Рішення

від 07.12.2020 по справі 910/12406/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

07.12.2020Справа № 910/12406/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М. , розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренландія" вул. Західна, буд.11, кв.34, м. Київ, 03058

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Біотехнолоджі Груп" вул. Мініна 4 кв.5, м. Київ, 02094

про стягнення 892 874,65 грн.

Представники сторін: не викликались.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренландія" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Біотехнолоджі Груп" про стягнення 892 874,65 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами Договору поставки № 3/12/12-1 від 03.12.2012, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.08.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/12406/20 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь -якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/12406/20 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Так, на виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 26.08.2020 у справі № 910/12406/20 через відділ діловодства суду 03.09.2020 від позивача надійшли додаткові документи.

Також 21.09.2020 через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву вих. № 246 від 15.09.2020, в якому останній заперечує проти позовних вимог, посилаючись на те, що позивачем в порушення умов договору не дотримано порядку вирішення суперечок між сторонами, а саме позивач жодного разу не виявив намір почати переговори щодо вирішення питання із заборгованістю, у зв`язку з чим відповідач просить суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Відзив разом з доказами направлення його на адресу позивача судом долучено до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами суду не надано.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Наразі відповіді на відзив, поданий відповідачем, та, відповідно, заперечень на відповідь на відзив, сторонами в процесі реалізації своїх процесуальних прав під час розгляду даної справи № 910/12406/20 суду не надано.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 03 грудня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Гренландія" (позивач у справі, постачальник за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Біотехнолоджі Груп" (відповідач у справі, покупець за договором) укладено Договір поставки № 3/12/12-1 (далі - Договір), відповідно до пункту 1.1 якого постачальник зобов`язується організувати систематичні поставки, а покупець прийняти і оплатити, на умовах визначених даним Договором, вартість, погодженої сторонами продукції.

Розділами 2 - 11 Договору сторони узгодили порядок поставка та прийняття продукції, вартість продукції, порядок і строки розрахунків, якість продукції та порядок її повернення, відповідальність сторін, термін дії договору та підстави його припинення, форс-мажорні обставини, вирішення суперечок та прикінцеві положення.

Як визначено пунктом 8.1 Договору даний договір набирає чинності з моменту його підписання повноважними представниками сторін і діє до 31.12.2016.

Вказаний Договір підписаний представниками постачальника і покупця та скріплений печатками сторін.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

У відповідності до пункту 8.2 Договору сторони погодили, що у випадку, якщо жодна зі сторін не заявить про своє бажання розірвати даний договір протягом 14 днів до моменту закінчення терміну його дії, даний договір вважається автоматично продовженим на один рік.

Згідно п. 8.3 Договору даний Договір може бути припинений достроково, зокрема, за взаємною згодою сторін.

Наразі, доказів звернення сторін із заявами про розірвання спірного Договору у відповідності до умов п. 8.2 останнього, матеріали справи не містять, в зв`язку з чим Договір вважається продовженим на тих самих умовах на строк, зокрема, до 31.12.2020 року.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Пунктом 1.2 Договору передбачено, що поставка продукції здійснюється на підставі заявки покупця, в якій вказується найменування і кількість необхідної продукції. Заявка покупця безпосередньо передається представникові постачальника або надсилається постачальникові за допомогою факсу, електронної пошти або листом.

Постачальник зобов`язаний поставити продукцію протягом 5 днів з моменту одержання заявки від покупця у точній відповідності з отриманою заявкою (п. 2.2 Договору).

За матеріалами справи судом встановлено та підтверджено позивачем, що на виконання умов вищевказаного Договору позивачем за період з березня 2020 року (24.03.2020) по липень 2020 року (30.07.2020) було поставлено, а відповідачем прийнято передбачену Договором продукцію на загальну суму 1 472 932,37 грн., що підтверджується підписаними повноважними представниками сторін та скріпленими відтисками печаток видатковими накладними: № Гр-0000173 від 24.03.2020 на суму 613 320,00 грн., № Гр-0000174 від 25.03.2020 на суму 845 043,17 грн., Гр-0000368 від 18.05.2020 на суму 3 534,00 грн., № Гр-0000479 від 06.07.2020 на суму 2 280,00 грн., Гр-0000480 від 09.07.2020 на суму 5 677,20 грн. та № Гр-0000481 від 30.07.2020 на суму 3 078,00 грн., копії яких наявні в матеріалах справи.

Згідно з частиною 1 статті 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.

Приймання продукції по якості проводиться в момент одержання продукції. При виявленні продукції неналежної якості під час її передачі покупцеві постачальник або змінює її примірник на нові вироби, або зменшує обсяг поставки. Заміна продукції неналежної якості, у даному випадку, має бути здійснена постачальником протягом 5-тиднів з моменту її відвантаження покупцеві (п.3.4 Договору).

Відповідно до частини 1 статті 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред`явити вимогу у зв`язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно п. 6.1 Договору якість продукції повинна відповідати вимогам, що пред`являються до виробів продукції даного виду, і повинна бути підтверджена сертифікатом якості (сертифікатом відповідності), виданим в Україні та/або гігієнічним висновком.

Разом з тим, заперечень щодо факту поставки продукції за спірними видатковими накладними відповідачем суду не надано. Доказів пред`явлення претензій щодо якості, кількості та термінів поставки продукції у відповідності до умов Договору, а також наявності письмових претензій та/або повідомлень про невідповідність, ознак ушкодження чи псування поставленої продукції від відповідача до суду не надходило.

Як вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Гренландія" умов Договору з боку відповідача відсутні.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що у відповідності до укладеного між сторонами Договору позивачем виконані прийняті на себе зобов`язання з передачі продукції відповідачу - Товариству з обмеженою відповідальністю "Біотехнолоджі Груп", а відповідачем, у свою чергу, прийнято продукцію без будь - яких зауважень. Факт передачі позивачем продукції належним чином підтверджено матеріалами справи.

Суд зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору, документом, який підтверджує як факт виконання позивачем зобов`язання з поставки товару відповідачеві, так і факт виникнення у останнього зобов`язання з його оплати, є видаткова накладна, яка сторонами належним чином оформлена та підписана без будь - яких зауважень, засвідчена печатками обох сторін.

Тобто, саме ці документи є первинними бухгалтерськими документами, які засвідчують здійснення господарської операції і містять інформацію про вартість переданого товару.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Згідно з пунктом 4.1 Договору вартість продукції, що охоплюється предметом даного договору, визначається, як сума накладних по яким відвантажено продукцію постачальником покупцеві, під час дії даного договору.

Відповідно до пункту 4.4 Договору вартість продукції, що входить до складу кожної окремої партії поставки вказується у накладних, якими супроводжується поставка продукції

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Пунктом 7.2.2. Договору сторонами визначено, що оплата кожної поставленої партії продукції проводиться на умовах відстрочення платежу, яке передбачає обов`язок покупця оплатити вартість поставленої йому партії продукції не пізніше ніж через 30 (тридцять) календарних днів з моменту її отримання.

Як визначено сторонами в пункті 5.2 Договору оплата кожної партії поставленої продукції проводиться покупцем на підставі відомостей про вартість продукції, що вказані у накладних, якими оформлялась передача продукції покупцеві.

За умовами пункту 5.3. Договору розрахунки за продукцію проводяться у безготівковій формі, і національній валюті України, шляхом перерахування покупцем коштів на поточний рахунок постачальника

Доказів узгодження сторонами іншого строку та/або порядку оплати поставленої за Договором продукції матеріали справи не містять.

З урахуванням викладеного суд зазначає, що підписання покупцем (відповідачем) видаткових накладних, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за № 168/174, та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за поставлений позивачем товар.

Позивачем зазначено в позовній заяві та підтверджується матеріалами справи, що відповідачем на виконання умов Договору здійснено часткову оплату поставленої позивачем продукції в загальній сумі 580 057,72 грн., а саме платіжними дорученнями № 46 від 27.03.2020 року на суму 300 000,00 грн., № 50 від 31.03.2020 року на суму 110 000,00 грн., № 62 від 06.04.2020 року на суму 100 000,00 грн., № 135 від 04.06.2020 року на суму 70 000,00 грн., призначення платежу в яких згідно листів відповідача №27/03/1 від 27.03.2020 року, № 31/03/1 від 31.03.2020 року, № 06/04/1 від 06.04.2020 року, № 04/06/1 від 04.06.2020 року, копії яких наявні в матеріалах справи, змінене останнім на оплата за косметичну продукцію згідно договору № 3/12/12-1 від 03.12.12, в т.ч. ПДВ… , та платіжним дорученням № 6146 від 14.08.2020 року на суму 57,72 грн. із призначенням платежу оплат за косметичну продукцію згідно договору № 3/12/12-1 від 03.12.12 у т.ч. ПДВ… , на підтвердження факту здійснення якої надано копії відповідних виписок банку.

Факт отримання вказаних коштів, їх розмір та зарахування відповідачем не заперечувався.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За приписами частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Як зазначає позивач в позовній заяві, всупереч досягнутим домовленостям відповідач не здійснив оплату поставленої за спірним Договором продукції в повному обсязі, здійснивши тільки часткову оплату в сумі 580 057,72 грн., на підтвердження чого позивачем надано виписки банку, в зв`язку з чим з урахуванням здійсненої часткової оплати залишок вартості неоплаченої продукції становить 892 874,65 грн.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, свої зобов`язання щодо сплати Товариству з обмеженою відповідальністю "Гренландія" грошових коштів в сумі 892 874,65 грн. у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору поставки № 3/12/12-1 відповідач не виконав, в результаті чого у Товариства з обмеженою відповідальністю "Біотехнолоджі Груп" утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у зазначеному вище розмірі, яку останній просив стягнути в поданій суду позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У частині 1 статті 19 Господарського кодексу України встановлено, що сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом.

В даному випадку слід зазначити, що спосіб захисту свого порушеного права шляхом досудового врегулювання спору не є обов`язковим до правовідносин, що складаються між сторонами, оскільки право особи на звернення до суду передбачено статтею 55 Конституції України, статтями 15, 16 Цивільного кодексу України та відповідними нормами Господарського процесуального кодексу, а тому зобов`язання особи перед зверненням до суду скористатися даним способом захисту своїх прав є порушенням Конституції та інших нормативно-правових актів України.

Крім того, Рішенням Конституційного Суду України №1-2/2002 від 09.07.2002 визначено, що встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням права на судовий захист.

З огляду на вищевикладене, твердження відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, що порушення позивачем умов Договору щодо дотримання досудового порядку вирішення суперечок між сторонами, є підставою для відмови в задоволенні позову, не приймаються судом до уваги.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору поставки № 3/12/12-1 від 03.12.2012 та/або його окремих положень суду також не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення даного Договору на час його підписання та в процесі виконання з боку сторін відсутні.

В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначав розмір заборгованості за поставлену продукцію за Договором на підставі наданих позивачем доказів.

Також судом взято до уваги підписаний обома сторонами двосторонній акт звіряння взаємних розрахунків станом на 14.08.2020 за договором № 3/12/12-1 від 03.12.2012, згідно якого заборгованість відповідача перед позивачем становить 892 874,65 грн.

При цьому за висновками суду, підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, в якому зазначено розмір боргу та який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами, фактично є дією, яка свідчить про визнання покупцем суми боргу.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 05.03.2019 року у справі № 910/1389/18 та від 30 січня 2019 року у справі № 905/2324/17.

Таким чином, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов`язань за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів оплати поставленої позивачем продукції відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача 892 874,65 грн. боргу за поставлену за вказаним Договором продукцію підлягають задоволенню.

Щодо викладених у відзиві на позовну заяву заперечень відповідача проти позову з підстав проведення переговорів з позивачем щодо врегулювання спору мирним шляхом та без застосування судової процедури суд зазначає, що спосіб захисту свого порушеного права шляхом досудового врегулювання спору не є обов`язковим до правовідносин, що складаються між сторонами, оскільки право особи на звернення до суду передбачено статтею 55 Конституції України, статтями 15,16 Цивільного кодексу України та відповідними нормами Господарського процесуального кодексу, а тому зобов`язання особи перед зверненням до суду скористатися даним способом захисту своїх прав є порушенням Конституції та інших нормативно-правових актів України.

Дану позицію висловлено Конституційним Судом України, який в своєму Рішенні від 09.07.2002 № 15-рп/2002 дав роз`яснення застосування способу захисту свого порушеного права шляхом досудового вирішення спору, зазначивши, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Таким чином, суд засвідчує, що в даному випадку постачальник наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини першої статті 712 ЦК України на отримання від покупця за поставлену постачальником продукцію певної грошової суми, як шляхом пред`явлення досудової вимоги, так і шляхом безпосереднього звернення до суду з відповідним позовом.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27.12.2018 року у справі №127/8837/16-ц, від 25.04.2019 року у справі №175/1387/16-ц, від 22.05.2019 року у справі №569/2609/15-ц та від 13.11.2019 року справи №2-2550/09.

Суд констатує, що в даному випадку позивач скористався своїм правом вимоги щодо оплати за поставлену постачальником продукцію шляхом звернення з відповідним позовом до суду.

При цьому суд наголошує, що згідно з зазначеним вище рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 (справа №1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Окрім цього згідно ч. 1 ст. 222 ГК України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб`єктів, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення їм претензії чи звернення до суду.

Відповідно до ст. 19 ГПК України сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом. Особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення претензії чи позову.

Таким чином суд зазначає, що недотримання процедури досудового врегулювання спору, передбаченої законом, іншими нормативно-правовими актами чи договором, не позбавляє суб`єкта господарювання права на звернення до суду за вирішенням господарської спору, а суд відповідно не має права відмовити у вирішенні такого спору, посилаючись на недотримання процедури його досудового врегулювання.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ч. 5 ст. 29, ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю

"Біотехнолоджі Груп" (02094, місто Київ, вулиця Мініна, будинок 4, квартира 5; код ЄДРПОУ 38454620) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Гренландія" (03058, місто Київ, вулиця Західна, будинок 11, квартира 34; код ЄДРПОУ 36196836) 892 874 (вісімсот дев`яносто дві тисячі вісімсот сімдесят чотири) грн. 65 коп. основного боргу та судовий збір у розмірі 13 393 (тринадцять тисяч триста дев`яносто три) грн. 13 коп.

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 07 грудня 2020 року.

Суддя А.М. Селівон