Рішення

від 03.12.2020 по справі 569/21136/19

РІВНЕНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 569/21136/19

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2020 року місто Рівне

Рівненський міський суд Рівненської області в складі:

головуючого судді Першко О.О.,

секретар судового засідання Прокопчук Л.М.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору недійсним,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (далі - відповідачі), в якому просить визнати недійсним договір позики № 02/11 від 21 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та застосувати до нього наслідки недійсності правочину.

Свої позовні вимоги мотивує тим, що з 01 березня 1994 року перебувала у шлюбі з відповідачем, який розірвано у 2018 році. Під час перебування у шлюбі ними було придбано на підставі договору купівлі-продажу від 23 квітня 2007 року у власність земельну ділянку (кадастровий номер 5622610100:00:015:0309, площею 0,0926 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд), яка розташована в АДРЕСА_1 та незавершений будівництвом житловий будинок А1, який розташований на вказаній земельній ділянці. На момент придбання у власність нерухомості, відсоток готовності незавершеного будівництвом житлового будинку становив 82 %. У будівлі були відсутні підлога, опалення, не виконані опоряджувальні роботи стін та перегородок, не підключені інженерні комунікації (водопровід, каналізація, газопостачання). З часу його придбання і до сьогодні стан незавершеного будівництвом житлового будинку не змінився, вони не здійснювали там ремонт не добудовували його. Кошти на придбання об`єктів нерухомого майна заробили з відповідачем разом, працюючи багато років в Португалії. Крім того, оформили кредит в банку для отримання коштів, яких не вистачало на придбання вказаного майна.

У зв`язку з тим, що відповідач відмовлявся добровільно поділити спільно нажите майно, вона в серпні 2017 року звернулася до суду з позовом про поділ майна подружжя. 24 жовтня 2017 року Здолбунівським районним судом Рівненської області постановлено рішення у справі № 562/2967/17 про поділ майна. 18 червня 2019 року ОСОБА_3 подав до суду заяву про перегляд заочного рішення. Зі змісту вказаної заяви та доданих до неї документів, вона дізналась про те, що 21 лютого 2011 року між її чоловіком та ОСОБА_4 було укладено договір позики № 02/11, відповідно до якого ОСОБА_4 передала, а ОСОБА_3 отримав у власність грошові кошти в розмірі 202 000 грн. 00 коп., що еквівалентно 35 000 дол. США. ОСОБА_3 зобов`язувався повернути суму позики до 31 грудня 2018 року. Вказує, що договір позики є надуманим та недійсним, оскільки він укладений з метою впливу на судовий процес поділу спільного сумісного майна подружжя між нею та відповідачем.

Зазначає, що відповідно до даних НБУ курс гривні до долара США станом на 21 лютого 2011 року, становив 7,94 грн. за 1 дол. США. Тобто 202 000 грн. 00 коп. становило не 35 000 дол. США, як зазначено у договорі позики, а 25 440,81 дол. США. В п. 2.2. договору встановлено, що остаточний розрахунок проводиться у гривневій масі у розмірі суми позики еквівалентній до долара США, відповідно до курсу НБУ на день повернення. Вказані обставини підтверджують недотримання сторонами договору істотних умов і як наслідок свідчать про його недійсність.

Крім того, у договорі позики не зазначено на які цілі ОСОБА_3 позичає грошові кошти у ОСОБА_4 . Проте у заяві про перегляд заочного рішення ОСОБА_3 зазначає, що позика була укладена в інтересах сім`ї, з метою повного дострокового погашення кредиту та припинення кредитних зобов`язань, та для завершення будівництва житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Про укладення договору позики ОСОБА_3 її не повідомляв, у сім`ї не було необхідності у вчиненні такого договору. Позичені кошти у ОСОБА_4 не були витрачені в інтересах сім`ї. Оспорюваний договір укладено без її згоди та без її відома.

Також, зазначає, що договір позики було укладено не у 2011 році, а у 2019 році з метою штучного створення доказу у справі про поділ майна подружжя і фактично ОСОБА_3 не отримав жодних коштів від ОСОБА_4 .

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов ОСОБА_2 підтримала з мотивів у ньому наведених, та просила його задовольнити.

Відповідачі у судове засідання не з`явилися, хоча про час, дату та місце судового розгляду, були повідомлені належним чином. Про причини неявки відповідачі суд не повідомили, відзив не подали і представник позивача не заперечує проти вирішення справи в заочному порядку, таким чином суд проводить розгляд справи згідно ст.280 ЦПК України в заочному порядку, на підставі наявних у справі даних та доказів за згодою представника позивача.

Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи і наявні в них докази, суд дійшов наступних висновків.

Як встановлено судом, 21 лютого 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладений письмовий договір позики № 02/11 (далі - договір).

Відповідно до п. 1 договору ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 202 000 грн. 00 коп., що еквівалентно 35 000 дол. США.

Згідно з п. 1.1. договору, передачу грошей було здійснено в момент підписання даного договору.

Пунктом 2.2. договору передбачено, що сторони домовились, що остаточний розрахунок суми позики має бути здійснено не пізніше 31 грудня 2018 року, в гривневій масі у розмірі суми позики еквівалентній до долара США, відповідно до курсу НБУ на день повернення коштів.

Вказаний договір позики № 02/11 від 21 лютого 2011 року був приєднаний до заяви про перегляд заочного рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 24 жовтня 2017 року поданої ОСОБА_3 до Здолбунівського районного суду Рівненської області.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж саму суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга та третя статті 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлено вичерпний перелік підстав, з яких правочин може бути визнаний недійсним. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Як слідує з договору позики №02/11 від 21 лютого 2011 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, зокрема щодо предмету договору, його ціни, строку та порядку виконання зобов`язання.

Посилання позивача на недотримання сторонами договору істотних умов договору, зокрема щодо ціни договору, на увагу не заслуговують.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Ця норма кореспондується із приписами статті 524 ЦК України, згідно з якими зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Тобто виконання зобов`язання у гривнях з урахуванням еквівалента іноземної валюти можливе лише у разі якщо сторони узгодили це у договорі.

Частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Зазначивши в п.1 оспорюваного договору суму позики в розмірі 202 000 грн. 00 коп. і визначивши її еквівалент в розмірі 35 000 дол. США сторони скористалися наданим їм правом вільно встановлювати інший порядок визначення грошового еквівалента при укладенні договору.

Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Одним із загальних засад цивільного судочинства є свобода договору, у якому особа фактично реалізовує свої цивільні права, погоджуючись чи відмовляючись від запропонованих їй умов. Сторонам договору були відомі усі істотні умови договору, в тому числі і порядок визначення грошового еквівалента, вони погодились на ці умови і підписали договір.

Посилання позивача на те, що у договорі позики не зазначено на які цілі ОСОБА_3 позичає грошові кошти у ОСОБА_4 на увагу не заслуговують, оскільки це не є істотною умовою договору та не є підставою для визнання вказаного договору недійсним.

Стосовно укладення спірного договору без відома та згоди позивача, слід вказати на те, що згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України)

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у яких Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Разом з тим, для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього не виникає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Указаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2020 року в справі № 522/16362/16-ц (провадження № 61-47310св18), від 27 листопада 2019 року в справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18) і від 26 вересня 2018 року в справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18).

В даному випадку згода позивача на укладення її, на той час, чоловіком оспорюваного договору позики не є обов`язковою, оскільки відповідно до умов вказаного правочину позичальник набув у власність грошові кошти, а не розпорядився майном подружжя без згоди на це другого з подружжя, відтак оспорюваний договір укладений з дотриманням вимог статті 215 ЦК України до його форми, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову та визнання недійсним договору позики з підстав відсутності згоди другого з подружжя на його укладення.

Позивач, посилаючись на те, що отримані ОСОБА_3 в борг грошові кошти не були використані в інтересах сім`ї, не позбавлена можливості спростувати вказаний факт під час розгляду справи про поділ майна подружжя, яка, як слідує з матеріалів справи, перебуває на розгляді в Здолбунівському районному суді Рівненської області. У зв`язку з цим доводи про те, що позичені кошти не були витрачені в інтересах сім`ї, підлягають відхиленню як такі, що не мають значення при вирішенні спору про визнання недійсним договору позики.

Щодо доводів позивача, що фактично ОСОБА_3 не отримав жодних коштів від ОСОБА_4 суд зазначає, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Крім того, позивачем належними доказами не доведено, що договір позики № 2/11 від 21 лютого 2011 року було укладено в 2019 році з метою штучного створення доказу у справі про поділ майна подружжя, а не у 2011 році.

За таких обставин, враховуючи, що правові підстави для визнання недійсним договору позики № 2/11 від 21 лютого 2011 року, укладеному між відповідачами, відсутні та відповідно відсутні підстави для застосування наслідків недійсності правочину, в задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись статтями 3, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 280-282, 354 ЦПК України, суд

В И Р I Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору недійсним відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто Рівненським міським судом Рівненської області за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Рівненського апеляційного суду або через Рівненський міський суд Рівненської області протягом тридцяти днів з дня складення повного заочного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Позивач - ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач - ОСОБА_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач - ОСОБА_4 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Повне судове рішення складено 08 грудня 2020 року.

Суддя О.О. Першко