого шлюбу, суд до уваги не бере. При вирішені даного питання суд враховує, що право власності на квартири ОСОБА_4 набула до шлюбу, строки укладення договору продажу та купівлі квартир. При цьому матеріали справи не містять доказів того, що з спільного бюджету сімї позивача та відповідача в цей період були виділені грошові кошти в розмірі майже 400 000грн. на купівлю майна, тобто позивач не спростував подані докази відповідача щодо вкладення нею особистих коштів, обмежився лише поясненнями. Відповідачка в свою чергу не надала будь-яких доказів щодо вкладення особистих коштів у різницю вартості квартир, що по суті є не маленькою часткою. Оскільки інша ј частини спірної квартири придбані сторонами за час зареєстрованого шлюбу та за спільні кошти, тому суд вважає дане майно спільною сумісною власністю подружжя та відповідно частки їх є рівними. Тому позовні вимоги підлягають задоволенню частково, а саме за відповідачем слід визнати право власності на 1/8 частини квартири.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення поданого позову.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в п. 58 рішення у справі Серявін та інші проти України (заява від 10 лютого 2010 року № 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v.), серія A,303-A, п. 29).

Керуючись ст.ст. 3, 21, 57-74 СК України, постанова Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя №11 від 21 грудня 2007 року, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя задоволити частково.

Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/8 частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексу судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 29 жовтня 2020 року.

Суддя Н. С. Пінкевич