Рішення

від 07.12.2020 по справі 620/3940/20

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 грудня 2020 року м. Чернігів Справа № 620/3940/20

Чернігівський окружний адміністративний суд в складі головуючої судді Тихоненко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Кудлаївської сільської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області про визнання протиправної відмови та зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернулася до суду в інтересах малолітнього ОСОБА_2 з позовом до Виконавчого комітету Кудлаївської сільської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області (далі - відповідач) про визнання протиправною відмови відповідача у реєстрації місця проживання сина позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 та зобов`язання відповідача зареєструвати місце проживання сина позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що 25.03.2020 на території Республіки Польща народила дитину ОСОБА_2 , при цьому 09.09.2020 Генеральним консульством України у місті Кракові (Республіка Польща) видано довідку № 61317/19-536-298, згідно з якою ОСОБА_2 зареєстрований як громадянин України та видано посвідчення на повернення особи в Україну. В червні 2020 року позивач разом з сином повернулися в України та проживають за адресою реєстрації позивача АДРЕСА_2 . У реєстрації за вказаною вище адресою її малолітнього сина відповідачем відмовлено, у зв`язку з тим, що відсутня згода батька дитини на таку реєстрацію. Вважає, що така відмова позбавляє її малолітнього сина можливості скористатися правами гарантованими йому Конституцією та Законами України, як громадянину України.

Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 12.10.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. Ухвалою суду надано термін для подачі відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечень.

Вищезазначену ухвалу суду від 12.10.2020, разом з позовною заявою та доданими до неї матеріалами відповідач отримав 13.10.2020, що підтверджується звітом про направлення електронної пошти, наявним у матеріалах справи, однак правом на подання відзиву не скористався, тому відповідно до ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Згідно скороченої копії свідоцтва про народження (USC/OS/1 А D 9399239) ІНФОРМАЦІЯ_1 народився на території Республіки Польща ОСОБА_2 . Батько дитини ОСОБА_3 , мати дитини ОСОБА_1 (а.с.10-11).

09.09.2020 Генеральним консульством України у місті Кракові (Республіка Польща) видано довідку № 61317/19-536-298, згідно з якою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований як громадянин України та видано посвідчення особи на повернення в Україну (а.с.6, 12).

Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи від 28.07.2020 № 08-06/20 за відомостями виконавчого комітету Кудлаївської сільської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.9).

В зв`язку із зазначеним 28.07.2020 позивач звернулася до відповідача з заявою про реєстрацією місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Польща, громадянина України за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14-15).

Листом від 03.09.2020 № 02-16/249 відповідач повідомив позивача, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не може бути зареєстрований на території сільської ради разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з відсутністю дозволу від батька дитини на реєстрацію проживання малолітньої дитини згідно п.п.6 п.18 Правил реєстрації місця проживання (а.с.13).

Вважаючи вказану відмову відповідача протиправною, позивач звернулася до суду за захистом прав та інтересів малолітнього ОСОБА_2 з відповідним позовом.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на таке.

Відповідно до ст. 6 Закону України від 11.12.2003 № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.

У разі якщо особа не може самостійно звернутися до органу реєстрації, реєстрація може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника на підставі довіреності, посвідченої в установленому законом порядку (далі - представник).

Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).

Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.

Пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 (далі - Правила № 207) передбачено, що у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).

Орган реєстрації відмовляє в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання, якщо, зокрема, особа не подала необхідних документів або інформації.

Рішення про відмову в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію / зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику (п.11 Правил № 207).

Разом з тим слід зазначити, що відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Крім того, згідно з ч.1 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст.6 вказаного Кодексу).

Відповідно до ч. 1-2 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору (ч.5 ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України).

Як зазначено у статті 3 Конвенції "Про права дитини", схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 N 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 N 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до ч.2 ст. 10 Конвенції про права дитини дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов`язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров`я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У відповідності до ч.1 ст.17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 Суд зазначив, що важливою метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов`язки, властиві ефективному "дотриманню" права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; та в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду.

Крім того, Суд послідовно встановлював, що позитивний обов`язок держави за статтею 8 Конвенції включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз`єднатися з їхніми дітьми, та обов`язок національних органів вживати таких засобів. Проте обов`язок національних органів вживати таких засобів не є абсолютним, оскільки возз`єднання одного з батьків із дітьми, які певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а може вимагати підготовчих заходів. Будь-який обов`язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси та права і свободи усіх причетних, а конкретніше - слід чинити в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції.

У справах, пов`язаних з виконанням рішень у сфері сімейного права, Суд неодноразово встановлював, що вирішальним є те, чи вжили національні органи усіх необхідних для сприяння виконанню заходів, що можуть обґрунтовано вимагатися за особливих обставин кожної справи. Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, Суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права.

Насамкінець Суд вважає, що позитивні обов`язки, які стаття 8 Конвенції накладає на Договірні держави щодо возз`єднання батьків з їхніми дітьми, повинні тлумачитися з урахуванням Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (див. вищенаведене рішення у справі "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії", п. 95), а поняття "найкращі інтереси" дитини також є першочерговим міркуванням у контексті процедур, передбачених Гаазькою Конвенцією (див. рішення у справі "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії" [ВП], заява N 41615/07, п. 76, ECHR 2010).

Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України від 26.04.2001 № 2402-ІІІ «Про охорону дитинства» (далі - Закон).

Відповідно до статті 18 вказаного Закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції "Про права дитини", пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ст. 2 протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Як встановлено статтею 2 Закону України від 11.12.2003 № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

У відповідності до ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (ч.4 ст.29 ЦК України).

Як визначено частиною 1 статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Крім того, приписами ст. 156 Житлового кодексу України передбачено право на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей, без згоди інших співвласників житлового приміщення.

У рішенні від 16.05.2013 по справі «Гарнага проти України» (заява № 20390/07) Суд зазначає, що сторони оспорюють те, чи ґрунтується обмеження права заявниці на законі чи на неправильному тлумаченні закону. На час подій чинними були різні положення, що свідчить про те, що питання зміни по батькові не було визначено з достатньою чіткістю. Проте, навіть якщо існує суперечність стосовно правильного тлумачення закону, безперечним є те, що право особи на збереження свого імені, як і право на його зміну, визнається законодавством України. За ситуації майже повної свободи зміни імені або прізвища особи обмеження, накладені на зміну по батькові, не видаються належним чином та достатньою мірою мотивованими національним законодавством. Крім того, державними органами не було надано жодного обґрунтування позбавлення заявниці її права приймати рішення з цього важливого аспекту її приватного та сімейного життя, і таке обґрунтування не було встановлено жодним іншим способом. Оскільки державні органи не забезпечили балансу відповідних інтересів, про які йдеться, вони не виконали своє позитивне зобов`язання щодо забезпечення права заявниці на повагу до її приватного життя. Відповідно Суд вважає, що у цій справі було порушення статті 8 Конвенції.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне зазначити, що при вирішенні питання про застосування підзаконного нормативного акту, який підлягає застосуванню у спірних відносинах, необхідно зважати також на забезпечення справедливого балансу між обмеженнями, встановленими цим законодавством, та необхідністю дотримання прав, свобод та інтересів особи.

Судом встановлено, що 12.06.2020 позивач у визначеному законодавством порядку в`їхала разом з малолітнім сином на територію України до місця свого постійного проживання: АДРЕСА_1 , де зареєстроване її місце проживання з 01.03.2018 по теперішній час (а.с.9).

Будь - яких обставин, які б свідчили про наявність спору між батьком та матір`ю дітей, щодо визначення їх місця проживання, судом не встановлено.

Суд відмічає, що малолітня дитина позивача, як і вона сама, безперешкодно залишили територію Республіки Польща, що свідчить про відсутність ініційованої батьком заборони суду або іншого уповноваженого державного органу Республіки Польща на виїзд дитини разом з матір`ю.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність реєстрації місця проживання малолітньої дитини позивача за місцем фактичного проживання суперечить його інтересам та суттєво обмежує реалізацію його прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров`я та соціальний захист.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд дійшов висновку, що відповідач, відмовляючи у здійсненні реєстрації місця проживання малолітнього ОСОБА_2 за місцем проживання матері, хоча й діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені пунктами 11, 18 Правил № 207, однак, без урахування інтересів дитини, як це визначено вимогами Конвенції про права дітей та Закону України «Про охорону дитинства».

Враховуючи викладене, суд вважає, що вищезазначена відмова відповідача у спірних відносинах не може бути визнана правомірною, оскільки прийнята без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з використанням повноважень не з тією метою, з якою вони надані.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною першою статті 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (стаття 90 КАС України).

Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 підлягає задоволенню в повному обсязі.

Підстави для розподілу судових витрат, з урахуванням п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VІ «Про судовий збір» відсутні.

Керуючись статтями 72-74, 77, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Кудлаївської сільської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області про визнання протиправної відмови та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити повністю.

Визнати протиправною відмову Виконавчого комітету Кудлаївської сільської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області у реєстрації місця проживання сина ОСОБА_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Зобов`язати Виконавчий комітет Кудлаївської сільської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області зареєструвати місце проживання сина ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 )

в інтересах малолітнього ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ).

Відповідач: Виконавчий комітет Кудлаївської сільської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області (вул. Козацька, 43, с. Кудлаївка, Новгород-Сіверський район, Чернігівська область, 16081, код ЄДРПОУ 04415399).

Повне судове рішення складено 08.12.2020.

Суддя О.М. Тихоненко