Постанова

від 22.10.2020 по справі 911/3576/17

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" жовтня 2020 р. Справа№ 911/3576/17

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Скрипки І.М.

суддів: Михальської Ю.Б.

Тищенко А.І.

при секретарі судового засідання Довбні А.Л.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 22.10.2020

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на рішення Господарського суду Київської області від 12.03.2018 (повний текст рішення складено 18.06.2018)

у справі № 911/3576/17 (суддя Ярема В.А.)

за позовом першого заступника керівника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест"

про витребування земельної ділянки

В судовому засіданні 22.10.2020 відповідно до ст.ст. 240, 283 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" про витребування з незаконного володіння земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:042:0133, з підстав ст. 388 ЦК України.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття

Рішенням Господарського суду Київської області від 12.03.2018 у справі № 911/3576/17 позов задоволено.

Витребувано з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 площею 0,15 га вартістю 93 711,00 грн.

Вирішено питання судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що прокурором доведено неправомірність передачі у приватну власність відповідача спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, розташованої у межах земель природно-заповідного фонду НПП "Голосіївський", яка вибула із володіння власника (держави) не з його волі, без згоди Кабінету Міністрів України.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" (надалі-скаржник) звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду Київської області від 12.03.2018 у справі № 911/3576/17 та прийняти нове про відмову в позові.

Апеляційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судом положень ст.ст. 261, 267, 337, 388 ЦК України, ст. 47 Закону України "Про землеустрій", ст.ст. 118, 122, 149, 151, 153 Земельного кодексу України, порушення вимог ч. 4 ст. 75 ГПК України.

Узагальнені доводи апеляційної скарги відповідача зводяться до наступного:

- судом першої інстанції не було досліджено питання наявності повноважень прокурора для звернення з відповідним позовом до суду. Прокурором не доведено підтвердження повноважень щодо представництва інтересів Кабінету Міністрів України саме у цій справі щодо вилучення у відповідача на користь держави спірної земельної ділянки. Представники прокуратури Київської області здійснювали процесуальне представництво інтересів Кабінету Міністрів України, на що відповідного доручення в контексті абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" не надавалося;

- відповідач посилається на помилкове віднесення спірної земельної ділянки до земель державної власності на підставі рішення Ірпінського міського суду Київської області у справі №367/662/13-ц, обґрунтовуючи це тим, що рішення у вказаній справі по-перше прийнято заочно, а отже відповідач у ній не мав можливості надати свої доводи і докази проти заявлених позовних вимог, а по-друге судом не було враховано того, що відповідні обставини наявності меж населеного пункту і перебування у їх складі спірної земельної ділянки встановлювалися по відношенню до Коцюбинської селищної ради при вирішенні питання щодо визнання недійсним прийнятого нею рішення, а отже і звільнення від доведення вказаної обставини можливо лише по відношенню до особи, яка брала участь у відповідній цивільній справі і щодо якої такі обставини встановлені, тобто до Коцюбинської селищної ради. Вказана особа участі у даній господарській справі не бере, а інші особи, які беруть участь у даній справі, також не були учасниками вказаної цивільної справи. Інших доказів щодо перебування спірної земельної ділянки у складі земель, якими має право розпоряджатися держава в особі КМУ, судом не вказано. Посилання на офіційні дані Державного земельного кадастру чи іншу належним чином затверджену землевпорядну документацію в оскаржуваному судовому рішенні не наведені;

- судом не враховані висновки, викладені у рішеннях суду в адміністративній справі №2а-6326/11/2670;

- наявність позитивних висновків державних органів і видача державного акта про право власності на земельну ділянку першому власнику земельної ділянки виключають підстави витребування земельної ділянки з власності відповідача на користь держави у порядку ст. 388 ЦК України як такої, що вилучена з власності держави без її згоди;

- приналежність земельної ділянки до складу земель природно-заповідного та лісогосподарського призначення, враховуючи положення ст. 47 Закону України "Про землеустрій", визначається лише на підставі проектів землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду. Однак, станом на сьогоднішній день неможливо визначити приналежність конкретних земельних ділянок до складу меж НПП "Голосіївський" з підстав відсутності офіційно затвердженого проекту землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду. Відповідач також наголошує на помилковому застосуванні судом ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України та відсутність підстав посилатись на матеріали лісовпорядкування як на правовстановлюючий документ з огляду на те, що КП "Святошинське лісопаркове господарство" є комунальним підприємством Київської міської ради, а не державним лісогосподарським підприємством, що входить до системи органів Держлісагентства України. З огляду на це, на думку скаржника, необґрунтованими є твердження прокурора, підтримані місцевим господарським судом, що в силу ст.ст. 122, 149 Земельного кодексу України право розпорядження спірною земельною ділянкою віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України;

- відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі акту прийому-передачі від 30.12.2015 в якості внеску до статутного капіталу Товариства. Вказаний акт складений в письмовій нотаріальній формі і є дійсним на сьогоднішній день. На підставі вказаного Акту державним реєстратором було зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку і внесено відповідний запис в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, про що в матеріалах справи міститься відповідний витяг із вказаного реєстру. Отже, станом на дату вирішення спору держава в особі її уповноважених органів юридично підтвердила наявність юридичних відносин між відповідачем та державою, яка визнала і зареєструвала право власності на спірну земельну ділянку. Разом із тим, рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23.05.2013 у справі №367/662/13-ц відмовлено у задоволенні позову прокурора м. Ірпеня до попереднього власника земельної ділянки ОСОБА_1 щодо визнання права власності на земельну ділянку за державою, а також вказаним судовим рішенням встановлено дійсність договору купівлі-продажу, укладеного із ОСОБА_1 , і зазначено, що такий договір не порушує публічний порядок, а отже надано правову оцінку правомірності набуття права власності ОСОБА_1 . Відповідач наголошує, що попередній власник ОСОБА_1 набув право власності у момент спливу строку позовної давності (15.01.2015), оскільки у процесі розгляду справи Ірпінським міським судом прокурором вже обґрунтовувалась поважність спливу строку позовної давності. Усе наведене у своїй сукупності, на думку скаржника, свідчить про відсутність передбачених ст. 388 ЦК України підстав для витребування у нього спірної земельної ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України;

- висновки суду першої інстанції про витребування спірної земельної ділянки порушують принцип співмірності інтересів власника та суспільства і є порушенням права відповідача на мирне володіння майном.

До апеляційної скарги відповідачем додані, зокрема, копії Указів Президії Верховної Ради Української РСР від 11.02.1941, 30.12.1962, 04.01.1965, копія постанови Верховного Суду від 08.02.2018 у справі №367/4665/15-ц, копія постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.12.2011 №2а-6326/11/2670, копія відповіді Департаменту земельних ресурсів КМДА №057028-5551 від 29.03.2017, копія листа Департаменту з питань заповідної справи Міністерства екології та природних ресурсів України №К-238/ЗДПІ-17 від 23.03.2017, копія відповіді Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства №04-32/1718 від 08.08.2016.

Також скаржником до апеляційної скарги додано заяву про застосування строків позовної давності до заявлених позовних вимог.

При цьому, скаржник зазначає, що ТОВ "Грінінвест" не було належним чином повідомлене про час і місце слухання справи (відповідні судові повістки не отримувалися останнім з невідомих причин і повернулися до суду, про що свідчать матеріали справи) і як наслідок не брало участі у розгляді справи в суді першої інстанції, а тому не мало можливості в повній мірі скористатися всіма своїми правами, а саме подати докази на спростування заявлених позовних вимог та заяву про застосування строків позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, прокурор у відзиві на апеляційну скаргу зазначив наступне:

- підставою для звернення прокурора до суду із даним позовом є порушення прав Кабінету Міністрів України як законного власника спірної земельної ділянки у зв`язку з перевищенням Коцюбинською селищною радою своїх повноважень під час безоплатної передачі у приватну власність першому набувачу ОСОБА_2 спірної земельної ділянки у порушення положень ст. 122 Земельного кодексу України;

- судом першої інстанції вірно надано оцінку тим обставинам, що із урахуванням інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання "Укрдержліспроект" від 08.10.2014 спірна територія була і є землями лісогосподарського призначення та, враховуючи її розташування поза межами смт. Коцюбинське та поза межами міста Києва, з огляду на положення чинного на момент прийняття рішення Коцюбинською селищною радою про передачу лісу в приватну власність пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, а відтак селищна рада не мала права нею розпоряджатися. Крім того, суд вірно встановив факт порушення у цьому спорі на даний час інтересів держави в особи КМУ ще й з тих підстав, що спірна земельна ділянка наразі є територію НПП "Голосіївський" та відноситься одночасно до земель природно-заповідного фонду, вкритих лісом;

- посилання відповідача на те, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель лісогосподарського призначення, оскільки не перебувала у постійному користуванні КП "Святошинське лісопаркове господарство", не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки у межах адміністративної справи №2а-6326/11/2670, на яку посилається скаржник, не вирішувався спір щодо віднесення спірних територій до земель лісогосподарського призначення, а спір стосувався питання обсягу повноважень та законності розпорядження цими землями органом місцевого самоврядування і можливих порушень прав КП "Святошинське лісопаркове господарство" на спірні земельні ділянки.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2018 (головуючий суддя Разіна Т.І., судді Гончаров С.А.,Чорна Л.В.) у справі №911/3576/17 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" про зупинення провадження у справі задоволено. Зупинено апеляційне провадження у справі №911/3576/17 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі №907/50/16.

Указом Президента України "Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах" №454/2017 від 29.12.2017 ліквідовано Київський апеляційний господарський суд.

Відповідно до частини 6 статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

03.10.2018 в газеті "Голос України" №185 (6940) опубліковано повідомлення голови Північного апеляційного господарського суду про початок роботи новоутвореного суду. Зважаючи на викладене, Київський апеляційний господарський суд припинив здійснення правосуддя.

Указом Президента України №295/2018 від 28.09.2018 "Про переведення суддів", відповідно до підпункту 7 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України, пункту 1 частини другої статті 53, частини третьої статті 82 і пункту 40 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", пункту 11 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Вищу раду правосуддя" сформовано склад Північного апеляційного господарського суду шляхом переведення суддів.

Частиною 5 статті 31 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі ліквідації або припинення роботи суду справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом або рішенням про припинення роботи суду, а якщо такий суд не визначено - до суду, що найбільш територіально наближений до суду, який ліквідовано або роботу якого припинено.

Відповідно до частини 7 статті 31 Господарського процесуального кодексу України справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.

Актом прийняття-передачі судових справ від 02.10.2018 справу №911/3576/17 передано до Північного апеляційного господарського суду.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" у справі №911/3576/17 передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Скрипки І.М., суддів: Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2018 колегією суддів у визначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження.

02.01.2019 перший заступник прокурора Київської області подав через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду клопотання про поновлення апеляційного провадження у справі №911/3452/17, оскільки обставини, що зумовили зупинення провадження у справі, усунуті та повідомив суд, що Великою Палатою Верховного Суду 20.11.2018 за результатами розгляду касаційної скарги прийнято постанову у справі №907/50/16.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 04.02.2019 поновлено провадження у справі, розгляд справи призначено на 28.03.2019.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.03.2019 відкладено розгляд справи на 16.05.2019.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2019 розгляд справи відкладено на 20.06.2019.

20.06.2019 від представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №587/430/16-ц.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.06.2019 зупинено провадження у справі №911/3576/17 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі №587/430/16-ц.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц касаційну скаргу заступника прокурора Сумської області задоволено. Ухвалу Сумського районного суду Сумської області від 12 липня 2017 та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 14 вересня 2017 скасовано, а справу передано до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Велика Палата Верховного Суду, приймаючи вказану постанову, зазначила, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Водночас, Велика Палата Верховного Суду у вказаній справі конкретизувала висновок Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 7 грудня 2018 у справі №924/1256/17, стосовно необхідності підтвердження прокурором відсутності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив таку відсутність, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.12.2019 поновлено апеляційне провадження у справі, розгляд справи призначено на 20.02.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.02.2020 розгляд справи відкладено на 26.03.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2020 повідомлено учасників справи №911/3576/17, що судове засідання, призначене на 26.03.2020, не відбудеться, враховуючи постанову Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 зі змінами від 16.03.2020 № 215 Про запобігання поширенню на території України гострої распіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 , якою установлено карантин з 12.03.2020 до 03.04.2020 на усій території України, зазначено, що про дату та час наступного судового засідання у справі №911/3576/17 учасники справи будуть повідомлені додатково ухвалою суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 розгляд апеляційної скарги призначено на 25.06.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2020 розгляд справи відкладено на 03.09.2020, приймаючи до уваги неявку представників відповідача та третіх осіб.

03.09.2020 розгляд справи не відбувся у зв`язку з перебуванням судді Михальської Ю.Б. у відпустці.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.09.2020 розгляд справи призначено на 22.10.2020.

Явка представників сторін

Прокурор в судовому засіданні апеляційної інстанції 22.10.2020 заперечував проти задоволення апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції 22.10.2020 заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Представник відповідача в судове засідання апеляційної інстанції 22.10.2020 не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини його неявки суду невідомі.

Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень (ч. 3 ст. 120 ГПК України).

Учасники процесу були належним чином повідомлені про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази.

Враховуючи положення ч. 12 ст. 270 ГПК України, відповідно до якого неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, зважаючи на те, що явка представника відповідача обов`язковою в судове засідання не визнавалась, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у його відсутність за наявними у справі матеріалами.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції у даній справі та перевірені судом апеляційної інстанції

Рішенням Коцюбинської селищної ради двадцять п`ятої сесії п`ятого скликання від 25.12.2008 №2101/25-5 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 " затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_2 та передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га громадянину ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

Надалі, на підставі вказаного рішення селищної ради Відділом земельних ресурсів у м. Ірпені видано ОСОБА_2 державний акт серії ЯЖ №922163 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га за кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 (далі - земельна ділянка).

Як зауважив прокурор, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки 07.10.2009 право власності на земельну ділянку перейшло до ОСОБА_1 , про що на державному акті серії ЯЖ №922163 на право власності на земельну ділянку проставлено відповідну відмітку.

30.12.2015 ОСОБА_1 відповідно до протоколу №1 від 28.12.2015 Загальних зборів учасників передано до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест", зокрема, земельну ділянку за кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 площею 0,15 га, цільове призначення (використання) земельної ділянки: будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

В підтвердження відповідних обставин прокурор надав копію акту №1 прийому-передачі нерухомого майна, як внеску до статного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест".

З долученої прокурором до позову Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №103719621 від 14.11.2017 слідує, що 12.10.2016 за ТОВ "Грінінвест" зареєстровано право власності на земельну ділянку за кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 площею 0,15 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Як зауважив прокурор, рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23.05.2013 визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25.12.2008 №2101/25-5, оскільки земельна ділянка за кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 була передана органом місцевого самоврядування у власність ОСОБА_2 з перевищенням повноважень.

В обґрунтування поданого позову прокурор зауважив, що спірна земельна ділянка є землею державної власності лісогосподарського призначення, оскільки згідно наданої Управлінням держземагентства у м. Ірпені Київської області інформації, відповідна земельна ділянка відповідно до картосхеми території перспективної для створення Святошинсько-Біличинської філії НПП "Голосіївський" попереднього функціонального зонування розміщена в частині кварталу 101 га та, з урахуванням Указу Президента України від 01.05.2014 №446/2014 "Про зміну меж національного природного парку "Голосіївський", розташована на землях природно-заповідного фонду - Національного природного парку "Голосіївський".

За твердженням прокурора, відповідно до законодавчих приписів землями лісогосподарського призначення може розпоряджатися тільки держава в особі Кабінету Міністрів України, у той час як земельна ділянка за кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 вибула з державної власності поза волею Кабінету Міністрів України, як розпорядника відповідної земельної ділянки.

Таким чином, посилаючись на незаконне вибуття спірної земельної ділянки із державної власності, прокурор просить суд на підставі ст. 388 ЦК України витребувати з незаконного володіння ТОВ "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку за кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 площею 0,15 га.

Звернення до суду із зазначеним позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України прокурор обґрунтовує тим, що вилучення та передача у власність земель лісового фонду порушує права та інтереси держави, які у спірних правовідносинах представляє Кабінет Міністрів України.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно зі ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

При цьому колегія суддів зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін (рішення Суду у справі Трофимчук проти України no.4241/03 від 28.10.2010).

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення підлягає залишенню без змін виходячи з наступного.

За змістом ст.ст. 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Згідно зі ст. 324 ЦК України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Кожен громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Статтею 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи (ст. 326 ЦК України).

Згідно зі ст. 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 321 ЦК України).

У системі правових норм, що регулюють цивільно-правовий захист права власності, центральне місце належить нормам, які передбачають такий речово-правовий спосіб захисту права як витребування майна із чужого незаконного володіння - віндикація.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначений засіб захисту права власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

Із правового аналізу ст. 387 ЦК України вбачається, що у цій нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про витребування цього майна.

Віндикаційний позов захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушені права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Під незаконним володінням розуміється фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави (володіння вкраденою річчю) або правова підстава якого відпала (минув термін дії договору найму), або правова підстава якого недійсна (володіння, установлене в результаті недійсного правочину).

Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а ст. 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

Правила ч. 1 ст. 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У частині 3 цієї статті наведено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Закон розрізняє два види незаконного володіння чужою річчю, що породжує різні цивільно-правові наслідки. Умови задоволення віндикаційного позову залежать від характеру незаконного володіння, в якому перебуває річ.

Володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. У випадку, якщо володілець речі знав чи повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним. Для визнання набувача недобросовісним потрібне встановлення наміру чи грубої необережності, що встановлюється, виходячи із презумпції добросовісності набувача.

Згідно змісту ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Частиною 1 статті 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів.

Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на спірний об`єкт.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23.05.2013 у справі №367/662/13-ц визнано недійсними рішення Коцюбинської селищної ради від 25.12.2008 №2101/25-5 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 ", державний акт серії ЯЖ №922163 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га, кадастровий номер 3210946200:01:042:0133, виданий на ім`я ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 та скасовано його державну реєстрацію.

Прокурор вважає, що встановлені у межах справи №367/662/13-ц обставини, а саме те, що приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у власність, Коцюбинська селищна рада перевищила свої повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась у віданні цього органу місцевого самоврядування, тобто, першому власнику земельна ділянка передана у власність неуповноваженим органом, є преюдиційними для справи №911/3576/17.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України (у редакції, чинній станом на дату звернення прокурора до суду із позовом у даній справі) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Аналогічна правова норма закріплена у ч. 4 ст. 75 ГПК України у редакції, що набрала чинності з 15.12.2017.

Пунктом 9 частини 2 статті 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду, а згідно частини 5 статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97 від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України" (заява №48553/99), а також рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі "Брумареску проти Румунії" (заява №28342/95)).

Високий Суд у пунктах 46, 47 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Устименко проти України" від 29 жовтня 2015 (заява № 32053/13), яке набуло статусу остаточного 29.01.2016, зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява №52854/99, пункти 51 і 52, ECHR 2003-Х).

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що спірна земельна ділянка площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 вибула з власності держави поза її волею, і набута у власність відповідачем від особи, яка не мала права її відчужувати, наявні правові підстави для її витребування з незаконного володіння товариства на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.

Доводи скаржника про неврахування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення змісту ч. 4 ст. 75 ГПК України, згідно з якою звільнення від доведення відповідної обставини можливо лише по відношенню до особи, яка брала участь у відповідній цивільній справі і щодо якої такі обставини встановлені, тобто до Коцюбинської селищної ради, яка не бере участі у даній справі, а інші учасники даної справи не були учасниками вказаної цивільної справи, колегія суддів апеляційного господарського суду відхиляє, оскільки під час розгляду справи судом першої інстанції правомірно враховано зазначене рішення, яке є обов`язковим до виконання.

При цьому у суду господарської юрисдикції у даній справі відсутні повноваження щодо надання оцінки належності та допустимості доказів, з оцінки яких виходив суд у вказаній цивільній справі, а тому посилання скаржника, що рішення у цивільній справі прийнято за наявності іншого рішення в адміністративній справі, яким встановлено протилежні факти, є безпідставними.

Також колегія суддів відхиляє як необґрунтоване посилання відповідача на Укази Президії ВР УРСР від 11.02.1941, 30.12.1962, 04.01.1965, а також інформації щодо включення земельних ділянок селища Коцюбинське та за його межами, до складу міста Ірпінь, а лише зазначення про адміністративне (управлінське), а не територіальне підпорядкування вказаного селища Ірпінській міській раді депутатів трудящих.

За змістом статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" адміністративно-територіальна одиниця - область, район, місто, район у місті, селище, село. Районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на 24.12.2008) межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій. Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів.

Доказів визначення меж м. Ірпеня та смт. Коцюбинське на момент прийняття Коцюбинською селищною радою рішення від 25.12.2008 матеріали справи не містять.

Колегія суддів також зазначає про безпідставність посилань відповідача на судове рішення в адміністративній справі №2а-6326/11/2670 з огляду на наступне.

Окружним адміністративним судом міста Києва вирішувався спір у справі №2а-6326/11/2670 за позовом Київської міської ради з підстав перевищення органами місцевого самоврядування, а саме Ірпінською міською радою та Коцюбинською селищною радою наданих законом повноважень щодо розпорядження землями, право розпорядження якими, на думку позивача, належало виключно Київській міській раді з огляду на розташування спірної землі на території міста Києва, яка перебувала у постійному користуванні КП "Святошинське лісопаркове господарство", власником якого, на думку позивача у вказаній адміністративній справі, є Київська міська рада.

Оцінка обставин у справі №2а-6326/11/2670 здійснювалась з урахуванням підстав позову, які визначено як встановлення меж міста Києва та порушення прав, свобод та інтересів територіальної громади м. Києва в особі її представницького органу Київської міської ради з боку Коцюбинської селищної ради, як особи, яка, за доводами позивача у адміністративній справі, розпорядилась територіями м. Києва.

Тобто, у цій справі не вирішувався спір щодо віднесення спірних територій до земель лісогосподарського призначення та/або до природно-заповідного фонду, а спір стосувався виключно питання обсягу повноважень та законності розпорядження землями і можливих порушень прав КП "Святошинське лісопаркове господарство" та Київської міської ради на земельні ділянки.

Крім того, у вказаному рішенні відмовлено у задоволенні позову з огляду на відсутність порушених прав Київської міської ради.

У вказаному рішенні суд зазначає, що: "представниками сторін не спростовується, що проекти рішень Верховної Ради України про встановлення меж м. Києва та меж селища Коцюбинське не затверджувались, державний акт про межі м. Києва не видавався.".

При цьому, відповідно до ч. 7 ст. 75 ГПК України, правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Отже, здійснена судом у адміністративній справі оцінка не наданню сторонами доказів, які б свідчили про наявність права власності чи право користування у КП "Святошинське лісопаркове господарство" на спірні території та їх призначення не є обов`язковою для господарського суду.

Посилання відповідача на можливість спростування обставин, встановлених у судових рішеннях у інших справах, не спростовують тієї обставини, що первісна підстава набуття права власності на спірну земельну ділянку припинилась, з огляду на визнання недійсним рішення №2216/25-5.

Як вбачається із матеріалів справи, прокурор в позовній заяві наголошував, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення та розташована в межах земель природно-заповідного фонду, а саме - Національного природного парку "Голосіївський", що також підтверджено у письмових поясненнях Міністерства екології та природних ресурсів України (змінено найменування на Міністерство енергетики та захисту довкілля України).

Прокурор, звертаючись до суду з позовом у даній справі в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, обґрунтовує порушення інтересів держави у незаконному вибутті спірної земельної ділянки із власності держави без згоди Кабінету Міністрів України та передачу її у приватну власність.

Оцінюючи зазначені твердження прокурора, колегією суддів встановлено наступне.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі лісогосподарського призначення, землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення (ст. 19 Земельного кодексу України).

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (ст. 55 Земельного кодексу України).

Частина 2 ст. 56 Земельного кодексу України обмежує можливість передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність випадком безоплатного або за плату передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Отже, законодавство України обмежує безоплатне передання у приватну власність земель лісогосподарського призначення випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Таке обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у п. "г" ч. 3 ст. 83 і в ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на положення ЦК України - передбачуваними для особи, яка набула земельну ділянку лісогосподарського призначення, що не є замкненою, загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 1, ч.ч. 1, 2 ст. 7 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Згідно Указу Президента України від 01.05.2014 №446/2014 "Про зміну меж Національного природного парку" Голосіївський" його територію розширено на 6462,62 га за рахунок земель КО "Київзеленбуд", що включаються до складу Національного природного парку "Голосіївський" без вилучення у землекористувача.

Колегія суддів зазначає, що віднесення спірної земельної ділянки до земель лісового фонду підтверджується наданими до матеріалів справи документами, а саме: листом Державного агентства лісових ресурсів України № 331 від 08.10.2014, листом Комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство" № 472 від 14.07.2014, листом Державного комітету України із земельних ресурсів №9946/26/4-11 від 01.07.2011, рішенням Київської міської ради депутатів трудящих № 1414 від 04.09.1973 "Про об`єднання виробничого управління підприємств зеленого господарства з підпорядкованим йому ремонтно-будівельним трестом зеленого будівництва у виробниче управління підприємств зеленого будівництва "Київзеленбуд" Київського міськвиконкому", витягом з пояснювальної записки та проектних матеріалів Національного природного парку "Голосіївський", Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України, Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України, Національного екологічного центру України до Указу Президента України № 446/2014 від 01.05.2014 "Про зміну меж національного природного парку "Голосіївський" (Обґрунтування створення Святошинсько-Біличанської філії Національного природного парку "Голосіївський"), наказом Міністерства екології та природних ресурсів України № 244 від 04.08.2014, а також підтверджено Міністерством екології та природних ресурсів України у наданих суду письмових поясненнях.

Згідно ст.ст. 43-45 Земельного кодексу України землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду. До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва). Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу.

Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об`єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об`єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам у порядку, встановленому цим Законом та іншими актами законодавства України. До складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів (ст. 20 Закону України "Про природно-заповідний фонд України").

За змістом ст. 53 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об`єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам визначається Земельним кодексом України.

Згідно ст. 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом, а також вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" визначено, що до основних завдань Кабінету Міністрів України належить, зокрема, забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об`єктами державної власності відповідно до закону.

Частиною 8 ст. 122 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час звернення до суду) передбачено, що Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених ст. 149 цього Кодексу.

Згідно ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.

Таким чином, колегія суддів вважає, що прокурор правомірно звернувся з позовом саме на захист інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, який на підставі статей 122, 149 Земельного кодексу України у редакції, чинній з 08.04.2012, від імені держави здійснює розпорядження землями лісогосподарського призначення незалежно від розміру їх площі, а також через одночасне знаходження спірної земельної ділянки на території об`єкта природно-заповідного фонду України - НПП "Голосіївський".

Враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про необґрунтованість висновку суду першої інстанції щодо віднесення права розпорядження спірною земельною ділянкою до компетенції Кабінету Міністрів України відповідно до статей 122, 149 Земельного кодексу України.

Доводи ТОВ "Грінінвест" про те, що оскільки на даний час не розроблено документацію із землеустрою на розширення межі НПП "Голосіївський" відповідно до Указу Президента України від 01.05.2014 №446/2014, то спірна територія не відноситься до земель природно-заповідного фонду, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає помилковими з огляду на те, що відповідно до частини 4 статті 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" до встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Твердження відповідача про те, що прокурором не дотримано положень статті 29 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15.12.2017 на час звернення прокурора з позовом у даній справі, яка наразі відповідає нормі статті 53 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній з 15.12.2017), колегія суддів вважає безпідставним, оскільки в матеріалах справи наявний лист Генеральної прокуратури України від 31.05.2017 за №05/1-324вих-17, в якому зазначено, що Генеральною прокуратурою України розглянуті листи прокуратури області від 17.05.2017 №05/1-1426вих-17 та від 26.05.2017 №05/1-1426-1вих-17 щодо можливості пред`явлення 42 позовів в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест", Товариства з обмеженою відповідальністю "Білдгрупінвест", треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк "Голосіївський" про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, а оскільки надані матеріали свідчать про необхідність застосування представницьких повноважень в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, пред`явлення зазначених позовів відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" доручається прокуратурі Київської області.

Слід зазначити, що направлення Прокуратурою Київської області листа від 12.06.2017 на адресу Кабінету Міністрів України щодо пред`явлення в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України 53 позовів свідчить лише про те, що Генеральною прокуратурою України надано не одне доручення на представництво інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

Вказані матеріали свідчать про правомірність застосування прокуратурою представницьких повноважень в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України.

Враховуючи вищевикладені обставини справи та з урахуванням оцінки доказів, наданих судам, а також позиції сторін та обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, колегія суддів доходить висновку про те, що матеріалами справи підтверджується наявність підстав для витребування майна від відповідача у відповідності до положень статті 388 Цивільного кодексу України, оскільки спірна земельна ділянка вибула з власності держави із порушенням вимог закону, що встановлено судовим рішенням у справі №367/3591/13-ц, яке набрало законної сили, поза волею належного розпорядника землі, яким, як вказано вище, є Кабінет Міністрів України.

Колегія суддів вважає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права оптимальним шляхом подання саме віндикаційного позову до добросовісного набувача.

Так, матеріалами справи підтверджується, що у даному випадку відповідач позиціонує себе як добросовісний набувач, оскільки право власності до нього перейшло на підставі правочину, який не визнано недійсним (тобто на законних підставах), і, незважаючи на те, що в результаті судового рішення у держави фактично було поновлено право власності, фактичним володільцем спірного майна (земельної ділянки) залишається відповідач (добросовісний набувач), відомості про закріплення права власності за яким містяться у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Отже, порушене право власності на земельну ділянку може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України, а не шляхом подачі негаторного позову, оскільки позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець, а цей позов спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

З огляду на зазначене, оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) не з його волі, суд першої інстанції правомірно дійшов висновку про наявність підстав, передбачених статтею 388 Цивільного кодексу України, для задоволення позовної вимоги прокурора про витребування у ТОВ "Грінінвест" земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 та передачі її в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

Скаржник в апеляційній скарзі зазначає, що висновки суду першої інстанції про витребування спірної земельної ділянки порушують принцип співмірності інтересів власника та суспільства і є порушенням права відповідача на мирне володіння майном.

У даному контексті до спірних правовідносин колегія суддів вважає за необхідне застосувати наступну практику Європейського суду з прав людини. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Перший протокол) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Як уже зазначалося вище, Перший протокол ратифікований Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" і застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Згідно сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Конституція України (ст.ст. 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Як уже наголошувалось судом вище, згідно з частинами 2, 3 статті 1, частинами 1 та 2 статті 7 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

За таких обставин, колегія суддів погоджується, що "суспільним", "публічним" інтересом звернення прокурора з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. "Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність земель та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

У питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії").

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га.

Таким чином, на переконання колегії суддів, витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 Цивільного кодексу України у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог Лісового кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб`єктів звернення у правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

З огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судом обставини та застосовані правові норми, результат розгляду позову Першого заступника прокурора Київської області по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закріпленим у статті 1 Першого протоколу.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову в даній справі, вимоги прокурора про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України спірної земельної ділянки є доведеними та обґрунтованими, відповідачем не спростованими.

Щодо заяви про застосування строку позовної давності, поданої відповідачем до суду апеляційної інстанції разом із апеляційною скаргою, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається із вказаної заяви про застосування строку позовної давності, її подання до суду на стадії апеляційного провадження зумовлено, як наголошує скаржник, тим, що ТОВ "Грінінвест" не було належним чином повідомлено про час і місце слухання справи і, як наслідок, не брало участі у розгляді справи в суді першої інстанції.

Однак, дослідивши матеріали справи, колегією суддів встановлено, що поштові відправлення Господарського суду Київської області, зокрема, за №№010326272120, 0103262077393, 0103256469824 були надіслані на юридичну адресу ТОВ "Грінінвест", а саме: 08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Покровська (колишня назва - вул. Дзержинського), 1-Є, втім, були повернуті до Господарського суду Київської області із зазначенням: "за закінченням терміну зберігання", що фактично свідчить про те, що ТОВ "Грінінвест" не скористався своїм правом на отримання ухвал Господарського суду Київської області.

Тобто, Господарським судом Київської області вживались усі можливі дії, передбачені Господарським процесуальним кодексом України, для повідомлення ТОВ "Грінінвест" про розгляд даної справи.

Таким чином, матеріалами справи спростовується твердження відповідача про те, що судом першої інстанції не було належним чином повідомлено відповідача про час і місце слухання справи.

Одночасно колегія суддів зазначає, що у постанові від 24.10.2018 у справі №317/3698/15-ц Верховний Суд вказав на той факт, що якщо відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, то це є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Суд касаційної інстанції у вказаній справі послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі №200/11343/14-ц.

Із метою ефективного гарантування права на справедливий суд Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17.04.2018 у справі №200/11343/14-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 30 вересня 2015 у справі №6-780цс15 та від 11 жовтня 2017 у справі №6-1374цс17, згідно з якими нові матеріально-правові вимоги, зокрема, заява сторони про застосування позовної давності, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції.

Згідно з правовим висновком, викладеним у вищезазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018, створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема, принципів рівності та змагальності сторін.

Враховуючи зазначене, колегія суддів враховує, що хоча відповідач і повідомлявся судом належним чином про розгляд справи в суді першої інстанції, однак не брав участі в судовому засіданні у суді першої інстанції, а процесуальний строк на апеляційне оскарження у даній справі був поновлений апеляційним судом як такий, що пропущений з поважних причин, це, на переконання колегії суддів, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви відповідача про застосування строку позовної давності, що, відповідно, буде спрямоване на створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав.

Розглянувши додану до апеляційної скарги заяву ТОВ "Грінінвест" про застосування строку позовної давності, колегією суддів встановлено наступне.

В обґрунтування поданої заяви відповідач наголошує на тому, що державі в особі Кабінету Міністрів України та утвореним ним органам, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу відведення земельної ділянки і прийняття рішення про відвід земельної ділянки - 25.12.2008. Натомість, позов у даній справі подано прокурором у 2017 році, тобто, прокурором пропущено встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України трирічний строк позовної давності щодо заявлених ним вимог.

Також відповідач у поданій заяві про застосування строку позовної давності звертає увагу на те, що оскільки в обґрунтування заявлених в інтересах держави позовних вимог у межах справи №367/662/13-ц доводилися обставини порушення права власності держави внаслідок незаконного вилучення спірної земельної ділянки, то відповідний позов, у тому числі в порядку витребування майна з чужого незаконного володіння, повинен був бути пред`явлений до 15.01.2015, враховуючи положення пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства", згідно якого позов про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, може бути подано протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Розглянувши заяву ТОВ "Грінінвест" про пропуск прокурором строку позовної давності, колегія суддів вважає її доводи безпідставними, виходячи з наступного.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду (стаття 256 Цивільного кодексу України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

До позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин 1 та 5 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справах №369/6892/15-ц та №469/1203/15-ц).

У разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав, особа не набуває права власності на неї; для правильного застосування частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку (аналогічного правого висновку дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №911/2325/18).

На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 12.10.2016 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відомості за № 16933395 про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 за ТОВ "ГРІНІНВЕСТ" (підстава виникнення права власності: протокол загальних зборів учасників ТОВ "Грінінвест" №1 від 28.12.2015, акт приймання-передачі нерухомого майна №1 від 30.12.2015).

Отже, право на звернення до суду у позивача або прокурора щодо витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ТОВ "Грінінвест" виникло саме з моменту, коли Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а саме з дати прийняття рішення про державну реєстрацію права та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:042:0133 за ТОВ "Грінінвест". Із позовом же до суду першої інстанції у даній справі прокурор звернувся 22.11.2017, про що свідчить відмітка вхідного штемпеля Господарського суду Київської області на позовній заяві, тобто у межах трирічного строку позовної давності.

Колегія суддів наголошує, що у ТОВ "Грінінвест" права та обов`язки щодо спірної земельної ділянки виникли тільки з моменту державної реєстрації речових прав останнього на спірне майно, а тому раніше, ніж було прийнято рішення та проведено державну реєстрацію права власності відповідача на спірну земельну ділянку, відповідний позов про витребування майна до відповідача - ТОВ "Грінінвест" не міг бути пред`явлений.

Також, розглядаючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності, колегія суддів звертає увагу на те, що Кабінет Міністрів України не був учасником правовідносин щодо передачі у приватну власність земель лісогосподарського призначення та подальшого їх відчуження на підставі цивільно-правових угод, а також не був учасником відповідних цивільних справ, про які вказано вище. Крім того, до функцій Кабінету Міністрів України не віднесено здійснення контролю за законністю рішень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин. Водночас, доказів інформування Коцюбинською селищною радою про прийняття рішення від 25.12.2008 Кабінету Міністрів України відповідачем суду не надано.

З огляду на вищевикладене, заява відповідача про застосування строку позовної давності до заявлених у даній справі позовних вимог задоволенню не підлягає.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов`язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, та правомірно задовольнив позов із посиланням на норми статті 388 Цивільного кодексу України. Обраний позивачем спосіб захисту за своєю правовою природою відповідає характеру порушеного права, про яке зазначає прокурор у позові, та узгоджується з передбаченими законом способами захисту.

При вирішенні даного спору судом апеляційної інстанції у відповідності до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України та частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" враховані, зокрема, висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у постановах від 29.01.2019 у справах №911/3447/17, №911/3570/17, №911/3312/17, №911/3572/17, №911/3455/17, від 26.02.2020 у справах №911/2325/18, №911/3315/17, прийнятих в аналогічних спорах.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.

Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа Серявін та інші проти України (заява №4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994, серія А, №303-А, п.29).

За таких обставин решту аргументів відповідача (апелянта) суд визнає такими, що не мають суттєвого впливу на прийняття рішення у даній справі та не спростовують правильних висновків суду про задоволення позову.

Доводи прокурора, викладені у відзиві на апеляційну скаргу та в поясненнях, колегія суддів вважає обґрунтованими з вищевикладених підстав.

Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на рішення Господарського суду Київської області від 12.03.2018 у справі №911/3576/17.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст.129 ГПК України покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, ст.ст. 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на рішення Господарського суду Київської області від 12.03.2018 у справі №911/3576/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 12.03.2018 у справі №911/3576/17 залишити без змін.

3. Матеріали справи №911/3576/17 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови підписано 16.12.2020 після виходу судді Михальської Ю.Б. з відпустки.

Головуючий суддя І.М. Скрипка

Судді Ю.Б. Михальська

А.І. Тищенко