Рішення

від 21.12.2020 по справі 640/25892/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 грудня 2020 року м. Київ № 640/25892/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом Громадської організації Рада громадського контролю

до Генеральної прокуратури України, Генерального прокурора України Рябошапки Р.Г.

про визнання протиправним та скасування індивідуального акту, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась Громадська організація Рада громадського контролю з позовом до Генеральної прокуратури України, Генерального прокурора України Рябошапки Р.Г. в якому просила: визнати протиправними та скасувати наказ Генерального прокурора № 335 від 16.12.2019р. Про затвердження Положення про Комісію з добору керівного складу органів прокуратури .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що Генеральний прокурор своїм наказом фактично обмежив право громадян України брати участь в управлінні державними справами, чим порушив вимоги ст. 22 конституції України. Також наголошує, що Положення про Комісію з добору керівного складу органів прокуратури затверджене оскаржуваним наказом також суперечить вимогам Конституції України та законодавству України. З огляду на вказане, вважає оскаржуваний наказ незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідачем подано відзив на адміністративний позов в якому зазначає, що оскаржуваний наказ є законними та обґрунтованими, а відтак відсутні підстави для його скасування та задоволення позовних вимог.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

19.09.2019р. Верховною Радою України прийнято Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури №113-ІХ.

16.12.2019р. відповідно до підпункту 6 пункту 22 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури , з метою визначення порядку роботи, формування складу та повноважень Комісії з добору керівного складу органів прокуратури, керуючись статтею 9 Закону України Про прокуратуру Генеральним прокурором України Рябошапкою Р.Г. прийнятоо наказ № 335 Про затвердження Положення про Комісію з добору керівного складу органів прокуратури .

Вказаним наказом затверджено Положення про Комісію з добору керівного складу органів прокуратури.

Позивач вважаючи вищезазначений наказ та затверджене ним Положення протиправними та такими, що порушують його права та законні інтереси, звернувся до суду з вимогами про скасування наказу.

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та норми чинного законодавства, ознайомившись із доводами представників сторін, суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури № 113-ІХ запроваджено реформування системи органів прокуратури.

При цьому, питання призначення прокурорів на адміністративні посади врегульовані розділом ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури .

Відповідно до п. 22 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури , тимчасово, до 01.09.2021, призначення на посади, передбачені пунктами 4-15 частини першої статті 39 Закону України "Про прокуратуру", здійснюється після відповідного схвалення Комісією з добору керівного складу органів прокуратури, склад і положення про яку затверджуються Генеральним прокурором.

Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України Про прокуратуру , Генеральний прокурор видає накази з питань, що належать до його адміністративних повноважень, у межах своїх повноважень, на основі та на виконання Конституції і законів України.

Усі накази Генерального прокурора оприлюднюються державною мовою на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора на наступний робочий день після їх підписання з додержанням вимог режиму таємності.

Накази Генерального прокурора, що є нормативно-правовими актами, набирають чинності з дня їх оприлюднення, якщо інше не передбачено самим актом, але не раніше дня оприлюднення.

Накази Генерального прокурора або їх окремі частини можуть бути оскаржені фізичними та юридичними особами до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

З вищевикладеного вбачається, що законодавством чинним станом на момент виникнення спірних правовідносин закріплено право Генерального прокурора видавати наказ з питань затвердження Положення про Комісію з добору керівного складу органів прокуратури.

Так, на виконання вказаних вимог наказом Генерального прокурора України від 16.12.2019р. №335 відповідно до підпункту 6 пункту 22 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури , з метою визначення порядку роботи, формування складу та повноважень Комісії з добору керівного складу органів прокуратури, керуючись статтею 9 Закону України Про прокуратуру затверджено Положення про Комісію з добору керівного складу органів прокуратури.

З огляду на вказане, суд приходить до висновку про те, що оскаржуваний наказ виданий в межах повноважень відповідача.

Водночас, суд наголошує, що відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно ст. 6 Конвенціїї про захист прав людини і основоположних свобод, кожній особі гарантується право на справедливий суд.

Водночас, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів.

Для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи дійсно особа має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушено відповідачем саме в спірних публічно-правових відносинах.

Відтак, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства впливають на його правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо, позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

Разом з тим, суд наголошує, що Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Стосовно порушеного права , за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття охоронюваний законом інтерес . Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що поняття охоронюваний законом інтерес означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує скаржник, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Системний аналіз наведених вищевказаних норм дає підстави для висновку, що право на оскарження акта суб`єкта владних повноважень надається особі, щодо якої воно прийняте або яке безпосередньо стосується її прав, свобод та інтересів.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 10.08.2020р. у справі №420/6317/18.

Зацікавленість позивача повинна мати правовий характер, вона не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Тож у випадку встановлення відсутності порушеного права (свободи, охоронюваного законом інтересу) чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, під час розгляду справи по суті є самостійною та достатньою підставою для прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позову.

Аналогічного підходу Верховний Суд дотримується, зокрема у постановах від 20 лютого 2019 року у справі №522/3665/17, від 04 березня 2020 року у справі №823/1665/17.

Таким чином, аналіз суб`єктного складу даного спору та природи спірних правовідносин, свідчить про відсутність порушеного права позивача, яке б потребувало судового захисту, з огляду на що підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

З огляду на вказане, доводи позивача про протиправність норм Положення про Комісію з добору керівного складу органів прокуратури не приймаються судом до уваги, оскільки, як вбачається з прохальної частини адміністративного позову, позивачем оскаржується виключно наказ Генерального прокурора України від 16.12.2019р. № 335 Про затвердження Положення про Комісію з добору керівного складу органів прокуратури , а не саме Положення , а підстав для виходу за межі позовних вимог судом не вбачається.

Одночасно, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні адміністративного позову Громадської організації Рада громадського контролю - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська