Рішення

від 07.12.2020 по справі 120/5281/20-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

07 грудня 2020 р. Справа № 120/5281/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Томчука А.В., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд з позовною заявою до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (далі - ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, відповідач), в якій просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 03.08.2020 №2-12680/15-20-СГ;

- зобов`язати надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2, 00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району, Вінницької області, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги позивач зазначив, що звернувся до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га з метою подальшої передачі у власність для ведення особистого селянського господарства.

За результатом розгляду клопотання, відповідач наказом від 03.08.2020 №2-12680/15-20-СГ відмовив у наданні такого дозволу. При цьому, підставою для відмови стало те, що на зазначену на графічних матеріалах земельну ділянку, Головним управлінням видано наказ від 08.10.2019 №2-18112/15-19-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою".

Не погоджуючись з таким рішенням суб`єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Ухвалою суду від 05.10.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, її розгляд вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

19.10.2020 відповідачем подано відзив на позовну заяву, у якому останній заперечує щодо задоволення позовних вимог. Зокрема вказав, що на земельну ділянку, зазначену позивачем на графічних матеріалах наказом Головного управління від 08.10.2019 №2-18112/15-19-СГ надано дозвіл іншій особі на розробку документації із землеустрою. Відтак, оскаржуваний позивачем наказ, прийнято ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області відповідно до вимог ЗК України.

Щодо вимоги про зобов`язання надати відповідний дозвіл, представник відповідача звернув увагу суду на правову позицію ВС у постанові від 26.07.2019 по справі №815/5485/14, та наголосив на понятті дискреційних повноважень.

Відповідно до частини 2 статті 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Згідно з частиною 1 статті 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

24.06.2020 позивач звернувся із клопотанням від 02.06.2020 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, в якому просив надати йому дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, земель запасу для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, яка розташована на території Вишеньківської сільської ради, за межами с. Малий Остріжок, Хмільницького району, вінницької області.

До вказаного клопотання позивачем додано графічний матеріал із позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки.

За результатом розгляду клопотання позивача, 03.08.2020 відповідач наказом №2-12680/15-20-СГ відмовив у наданні такого дозволу, зокрема вказав, що на зазначену на графічних матеріалах земельну ділянку, Головним управлінням надано дозвіл на розробку проекту землеустрою наказ від 08.10.2019 №2-18112/15-19-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою".

Не погоджуючись із прийнятим рішенням позивач звернувся з цим позовом до суду.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.

Відповідно до статті 18 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Відповідно до пункту "б" частини 1 статті 81 Земельного кодексу України № 2768-ІІІ громадяни України набувають права власності на земельні ділянки, зокрема на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Згідно з пунктом "а" частини 3 статті 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Частинами 1, 2 статті 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частин 6, 7 статті 118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

У разі, якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.

Як вже встановлено судом, відповідач відмовляючи позивачу у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою у наказі від 03.08.2020 №2-12680/15-20-СГ вказав, що на зазначену на географічних матеріалах земельну ділянку, Головним управлінням надано дозвіл на розробку проекту землеустрою іншій особі, наказ від 08.10.2019 №2-18112/15-19-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою".

Водночас суд наголошує, що вичерпний перелік підстав, за наявності яких може бути відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, визначено у частині сьомій статті 118 Земельного Кодексу України, та підстави, якими керувався відповідач, відмовляючи позивачу, до них не належать.

В контексті викладеного вище, суд зауважує, що надання відповідного дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є одним з етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог чинного законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність.

Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття позитивного рішення про надання її у власність, оскільки процес передачі земельної ділянки громадянам у власність є стадійним, зокрема, першою стадією якого є надання уповноваженим органом дозволу на розробку проекту землеустрою, що свідчить про відсутність у відповідача підстав для встановлення будь-яких обмежень у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою іншій особі при дотриманні нею вимог вказаних статей ЗК України.

При цьому, ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17.

Суд зауважує, що відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів: звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування; розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 ЗК України; затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок.

При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. Таку правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 у справі №815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №545/808/17, від 22.02.2019 у справі № 813/1631/14.

Як вбачається зі ст. 79-1 ЗК України, метою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Отже, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. При цьому не суттєво за чиїм замовленням такий проект буде розроблено. Закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками.

Під час розробки проекту, серед іншого, визначаються (узгоджуються) її межі та з`ясовується наявність правових та фактичних перешкод для надання її у власність, зокрема спірність прав щодо ділянки. Ці обставини повинні враховуватися органом, що розпоряджається землями, під час затвердження проекту та надання земельної ділянки у власність, а не на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

Крім того, суд враховує наявні в матеріалах справи докази, а саме:

- наказ ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області від 08.10.2019 №2-18112/15-19-СГ, яким гр. ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою, щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2, 00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства;

- наказ ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області від 23.04.2018 №2-5098/05-18-СГ, яким затверджено проект землеустрою на надано у власність гр. ОСОБА_2 земельну ділянку на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області із кадастровим номером 0524881200:04:003:0301;

- витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, згідно якого земельна ділянка з КН 0524881200:04:003:0301, з 11.05.2018 перебуває у приватній власності гр. ОСОБА_2 .

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що підстави якими керувався відповідач, приймаючи наказ від 03.08.2020 №2-12680/15-20-СГ, не можуть визнаватися законними підставами для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою.

Враховуючи наведене, суд доходить висновку, що відповідач з непередбачених законом підстав відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

В контексті даної спірної ситуації, суд доходить висновку, що оскаржуваний наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 03.08.2020 №2-12680/15-20-СГ є протиправним та підлягає скасуванню.

Разом з тим, в межах заявленого позову позивач просить суд захистити його порушені права шляхом зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2, 00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району, Вінницької області, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Визначаючись щодо вказаної вимоги, суд вказує про наступне.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06.11.2019 у справі № 509/1350/17 оцінюючи ефективність обраного судом способу захисту (зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву) зазначила, що суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. При цьому застосування такого способу захисту вимагає з`ясування судом, чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для одержання дозволу на розробку проекту землеустрою. Разом з тим, наведених обставин судами не встановлено. Оцінка правомірності відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою стосувалася лише тих мотивів, які наведені відповідачем у оскаржуваному рішенні. Однак суди не досліджували у повній мірі, чи ці мотиви є вичерпними і чи дотримано позивачем усіх інших умов для отримання ним такого дозволу. Отже, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що належним способом захисту та відновлення прав позивача у цій справі буде зобов`язання відповідача повторно розглянути відповідну заяву позивача про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою (п. 36- 39).

Тобто, застосування такого способу захисту прав та інтересів позивача як зобов`язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні.

В такому разі, суд під час перевірки підстав прийняття рішення, перевіряє конкретні мотиви відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. У разі визнання незаконності підстав, що стали причиною прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, доцільним способом захисту є власне зобов`язання уповноваженого суб`єкта прийняти конкретне рішення, а не зобов`язання повторно розглянути клопотання. Оскільки клопотання вже було розглянуто, рішення прийнято, тому повторний розгляд клопотання не захистить прав заявника.

У справі, яка розглядається, суд встановив, що на бажану позивачем земельну ділянку вже надано дозвіл іншій особі на розроблення проекту із землеустрою. Разом з тим, приймаючи оскаржуване у даній справі рішення, відповідач не дотримався вимог Земельного Кодексу України.

Поряд із цим, метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (стаття 2 КАС України). Відтак, обираючи спосіб захисту прав позивача, суд повинен забезпечити ефективність такого захисту.

Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту, згідно з якою засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути ефективним як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13 Конвенції, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64).

Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі "Джорджевич проти Хорватії", п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі "Ван Остервійк проти Бельгії", п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин кожної конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).

Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях суду касаційної інстанції. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що ефективний засіб правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 у справі №2а-204/12).

З огляду на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права, суд звертає увагу, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджено відсутність правових підстав для відмови у наданні позивачеві дозволу на бажану земельну ділянку.

При цьому відповідач у відзиві, заперечуючи щодо позову, виходить з помилкових мотивів про дискреційність своїх повноважень щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою, що не відповідає усталені судовій практиці Верховного Суду з цього питання.

Зокрема, у постановах від 20.08.2019 (справа №813/2273/18), а також від 22.04.2020 (справа №818/1707/16) тощо, Верховний Суд неодноразово зазначав, що поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

В свою чергу, пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5 передбачено, що дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати ...", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити ...", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам . .." тощо; шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку суд дійсно не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість у спірних правовідносинах, в разі настання визначених законодавством умов, уповноважений орган зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути клопотання у встановленому законом порядку, а за умови відповідності клопотання та доданих до нього документів вимогам законодавства - прийняти рішення про його задоволення. Підставою для відмови у задоволенні клопотання можуть бути лише визначені законом обставини про існування яких відповідачем не зазначено як в оскаржуваному наказі так і у відзиві на позовну заяву. Уповноважений на розпорядження землями орган не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути клопотання, або ж ні; прийняти рішення про задоволення клопотання, або ж рішення про відмову у його задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Як встановлено судом, відповідачем наказом від 08.10.2019 надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою ОСОБА_2 . Клопотання позивача стосувалося тієї ж земельної ділянки на яку вже надано дозвіл ОСОБА_2 . Однак, є усталеною практика Верховного Суду про те, що надання особі дозволу на розроблення документації із землеустрою не свідчить про передачу земельної ділянки у власність та не змінює правового режиму земельної ділянки як вільної .

Відтак, позовна вимога зобов`язального характеру підлягає задоволенню у спосіб зобов`язання відповідача прийняти надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2, 00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району, Вінницької області, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства

Отже, перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення заявлених вимог у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову судові витрати стягуються в користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у справі.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 03.08.2020 №2-12680/15-20-СГ.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2, 00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району, Вінницької області, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений при зверненні до суду судовий збір в сумі 840 грн. 80 коп. (вісімсот сорок гривень 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 )

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м.Вінниця, код ЄДРПОУ 39767547)

Повний текст рішення складено 07.12.2020

Суддя Томчук Андрій Валерійович