Рішення

від 16.12.2020 по справі 907/22/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

16.12.2020 м. Ужгород Справа № 907/22/20

Суддя Господарського суду Закарпатської області Андрейчук Л.В., розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лубертяношбус» , с. Драгово Хустського району

до відповідача Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс» , м. Ужгород

про стягнення 86191,32 грн.,

секретар судового засідання - Корольчук М.М.

За участю представників сторін:

від позивача - не з`явився;

від відповідача - не з`явився.

СУДОВІ ПРОЦЕДУРИ

Товариство з обмеженою відповідальністю «Лубертяношбус» звернулося з позовом, яким просить стягнути з відповідача 50946,63 грн. боргу від продажу квитків на проїзд та перевезення багажу автомобільним пасажирським транспортом на підставі укладеного між ними Договору № 07 про надання послуг автостанцією перевізникові від 28.03.2017. Крім суми боргу, в зв`язку з порушенням зобов`язань, позивачем також нараховано та поставлено вимогу про стягненні пені у розмірі 30095,97 грн та 5148,72 грн інфляційних втрат. Позов заявлено з посиланням на статті 526, 530, 549, 625 Цивільного кодексу України, ст. ст. 173, 193, 230-232 Господарського кодексу України.

Попередній розрахунок понесених позивачем судових витрат становить суму 2102 грн сплаченого судового збору, а розмір витрат на правову допомогу ним буде подано в ході розгляду справи.

Ухвалою суду від 24 січня 2020 року відкрито провадження у справі, постановлено розглянути спір за правилами загального позовного провадження, встановлено сторонам процесуальні строки для подання заяв по суті спору.

В ході підготовчого провадження, строк якого судом продовжувався на тридцять днів (ухвала суду від 01.04.2020), сторонами подано, а судом прийнято: відзив на позов, відповідь на відзив, заперечення, додаткові пояснення.

Відповідно до ст. 183 ГПК України в підготовчому засіданні 18.02.2020 судом оголошувалась перерва до 10.03.2020.

Ухвалою суду від 04.08.2020 підготовче провадження закрито, а справу призначено до розгляду по суті.

Позивачем подано докази понесених витрат на правову допомогу в розмірі 15000,00 грн.

Відповідач подав клопотання про закриття провадження у справі в частині стягнення основного боргу, одночасно заявивши клопотання про повернення позивачу відповідної частини сплаченого судового збору з Державного бюджету.

В судовому засіданні відповідно ст. 216 Господарського процесуального кодексу України судом оголошувалась перерва з 30.09.2020 до 29.10.2020.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами дослідження та оцінки доказів, поданих сторонами у спорі.

АРГУМЕНТИ СТОРІН

Правова позиція позивача

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач заборгував позивачу 50946,63 грн від продажу квитків на проїзд та перевезення багажу автомобільним пасажирським транспортом на підставі укладеного між ними Договору № 07 про надання послуг автостанцією перевізникові від 28.03.2017. Крім суми боргу, в зв`язку з порушенням зобов`язань, позивачем також нараховано та поставлено вимогу про стягненні пені у розмірі 30095,97 грн та 5148,72 грн інфляційних втрат.

Заперечення відповідача

Посилається на припинення договірних відносин з позивачем 26.12.2018 (по маршруту Драгово - Прага) та 14.01.2019 (по маршруту Тячів - Прага). Реалізацію квитків у період 15-22 січня 2019 року відповідач вважає фактичними договірними відносинами, які не забезпечені неустойкою.

Також зазначає, що заборгованість відповідача перед позивачем утворилася не внаслідок неналежного виконання відповідачем договору, а внаслідок безпідставного перерахування позивачем відповідачу сум винагороди за автостанційне обслуговування, які згідно з умовами договору № 07 від 28.03.2017 утримувалися відповідачем самостійно із сум касової виручки при продажу автостанціями квитків. Відтак, на думку відповідача підстави для стягнення пені та втрат від інфляції відсутні. Крім того, відповідач посилається на розрахункову помилку позивача на 102 грн у листопаді 2018 року.

В ході розгляду справи окремими клопотаннями відповідач повідомляв суд про погашення заборгованості, в зв`язку з чим стверджує, що борг у розмірі 50844,63 грн на день судового розгляду ним фактично погашений.

Заперечуючи проти вимоги щодо стягнення неустойки, посилається на неправильність наданого позивачем розрахунку (порушення 6-місячного строку, передбаченого ст. 232 ГК України), відсутність належних і допустимих доказів початку прострочки платежів та їх конкретних розмірів згідно з п. 2.1.6 договору; правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо неможливості нарахування неустойки після завершення строку дії договору (постанова від 31.10.2018 у справі №202/4494/16-ц); право на затримання проведення платежів відповідно до ч. 3 ст. 528 ЦК України внаслідок невиконання позивачем зустрічного зобов`язання.

Відповідь на відзив

Стверджує, що договір про надання послуг автостанцією перевізникові № 07 від 28.03.2017 є діючим і не припинявся в установленому законодавством порядку. Відтак підстав для висновку про фактичні договірні відносини та неможливість застосування неустойки до сум заборгованості відповідача немає.

Посилається на незаконне утримання відповідачем сум винагороди за надання автостанційних послуг з касової виручки від продажу квитків.

Від подання квитково-облікової документації на підтвердження сум заборгованості відповідача за реалізовані квитки в розрізі окремих рейсів та дат реалізації відмовляється з посиланням на те, що вказані документи складаються позивачем в односторонньому порядку, а, отже, можуть бути поставлені відповідачем під сумнів.

Заперечення на відповідь на відзив

У запереченні відповідач стверджує, що внаслідок виводу позивачем всіх рейсів з автостанцій відповідача (внаслідок перереєстрації розкладів руху в Міністерстві інфраструктури України як організаторі міжнародних перевезень) договір про надання послуг автостанцією перевізникові № 07 від 28.03.2017 втратив свій предмет, а отже припинив свою дію. Заперечує посилання позивача на те, що сторонами не обумовлювалася сплата позивачем відповідачу винагороди у розмірі 15% від сум касової виручки з реалізації квитків на перевезення та багажних квитанцій.

Зазначає, що позивач самостійно сплачував відповідачу кошти в розмірі частини автостанційного збору (12%) за квитки, продані перевізником, його агентами або водіями, а також визнавав ці розрахунки при підписанні актів звірки взаємних розрахунків.

Також заперечує підставність відмови позивача від подання квитково-облікової документації, оскільки односторонній її характер не применшує її доказове значення.

Вказує, що неправильний розрахунок неустойки повинен тягнути за собою відмову у її задоволенні.

Заперечив усно проти стягнення витрат на правову допомогу, з огляду на їх необгрунтованість, а також порушення позивачем процесуальних правил, зокрема відсутності вказівки вказаних сум у орієнтовному розрахунку судових витрат, що подавався разом з позовною заявою (порушення ч. 6 ст. 129 ГПК України).

ВСТАНОВИВ:

Між Товариством з обмеженою відповідальністю «Лубертяношбус» (позивач, перевізник) та Приватним акціонерним товариством «Закарпатавтотранс» (власник, відповідач) 28.03.2017 укладено договір № 07 про надання послуг автостанцією перевізникові (надалі - договір), за умовами якого відповідач за завданням позивача зобов`язався надавати йому на території своїх автостанцій (автовокзалів) комплекс обов`язкових та передбачених законодавством послуг, пов`язаних з організацією і здійсненням процесу прийняття та відправлення пасажирів транспортом позивача, продажем проїзних квитків та квитанцій на перевезення багажу, диспетчерським управлінням, організацією прибуття та відправлення автобусів, інформування водіїв щодо умов дорожнього руху, а також інші послуги відповідно до умов Закону України Про автомобільний транспорт і Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №176 від 18.02.1997.

Відповідно до п. 9 Договору такий набирає чинності з 28.03.2017 року і діє до дати, якою встановлено останній день строку дії дозволу Організатора перевезень на здійснення міжнародного перевезення відповідачем.

Так, згідно з додатком №1 від 28.03.2017 договір сторін укладено щодо міжнародного маршруту Драгово - Прага , періодичність виконання - згідно з розкладом руху, строк дії договору - до 14.11.2019, згідно з додатком №2 від 29.05.2017 - щодо міжнародного маршруту Тячів - Прага , періодичність виконання - згідно з розкладом руху, строк дії договору - з 28.04.2017 до 27.04.2022.

Отже, у зв`язку з наявністю у перевізника діючого дозволу БВ №005790 строк дії основного договору в частині здійснення перевезень за вказаним маршрутом не закінчився.

За пунктом 2.1.4. Договору відповідач взяв на себе зобов`язання здійснювати продаж квитків, а за пунктом 2.1.6. Договору - перераховувати кошти від продажу квитків позивачеві не пізніше п`яти днів з дня відправлення відповідного рейсу за мінусом винагороди відповідача.

Згідно з пунктом 3.1. Договору 85% (вісімдесят п`ять відсотків) вартості реалізованих квитків відповідач зобов`язався перераховувати на користь позивача.

За додатковими угодами до Договору, як компенсацію відповідачеві неотриманої винагороди за автостанційні послуги, за пасажирів з квитками позивача чи його посередників, які здійснили посадку до автобусів на території автостанцій відповідача, позивач сплачував відповідачеві 12% вартості таких квитків.

Як стверджує позивач, станом на 21 січня 2019 року заборгованість відповідача перед позивачем склала 170946,63 гривень.

Вимога про сплату відповідачем зазначеної суми боргу була виставлена ним 04.11.2019 (№ 20 від 04.11.2019), у якій були зазначені підстави і періоди виникнення заборгованості.

Починаючи з 08 листопада 2019 року до 24 грудня 2019 року, Відповідач здійснив погашення існуючої заборгованості на загальну суму 120000,00 гривень.

За доводами позивача, загальна сума основного боргу Відповідача перед Позивачем станом на день подачі позову склала 50946,63 гривень.

Керуючись пунктом 4.3.1 Договору, Позивач за прострочення перерахування коштів за Договором нарахував Відповідачу на суму 170946,63 грн боргу пеню за період з 22 січня 2019 року до 21 липня 2019 року всього в розмірі 30095,97 грн.

Згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, Позивач також нарахував Відповідачу інфляційні втрати з 22 січня 2019 року до 08 листопада 2019 року у розмірі 5148,72 гривень.

В ході судового розгляду справи, відповідач здійснив погашення боргу в розмірі 50844,63 грн (платіжні доручення від 28.01.2020 на суму 10000 грн; від 17.02.2020 на суму 10000 грн.; від 02.03.2020 на суму 10000 грн; від 04.03.2020 на суму 9344,63 грн та від 08.09.2020 на суму 11500 грн.

ОЦІНКА СУДУ.

Згідно з ч. 4 ст. 32 Закону України Про автомобільний транспорт відправлення чи прибуття автобусів міжнародних автобусних маршрутів загального користування здійснюється тільки з автостанцій, а у разі їх відсутності - із зупинок, передбачених розкладами руху. В свою чергу, згідно з ч. 1 ст. 32 вказаного Закону України, відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, із власниками автостанцій визначаються договором.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтею 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Судом встановлено, що на виконання укладеного між сторонами договору відповідач надавав послуги реалізації квитків, остання реалізація яких на рейси позивача касами відповідача зафіксована 21.01.2019.

Згідно п. 2.1.6., 3.1., 3.2. договору після проведення реалізації квитків на перевезення пасажирів та багажу відповідач зобов`язаний протягом 5 днів з дня відправлення відповідного рейсу перерахувати на рахунок позивача 85% від суми вартості за тарифом (без урахування додаткових зборів) реалізованих квитків. Таким чином, решта 15% залишаються у розпорядженні відповідача в якості винагороди за надання обов`язкових послуг позивачу за даним договором (тобто утримується відповідачем із сум касової виручки і переказу на рахунок позивача не підлягає).

Крім того, згідно з п. 3.3., 3.4. договору та додаткових угод №1 від 28.03.2017, №2 від 29.05.2017 у випадку самостійної реалізації квитків перевізником, його агентами (крім автостанції), тобто у випадках, коли автостанційне обслуговування відповідачем рейсів позивача здійснювалося, але касової виручки на автостанціях не створювалося, а отже не було бази на обчислення відповідачем винагороди за надані позивачу послуги, позивач (перевізник) був зобов`язаний сплатити відповідачу частину автостанційного збору (з пасажирів) та винагороди за надання послуг згідно з договором, за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків касами автостанцій (оскільки такий проводився перевізником самостійно).

Сторонами було погоджено ставку такої оплати - 12% від вартості (за тарифом) проїзду пасажирів та перевезення багажу, а також порядок фіксації кількості таких пасажирів. На відміну від самостійного утримання відповідачем плати за послуги з сум реалізації квитків (15%) даний платіж (12%) повинен був перераховуватися позивачем відповідачу самостійно.

Як випливає з наданих сторонами розрахунку та контррозрахунку, після фактичного виведення рейсів з автостанцій відповідача за наслідками господарських зобов`язань сторін сформувалася заборгованість у розмірі: за твердженням позивача - 170946,63 грн., за твердженням відповідача - 170844,63 грн.

Позивачем обчислення суми заборгованості зроблено на підставі податкових накладних відповідача, зареєстрованих на користь позивача, методом зворотнього виведення сум реалізації квитків з сум винагороди (15%) відповідача за надання ним обов`язкових послуг позивачу, які включалися до бази оподаткування ПДВ і зазначалися в податкових накладних. З урахуванням платежів, проведених відповідачем з моменту виведення рейсів позивача з автостанцій відповідача до дня пред`явлення позивачем позову (120000 грн), позивач у позові наполягає на стягненні з відповідача суми 50946,63 грн.

Проте суд погоджується з твердженням відповідача про те, що позивачем допущена розрахункова помилка при формуванні проекту акту звірки, який було додано до позовної заяви, та визначенні суми позовних вимог. Так, у податковій накладній №912 від 30.11.2018 сума винагороди відповідача, яка була виставлена позивачу і включена відповідачем до власних обсягів реалізації послуг у податковому обліку, складає 303 79 ,50 грн., тоді як позивачем в проекті акту звірки зазначено 303 97 ,50 грн., що суд розцінює як описку. Різниця у 18 грн. складає винагороду 15% відповідача, відтак решта 85% суми реалізації, а саме - 102 грн. (18 грн. / 15% * 85%), є нарахованою позивачем надмірно, внаслідок математичної помилки, а тому в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.

З огляду на наявні у справі копії платіжних доручень відповідача від 28.01.2020 на суму 10000 грн; від 17.02.2020 на суму 10000 грн; від 02.03.2020 на суму 10000 грн; від 04.03.2020 на суму 9344,63 грн та 08.09.2020 на суму 11500 грн, суд констатує, що предмет спору в частині стягнення заборгованості у розмірі 50844,63 грн. відсутній, а тому провадженні у справі в цій частині підлягає закриттю на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

Щодо пені

За змістом статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини першої статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Нарахування позивачем відповідачеві пені повинно відповідати встановленим правилам. Частиною 6 статті 232 ГК України внормовано, що нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені) за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Умовами Договору сторони не погодили інший період нарахування пені.

Умовами договору (п. 2.1.6., 3.1., 3.2.) передбачено, що відповідач зобов`язаний здійснювати переказ коштів від продажу квитків на проїзд пасажирів та за перевезення багажу (тобто 85%) не пізніше 5 днів з дня відправки відповідного рейсу, за вирахуванням коштів за обов`язкові послуги відповідача (тобто 15%).

Судом перевірено розрахунок пені та встановлено, що заявлена до стягнення сума вирахувана не по кожному протермінованому платежу (за кожен відправлений рейс) та з обмеженням шістьмома місяцями кожного такого нарахування, а з загальної суми боргу відповідача, яка існувала станом на 21.01.2019, починаючи з 22.01.2019. Таким чином, суд констатує, що запропонований позивачем розрахунок пені не відповідає положенням ст. 232 ГК України та умовам укладеного між сторонами договору. Самостійно ж суд не взмозі здійснити перерахунок за відсутності первинних документів. З аналогічних підстав не може братися до уваги і наданий відповідачем контррозрахунок проденних обсягів реалізації квитків та відповідних оплат.

Оскільки згідно зі ст. 13 ГПК розгляд справи відбувається на принципах змагальності сторін, згідно зі ст. 14, 74 ГПК тягар доказування правильності позовної вимоги у даному випадку несе позивач, а суд розглядає справу в межах наявних у ній доказів, суд відмовляє в задоволенні вимоги про стягнення з відповідача 30095,97 грн пені, оскільки така недоведена..

Щодо інфляційних втрат

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні ж нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, також не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

З огляду на це, суд перевірив здійснений позивачем розрахунок річних та інфляції, і встановив, що такий проведений вірно, тому суд задовольняє вимогу про стягнення 5148,72 грн в повному обсязі.

Згідно практикою застосування ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Рим, 1950 р.) рішення суду повинно бути достаньо вмотивованим, проте ця вимога не передбачає обов`язку суду надавати оцінку несуттєвим доводам сторін. У зв`язку з цим решта аргументів, викладених сторонами у письмових заявах по суті спору, судом не коментується, як така, що не впливає на суть рішення по справі.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статей 73, 74, 76-80 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статей 73, 74, 76-80 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

З огляду на наведене, враховуючи, що ключовим моментом, який лежав в основі позовних вимог та підлягав дослідженню є факт існування боргу за договором, і такий судом було досліджено, оцінено та надано йому правову оцінку, - решту доводів, з огляду на зроблений судом вище висновок, не потребують детального обґрунтування та спростування в розумінні ст. 238 ГПК України.

Враховуючи вищенаведене та оцінюючи надані сторонами докази в сукупності, керуючись законом, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат суд

Судові витрати у даній справі заявлені позивачем у розмірі 2102 грн судового збору та 15000 грн. витрат на правову допомогу адвоката.

Судові витрати на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Поряд з цим, згідно з п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України Про судовий збір , сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях

Оскільки провадження у справі в частині стягнення 50844,63 грн підлягає закриттю, сплачений в цій частині судовий збір в розмірі 1239,98 грн підлягає поверненню позивачу з бюджету за його клопотанням.

В решті, з врахуванням часткового задоволення позову на відповідача покладається 125,70 грн витрат на оплату судового збору.

Щодо витрат на правову допомогу.

Частинами першою, третьою статті 123 Господарського процесуального кодексу України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з положеннями статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з установленого у договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України Про адвокатуру і адвокатську діяльність .

Суд констатує, що позивачем разом з позовною заявою додавалася до матеріалів справи копія договору про надання правової допомоги №1 від 03.01.2020, укладеного між позивачем та його представником, а також ордер адвоката серії ЗР №5082 від 03.01.2020. В подальшому разом з клопотанням від 10.09.2020 позивачем подано додаткову угоду №1 від 03.01.2020 до Договору №1 від 03.01.2020 про надання правової допомоги (в якій вказано ставку 500 грн. / годину роботи адвоката), акт №1 від 09.09.2020 прийняття-передачі наданих послуг на суму 15000 грн. (з детальним описом послуг та розрахунком винагороди за них) та квитанцію до прибуткового касового ордера №1 від 09.09.2020 про отримання коштів у розмірі 15000 грн.

За положенням частини 3 статті 130 Господарського процесуального кодексу України у випадку, якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача.

Беручи до уваги викладене та зважаючи на зазначені положення законодавства, суд дійшов висновку про задоволення витрат на професійну правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог, в т. ч. і за вимоги, провадження по яких судом закрито за відсутності предмета спору, в розмірі 9751,56 грн.

Керуючись ст. 11, 13, 14, 73-75, 77, 79, 86, 129, 162, 210, 220, 231, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс» (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Перемоги, 102, код ЄДРПОУ 03113934) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Лубертяношбус» (90432, Закарпатська обл., Хустський район, с. Драгово, вул. Центральна, 164, код ЄДРПОУ 38742228) 5148,72 грн (п`ять тисяч сто сорок вісім гривень 72 коп) інфляційних втрат, а також 9877,26 грн (дев`ять тисяч вісімсот сімдесят сім гривень 26 коп) судових витрат, в т. ч. 125,70 грн на відшкодування витрат по сплаті судового збору та 9751,56 грн на відшкодування витрат на правову правову допомогу.

3. В частині стягнення 50844,63 провадження у справі закрити.

4. В решті вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду у строк, визначений ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі: http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повний текст рішення складено 30.12.2020 року.

Суддя Андрейчук Л.В.