Рішення

від 09.10.2020 по справі 208/5733/17

ЗАВОДСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКА 

справа № 208/5733/17

№ провадження 2-а/208/5/20

РІШЕННЯ

Іменем України

09 жовтня 2020 р. м. Кам`янське

Заводський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області, у складі Головуючого, судді - Похвалітої С.М., за участю секретаря судового засідання Тур І.В.,

розглянувши у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулась до Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області із адміністративним позовом до Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного Фонду України Дніпропетровської області, правонаступником якого є Головне управління пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

У своєму позові позивач ОСОБА_1 просить суд визнати протиправним рішення відповідача № 39 від 22 серпня 2017 року про відмову в призначенні пенсії за віком; зобов`язати відповідача призначити та виплачувати їй пенсію за віком з 14 вересня 2017 року.

У своєму позові позивач посилається на те, що до 2014 року вона проживала у м.Макіївка, селище Калініна, надалі виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, де перебуває на консульському обліку посольства України в державі Ізраїль. 15 серпня 2017 року її представник особисто звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком, але рішенням відповідача відмовлено в призначені пенсії, у зв`язку з тим, що не надані документи на підтвердження місця проживання ОСОБА_1 на території України. Вважає рішення щодо відмови у призначенні пенсії протиправним.

Так, до адреси суду від представника відповідача надійшов відзив на позов, у якому відповідач просив відмовити в задоволенні позову.

У своєму відзиві представник відповідача посилається на те, що заява про призначення позивачу пенсії подана його представником, але обов`язок щодо надання документів діючим законодавством покладено на заявника, проте ним не надано жодного документа, крім копії диплома, трудової книжки, ІПН та закордонного паспорту громадянина України. У зв`язку з тим, що заява на призначення пенсії надана не особисто позивачем, тому відсутні підстави вважати, що позивач є живим і залишається громадянином України.

Дослідивши письмові докази по справі, надані суду відзив на позов, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню виходячи з наступного.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується її паспортом громадянина України (а.с.6).

До 2014 року позивач мешкала за адресою: Україна, м.Макіївка, селище Калініна, та працювала на території України, що підтверджується трудовою книжкою (а.с.7-8).

Згодом позивач виїхав на постійне місце проживання до Держави Ізраїль.

15 серпня 2017 року позивач через свого представника по нотаріальній довіреності, звернулась до Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області, правонаступником якого є Головне управління пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, із заявою про призначення пенсії за віком.

Рішенням № 39 від 22 серпня 2017 відповідач відмовив у призначенні пенсії за віком. Відмова мотивована тим, що документами, наданими для призначення пенсії, не підтверджено місце проживання (реєстрації) позивача на території України. Крім цього, орган Пенсійного Фонду України вказав на необхідність особистого звернення особи із заявою про призначення пенсії.

Вказані обставини стали підставою для звернення з позовом до суду.

Стаття 25 Конституції України гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (стаття 33 Конституції України).

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на пенсію в Україні є конституційним правом громадянина України.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1058-IV загальнообов`язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов`язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим законом та досягли встановленого цим законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Конституційний Суд України в рішенні від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними) положення п.2 ч.1 ст. 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закон втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

У пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі Пічкур проти України, яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, вказав, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (п.51 рішення).

У пункті 54 цього рішення Європейський суд з прав людини вказав, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі Пічкур проти України, як джерело права відповідно до статті 17 Закону № 3477-IV.

Проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

При цьому, відсутність законодавчо визначеного порядку подання громадянами України заяв про призначення пенсії у випадку постійного проживання за межами України, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлене Конституцією України.

З цього приводу суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованими посилання позивача і на розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2016р. №672-р, яким схвалено стратегію модернізації та розвитку Пенсійного Фонду України на період 2020 року, зокрема, впроваджено заходи обслуговування громадян незалежно від місця їх реєстрації.

Таким чином, враховуючи відсутність у позивача постійного місця проживання на території України, суд вважає можливим звернення представника позивача із заявою про призначення пенсії до Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області.

Суд також враховує, що право особи звернутися до УПФУ із заявою про призначення пенсії через свого представника прямо передбачено статтею 44 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування .

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про неправомірність рішення Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області щодо відмови у призначенні позивачу пенсії за віком та наявність підстав для його скасування.

Щодо заявлених позивачем вимог про зобов`язання відповідача призначити та виплачувати пенсію суд зазнає наступне.

Так, за певних обставин, незважаючи на те, що вирішення питання про призначення пенсії є дискреційними повноваженнями органів Пенсійного Фонду України, суд може ухвалити рішення, яким зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення на користь позивача.

В той же час, зобов`язання відповідача прийняти певне рішення на користь позивача може мати місце у випадку, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на свій розсуд.

У спірному випадку, відмовляючи у призначенні пенсії, відповідач не аналізував наявність чи відсутність у позивача необхідного стажу для призначення пенсії; наявність чи відсутність документів, які такий стаж підтверджують; наявність чи відсутність правових підстав для призначення пенсії із підвищенням розміру на підставі ст. 29 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування . Тобто, відповідачем не вирішувались питання, які віднесенні до якого компетенції та які підлягають з`ясуванню при розгляді заяви позивача про призначення пенсії.

Таким чином, встановлені обставини справи свідчать про те, що для прийняття рішення відповідачем не було встановлено усіх обставин, які мають значення для його прийняття, що свідчить про відсутність підстав для зобов`язання відповідача прийняти рішення саме про призначення позивачу пенсії.

З аналізу вищезазначених норм та висновків, суд приходить до того, що належним способом захисту прав позивача, у спірних правовідносинах, є зобов`язання органу Пенсійного фонду України повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії за віком з урахуванням висновків суду, які зроблені під час розгляду цієї справи.

При цьому, суд враховує, що на час розгляду справи, з огляду на проведену реорганізацією, що згідно до постанови КМУ від 08.11.2017р. №821, Кам`янське об`єднане управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області приєднано до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, у зв`язку з чим обов`язок щодо повторного розгляду заяви слід покласти саме на Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

Ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1, 2 стаття 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до вимог ст.245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Враховуючи викладене суд вважає, що позовні вимоги позивача обгрунтовні та підлягають частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.19, ст.22, ст.46, 55 Конституції України, ст.ст. 241, 244-246, 260, 293, 295 КАС України, суд, -

в и р і ш и в :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, задовольнити частково.

Рішення Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області № 39 від 22 серпня 2017 року про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 визнати протиправним та скасувати.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком з урахуванням висновків суду.

В іншій частині позову, відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду безпосередньо або через Заводський районний суд м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, у разі застосування судом ч.6 ст.250 КАС України, з часу складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суд, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти дні з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .

Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, ЄДРПОУ 40383575, адреса: 49094, м.Дніпро, вул.Набережна Перемоги, 26.

Суддя Похваліта С. М.