Рішення

від 29.12.2020 по справі 530/491/20

ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 530/491/20

Номер провадження 2/530/346/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.12.2020 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Пилипенка Є.С., розглянувши в місті Зіньків справу за позовом

Заступника керівника Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави, юридична адреса: м.Миргород, вул.Кашинського, 1, Полтавської області до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, юридична адреса: м.Полтава, вул.Уютна, 23, Полтавської області, ОСОБА_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 про визнання недійсним таказу та повернення земельної ділянки, -

В С Т А Н О В И В:

В Зіньківському районному суді Полтавської області знаходиться цивільна справа за позовомЗаступника керівника Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави, юридична адреса: м.Миргород, вул.Кашинського, 1, Полтавської області, в інтересах держави в особі до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, юридична адреса: м.Полтава, вул.Уютна, 23, Полтавської області, ОСОБА_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 про визнання недійсним таказу та повернення земельної ділянки.

Представник відповідача, Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області в судове засідання не з`явився, але надав до суду відзив в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, але надав до суду заяву в якій позовні вимоги визнав та просить розглянути справу без його участі.

Суд, зачитавши заяву позивача, заслухавши представника позивача, який підтримав позовні вимоги та дослідивши наявні матеріали справи, приходить до висновку.

Оскільки, відповідач ОСОБА_1 визнав позовні вимоги і вони знайшли своє повне підтвердження в судовому засіданні, суд приймає вказане визнання позову, оскільки такі дії відповідача не суперечать закону.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Як передбачено ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до ст.24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно зі ст. 10-13 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов"язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов"язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 15, 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Частиною 1 ст. 2 Закону Про судоустрій і статус суддів визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 13 Закону Про судоустрій і статус суддів судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Відповідно до ст. 41 Конституції України: "кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності".

Відповідно до ст. 16 ЦК України, визнання права є одним із способів захисту порушеного майнового права.

Відповідно до ст. 30 ЦПК України: "Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини", враховуючи місцезнаходження, позов пред`являється за правилами виключної підсудності до Зіньківського районного суду Полтавської області за місцем знаходження земельної ділянки.

Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою... .

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 12 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процессу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процессу їхні процесуальні права та обов`язки, неслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процессу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процессу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі докозам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Згідно з ч. 2 статті 124 Конституції України ...Юрисдикція судів поширюється на будь- який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також: інші справи... .

Відповідно до ч.1 статті 16 ЦК України ...кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу... .

У відповідності до ч. 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що ...Коэюна особа має право в порядку, встановленому цим. Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів... .

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Ч. 5, 8 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності; об`єкти комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Згідно ч. 1, 2 ст.83 та п. 12 розділу Х (Перехідні положення) Земельного кодексу України землями в межах населених пунктів мають право розпоряджатися виключно відповідні ради, а відповідно до п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні питання регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях відповідної ради.

За змістом ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, у тому числі: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу... є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Ч.1,2,3 ст. 78 Земельного кодексу України встановлено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

В судовому засідані було встановлено, що Наказом Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 27.12.2018 № 9124-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Великопавлівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області.

Надано ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) у власність земельну ділянку площею 2, 0000 га ріллі, (кадастровий номер 5321381400:00:051:0025) із земель сільськогосподарського призначення державної власності, для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Великопавлівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області.

В подальшому державним реєстратором Тарасівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області Манойло Н.А. 11.01.2019 проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку.

Вищевказаний наказ Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 27.12.2018 № 9124-СГ підлягає визнанню недійсним, а земельна ділянка поверненню у державну власність в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області з наступних підстав.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, положення ст. ст. 13, 14 Конституції України визначають, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно із ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішеннями органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. З ст. 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Разом з тим. законодавством встановлені певні обмеження у правах набуття права власності на земельні ділянки. а саме: згідно з ч. 4 ст.116 Земельного кодексу України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Визначений статтею 118 Земельного кодексу України порядок передачі земельної ділянки у власність застосовується при умові дотримання вимог ст.ст.116,121 Земельного кодексу України.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 5 Закону України Про особисте селянське господарство , громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 га, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених ст. 121 Земельного кодексу України для ведення особистого селянського господарства.

Як слідує зі змісту ст. ст. 116,121 Земельного кодексу України, одноразовість отримання земельної ділянки у власність означає, що особа, яка скористалась своїм правом і отримала у власність земельну ділянку, меншу від граничної площі, передбаченої ст. 121 Земельного кодексу України, не має правових підстав для отримання у власність земельної ділянки цього ж цільового призначення вдруге.

Відповідно до ч. 1 ст. 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2 гектара.

Водночас, відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Держаного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області від 25.09.2018 № 3359 - СГ отримав у приватну власність земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 6522986500:03:001:0154) для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Української сільської ради Іванківського району Херсонської області, про що державним реєстратором Філоненко О.В. виконавчого комітету Каховської міської ради Херсонської області 29.10.2018 проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку. Вказане також підтверджується інформацією від 09.04.2020 наданою Головним управлінням Держгеокадастру у Херсонській області та додатками доданими до неї.

Зазначене підтверджує, що ОСОБА_1 на час отримання спірної земельної ділянки (наказ Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 27.12.2018 № 9124-СГ) вдруге використав право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства поза нормами безоплатної передачі земельних ділянок для даного виду використання.

Таким чином, всупереч вимог ст.ст. 116, 118, 121 Земельного кодексу України, ОСОБА_1 , при зверненні до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області не повідомив, що раніше використав право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області від 25.09.2018 № 3359 - СГ отримав у приватну власність земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 6522986500:03:001:0154) для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Української сільської ради Іванківського району Херсонської області, про що державним реєстратором Філоненко О.В. виконавчого комітету Каховської міської ради Херсонської 29.10.2018 проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку, навпаки, повідомив, що своїм правом не скористався.

Земельна ділянка площею 2 га кадастровий номер 5321381400:00:051:0025 розташована на території Великопавлівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області вибула із державної власності внаслідок незаконного повторного використання ОСОБА_1 права на безоплатну передачу земельної ділянки одного виду використання, поза волею власника цієї земельної ділянки - держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області.

При видачі наказу Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 27.12.2018 № 9124-СГ ОСОБА_1 не повідомні ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, що вже раніше скористався своїм правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки площею 2 га для ведення особистого селянського господарства.

Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області приймаючи рішення про передачу землі не перевірено факт отримання ОСОБА_1 земельної ділянки. В той же час, неналежно виконуючи повноваження щодо регулювання земельних відносин на ввіреній території ГУ Держгеокадастру у Полтавській області допущено порушення вимог ч.4 ст. 116 Земельного кодексу України, а у майбутньому ним не вжито заходів на їх усунення.

Згідно зі ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

За правилами ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Крім того, відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, та вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До прийняття оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування на спірну земельну ділянку, остання перебувала у державній власності.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

У даному випадку спірна земельна ділянка вибула з державної власності всупереч встановленого законом порядку, на підставі видачі неправомірного наказу Головним управлінням Держгеокадастру у Кіровоградській області, а тому існують всі правові підстави для визнання недійсним оспорюваного наказу про передачу у власність земельну ділянку.

Згідно з приписами ст. 373 Цивільного кодексу України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

За змістом статей 317, 318 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Способи захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки визначені частиною 3 статті 152 Земельного Кодексу України, зокрема, такими є: визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, визнання угоди недійсною.

Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Наказ Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 27.12.2018 № 9124-СГ, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства розташованої на території Великопавлівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області, площею 2,0000 га ріллі, (кадастровий номер 5321381400:00:051:0025) із земель сільськогосподарського призначення державної власності, суперечить вимогам ст. 19 Конституції України, ч.4 ст. 116 Земельного кодексу України, оскільки виданий не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Спірна земельна ділянка вибула з державної власності всупереч вимог закону та безоплатно, а тому існують всі правові підстави для повернення спірної земельної ділянки у власність держави на підставі ст. 387 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України до повноважень Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, як територіального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин, відноситься передача земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до ст. 15-1 та ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до пункту першого Положення про Головне управління Держгеокадастру області, затвердженого наказом № 333 від 29.09.2016 ( https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/zl 391 -16) ,Головне управління Держгеокадастру у області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії і картографії та розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення у порядку, визначеному чинним законодавством на території Полтавської області.

Народ України делегував державі в особі Головного управління Держгеокадастру області повноваження щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної форми власності.

Тобто, воля держави як власника таких земель, може виражатися лише в таких діях органу виконавчої влади - Головного управління Держгеокадастру області (вданому випадку Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області), які відповідають вимогам законодавства та інтересам держави.

З огляду на вищевикладені положення законодавства, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Водночас, саме внаслідок неправомірних дій Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, як органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, у формі видачі оспорюваного наказу Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 27.12.2018 № 9124-СГ, яким надано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку, допущено порушення ч. 1 ст.121, ч. 4 ст. 116 ЗК України щодо повторного надання останньому земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Крім того, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області має доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідно до Порядку доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно , затвердженого Постановою КМУ від 25.12.2015 за № 1127.

Таким чином, повторне безоплатне надання Головним управління Держгеокадастру у Полтавській області для громадянина земельної ділянки для аналогічних потреб понад норму, встановлену Земельним кодексом України, не може оцінюватися як воля держави.

Як передбачено ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень . Згідно п. 1 ч. 1 ст. 4 зазначеного Закону обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право власності на нерухоме майно.

Разом з тим, згідно ч. 2 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Так, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зважаючи на те, що ОСОБА_1 всупереч вимогам чинного законодавства набув право власності на земельну ділянку, що розташована на території Великопавлівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області, площею 2,0000 га ріллі, (кадастровий номер 5321381400:00:051:0025) площею 2 га, остання підлягає поверненню власнику - державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області.

ОСОБА_1 , зловживаючи своїм правом, безпідставно набув спірну земельну ділянку у власність, а відтак отримав незаконні переваги порівняно з іншими громадянами, чим порушив закон, оскільки кожен громадянин має право лише одноразово використати своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для певної категорії потреб, а відновлення порушених інтересів держави незмінно складає суспільний інтерес.

Ані ОСОБА_1 , ані Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області не мали перешкод у доступі до законодавства, а тому, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ОСОБА_1 державою вже передана земельна ділянка сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність, під обґрунтований сумнів.

Відповідно до ст.131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Частиною 3 статті 23 Закону України Про прокуратуру визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.99 N З-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у Постановах Верховного Суду від 08.02.2019 по справі 915/20/18 та від 02.10.2019 по справі 4/166 Б ).

Окрім того, суспільний інтерес полягає у припиненні порушення, яке виявилося у передачі у приватну власність земельної ділянки та запобіганню таким порушенням у майбутньому.

Відповідно до ст.24 Закону України Про прокуратуру повноваження прокурора здійснюються виключно на підставах та в межах, передбачених процесуальним законодавством.

Згідно ст.4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

За змістом ст.56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому випадку прокурор набуває статусу позивача.

Згідно із пунктом є-1 ч.І ст.15-1 ЗК України, до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 5 Закону України Про державний контроль за використанням та охороною земель здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 №442 Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади функції контролю за додержанням земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, родючості ґрунтів передано до Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру.

У силу ч. 4 ст. 122 ЗК України, органом, уповноваженим державою здійснювати функції щодо розпорядження земельними ділянками державної власності сільськогосподарського призначення на території області на даний час є Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області.

Слід зазначити, що у спірних правовідносинах вимоги ст.ст. 116, 118, 121 ЗК України при передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 порушені саме ГУ Держземагенства у Полтавській області (правонаступником якого є ГУ Держгеокадастру у Полтавській області), яке реалізовувало повноваження розпорядника землі. Тому захист інтересів держави в суді, який полягає у скасуванні оспорюваного наказу та повернення земельної ділянки, не узгоджується з інтересами зазначеного органу.

Тому, саме ГУ Держгеокадастру у Полтавській області є відповідачем за основною вимогою про визнання недійсним наказу від 27.12.2018 № 9124- СГ яким затверджено проект землеустрою, у зв`язку з чим не може бути позивачем, оскільки чинним законодавством не допускається збіг в одній особі позивача і відповідача (правова позиція Верховного Суду України, ухвала від 02.03.2011 у справі № 6-58303св10).

Окрім того, ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, його посадові особи, не вправі самостійно скасувати спірний наказ, оскільки на його підставі за відповідачем ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності, тому вказане суперечитиме вимогам ч. 1 ст. 154 ЗК України.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в абз.2 п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 №7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ (у редакції постанови Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 №2).

У зв`язку із зазначеним, представництво інтересів держави в суді здійснюється прокурором як самостійним позивачем.

Також, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, у пункті 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України).

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою (частина третя статті 56 ЦПК України).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру у редакції, чинній на час звернення до суду).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті цього ж Закону).

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу (пункт 70 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц). Тобто, суд самостійно перевіряє, чи справді відсутній орган, що мав би для захисту інтересів держави звернутися до суду з таким позовом як заявив прокурор. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України Про прокуратуру застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів Державине здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц). Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає`про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини п`ятої статті 56 ЦПК України).

Отже, прокурор є позивачем, бо ГУ Держгеокадастру у Полтавській області - один зі співвідповідачів, наказ якого оскаржується через недотримання вимог законодавства стосовно передання земельної ділянки у власність.

Вказане обґрунтовує відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів саме у спірних правовідносинах, тобто, є підставою для представництва інтересів держави прокурором як самостійним позивачем.

Вказана правова позиція закріплена в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 по справі №698/119/18.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 3 від 01.03.2013 Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ земельні відносини, суб`єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об`єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 Земельного кодексу України; далі - ЗК). Спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб`єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, зазначений позов має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Згідно ст.30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, тому вказаний позов пред`являється до Зіньківського районного суду.

Відповідно до ст. 316 ЦК України "правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею..."..

Відповідно до змісту ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 Про судове рішення у цивільній справі зазначено, що в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі .

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.

Рішення Європейського суду є офіційною формою роз`яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв`язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З огляду на вищевикладене вбачається, що положення ч.1 ст.1268 ЦК України стосовно захисту права власності повністю відповідає захисту права власності, яке гарантується ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що у відповідності до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі Пайн Велів Девелопментс ЛТД проти Ірландії зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі Голден проти Сполученого королівства ) та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії суб`єкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання - пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Щодо підстав для відшкодування позивачеві понесених ним судових витрат.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 133 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1)на професійну правничу допомогу;

2)пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3)пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4)пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

А відповідно до ч. 1 ст. 134 Цивільного процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

Разом з цим ч. ч. 1-5 ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1)розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2)розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1)складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2)часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3)обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4)ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

А згідно ч. ч. 1-2 ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1)у разі задоволення позову - на відповідача;

2)у разі відмови в позові - на позивача;

3)у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідач ОСОБА_1 визнав позовні вимоги.

Відповідно до ч.7 Закону України Про судовий збір вказано, що у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства ухвалюючи рішення на основі повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні та керуючись ч. 4 ст. 3, ч.3 ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", ст.16, ст. 328, 376, 392 Цивільного кодексу України1,2,4,7, 8,12,13,19, 30, 228-229, 258, 263-268 ЦПК , ЗУ "Про судовий збір" суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву Заступника керівника Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави, юридична адреса: м.Миргород, вул.Кашинського, 1, Полтавської області, в інтересах держави в особі до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, юридична адреса: м.Полтава, вул.Уютна, 23, Полтавської області, ОСОБА_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 про визнання недійсним таказу та повернення земельної ділянки - задоволити .

Визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 27.12.2018 № 9124-СГ, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Великопавлівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області наданої ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) у власність площею 2, 0000 га ріллі, (кадастровий номер 5321381400:00:051:0025) із земель сільськогосподарського призначення державної власності.

Зобов`язати ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) повернути земельну ділянку з кадастровим номером 5321381400:00:051:0025, площею 2 га у державну власність в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавської області.

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (Код ЄДРПОУ 39767930) витрати по сплаті судового збору, в сумі 2 102 (дві тисячі сто дві) гривні 00 копійок на користь Полтавської обласної прокуратури, зарахувавши їх на розрахунковий рахунок Полтавської обласної прокуратури (м. Полтава, вул. 1100 - річчя Полтави, 7, р/р UA118201720343130001000006160, банк ДКСУ м. Київ, код ЄРДПОУ 02910060).

Стягнути з ОСОБА_1 реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , паспорт громадянина України: НОМЕР_2 , виданий Жовтневим РВ ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , витрати по сплаті судового збору, в сумі 1 051 (одну тисячу п"ятдесят одну) гривню 00 копійок на користь Полтавської обласної прокуратури, зарахувавши їх на розрахунковий рахунок Полтавської обласної прокуратури (м. Полтава, вул. 1100 - річчя Полтави, 7, р/р UA118201720343130001000006160, банк ДКСУ м. Київ, код ЄРДПОУ 02910060).

Зобов"язатиУДКСУ у Зіньківському районі Полтавської області повернути Полтавській обласній прокуратурізатрати по сплаті судового збору в сумі 1 051 (одну тисячу п"ятдесят одну) гривню 00 копійок, які було сплачено за платіжним дорученням № 608 від 16.04.220 року в Головному управлінні Державної казначейської служби.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Полтавського апеляційного суду через Зіньківський районний суд Полтавської області в 30 денний строк з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.

Написано власноручно.

Повний текст рішення виготовлено 04.01.2021 року.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області С.Р.Должко