Ухвала

від 04.01.2021 по справі 910/12909/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

04 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/12909/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Зуєва В. А.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Сумської міської ради

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2020 (колегія суддів: Тарасенко К. В. - головуючий, Шаптала Є. Ю., Іоннікова І. А.) і рішення Господарського суду міста Києва від 16.12.2019 (суддя Нечай О. В.), у справі

за позовом Сумської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО"

про стягнення 162 449,95 грн,

ВСТАНОВИВ:

1.Короткий зміст обставин справи

1.1. Сумська міська рада звернулася до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО" (далі - ТОВ "ЕКО") про стягнення 162 449,95 грн.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ "ЕКО" у період з 27.06.2017 до 10.04.2019 було власником об`єкта нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Суми, вул. Героїв Чорнобиля, 2А. Відповідач, набувши право власності на об`єкт нерухомого майна, не оформив договір оренди з Сумською міською радою і, як фактичний користувач земельною ділянкою (кадастровий номер 5910136600:21:011:0026, площею 0,7668 га, на якій розташований об`єкт нерухомого майна), не сплачував орендну плату. Тому за період з 27.06.2017 до 31.12.2018 місцевий бюджет недоотримав 162 449, 95 грн. Позивач зазначав, що відповідно до положень статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України відповідач повинен відшкодувати Сумській міській раді всі доходи, які остання могла б одержати за користування земельною ділянкою.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.12.2019, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2020, у задоволенні позову Сумській міській раді відмовлено.

2.2. Судові рішення мотивовані тим, що відповідно до статті 377 Цивільного кодексу України, статті 120 Земельного кодексу України, відповідач, як власник майна, розташованого на земельній ділянці, має право на земельну ділянку, на якій його майно розміщене. Договір оренди земельної ділянки, укладений між позивачем та ТОВ "Балтіка" (попередній користувач) та зареєстрований в Державному реєстрі прав за номером 7166188 від 29.09.2014, припиняється щодо попереднього користувача, тобто ТОВ "Балтіка", однак діє на тих самих умовах щодо відповідача, як до особи, яка набула право власності на нерухоме майно, розміщене на земельній ділянці. Суд зазначив, що до спірних правовідносин не застосовуються положення статті 1212 Цивільного кодексу України, оскільки до відповідача в силу закону перейшло право користування земельною ділянкою, на якій у спірний період було розташоване його нерухоме майно, тому у відповідача були наявні підстави для користування земельною ділянкою. За таких обставин суди дійшли висновків про неможливість задоволення позову з підстав, визначених позивачем, оскільки його доводи про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі 162 449,95 грн за фактичне використання земельної ділянки не відповідають дійсності.

3. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2020 та рішенням Господарського суду міста Києва від 16.12.2019, Сумська міська рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову Сумської міської ради та стягнення з ТОВ "ЕКО" на користь Сумської міської ради безпідставно набутих коштів у розмірі 162 449, 95 грн.

3.2. Скаржник в обґрунтування касаційної скарги зазначає про порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 1212-1214 Цивільного кодексу України, статті 236 Господарського процесуального кодексу України. Сумська міська рада вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

3.3. У відзиві на касаційну скаргу, ТОВ "ЕКО" просить залишити касаційну скаргу Сумської міської ради без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 16.12.2019 - без змін. Відповідач вважає, що скаржник не навів обґрунтування підстав для касаційного оскарження, наведених у пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Суди установили, що 13.07.2014 між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Балтіка" (далі - ТОВ "Балтіка") було укладено договір оренди земельної ділянки, зареєстрований в Державному реєстрі прав за номером 7166188 від 29.09.2014 (далі - Договір), за яким позивач передав в оренду земельну ділянку, що знаходиться за адресою: м. Суми, вул. Енгельса, 2-А, площею 0,7668 га, кадастровий номер 5910136600:21:011:0026.

За умовами пункту 2.2 Договору, Договір укладається строком до 18.06.2019.

4.2. ТОВ "ЕКО" в період з 27.06.2017 по 10.04.2019 було власником об`єкта нерухомого майна (нежиле приміщення - об`єкт незавершеного будівництва - готель " Турист "), розташованого за адресою: Сумська обл., м. Суми, вул. Героїв Чорнобиля, 2А, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (земельна ділянка площею 0,7668 га комунальної форми власності, кадастровий номер: 5910136600:21:011:0026).

4.3. Спір виник у зв`язку з наявністю/відсутністю підстав для стягнення з відповідача коштів за фактичне безпідставне користування земельною ділянкою, на якій розташований об`єкт нерухомості, власником якого був відповідач.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Переглянувши оскаржувані у справі постанову та рішення, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши наявні матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою Сумської міської ради належить закрити з наступних підстав.

5.2. Касаційну скаргу з посиланням на положення частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України мотивовано тим, що апеляційний господарський суд ухвалив оскаржуване судове рішення без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

5.3. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

5.4. Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

5.5. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

5.6. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

5.7. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

При цьому згідно з частиною 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.8. Предметом позову у цій справі є вимога Сумської міської ради про стягнення з відповідача як власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати, на підставі статей 1212-1214 Цивільного кодексу України, за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій розміщене нерухоме майно.

5.9. Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (такий висновок сформульовано Верховним Судом України у постанові від 02.03.2016 у справі № 6-3090цс15).

Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Наведену правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17.

За змістом глави 15, статей 120, 125 Земельного кодексу України та положень статті 1212 Цивільного кодексу України, до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформленого права на цю ділянку (без укладеного договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17.

Згідно з частиною 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Тобто особа, яка набула права власності на це нерухоме майно, фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новий власник набув право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно.

Таку правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 915/672/17, від 17.04.2018 у справі № 922/2883/17, від 30.05.2018 у справі № 908/1990/17, від 05.06.2018 у справі № 920/717/17, від 20.06.2018 у справі № 913/661/17, від 27.06.2018 у справі № 921/613/17-г/17, від 05.09.2018 у справі № 904/9027/17, від 04.10.2018 у справі № 904/326/18, від 04.06.2019 у справі № 914/1925/18, від 26.11.2019 у справі № 917/92/19.

5.10. Як установили суди попередніх інстанцій, ТОВ "ЕКО" з 27.06.2017 до 10.04.2019 було власником нерухомого майна (нежиле приміщення - об`єкт незавершеного будівництва - готель " Турист "), розташованого на земельній ділянці на вул. Героїв Чорнобиля, 2А, м. Суми, яка належить територіальній громаді м. Суми.

У свою чергу, спірна земельна ділянка перебувала у користуванні з 30.07.2014 у ТОВ "Балтіка" на підставі договору оренди землі, зареєстрованому в Державному реєстрі прав за номером 7166188 від 29.09.2014. Зазначений договір оренди укладався строком до 18.06.2019.

5.11. Правовий механізм переходу прав на землю, пов`язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України, згідно з якими до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №263/6022/16-ц викладено подібний правовий висновок, що після відчуження об`єкта нерухомості, розташованого на орендованій земельній ділянці, договір оренди землі у відповідній частині припиняється щодо відчужувача, однак діє на тих самих умовах стосовно нового власника нерухомості, який з моменту набуття такого права набуває також права оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене.

У постанові від 25.02.2020 у справі №922/510/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що особа, яка набула права власності на це майно, фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника.

5.12. Під час розгляду цієї справи суди зазначили про наявність між сторонами у справі орендних відносин у період, за який пред`явлено позовні вимоги - з 27.06.2017 до 31.12.2018. Такий висновок суди обґрунтували тим, що з моменту набуття права власності ТОВ "ЕКО" на нерухоме майно, яке розташоване на земельній ділянці, під час дії договору оренди відбулася заміна сторони у Договорі оренди, а саме до ТОВ "ЕКО" перейшли права орендаря за цим договором у тому ж обсязі та на умовах, які мало ТОВ "Балтіка". При цьому відносини оренди земельної ділянки з ТОВ "Балтіка" (попереднім власником нерухомого майна) припинилися з моменту державної реєстрації права власності на нерухоме майно за ТОВ "ЕКО". Отже, користування земельною ділянкою ТОВ "ЕКО" здійснювалося на підставі чинного договору оренди земельної ділянки, що унеможливлює застосування до спірних правовідносин положення статті 1212 Цивільного кодексу України.

5.13. Скаржник у касаційній скарзі погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо неможливості застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 Цивільного кодексу України, водночас послався на неврахування судами постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, у якій Суд висловив наступну правову позицію: "суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту".

5.14. Колегія суддів бере до уваги, що предметом позову вважається певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити рішення. Під підставами позову розуміють обставини, якими позивач обґрунтовує свою вимогу, а також факти, що підтверджують ці обставини.

Згідно із частиною 1 статті 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Відповідно до пунктів 4, 5 частини 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15). Зазначення позивачем конкретної правової норми в обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц).

5.15. У цій справі № 910/12909/19, яка розглядається, предметом позову є вимоги про стягнення з відповідача як власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій розміщене нерухоме майно. Отже, позивач повинен довести, що відповідач є фактичним користувачем земельної ділянки без достатньої правової підстави, і за рахунок позивача - власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею. У цій справі, яка розглядається, позивач обґрунтовував свої позовні вимоги відсутністю правових підстав використання відповідачем земельної ділянки. Натомість суди установили, що використання земельної ділянки здійснювалося за наявності чинного договору оренди. Правова природа і доведення обґрунтованості позовних вимог про стягнення орендної плати є відмінним від кондикційних правовідносин, оскільки ґрунтується на чинному договорі оренди, тому у даному випадку доводи скаржника про необхідність суду самостійно визначити кваліфікацію спірних правовідносин є безпідставними, оскільки суд може самостійно здійснювати кваліфікацію спірних правовідносин, при цьому не може змінювати підстави позову.

У справі № 917/1739/17, на яку посилається скаржник, на відміну від справи № 910/12909/19, що розглядається, позивач просив стягнути збитки, завдані територіальній громаді внаслідок порушення відповідачем земельного законодавства. Верховний Суд у постанові у справі № 917/1739/17 зазначив, що за встановлених обставин справи предметом позову у цій справі є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено, а тому немає підстав для застосування до спірних правовідносин положень чинного законодавства про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок. Скасовуючи судові рішення, Верховний Суд виходив із того, що суди не надали правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та не застосували до спірних правовідносин норму права, яка підлягала застосуванню.

Отже, висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, на яку послався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до справи № 910/12909/19, що розглядається, оскільки предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, не є схожими та має місце неоднакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

5.16. Зважаючи на те, що наведені скаржниками підстави касаційного оскарження після відкриття касаційного провадження не отримали підтвердження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Сумської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 16.12.2019 у справі.

5.17. У зв`язку з тим, що касаційне провадження у справі закривається, судові витрати у цій справі з урахуванням вимог статей 129, 130 Господарського процесуального кодексу України розподілу не підлягають. Адже за змістом зазначених норм покладення судових витрат на ту чи іншу сторону або компенсація таких витрат здійснюється у випадках розгляду справи по суті або у разі визнання позову, закриття провадження у справі чи залишення позову без розгляду (причому закриття провадження у справі є процесуальною дією, відмінною від закриття касаційного провадження).

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

У Х В А Л И В :

Касаційне провадження за касаційною скаргою Сумської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 16.12.2019 у справі № 910/12909/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

В. А. Зуєв