Ухвала

від 12.01.2021 по справі 910/6259/13

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

12 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/6259/13

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,

та представників:

позивача: Яців О.Р.,

відповідача 2: Сухоярської Л.М.,

третьої особи 3: Рулякова В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2020 (судді Зубець Л.П., Алданова С.О., Мартюк А.І.)

у справі № 910/6259/13

за позовом Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк"

до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрпериклаз";

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Зайтек";

3) Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВЕСТІН";

4) Товариства з обмеженою відповідальністю "Мерсес плюс";

5) Товариства з обмеженою відповідальністю "АЗС-Груп-А",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) ОСОБА_1 ; 2) ОСОБА_2 ; 3) ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дексвуд Лімітед,

про стягнення 82 402 989, 44 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк" звернулось до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрпериклаз" (надалі - відповідач 1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Зайтек" (надалі - відповідач 2), Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ЕйЕмДжиГруп" (надалі - відповідач 3), Товариства з обмеженою відповідальністю "Мерсес плюс" (надалі - відповідач 4) та Товариства з обмеженою відповідальністю "АЗС-Груп-А" (надалі - відповідач 5), в якому згідно з подальшим уточненням просило суд прийняти рішення про солідарне стягнення з відповідача 1 та відповідача 4 заборгованості за Кредитним договором у розмірі 82 402 989, 44 грн, солідарне стягнення з відповідача 1 та відповідача 5 заборгованості за Кредитним договором у розмірі 82 402 989, 44 грн, солідарне стягнення з відповідача 1 та відповідача 3 заборгованості за Кредитним договором у межах суми 32 000 000, 00 грн та в рахунок погашення заборгованості відповідача 1 за названим Кредитним договором перед позивачем звернути стягнення на предмет іпотеки, що належить іпотекодавцю (відповідачу 2), з визначенням початкової ціни продажу предмету іпотеки для його реалізації та звернути стягнення на предмет застави - майнові права вимоги сплати грошових коштів згідно Контракту №10/02/11 від 10.02.2011, укладеного між відповідачем 1 та Дексвуд Лімітед, предмет застави - право вимоги згідно з Договором поставки №25/02/10 від 25.02.2010, укладеним між відповідачем 1 та відповідачем 2, предмет застави, що належить відповідачу 1 обладнання згідно з наведеним у заяві переліком.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем 1 як позичальником за Кредитним договором взятих на себе зобов`язань, оскільки в забезпечення виконання зобов`язань відповідача 1 перед позивачем між останнім та відповідачами 3-5 укладені договори поруки, позивач просив суд стягнути суму боргу за кредитним договором з відповідачів 1, 3-5 в солідарному порядку. Крім того, оскільки в забезпечення виконання зобов`язань відповідача 1 між позивачем та відповідачем 2 укладено Договір іпотеки та Договір застави, позивач просив суд також звернути стягнення на предмети іпотеки та застави, а з огляду на укладення договорів застави між позивачем та відповідачами 1, 2 - звернути стягнення на предмети застави.

Під час розгляду справи судами встановлено, що 02.03.2010 між позивачем (банком) та відповідачем 1 (позичальником) укладено Кредитний договір № 1/2010 (надалі - Кредитний договір), на умовах якого банк надав позичальнику кредит у сумі 25 000 000, 00 грн, а позичальник зобов`язався повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитними коштами в межах строку кредитування в розмірі 22% річних - з 2 березня 2010 року по 1 квітня 2014 року.

За змістом пунктів 3.1., 3.2. Кредитного договору кредитні кошти надаються банком позичальнику шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту позичальник здійснює відповідно до графіку погашення кредиту, який наведено в Додатку № 1 до Договору. У разі ненадходження платежів від позичальника у встановлені цим договором строки, суми непогашених у строк платежів визнаються простроченими та наступного банківського дня перераховуються на рахунки простроченої заборгованості.

У відповідності до пункту 3.3. Кредитного договору нарахування процентів по договору здійснюється на суму фактичного щоденного залишку заборгованості за отриманими коштами, виходячи з процентної ставки у розмірі, визначеному в пункті 1.1. Договору. При розрахунку процентів використовується метод "факт/факт", виходячи з фактичної кількості днів у місяці та у році.

Проценти нараховуються банком щомісячно, не пізніше останнього банківського дня місяця, за період з дати надання кредиту по останній календарний день місяця, в якому наданий кредит, та надалі з першого дня по останній календарний день місяця, в день дострокового погашення заборгованості по кредиту, а також в день закінчення строку, на який надано кредит, у відповідності до пункту 1.3. Договору, за період з першого календарного дня місяця, в якому відбувається погашення кредиту, по день, що передує дню погашення кредиту.

Згідно з пунктом 3.4. Кредитного договору проценти сплачуються позичальником щомісячно, не пізніше 5-го числа місяця, наступного за місяцем користування кредитом, а також в день закінчення строку, на який надано кредит, у відповідності до пункту 1.3. Договору, в день дострокового погашення заборгованості по кредиту, або в день дострокового розірвання цього договору .

Як передбачено пунктом 3.5. Кредитного договору , за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені цим договором (прострочена заборгованість), процентна ставка встановлюється в розмірі 32% річних. Нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені цим договором (прострочена заборгованість), здійснюється на суму фактичного щоденного залишку простроченої заборгованості по кредиту, виходячи з процентної ставки, зазначеної в першому абзаці цього пункту договору.

У підпункті 5.3.3. пункту 5.3. Кредитного договору закріплено право банку відмовитися від надання позичальнику передбаченого цим договором кредиту частково або в повному обсязі, а також вимагати дострокового повного виконання позичальником своїх зобов`язань за договором, включаючи нараховані проценти за користування кредитними коштами, комісії, штрафні санкції, у випадку, зокрема, коли позичальник не виконав у строк свої зобов`язання по поверненню кредиту (його частини) та/або сплаті плати за кредит, та/або інші зобов`язання по сплаті грошових коштів, передбачені цим договором.

Додатковою угодою №1 від 22.04.2011 сторони внесли зміни та доповнення до Кредитного договору, погодили суму кредиту в розмірі 40 000 000, 00 грн та 17% річних за користування коштами. Крім того сторонами погоджено графік погашення кредиту (Додаток №1 до Кредитного договору) у новій редакції.

Додатковою угодою № 2 від 27.10.2011 до Кредитного договору сторони погодили, що проценти сплачуються позичальником щомісячно, не пізніше 5-го числа місяця, наступного за місяцем користування кредитом, а також в день закінчення строку, на який надано кредит, у відповідності до підпунткту 1.3.1. Договору, в день дострокового погашення заборгованості по кредиту, або в день дострокового розірвання договору.

У Додатковій угоді №2 сторони погодили строк сплати процентів за використання кредитних коштів, що нараховані за період з липня 2011 року по вересень 2011 року та не сплачені станом на 27.10.2011 у розмірі 1 494 893, 72 грн відповідно до наведеного в угоді графіку погашення.

Судами встановлено, що позивач свої зобов`язання за договором виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кредит в розмірі 40 000 000, 00 грн.

Однак відповідач систематично порушував умови Кредитного договору, у зв`язку з чим позивачем частково задоволено свої вимоги за рахунок предмета застави - грошових коштів, що знаходились на депозитному рахунку відповідача 1.

13.11.2012 у зв`язку з виникненням заборгованості за процентами в сумі 1 039 856, 26 грн, пені за несвоєчасне повернення кредиту в сумі 102 896, 60 грн, пені за несвоєчасне повернення процентів в сумі 93 843, 43 грн, позивач надіслав на адреси відповідачів 1-5 претензії (вимоги про виконання порушеного зобов`язання) про повернення заборгованості по кредиту в сумі 1 236 596, 29 грн .

Оскільки викладені в претензії (вимозі про виконання порушеного зобов`язання) про повернення заборгованості по кредиту вимоги банку відповідачами 1-5 задоволені не були, останній 21.03.2013 звернувся з цим позовом до суду.

Господарський суд міста Києва визнав встановлені обставини достатніми для підтвердження обґрунтованості вимог позивача, тому рішенням від 12.02.2019 (судді Морозов С.М., Ярмак О.М., Блажівська О.Є.) вимоги щодо солідарного стягнення з відповідачів 1, 4 та з відповідачів 1, 5 задовольнив повністю, а в частині вимог до відповідачів 1, 3 - частково, в рахунок погашення заборгованості звернув стягнення на предмет іпотеки без зазначення початкової ціни продажу предмету іпотеки та звернув стягнення на предмети застави.

Суд апеляційної інстанції не погодився з висновками місцевого суду в частині стягнення з першого відповідача 32% процентів річних та пені, заявленої поза межами позовної давності, а також щодо вимог до позивальників, тому постановою від 22.04.2020 рішення місцевого суду у відповідній частині скасував, відмовивши у таких вимогах.

Не погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилається на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України як на підставу касаційного оскарження, просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку необхідно зазначити таке.

За доводами скаржника, вирішуючи спір щодо стягнення процентів за неправомірне користування кредитом, апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012 та у постанові від 18.02.2019 у справі № 910/21449/17, про те, що "Банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих за підвищеною ставкою на підставі пунктів 1.4, 3.3, 3.5, 6.7 кредитного договору №13-65-06/212 у зв`язку з простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини 2 статті 625 ЦК України".

Також , за доводами скаржника, апеляційним судом неправильно застосовано статтю 267 ЦК України та статтю 232 ГК України щодо вимог про стягнення пені, а також безпідставно застосовано нечинну редакцію статті 559 ЦК України щодо строку дії поруки та можливості припинення поруки у спірних правовідносинах.

У відзивах на касаційну скаргу відповідач 1 та відповідач 5 заперечують проти її задоволення, вважають висновки апеляційного суду правильними та такими, що зроблені з правильним застосуванням норм матеріального права, дотриманням норм процесуального права та у повній відповідності з висновками Верховного Суду щодо подібних правовідносин, тому просять скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану у даній справі постанову- без змін.

Проаналізувавши судові рішення, висновки, в яких, на думку скаржника, не було враховано судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови, дослідивши викладені в касаційній скарзі доводи про наявність підстав для касаційного оскарження постанови апеляційного суду, колегія суддів дійшла висновку, що застосування судом апеляційної інстанції норм права в оскаржуваній постанові не суперечить жодному з вказаних скаржником висновків суду касаційної інстанції з огляду на таке.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, спірні правовідносини врегульовані главою 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості.

Згідно з частиною 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

В силу приписів частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною 1 статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За частиною ж 2 цієї статті якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому на підставі статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною 1 статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

За змістом частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 міститься висновок з приводу застосування приписів статті 1048 ЦК України, згідно з яким у разі неправомірного, незаконного користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов`язання, законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні.

У постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відтак, Велика Палата Верховного Суду відхилила аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини 4 статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. При цьому вказала, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом.

Подібні правові висновки викладено також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).

Таким чином, згідно із вказаними висновками Великої Палати Верховного Суду, цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною 1 статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною 1 статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до змісту наведеного у цій статті регулювання відповідальності за прострочення грошового зобов`язання, на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною 2 статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду у справах №703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.02.2020 у справі №912/1120/16 зазначила, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини 1 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.

У постанові Верховного Суду від 04.06.2020 у справі № 902/5/19 викладено висновок про те, що якщо сторони бажають врегулювати свої правовідносини щодо стягнення річних у порядку частини 2 статті 625 ЦК України іншим способом, ніж той який передбачено цією нормою, то таке регулювання повинно бути самостійною умовою договору, воно не може ототожнюватися з умовами договору про стягнення процентів за правомірне користування кредитом, передбаченими у порядку статті 1048 ЦК України, так як законодавець не ототожнює підстави правомірного та неправомірного користування кредитними коштами.

Про необхідність чіткого обумовлення в договорі такої умови застосування іншої ніж 3% ставки, встановленої законом, як неправомірності користування коштами, про яку йде мова в статті 625 ЦК України, також дійшов висновку Верховний Суд під час розгляду справи № 914/128/18.

У вказаній постанові від 31.07.2020 Верховний Суд "відхилив посилання скаржника на правову позицію, наведену у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012, оскільки умовами кредитного договору, стягнення за яким було предметом судового розгляду у зазначеній справі, сторонами договору було передбачено сплату процентів за неправомірне користування кредитом, тобто правовідносини у справі № 5017/1987/2012 та у даній справі № 914/128/18 є різними.

Так у справі № 5017/1987/2012 судами встановлено, що згідно з пунктом 1.4 кредитного договору № 13-65-06/212 проценти за неправомірне користування кредитом - це плата, яка встановлюється Банком за користування кредитом після настання строку його погашення, та сплачується позичальником у розмірі та у строки, передбачені договором. При сплаті процентів за неправомірне користування кредитом проценти за користування кредитом не сплачуються.

Відповідно до пункту 3.5 кредитного договору № 13-65-06/212, на якому ґрунтуються позовні вимоги Банку, у випадку порушення позичальником встановленого пунктом 2.2 договору строку погашення отриманого кредиту позичальник надалі сплачує проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із процентної ставки у розмірі 36 % річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється згідно з пунктами 3.3, 3.4 цього договору.

Натомість суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував, надав неправильну оцінку умовам пункту 1.1.3 кредитного договору, не застосував визначеного частинами 1, 2 статті 10561 ЦК України (Проценти за кредитним договором) терміну "процентна ставка", залишив поза увагою положення пункту 6 додаткового договору від 31.12.2014 № 12, щодо узгодженого в ньому сторонами терміну, застосованого у пункті 1.1.3 кредитного договору та можливості застосування вказаної процентної ставки саме в межах строку дії договору, тобто, саме правомірного користування кредитом, а також не врахував правил тлумачення змісту правочину, визначених частиною 3 статті 213 ЦК України, зокрема, про те, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, а також можливість встановлення їхнього змісту порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін ."

Як свідчить зміст пункту 3.2. Кредитного договору у даній справі сторонами погоджено, що у разі ненадходження платежів від позичальника у встановлені цим договором строки, суми непогашених у строк платежів визнаються простроченими та наступного банківського дня перераховуються на рахунки простроченої заборгованості. Згідно з пунктом 3.5. Кредитного договору за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені цим договором (прострочена заборгованість), процентна ставка встановлюється в розмірі 32% річних. Нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені цим договором (прострочена заборгованість), здійснюється на суму фактичного щоденного залишку простроченої заборгованості по кредиту, виходячи з процентної ставки, зазначеної в першому абзаці цього пункту договору Проценти нараховуються банком щомісячно, не пізніше останнього банківського дня місяця, за період з дати надання кредиту по останній календарний день місяця, в якому наданий кредит, та надалі з першого дня по останній календарний день місяця, в день дострокового погашення заборгованості по кредиту, а також в день закінчення строку, на який надано кредит, у відповідності з п. 1.3. Договору, за період з першого календарного дня місяця, в якому відбувається погашення кредиту, по день, що передує дню погашення кредиту.

Натомість умовами кредитного договору у справі № 5017/1987/2012 передбачено, що він діє до повного повернення Позичальником кредиту, сплати у повному обсязі процентів за користування кредитом та до повного виконання будь-яких інших грошових зобов`язань, прийнятих ним на себе згідно за умовами кредитного договору.

Таким чином, встановлені у справі № 5017/1987/2012 обставини свідчать, що передбачені сторонами у кредитному договорі проценти охоплюються диспозицією норми частини 2 статті 625 ЦК України.

За доводами скаржника, розглядаючи заявлені у даній справі вимоги про стягнення процентів за користування кредитними коштами на підставі пункту 3.5 договору, суди повинні були встановити правову природу заявлених до стягнення коштів та дійти висновку, що у вказаному пункті сторони мали на увазі плату за неправомірне користування грошовими коштами, про яку йдеться в частині 2 статті 625 ЦК України, і яку сторони мають право встановити в договорі у іншому ніж передбачено цією нормою розмірі, та які підлягають стягненню за весь період прострочення сплати процентів.

Однак колегія суддів не може погодитись з доводами скаржника, оскільки зі змісту вказаних умов договору не вбачається, що процентна ставка 32% погоджена сторонами саме в якості відповідальності за неправомірне користування кредитними коштами , натомість зміст вказаного пункту свідчить про встановлення процентної ставки за користування кредитними коштами, які повернуті з пропуском встановленого договором строку, і які в силу умов пункту 3.2 договору нараховуються банком щомісячно, не пізніше останнього банківського дня місяця, за період з дати надання кредиту по останній календарний день місяця, в якому наданий кредит, та надалі з першого дня по останній календарний день місяця, в день дострокового погашення заборгованості по кредиту , а також в день закінчення строку, на який надано кредит , у відповідності з п. 1.3. Договору, за період з першого календарного дня місяця, в якому відбувається погашення кредиту, по день, що передує дню погашення кредиту.

Наведеним спростовуються доводи скаржника про те, що погоджена пунктом 3.5 Кредитного договору процента ставка у розмірі 32% річних може застосовуватись до моменту повного погашення заборгованості за кредитом, адже наведеним пунктом сторонами врегульовано плату за користування кредитними коштами у іншому розмірі у разі сплати боргу поза межами встановлених строків, і він втратив свою чинність відповідно до встановленої у цьому пункті умови - з моменту пред`явлення кредитором вимог в порядку частини 2 статті 1050 ЦК України.

З огляду на наведене посилання скаржника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції частини 2 статті 625 ЦК України у контексті неврахування судом під час прийняття оскаржуваної постанови висновку Верховного Суду про можливість стягнення встановленого договором розміру процентів за неправомірне користування коштами, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 5017/1987/2012, як на релевантну практику є помилковим.

Постановою Верховного Суду від 18.02.2019 у справі № 910/21449/17, на яку також посилається скаржник, скасовано судові рішення про відмову у стягненні заборгованості за простроченими процентами з огляду на передчасність висновків судів, справу передано на новий розгляд для з`ясування питання, виходячи з положень чинного законодавства та умов договору (пункти 7.5, 8.1 і 9.1) щодо наявності/відсутності у позивача права на нарахування процентів і пені процентів у зв`язку із неправомірним, незаконним користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов`язання та встановлення періоду нарахування таких процентів в межах позовної давності, з урахуванням законодавчо встановленої можливості нарахування процентів за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Таким чином судами у вказаній справі не зроблено остаточного висновку щодо правової природи передбачених договором "прострочених процентів", у зв`язку з чим справу було передано на новий розгляд.

Колегія суддів дійшла висновку, що скаржник не спростував висновків суду апеляційної інстанції про те, що встановлені обставини даної справи свідчать про відсутність у позивача права нараховувати передбачені договором 32% річних за користування кредитними коштами після настання строку погашення заборгованості, і не довів неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду щодо застосування статей 625 та 1050 ЦК України як необхідної передумови для скасування оскарженої постанови.

Аналогічний висновок стосовно необхідності тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі, за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини 1 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України, викладено в постанові Верховного Суду від 09.06.2020 у справі № 909/82/16. За результатом тлумачення умов договору у вказаній справі Верховний Суд дійшов висновку, що після настання строку погашення всієї заборгованості кредитний договір припинив дію, а банк втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача процентів за користування кредитом.

Згідно з вимогами пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України , суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З огляду на те, що скаржником наведено висновки Верховного Суду, викладені у постановах щодо правовідносин, які не є подібними до тих, що розглядаються у даній справі, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження, тому касаційне провадження в цій частині підлягає закриттю на підставі

Щодо підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення з відповідачів пені за несвоєчасну сплату процентів, колегія суддів зазначає, що умовою для застосування приписів частини 3 статті 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Проте підстави для касаційного оскарження постанови апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення пені скаржником не обґрунтовано, натомість висновки Верховного Суду, на які посилався скаржник стосуються лише процентів за неправомірне користування грошовими коштами.

За таких обставин доводи скаржника про помилковість висновків суду апеляційної інстанції в частині стягнення пені не підлягають оцінці, адже згідно з правилами статті 287 ГПК України право касаційного оскарження може бути реалізовано за умови дотримання скаржником встановленого у цій статті імперативного припису щодо необхідності доведення наявності конкретної підстави касаційного оскарження - виключного випадку - неврахування апеляційним судом відповідного висновку Верховного Суду / доведення скаржником підстав для відступлення від існуючого висновку Верховного Суду / відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Жодної з наведених підстав в частині висновків апеляційного суду про стягнення пені скаржником не зазначено та не доведено.

Щодо висновків апеляційного суду в частині вимог, заявлених до поручителів, які, як стверджує скаржник, зроблені без урахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 08.06.2016 у справі № 6-1006цс16, то колегія суддів Верховного Суду також вважає, що викладені в касаційній скарзі доводи не підтверджують наявності підстав для касаційного оскарження постанови у вказаній частині.

Так, розглядаючи позовні вимоги у вказаній частині, апеляційним судом у даній справі встановлено, що в Додатковій угоді № 1 до Кредитного договору сторони погодили графік погашення кредиту, проте відповідач 1 допустив порушення вказаного графіку, у зв`язку з чим 19.06.2012 позивачем було частково задоволено свої вимоги за рахунок предмета застави - грошових коштів, що знаходились на депозитному рахунку відповідача 1.

27.10.2011 між позивачем та відповідачем 1 укладено Додаткову угоду № 2 про внесення змін та доповнень до Кредитного договору № 1/2010 від 02.03.2010, якою сторони погодили пункт 3.4. Кредитного договору визначивши, що строк сплати процентів за використання кредитних коштів, нараховані за період з липня 2011 року по вересень 2011 року, та несплачені станом на 27.10.2011 в розмірі 1 494 893, 72 грн, встановлюється згідно з графіком погашення.

За висновком апеляційного суду, банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (виникнення простроченої заборгованості за кредитним договором) пред`явити вимоги до поручителя.

Водночас апеляційний суд зазначив, що частина 1 статті 559 ЦК України у редакції станом на дату укладення Додаткової угоди №2, встановлювала, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Посилаючись на усталену практику Верховного Суду щодо застосування вказаної норми матеріального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ЦК України (у редакції станом на 27.10.2011) пов`язував припинення поруки не просто зі зміною забезпеченого порукою зобов`язання без згоди поручителя, а зі збільшенням обсягу відповідальності поручителя у результаті такої зміни.

Дослідивши умови договорів поруки, апеляційним судом встановлено, що поручителі поручились перед банком за виконання боржником кредитних зобов`язань, а саме, повернення кредиту, сплату процентів за користування кредитними коштами, комісій, неустойки (штрафу, пені) за невиконання або неналежне виконання зобов`язань, тобто до обсягу відповідальності поручителів перед банком відносились не лише повернення кредиту та сплата процентів, але й сплата неустойки (штрафу, пені) та інших штрафних санкцій.

Згідно з пунктом 6.3 кредитного договору за порушення визначених у цьому Договорі строків (термінів) повернення кредиту, та/або сплати процентів за користування кредитними коштами, та/або комісійних винагород боржник зобов`язаний сплатити банку неустойку (пеню), яка обчислюється від суми простроченого платежу у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Водночас розрахунок пені за прострочення виконання зобов`язань (щодо строків повернення кредиту та/або сплати процентів за користування кредитними коштами) припиняється через один рік від дня, коли зобов`язання мало бути виконане. Тобто банк та боржник узгодили, що неустойка у формі пені застосовується, в тому числі, у випадку порушення боржником строку сплати процентів, а пеня зараховується протягом одного року з моменту початку прострочення.

При цьому, апеляційним судом з`ясовано, що внаслідок укладення Додаткової угоди №2 обсяг відповідальності поручителів у вигляді пені було збільшено без їх згоди.

Так, апеляційним судом встановлено, що станом на 28.02.2013 за період прострочення процентів з 8 серпня 2011 року по 26 жовтня 2011 року позивачем нараховано пеню в загальному розмірі 35 864, 52 грн. Станом на 27 жовтня 2011 року прострочена заборгованість боржника за процентами становила 1 494 893, 72 грн.

27.10.2011 банк та боржник без згоди поручителів уклали Додаткову угоду №2, якою реструктурували цю заборгованість та встановили такий графік повернення процентів, нарахованих з липня 2011 року по вересень 2011 року, при цьому сторони не погодили списання пені у сумі 35 864, 52 грн, нарахованої за період з 8 серпня 2011 року по 26 жовтень 2011 року.

Враховуючи, що відповідно до пункту 6.3 Кредитного договору строк нарахування пені становить один рік з дати початку прострочення, апеляційним судом розраховано, що у випадку якби банк та боржник не уклали Додаткову угоду №2, сукупний розмір пені, нарахованої за період з 27 жовтня 2011 року по 26 жовтня 2012 року, за умови непогашення наявної суми прострочених процентів, становив би 197 115,18 грн.

Апеляційним судом враховано, що у зв`язку з укладенням Додаткової угоди №2 були встановлені нові строки повернення реструктурованої суми прострочених процентів. Зокрема, останній платіж по процентам на суму 448 297, 90 грн мав бути здійснений до 05.04.2012. При цьому зазнали зміни й строки нарахування пені у випадку прострочення оплати реструктурованих процентів, останнім днем нарахування пені за прострочення останнього платежу стало 05.04.2013.

Відповідно, при укладенні Додаткової угоди №2 сукупний розмір пені, нарахованої за період з 6 листопада 2011 року по 5 квітня 2013 року, за умови повного непогашення наявної суми прострочених процентів, становив би 227 667, 30 грн.

Таким чином, за висновком апеляційного суду у зв`язку з укладенням Додаткової угоди №2 обсяг потенційної відповідальності кожного з Поручителів у абсолютних значеннях збільшився на 30 552, 12 грн (227 667, 30 грн - 197 115, 18 грн).

Апеляційним судом з`ясовано, що змінивши строк повернення процентів банк та боржник без отримання згоди поручителів продовжили строк поруки щодо цих платежів, що також є збільшенням обсягу відповідальності поручителів.

При цьому, апеляційним судом враховано висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17.09.2014 у справі №6-53цс14, про те, що з часу несплати кожного з періодичних кредитних платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною 4 статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред`явлення вимог до поручителя. Зазначений правовий висновок було підтримано у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №910/7109/17.

За висновком апеляційного суду строк на пред`явлення банком вимоги до відповідачів поручителів починався з початку прострочення боржника щодо конкретного платежу, в тому числі, щодо оплати процентів, та спливав через три роки.

При цьому, відстрочення та/або реструктуризація оплати прострочених процентів має наслідком пролонгування строку поруки за простроченими зобов`язаннями.

Апеляційним судом встановлено, що преклюзивний строк поруки, в межах якого банк міг би заявити до відповідачів (поручителів) вимоги щодо погашення процентів, прострочених боржником у липні-вересні 2011 року, мав сплинути щодо останнього платежу не пізніше вересня 2014 року.

Однак, у зв`язку з продовженням та реструктуризацією заборгованості по процентах за Додатковою угодою №2 строк поруки відповідачів (поручителів) щодо цих платежів було продовжено до, відповідно, листопада 2014 року - квітня 2015 року. При цьому, з 1 494 893, 72 грн прострочених процентів погашення більшої частини заборгованості (1 344 893, 72 грн) було перенесене на лютий-квітень 2012 року, чим фактично було посилене фінансове навантаження на боржника та поручителів.

Згідно з частиною 1 статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина 1 статті 653 ЦК України).

За змістом частини 1 статті 654 ЦК України, зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Особливістю припинення поруки з підстав зміни зобов`язання без згоди поручителя є те, що поручитель у разі зміни зобов`язання без його згоди не лише не відповідає за повернення боржником збільшеної суми боргу, а й з моменту такого збільшення його обов`язок за договором поруки повністю припиняється - перестає існувати.

Апеляційним судом враховано висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 05.06.2013 у справі №6-43цс13, згідно з яким згода поручителя на збільшення обсягу його відповідальності має бути очевидною і наданою у спосіб, передбачений договором поруки. Допустимо, щоб згода поручителя була висловлена у будь-якій письмовій формі (листі, заяві, телеграмі), головне, щоб вона була явно вираженою і відповідала дійсній волі поручителя.

Як встановлено судом апеляційної інстанції відповідачі - 3, 4, 5 не укладали 27.10.2011 з позивачем будь-яких додаткових угод.

За встановлених обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо солідарного стягнення з поручителів (відповідачів 3, 4, 5) коштів за кредитним договором задоволенню не підлягають.

Між тим, у справі № 6-1006цс-16, на висновки Верховного Суду України в якій скаржник посилається, оскаржуючи висновки апеляційного суду у цій частині, спірним було питання своєчасного звернення кредитодавця до суду з позовом до поручителя, адже за висновками судів, таке право втрачено ним зі спливом шестимісячного строку, встановленого статтею 559 ЦК України.

За висновком Верховного Суду України у вказаній справі, помилковими є судові рішення, ухвалені без урахування частини 4 статті 559 ЦК України, згідно з якою порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

При цьому у справі № 6-1006цс-16 питання щодо припинення договорів поруки у зв`язку зі збільшенням відповідальності поручителя без його згоди не вирішувалось, відтак не можна вважати наведену скаржником постанову Верховного Суду України прийнятою у подібних правовідносинах.

Оскільки скаржником не підтверджено наявності підстав для касаційного оскарження постанови апеляційного суду в частині висновків про припинення поруки, касаційне провадження у цій частині також підлягає закриттю згідно з приписами пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України . .

Щодо решти доводів скаржника про те, що висновок суду апеляційної інстанції про припинення поруки всіх поручителів, зроблений з неправильним застосування норм матеріального права та на підставі помилкової оцінки встановлених обставин, то вони не можуть бути предметом оцінки суду касаційної інстанції, з підстав не доведення скаржником підстави касаційного оскарження постанови апеляційного суду в цій частині.

Стаття 287 ГПК України, якою закріплено право касаційного оскарження, передбачає, що учасники справи мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції. При цьому, підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зважаючи на те, що скаржником не доведено наявності підстави касаційного оскарження постанови апеляційного суду у вказаній частині, тобто не дотримано встановлений статтею 287 ГПК України припис, з яким закон пов`язує можливість реалізації права касаційного оскарження, суд касаційної інстанції позбавлений процесуальних повноважень з надання оцінки відповідним доводам скаржника, тому такі доводи розгляду не підлягають.

У зв`язку з тим, що після відкриття провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України колегією суддів встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладено у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, касаційне провадження у даній справі закривається на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України , при цьому судові витрати в даній справі з урахуванням вимог статей 129, 130 ГПК України розподілу не підлягають .

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2020 у справі № 910/6259/13.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяМогил С.К. Судді:Волковицька Н.О. Случ О.В.