Рішення

від 29.12.2020 по справі 922/3395/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" грудня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/3395/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Делфа Опт", місто Київ, до Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Вікторія ВТ", селище міського типу Слатине,

про стягнення неустойки (штрафу) в сумі 112 000,00 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю ДЕЛФА ОПТ , звернувся до господарського суду Харківської області із позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство ВІКТОРІЯ ВТ про стягнення нейстойки (штрафу) в сумі 112 000,00 грн.

03 листопада 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, відкрито спрощене позовне провадження у справі № 922/3395/20 без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами, встановлено відповідачеві, згідно статті 251 Господарського процесуального кодексу України, строк 15 днів з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву на позов.

Відповідач відзиву на позовну заяву не подав, про відкриття позовного провадження був повідомлений належним чином, шляхом скерування судової кореспонденції за адресою, вказаною у позовній заяві позивачем та яка відповідає відомостям про місцезнаходження відповідача, внесеним до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Однак, поштовий конверти, у якому на адресу відповідача направлялась копія ухвали суду про відкриття провадження, повернулась з поштовою відміткою про невручення, у зв`язку з відмовою адресата.

До пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є, в тому числі, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення. Отже, з моменту проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову відповідача отримати копію судового рішення, починається обрахунок строку, обумовленого статтею 251 Господарського процесуального кодексу України, для подачі відповідачем відзиву. При цьому відповідач не був позбавлений об`єктивної можливості дізнатися про рух справи відкритим безоплатним цілодобовим доступом до Єдиного державного реєстру судових рішень та скористатись наданими йому процесуальними правами, проте такими можливостями не скористався. Таким чином, відповідача було повідомлено про розгляд справи та як сторона у справі відповідач повинен було вживати заходів, щоб дізнатися про стан провадження. Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 30 вересня 2020 року у справі № Б-39/159-10.

Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений ухвалою суду від 03 листопада 2020 року, не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно статті 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до частини 1 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Згідно частини 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів учасників справи фактичним обставинам справи, судом встановлено такі обставини.

22 вересня 2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Делфа Опт" (покупець, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Вікторія ВТ" (постачальник, відповідач у справі) укладено договір поставки № 397 сільськогосподарської продукції (далі за текстом - договір), за умовами якого постачальник зобов`язується продати (поставити), а покупець прийняти та оплатити кукурудзу українського походження, врожаю 2020 року, далі за текстом товар, який може передаватись окремими партіями, але повний його обсяг має бути переданий до 25 вересня 2020 року. При цьому, за покупцем рахується обов`язок поставити до 25 вересня 2020 року транспорт (пункт 1.1, 2.1, 2.2, 4.1.1. договору). Загальна вартість товару з ПДВ становить 560 000,00 грн. (пункт 1.3 договору). У відповідності до розділу 4 договору, який передбачає відповідальність сторін, за прострочення передачі товару на строк до 3 календарних днів постачальник сплачує покупцю штраф в розмірі 10% від вартості несвоєчасно переданого товару, а в разі прострочення передачі більш ніж на 3 три дні - штраф в розмірі 20% від вартості несвоєчасно переданого товару. Згідно до пункту 6.1 договору строк дії договору встановлюється з дня його підписання і до 30 грудня 2020 року.

З метою виконання обов`язку по поставці транспорту постачальнику, 24 вересня 2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Делфа Опт" (позивач у справі/замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кемел-Транс" (перевізник) укладено договір автоперевезень № 1/24-09, за яким в порядку та на умовах, визначених цим договором, перевізник бере на себе зобов`язання доставити автомобільним транспортом довірений йому замовником вантаж - зернові та/або олійні культури (згідно з транспортною накладною) з місця відправлення до пункту призначення та видати вантаж уповноваженій на одержання вантажу особі, а замовник бере на себе зобов`язання сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Строк дії цього договору закінчується 31 грудня 2020 року (пункт 1.1.,7.2 договору). Додатковою угодою № 1 до договору автоперевезень № 01/24-09 від 24 вересня 2020 року сторонами обумовлено назву вантажу, його кількість маршрут, період подачі автотранспорту, а також перелік авто, які задіяні у даному господарському правовідношенні.

24 вересня 2020 року, електронним листом, скерованого на електрону адресу, яка зафіксована у реквізитах договору, постачальник (відповідач у справі) був попереджений про направлення на його адресу автотранспорту за відповідними ідентифікаційними даними (марка, реєстраційний номер авто), а також було вказано ім`я та прізвище водіїв.

Втім, як стверджує позивач, 24 вересня 2020 р. після прибуття автотранспору, відповідач не здійснив постачання товару, що послугувало підставою для застосування та розрахунку штрафних санкцій, обумовлений у пункті 4.1 договору, та звернення до суду з метою захисту законних прав та інтересів підприємства-позивача.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України(далі по тексту - ЦК, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з правочинів. Майново-господарські зобов`язання між суб`єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 Господарського кодексу України, далі по тексту - ГК України) і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору (стаття 627 ЦК України).

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки. Згідно положень стаття 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

В даному разі спір між учасниками даної справи виник через наявність чи відсутність факту прострочення поставки товару більш ніж на 3 дні, як-то передбачено у пункті 4.1 договору.

Відповідно до статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України). Відповідно до статті 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Зазначене також кореспондується зі статтями 525,526 ЦК України, відповідно до яких зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Належне виконання зобов`язання є виконання зобов`язань, з додержанням вимог і приписів виконання зобов`язання, встановленими умовами договору та приписами чинного законодавства.

Як встановлено з матеріалів справи, в рамках укладеного договору між зобов`язаними контрагентами, позивачем здійснено активні дії на виконання обумовленого договором обов`язку - поставку автотранспорту постачальнику (відповідачу) в обумовлений сторонами строк. Зокрема, як свідчать матеріали справи, 24 вересня 2020 року відповідач уклав договір автоперевезень № 1/24-09, додатковою угодою якого слугує перелік машин перевізника за відповідними ідентифікаційними даними (марка, реєстраційний номер авто), та 24 вересня 2020 року попередив постачальника, через електрону адресу, про поставку автотранспорту, зазначаючи його точну ідентифікацію (марку авто, державний номер, ім`я та прізвище водія). При цьому, суд перевірив дані електронної адреси, на яку було скеровано позивачем електронний лист від 24 вересня 2020 року (а. с. 14, том 1) із даними, які містяться в реквізитах контрагентів (розділ 6 договору), і вони збігаються, тобто є ідентичними. Таким чином, відповідач був проінформований про направлення позивачем автотранспорту для завантаження товару, який обумовлений у розділі 1 договору (кукурудза українського походження, врожаю 2020 року). Крім того, автотранспорт, який визначений у додатковій угоді до договору автоперевезень № 1/24-09 від 24 вересня 2020 року, є тотожним автотранспорту про який йдеться у електронному листі позивача за 24 вересня 2020 року.

За приписами статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Отже, однією із основних умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

За частиною 1 статті 662 ЦК України, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу (стаття 663 ЦК України).

За пунктом 2.1 договору строк передачі товару - до 25 вересня 2020 року.

Як зазначає позивач, відповідач у визначений договором строк (до 25 вересня 2020 року) поставку товару не здійснив, докази поставки товару відповідачем на користь позивача в матеріалах справи відсутні і відповідачем не надані.

17 жовтня 2019 року набув чинності Закон України від 20 вересня 2019 року № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів". Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Відповідачем не виконано покладеного на нього приписами статей 13, 74 ГПК України процесуального обов`язку з доведення належними та допустимими доказами підстав заперечення позову.

За аналізом встановлених фактів, з огляду на стандарт доказування "вірогідності доказів", суду достеменно стає відомо про невиконання з боку постачальника (відповідача) алгоритму дій, визначених у розділі 1 договору (поставки товару у строк передбачений договором, тобто до 25 вересня 2020 року). Іншого, як-то контраргументів на спростування вище наведено, відповідачем не надано, а суд, який виконує роль арбітра, відправляє правосуддя виключно на базі тих доказів, які представлені учасниками справи, що відповідає принципу диспозитивності.

Відповідно до частини 2 статті 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Тобто, установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов`язання, законодавець покладає на неї обов`язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання. Виходячи із цих загальних засад, має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов`язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов`язання та умовами обороту. Проте, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, які саме заходи були вжиті відповідачем з метою належного виконання взятих на себе зобов`язань перед позивачем. Крім того, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження виконання зобовязання в обумовлений сторонами в договорі строк - 25 вересня 2020 року щодо поставки товару позивачу, у зв`язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що підтверджені достовірними доказами.

З огляду на те, що відповідач у встановлений договором строк свого обов`язку по поставці товару не виконав, допустивши прострочення виконання зобов`язання (у період, який вказано позивачем), дії відповідача є порушенням договірних зобов`язань (стаття 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (стаття 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій, згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України, є штрафні санкції, до яких віднесено штраф. Розмір штрафних санкцій, відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України, встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У відповідності до розділу 4 договору, який передбачає відповідальність сторін, за прострочення передачі товару на строк до 3 календарних днів постачальник сплачує покупцю штраф в розмірі 10% від вартості несвоєчасно переданого товару, а в разі прострочення передачі більш ніж на 3 три дні - штраф в розмірі 20% від вартості несвоєчасно переданого товару.

Станом на день подання позову (20 жовтня 2020 року), позивач був позбавлений того, на що розраховував, уклавши із відповідачем договір, товар не був поставлений у визначені договором строки (до 25 вересня 2020 року),

Перевіривши розрахунок штрафної санкції, враховуючи, що з обумовленого у договорі строку поставки (25 вересня 2020 року) пройшло більш ніж три календарних днів, що зумовлює застосування відповідальності як-то визначено у пункті 4.1. договору, суд вважає, що позивач арифметично вірно визначив суму розміру штрафу. За таких обставин, задовольняє в повному обсязі позовні вимоги, які складають 112 000,00 грн. штрафу на підставі п. 2.1, 4.1 договору.

Що стосується витрат позивача на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Згідно частини 8 статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Із запровадженням змін до ГПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. У свою чергу, частиною 8 статті 252 ГПК України, зокрема, унормовано, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження судові дебати не проводяться. Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц викладено правову позицію про те, що вимога частини 8 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (аналогічна норма міститься у частині 8 статті 129 ГПК України) щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні. Станом на час прийняття рішення у цій справі у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу.

Суд звертає увагу, що з дати ухвалення рішення по даній справі позивач має присічний строк на представлення документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунки таких витрат, що зумовить застосування судом правого механізму, охопленого пунктом 3 частини 1 статті 244 Господарського процесуального кодексу України (ухвалення додаткового рішення).

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II). У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов`язки щодо поставки товару, позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі, з урахуванням наведеного.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пунктом 2 частини 1 статті 129, статтями 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Вікторія ВТ" (62321, Харківська область, Дергачівський район, селище міського типу Слатине, вулиця Привокзальна, будинок 2 "А", літера 1 "А", ідентифікаційний код юридичної особи 34466339) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Делфа Опт" (01011, місто Київ, вулиця Рибальська, будинок 13, приміщення 3, ідентифікаційний код юридичної особи 42692168) суму неустойки (штраф) у розмірі 112 000,00 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 2 102,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено "29" грудня 2020 року.

Суддя Н.В. Калініченко