Рішення

від 10.12.2020 по справі 340/3883/20

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2020 року м. Кропивницький Справа № 340/3883/20

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Хилько Л.І., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Компаніївської районної державної адміністрації Кіровоградської області (далі - відповідач) про зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулася до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом та просить:

1) зобов`язати відповідача здійснити перерахунок вихідної допомоги при її звільненні з роботи та доплатити їй вихідну допомогу у розмірі однієї середньомісячної заробітної плати сумі 17846,92 грн.;

2) зобов`язати відповідача провести нарахування та виплатити їй середньомісячну заробітну плату за весь час затримки розрахунку при звільненні з роботи за період з 01.03.2020 року по 01.09.2020 року в сумі 107081,52 грн. та в розмірі однієї середньомісячної заробітної плати в сумі 17846,92 грн., починаючи із 01.09.2020 року по день фактичного розрахунку щомісячно;

3) стягнути з відповідача на її користь понесені витрати на надання професійної правничої допомоги адвокатом в сумі 500 грн..

В обґрунтування позовних вимог вказала, що при звільненні з роботи їй виплачено вихідну допомогу у розмірі однієї середньомісячної заробітної плати, що суперечить ч.4 ст.87 Закону України "Про державну службу" (в редакції з 13.02.2020 р.), згідно якої у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат. Отже, на думку позивача, при її звільненні з роботи вона не отримала один розмір своєї середньомісячної заробітної плати, тобто не отримала всіх коштів, належних працівнику від власника або уповноваженого ним органу при звільненні з роботи по їх вині. Ці кошти не виплачені по даний час, що спонукає позивача звернутись до суду з цим позовом.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у поданому до суду відзиві фактично посилався, на те, що позивачем не надано до суду жодних доказів, які б свідчили про те, що нею здійсненні звернення до райдержадміністрації щодо законності виданого розпорядження від 11.02.2020 р. № 7-к "Про звільнення ОСОБА_1 " в частині виплати вихідної допомоги у розмірі середньої місячної заробітної плати. Жодного листа від позивача до голови райдержадміністрації про письмове підтвердження виконання зазначеного розпорядження як незаконного не надходило. Водночас, позивачем, як керівником відділу (керівником державної служби у підрозділі), не було вжито достатніх заходів щодо реалізації вимог законодавства при вивільненні працівників відділу. При цьому, виконання рекомендацій щодо необхідності надання або компенсації щорічних основних та додаткових відпусток працівникам, накопичених на кінець 2019, дало б змогу реалізувати право її як державного службовця на отримання вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плат (а.с.53-60).

Позивач подала відповідь на відзив, в якій не погодилась з доводами відповідача.

Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження.

Дослідивши наявні в справі матеріали суд дійшов наступних висновків.

Як вбачається з наявної у справі копії трудової книжки, позивача з 01.01.2019 р. призначено на посаду начальника відділу економічного розвитку, торгівлі та інфраструктури Компаніївської районної державної адміністрації Кіровоградської області, 28.02.2020 р. позивача було звільнено із займаної посади у зв`язку із скороченням посади відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" та пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (а.с.12-20).

Як пояснив суду відповідач, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2012 року №606 "Про затвердження рекомендаційних переліків структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міської, районної, районної в мм. Києві та Севастополі державних адміністрацій" (зі змінами) та на виконання розпорядження голови Кіровоградської обласної державної адміністрації від 25 листопада 2019 року №1168-р "Про установлення граничної чисельності працівників районних державних адміністрацій", головою Компаніївської районної державної адміністрації прийнято розпорядження від 05 грудня 2019 року № 278-р "Про структурні підрозділи районної державної адміністрації" (зі змінами, які внесено розпорядженням від 18 грудня 2019 року № 294-р), яким припинено з 20 лютого 2020 року шляхом ліквідації діяльності відділ економічного розвитку, торгівлі та інфраструктури Компаніївської районної державної адміністрації Кіровоградської області (а.с.69-74, 75-76).

На підставі вищевказаного, розпорядженням голови Компаніївської районної державної адміністрації від 11 лютого 2020 року №7-к "Про звільнення ОСОБА_1 ", позивача звільнено із займаної посади 28 лютого 2020 року у зв`язку із скороченням посади відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" та пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (а.с.27).

На виконання пунктом 2 даного розпорядження позивачу виплачено вихідну допомогу при звільненні у розмірі середньої місячної заробітної плати та компенсацію за невикористані відпустки.

Даний факт сторонами не заперечується.

Підставою для звернення позивача до суду з даним позовом стала виплата вихідної допомоги у розмірі середньої місячної заробітної плати, замість двох середньомісячних заробітних плат.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає таке.

Закон України від 10.12.2015 №889-VIII "Про державну службу" (далі - Закон №889-VIII у редакції, чинній на день звільнення позивача) визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Згідно ст.1 Закону №889-VIII, державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з ч.1 ст.3 Закону №889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Частинами 1-3 статті 5 Закону №889-VIII встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону №889-VIIІ, державна служба може бути припинена за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 Закону).

За приписами п.1, 1-1 ч.1 ст. 87 Закону №889-VIIІ, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; ліквідація державного органу.

При цьому, ч. 4 ст. 87 Закону № 889-VIII (у редакції, чинній на день звільнення позивача) вказує, що у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Таким чином, на день звільнення позивача з роботи Законом України "Про державну службу" було передбачено виплату вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плат у разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1, 1-1 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII.

Наведені представником відповідача у відзиві обставини не спростовують вказаного висновку.

Розпорядженням голови Компаніївської районної державної адміністрації від 11.02.2020 №7-к "Про звільнення ОСОБА_1 ", позивача з 28.02.2020 р. звільнено із займаної посади у зв`язку із скороченням посади відповідно до п.1 ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу" та п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України. На виконання пунктом 2 даного розпорядження позивачу виплачено вихідну допомогу при звільненні у розмірі середньої місячної заробітної плати, що відповідачем не заперечується.

Отже, позовні вимоги позивача в частині зобов`язати відповідача здійснити перерахунок вихідної допомоги при її звільненні з роботи є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. При цьому, оскільки на момент звернення до суду з даним позовом, порушене виключно право позивача на отримання вихідної допомоги у розмірі, передбаченому Законом № 889-VIII, при цьому доказів наявності спору щодо суми такої допомоги суду не надано, вимоги щодо зобов`язання відповідача доплатити вихідну допомогу у розмірі 17846,92 грн. задоволенню не підлягають.

Не підлягають задоволенню й вимоги позивача щодо зобов`язання відповідача провести нарахування та виплати середньомісячної заробітної плати за весь час затримки розрахунку при звільненні з роботи за період з 01.03.2020 р. по 01.09.2020 р. в сумі 107081,52 грн. та в розмірі однієї середньомісячної заробітної плати в сумі 17846,92 грн., починаючи із 01.09.2020 р. по день фактичного розрахунку щомісячно.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 1 липня 1949 року № 95 "Про захист заробітної плати", ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Нормами статті 12 Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Частина 1 ст. 47 КЗпП України встановлює, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Нормами статті 116 КЗпП України обумовлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Проте, аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Отже, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Разом з тим, на теперішній час з позивачем не було проведено остаточного розрахунку.

За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

З урахуванням викладеного, суд вважає передчасність заявлених позивачем вимог про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки належних виплат з 01.03.2020 року по день фактичного розрахунку.

Таким чином, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.1 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір", а тому такий не сплачувався.

У позовній заяві позивач просить стягнути з відповідача на її користь витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 500 грн..

Відповідач заяви про відмову або зменшення розміру зазначених витрат суду не подавав.

Згідно ч.7 ст. 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Згідно з ч.1, 3 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ст. 134 КАС України ("Витрати на професійну правничу допомогу") витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04).

Як вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Позивач на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу надала суду копії таких документів: витяг з договору про надання професійної правничої допомоги від 10.09.2020 р., укладений між адвокатом Кондрашовою Іриною Юріївною та ОСОБА_1 (а.с.34-35); детальний опис робіт (наданих послуг) від 10.09.2020 р. (а.с.36); квитанцію до прибуткового касового ордера №271 від 10.09.2020 р. на суму 500 грн. (а.с.37).

Проаналізувавши подані документи суд дійшов висновку, що заявлені витрати на правничу допомогу в суді є співмірними по відношенню до складності справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), а розмір заявлених витрат не є завищений.

Отже, вказані витрати підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст.132, 139, 242-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1.Адміністративний позов - задовольнити частково.

2.Зобов`язати Компаніївську районну державну адміністрацію Кіровоградської області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні.

3.В задоволені решти позовних вимог відмовити.

4.Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) судові витрати на правничу допомогу в сумі 500 грн. (п`ятсот гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Компаніївської районної державної адміністрації Кіровоградської області (код за ЄДРПОУ - 04055073).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, встановленому ст.255 КАС України та може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295-297 КАС України.

Згідно пп.15.5 п.15 Розділ VII Перехідні положення КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду Л.І. Хилько