Постанова

від 15.12.2020 по справі 917/817/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 грудня 2020 року

м. Київ

Справа № 917/817/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

помічник судді який, за дорученням судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, - Вилегжаніна М. В.,

представники учасників справи:

позивача - не з`явилися,

відповідача - Семенко Б. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради Гадяцького району Полтавської області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 (судді: Білоусова Я. О., Пуль О. А., Шевель О. В.) у справі

за позовом Селянського фермерського господарства Доленка Василя Григоровича "Колос"

до Виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради Гадяцького району Полтавської області

про визнання права користування земельною ділянкою,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У травні 2019 року Селянське фермерське господарство Доленка Василя Григоровича "Колос" (далі - СФГ "Колос") звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради про визнання права користування земельною ділянкою площею 100,00 га, державний акт на право постійного користування землею від 23.12.1999, серія ПЛ № 12 для ведення фермерського господарства.

1.2. Позовні вимоги з посиланням на положення Земельного кодексу України. Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" обґрунтовані тим, що на підставі рішенням Гадяцької районної ради Полтавської області від 22.12.1999 ОСОБА_1 передано земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства та видано державний акт на право постійного користування землею від 23.12.1999 року, серія ПЛ № 12.

Після отримання земельної ділянки та державного акта ОСОБА_1 24.04.2000 створив і зареєстрував СФГ "Колос", яким земельна ділянка і використовувалася.

Проте 03.05.2019 позивач отримав лист виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради з повідомленням про припинення незаконного користування земельною ділянкою.

Вважаючи, що дії органу місцевого самоврядування свідчать про невизнання права позивача на користування земельною ділянкою і направлені на позбавлення такого права користування земельною ділянкою поза межами підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, що порушує право СФГ "Колос" на користування земельною ділянкою, позивач звернувся до суду.

1.3. Виконавчий комітет Краснолуцької сільської ради у відзиві на позовну заяву просить відмовити у її задоволенні, посилаючись, що, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 6-2329цс16 зроблено висновок, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 14.11.2019 відмовлено у задоволенні позову СФГ "Колос" до виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради.

2.2. Судове рішення аргументовано тим, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для створення фермерського господарства, до позивача - СФГ "Колос" після смерті засновника не перейшло. Суд визнав помилковими твердження позивача про те, що право користування земельною ділянкою не припинилося, оскільки такої підстави для припинення права користування земельною ділянкою не передбачено статтею 141 Земельного кодексу України, дійшовши висновку, що у спірному випадку у зв`язку зі смертю особи припинилося й відповідне право, тобто відсутність суб`єкта правовідносин зумовлює і відсутність прав (припинення прав та обов`язків).

2.3. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 рішення Господарського суду Полтавської області від 14.11.2019 скасовано, прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено, визнано за СФГ "Колос" право користування земельною ділянкою площею 100,00 га , державний акт на право постійного користування землею від 23.12.1999, серія ПЛ № 12, для ведення фермерського господарства.

2.4. Суд апеляційної інстанції наголосив, зокрема на тому, що одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття селянським (фермерським) господарством правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою для припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення селянського (фермерського) господарства і подальшої державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства. Отже, у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, наданої засновникові саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Суд апеляційної інстанції послався у тому числі на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись з постановою Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020, виконавчий комітет Краснолуцької сільської ради у касаційній скарзі просить її скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження посиланням на пункти 1, 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.2. Так, скаржник вважає, що правовий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Великої Палати Верховного суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, та який застосовано судом апеляційної інстанції, не здатен забезпечити у повній мірі право на справедливий суд, яке гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та ефективного судового захисту.

Заявник касаційної скарги акцентує на тому, що у постанові Великої Палати Верховного суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зазначено, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи, таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння та користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки.

Водночас скаржник наголошує на необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у зазначеній постанові Великої Палати Верховного суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, оскільки відповідно до статті 7 Земельного кодексу України 1990 року (у редакції, чинній на час отримання ОСОБА_1 державного акта на постійне користування земельною ділянкою) було визначено, що користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь встановленого строку. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Згідно зі статтею 22 Земельного кодексу України (1990 року) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до статті 23 цього Кодексу право власності або право постійного користування землею мало посвідчуватися державними актами які видавалися і реєструвалися сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів.

3.3. Крім того, скаржник зазначає, що під час винесення оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц стосовно того, що земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування, так само як апеляційний суд не звернув увагу та не надав належної правової оцінки тому, що СФГ "Колос" не надало доказів наявності реєстрації права постійного користування земельною ділянкою саме селянським (фермерським) господарством.

У постанові Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 6-2329цс16 зроблено висновок, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. Аналогічний висновок викладено к постанові Верховного Суду України від 23.11.2016 у справі № 6-3113цс15 та постанові Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 376/2038/14-ц.

Правову позицію стосовно того, що право постійного користування землею припиняється зі смертю особи та до фермерського господарства не переходить, висловлено у постанові Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц.

3.4. У відзиві на касаційну скаргу СФГ "Колос" просить залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, акцентуючи на правомірності висновків суду та необґрунтованості тверджень скаржника.

При цьому до судового засідання надійшло клопотання СФГ "Колос" про відкладення розгляду справи, яке не підлягає розгляду з огляду на порушення порядку його направлення, а саме відсутності електронного цифрового підпису (ЕЦП).

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи і заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що правових підстав для задоволення касаційної скарги немає.

4.2. Суди попередніх інстанцій установили такі обставини:

- згідно з рішенням Гадяцької районної ради Полтавської області від 22.12.1999 "Про надання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надано громадянину ОСОБА_1 земельну ділянку площею 100 га, в тому числі рілля 95,6 га, пасовища - 1,7 га, під водою 2,7 га із земель запасу Малопобиванської сільської ради;

- на підставі цього рішення ОСОБА_1 видано державний акт на право постійного користування землею від 23.12.1999, серія ПЛ № 12;

- 24.04.2000 ОСОБА_1 зареєстрував СФГ "Колос", на підтвердження чого надано свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи серія АОО № 706478 від 24.04.2000 та виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань;

- згідно з розпорядженням голови Гадяцької районної державної адміністрації Полтавської області від 24.04.2000 № 171 зареєстровано статут СФГ "Колос" та видано свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка;

- за змістом листа Гадяцького районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану від 11.06.2019 № 1237/16.2-04-30 громадянин ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- 03.05.2019 виконавчий комітет Краснолуцької сільської ради направив на адресу СФГ "Колос" лист № 02-31/328, в якому зазначив, що після смерті ОСОБА_1 земельною ділянкою незаконно користується СФГ "Колос". Право користування земельною ділянкою виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі та припинилося зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини, у зв`язку з чим відповідач просив позивача припинити незаконне користування вказаною земельною ділянкою.

4.3. Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога СФГ "Колос" про визнання права користування земельною ділянкою площею 100,00 га, державний акт на право постійного користування землею від 23.12.1999, серія ПЛ № 12 для ведення фермерського господарства, оскільки таке право не визнається та заперечується відповідачем.

4.4. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, ураховуючи положення законодавства та правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену, зокрема, у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача.

4.5. Так, Велика Палата Верховного Суду у правовій позиції, викладеній, зокрема, у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, зазначила, що згідно із частиною 1 статті 51 Земельного кодексу України (у редакції 1990 року) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень статті 7 Земельного кодексу України (у відповідній редакції) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

За змістом частини 1 статті 23 цього Кодексу право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки, така земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

4.6. Відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (який втратив чинність 29.07.2003 - з моменту набрання чинності Законом України "Про фермерське господарство") після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Законодавством, чинним до 2003 року, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянського (фермерського) господарства як юридичної особи.

Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

4.7. Згідно із Законом України "Про фермерське господарство", який прийнято 19.06.2003, Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" визнано таким, що втратив чинність.

За змістом статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно із частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 7 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство").

4.8. У пунктах 48-51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зроблено висновок, що і на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 року у справі № 320/5724/17.

4.9. З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства (пункт 53 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі № 704/29/17-ц, 16.01.2019 у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18).

4.10. За змістом частин 1, 5 статті 7 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час видачі СФГ "Колос" державного акта на підставі рішення від 23.12.1999) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

У статті 92 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час направлення відповідачем листа позивачеві від 03.05.2019 про припинення незаконного використання земельної ділянки) наведено перелік суб`єктів, які можуть набувати право постійного користування земельними ділянками земель державної та комунальної власності, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації.

Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України, який діяв з 01.01.2002 (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22.09.2005, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Водночас Конституційний Суд України Рішенням від 22.09.2005 № 5-рп/2005 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

4.11. Велика Палата Верховного Суду (пункт 61 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18) дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду з урахуванням положень статті 141 Земельного кодексу України (у редакції 2001 року) та статті 27 Земельного кодексу України (1990 року) зазначила, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника, як смерть громадянина - засновника СФГ відсутня. Адже правове становище селянського (фермерського) господарства як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства (пункти 66, 67 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

4.12. У пункті 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зроблено висновок, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

4.13. Суд апеляційної інстанції, здійснюючи розгляд справи № 917/817/19 та задовольняючи позовні вимоги з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, дійшов висновку, що у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою СФГ "Колос" набуло права та обов`язки землекористувача і у зв`язку із смертю засновника селянського (фермерського) господарства, якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування, таке право не є таким, що припинилось, однак заперечується відповідачем.

4.14. Виконавчий комітет Краснолуцької сільської ради, звертаючись з касаційною скаргою на постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020, як на підставу касаційного оскарження, посилається на пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та необхідність відступлення від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

4.15. Згідно з абзацом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень, наведений в частині другій статті 287 Господарського процесуального кодексу України, є вичерпним.

Отже, системний аналіз наведених положень Господарського процесуального кодексу України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку з посиланням на відповідний пункт (пункти) частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.

Згідно з положеннями частини 3 статті 311 Господарського процесуального кодексу України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 290 Господарського процесуального кодексу України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 287 цього Кодексу підстави (підстав).

З урахуванням положень процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування щодо необхідності відступлення від висновку про застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції, яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997 ).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п. 56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п. 31 ).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

4.16. Проте, звертаючись із касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, виконавчий комітет Краснолуцької сільської ради зазначи лише про необхідність відступлення від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, який був застосований судом апеляційної інстанції, однак не навів правового обґрунтування щодо необхідності відступлення від такого висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах із визначенням конкретної норми права (абзац, пункт, частина статті), а також не навів змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.

Касаційна скарга виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради обмежується фактично незгодою із судовим рішенням - постановою Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 та постановою Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 у справі, яка розглядається.

4.17. Крім того, виконавчий комітет Краснолуцької сільської ради у касаційній скарзі як на підставу для касаційного оскарження посилався на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із ухваленням судового рішення судом апеляційної інстанції без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 6-2329цс16, від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц та Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц.

4.18. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами для касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу).

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

4.19. Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника касаційної скарги на незастосування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 05.10.2016 у справі № 6-2329цс16 та від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц, згідно з яким право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 дійшла висновку про необхідність відступити від такої правової позиції та зазначила, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

4.20. Посилання заявника касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц колегія суддів також не бере до уваги, оскільки зміст зазначеної постанови свідчить, що суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, зробленими на підставі правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 05.10.2016 у справі № 6-2329цс16 щодо припинення права користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта, у зв`язку зі смертю особи, від якого Велика Палата Верховного Суду відступила згідно з постановою від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначено, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

У частині 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5.2. Оскільки викладені у касаційній скарзі доводи про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не отримали підтвердження, Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, зазначає, що касаційне провадження у справі № 917/817/19 за касаційною скаргою виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити, а касаційну скаргу виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради в частині підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 у справі № 917/817/19 залишити без змін.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради Гадяцького району Полтавської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 у справі № 917/817/19 в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2 . Касаційну скаргу виконавчого комітету Краснолуцької сільської ради Гадяцького району Полтавської області в частині підстави, передбаченої у пункті 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 у справі № 917/817/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак