Постанова

від 31.12.2020 по справі 480/2510/20

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Головуючий І інстанції: Є.Д. Кравченко

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 грудня 2020 р. Справа № 480/2510/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді Бершова Г.Є.,

Суддів: Чалого І.С. , Катунова В.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.06.2020, м. Суми по справі № 480/2510/20

за позовом Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Державного підприємства "Дослідне господарство Інституту сільського господарства Північного Сходу Національної академії аграрних наук України"

про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Сумське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, звернулося до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державного підприємства "Дослідне господарство Інституту сільського господарства Північного Сходу Національної академії аграрних наук України" про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 80770,18 грн. та пені у розмірі 24,23 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до ст. 20 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні відповідач повинен у разі невиконання встановленого статтею 19 цього Закону нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів сплачувати відділенню Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, розраховані виходячи з розміру середньої річної заробітної плати на підприємстві. Оскільки у відповідача не було створено одне робоче місце для працевлаштування інвалідів, як вбачається зі звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік, у відповідача утворилася заборгованість по сплаті адміністративно-господарських санкцій з невиконання нормативу по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 80770,18 грн. та пені за порушення строків сплати зазначеної суми санкцій розмірі 24,23 грн.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 03.06.2020 року відмовлено в задоволенні позову.

Позивач не погодився із таким рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому він, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

На підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що Державне підприємство "Дослідне господарство Інституту сільського господарства Північного Сходу Національної академії аграрних наук України" зареєстроване як юридична особа, що підтверджується детальною інформацією про юридичну особу (а.с. 7-10).

23.01.2020 відповідачем до Сумського обласного відділення ФСЗІ був поданий звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік (форма №10-ПІ), згідно якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу фактично за рік становить 114 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до вимог чинного законодавства встановлена інвалідність - 4; кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, встановлених відповідно до вимог ст. 19 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні - 5 (а.с. 5).

Таким чином, у відповідача в 2019 році було в наявності одне вакантне робоче місце для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем були виконані вимоги Закону щодо прийняття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, доказів того, що підприємство не створило робочі місця для осіб з інвалідністю, відмовляло особам з інвалідністю у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавало державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України позивачем не надано, доводи представника позивача про не виконання відповідачем вимог закону щодо створення робочого місця для особи з інвалідністю, спростовані дослідженими у судовому засіданні доказами, що знаходяться у справі, суд дійшов висновку, що у позивача не було підстав для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.

Закон України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні від 21.03.1991 №875-XII (далі - Закон) визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Так, ч. 1 ст. 18 Закону визначено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно з ч.3 ст. 18 Закону підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.19 Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Отже, Законом передбачені гарантії соціального захисту осіб з інвалідністю шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця осіб з інвалідністю та покладення на підприємства обов`язку забезпечувати для осіб з інвалідністю належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 20 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Аналіз вищевказаних норм закону дає підстави дійти висновку, що на підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю покладено обов`язок, по-перше, виділити та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, по-друге, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, по-третє, якщо середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, сплатити відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

При цьому, обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати осіб з інвалідністю на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині 1 ст. 18 Закону.

Колегією суддів встановлено, що відповідач, з метою сприяння реалізації прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та дотримання вимог Закону, подавав до Сумського районного центру зайнятості звіти за формою № 3-ПН від 09.01.2019, від 05.02.2019, від 04.03.2019, від 01.04.2019, від 06.05.2019, від 06.06.2019, від 04.07.2019, від 07.08.2019, від 06.09.2019, від 04.10.2019, від 06.11.2019, від 04.12.2019 (Інформація про попит на робочу силу (вакансії), які містили інформацію про вільні робочі місця, зокрема для осіб з інвалідністю вказано посаду "Сторож" (у коментарях до даної про вакансії вказано бажану категорію громадян - інваліди, які не досягли пенсійного віку ) (а.с. 29-51).

В той же час, обґрунтовуючи свою позицію, позивач відмічає, що подання лише вказаних звітів не може бути достатніми та належними доказами, які б підтверджували про виконання обов`язку підприємством відповідача щодо виділення та створення робочого місця для осіб з інвалідністю.

Однак, зазначені вище доводи позивача судом апеляційної інстанції не приймаються до уваги, оскільки, згідно із п.5 Порядку подання форми звітності N 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) , затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 17.06.2013 № 988/2350 форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

З огляду на вищезазначене, звіт за формою № 3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю і, водночас, запитом про направлення таких осіб на підприємство для працевлаштування.

Крім того, на підтвердження наявності створених вільних робочих місць для осіб з інвалідністю у 2019 році представником відповідача надано копію штатного розпису (а.с. 70-71), в якому на 2019 рік, відображено в колонці назва структурного підрозділу та посад наявність такої штатної одиниці як сторож , про вакансію якого зокрема, у 2019 році, відповідач повідомляв Сумський районний центр зайнятості.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що у вищевказаних звітах зазначено заробітну плату за посадою "Сторож" у розмірі 4200,00 грн., що є більшим, ніж розмір мінімальної заробітної плати, встановлений Законом України "Про державний бюджет України на 2019 рік".

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що протягом 2019 року Сумський районний центр зайнятості був проінформований про наявність вакансій для осіб з інвалідністю на Державному підприємстві "Дослідне господарство Інституту сільського господарства Північного Сходу Національної академії аграрних наук України" та мав можливість у 2019 році направляти відповідних осіб до відповідача для подальшого працевлаштування.

Викладене свідчить про виконання відповідачем вимог щодо створення робочих місць відповідно до нормативів, встановлених ст.19 Закону, та належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на його підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості осіб з інвалідністю для працевлаштування.

Доказів, які б свідчили про те, що підприємством неправомірно або безпідставно відмовило у прийнятті на роботу, які були направлені центром зайнятості або безпосередньо звернулись до відповідача позивачем до суду першої та апеляційної інстанції надано не було.

Окрім того, згідно з частиною першою статті 217 Господарського кодексу України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб`єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.

Аналізуючи норми права, які врегульовують спірні правовідносини, колегія суддів зазначає, що проголошене частиною першою статті 17 Закону забезпечення права осіб з інвалідністю працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов`язків з працевлаштування осіб з інвалідністю як на роботодавців, так і на органи державної служби зайнятості населення.

При цьому, до обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю в силу приписів частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п`ятої статті 19 Закону фактично віднесено укладання трудового договору з особою з інвалідністю, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (бо в силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці), а в силу приписів частини третьої статті 18 Закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, як випливає з приписів частини третьої статті 18 Закону до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, оскільки саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої статті 19 Закону, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Враховуючи те, що відповідачем були виконані вимоги Закону щодо прийняття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, доказів того, що підприємство не створило робочі місця для осіб з інвалідністю, відмовляло особам з інвалідністю у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавало державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України позивачем не надано, доводи представника позивача про не виконання відповідачем вимог закону щодо створення робочого місця для особи з інвалідністю, спростовані дослідженими у судовому засіданні доказами, що знаходяться у справі, суд дійшов висновку, що у позивача не було підстав для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій.

Вказана позиція узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеної у постановах від 06.03.2018 у справі №825/695/17, від 26.06.2018 у справі №806/1368/17.

Таким чином, враховуючи встановлені обставини у справі та досліджені докази, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та відмови щодо стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій у розмірі 80770,18 грн. та пені у розмірі 24,23 грн.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Згідно із ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, колегія суддів, переглянувши рішення суду першої інстанції, дійшла висновку, що при прийнятті рішення, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.06.2020 по справі № 480/2510/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач Г.Є. Бершов Судді І.С. Чалий В.В. Катунов