Рішення

від 21.01.2021 по справі 910/17673/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.01.2021Справа № 910/17673/20 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Пулвер Україна

до Товариства з обмеженою відповідальністю КОНТУР-2000

про стягнення 27 782, 75 грн,

Суддя Я.А.Карабань

Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Товариство з обмеженою відповідальністю Пулвер Україна (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю КОНТУР-2000 (надалі-відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 27 782, 75 грн, з яких: 22 122, 00 грн основна заборгованість, 3 700, 07 грн інфляційні втрати та 1 960, 68 грн 3% річних. Також просить суд стягнути з відповідача 7 500, 00 грн витрат на правову допомогу.

Позовні вимоги, з посиланням на ст. 509, 525, 526, 530, 610, 611, 625, 629, 692 ЦК України, мотивовані неналежним виконання відповідачем своїх обов`язків за договором купівлі-продажу №Р0151 від 23.04.2013, в частині повної та своєчасної оплати поставленого товару.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.11.2020 відкрито провадження в справі №910/17673/20, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання), встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

Відповідач у встановлений ухвалою суду п`ятнадцятиденний строк відзиву на позовну заяву не надав.

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Так, місцезнаходження юридичної особи визначається на підставі відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (стаття 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань").

Приписами статті 10 зазначеного Закону закріплено, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Як вбачається з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань місцезнаходженням відповідача є: 04123, місто Київ, вулиця Світлицького, будинок 35, офіс 612.

Ухвала Господарського суду міста Києва від 17.11.2020 направлялась судом на зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань адресу відповідача, проте, конверт повернувся з відміткою: "не знайдено".

Відповідно до ч. 3 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Приписами ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є:

1) день вручення судового рішення під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Отже, відповідач повідомлявся про відкриття провадження у справі № 910/17673/20 належним чином.

Відповідно до ч.4 ст.240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

23.04.2013 між позивачем (продавець) та відповідачем (покупець) укладено договір купівлі-продажу №Р0151 (надалі - договір) відповідно до п. 1.1. якого, продавець зобов`язується поставити і передати у власність покупця на умовах та у встановлені даним договором строки порошкові фарби в асортименті (надалі - товар), а покупець зобов`язується прийняти товар у власність і оплатити його на умовах даного договору.

Відповідно до п. 1.3. договору, сторони погодили, що найменування, асортимент, загальна кількість, ціна за одиницю, а також загальна вартість кожної партії товару визначаються сторонами у рахунках-фактурах та видаткових накладних, оформлених на підставі попередніх замовлень покупця, які є невід`ємною частиною даного договору.

Згідно з п. 2.7. договору, приймання-передача товару по асортименту та кількості здійснюється повноважними представниками сторін на підставі видаткової накладної, приймання - передача товару по якості здійснюється на підставі документів, які засвідчують якість товару.

Пунктом 3.2. договору визначено, що вартість товару визначається у відповідному рахунку-фактурі та видатковій накладній на партію товару.

Покупець зобов`язаний оплатити вартість кожної поставленої партії товару на підставі рахунку-фактури або видаткової накладної протягом 21 (двадцяти одного) календарного дня з моменту отримання партії товару та підписання видаткової накладної (п. 3.5. договору).

Даний договір діє з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками та закінчується через 1 рік з дня підписання договору. У разі не надходження письмових повідомлень від жодної із сторін щодо припинення дії договору, він вважається продовженим на наступний рік (п.6.1. договору).

На виконання взятих на себе зобов`язань за договором, позивач поставив, а відповідач прийняв товар на загальну суму 22 122, 00 грн, що підтверджується видатковими накладними №NK17_2983 від 13.11.2017 на суму 12 477, 60 грн та №NK17_2793 від 26.10.2017 на суму 9 644, 40 грн, які завірені належним чином підписами повноважних представників сторін.

Спір у справі виник у зв`язку із неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем грошового зобов`язання в частині своєчасної оплати за договором купівлі-продажу, у зв`язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача суму грошових коштів у розмірі 27 782, 75 грн, з яких: 22 122, 00 грн основна заборгованість, 3 700, 07 грн інфляційні втрати та 1 960, 68 грн 3% річних.

За приписами статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, що виражає узгоджену волю сторін, яка спрямована на досягнення конкретної мети, тобто договір це юридичний факт, на підставі якого виникають цивільні права та обов`язки.

Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Згідно з ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У ч. 1 ст. 188 ЦК України також встановлено, що зміна господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Судом встановлено, що укладений сторонами договір купівлі-продажу за своїм змістом та правовою природою є договором поставки.

Відповідно до ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

На підставі укладеного між сторонами договору в позивача виник обов`язок здійснити поставку товару, а у відповідача - прийняти товар у обсязі, погодженому сторонами та оплатити його вартість.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Пунктом 3.5. договору сторони передбачили, що покупець зобов`язаний оплатити вартість кожної поставленої партії товару на підставі рахунку-фактури або видаткової накладної протягом 21 (двадцяти одного) календарних днів з моменту отримання партії товару та підписання видаткової накладної.

Договір, відповідно до ст. 629 ЦК України, є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як зазначено судом вище, позивач поставив, а відповідач прийняв товар без заперечень на суму 22 122, 00 грн, що підтверджується видатковими накладними №NK17_2983 від 13.11.2017 на суму 12 477, 60 грн та №NK17_2793 від 26.10.2017 на суму 9 644, 40 грн, які підписані представниками сторін.

Доказів оплати поставленого товару матеріали справи не містять та відповідачем в порядку встановленому ГПК України не надано.

Таким чином, позовні вимоги позивача в частині стягнення основної заборгованості за договором в розмірі 22 122, 00 грн є обґрунтованими, правомірними та такими, що підлягають задоволенню.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх грошових зобов`язань щодо оплати товару, позивачем також заявлено до стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 3 700, 07 грн за загальний період з листопада 2017 року по жовтень 2020 року та 3 % річних у розмірі 1 960, 68 грн за загальний період з 17.11.2017 по 09.11.2020.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (підпункт 3.2 пункт 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань").

Перевіривши розрахунок інфляційних втрат позивача, суд встановив, що останнім нараховано інфляційні втрати на суму боргу в розмірі 12 477, 00 грн за період з листопада 2017 року по жовтень 2020 року, в той час як строк оплати за вказаною сумою настав 05.12.2017, таким чином вірним періодом нарахування інфляційних втрат на суму 12 477, 00 грн є з грудня 2017 року по жовтень 2020 року.

Таким чином, судом було здійснено власний розрахунок інфляційних втрат, відповідно до якого інфляційні втрати складають 3 981, 18 грн, що є більшим ніж заявлено позивачем.

Враховуючи положення ч. 2 ст. 237 ГПК України, відповідно до якої, суд не може вийти за межі позовних вимог, позовна вимога про стягнення інфляційних втрат підлягає задоволенню в розмірі визначеному позивачем - 3 700, 07 грн.

Перевіривши розрахунок 3% річних, судом встановлено, що він виконаний невірно, оскільки позивачем при розрахунку невірно визначено початок періоду нарахування за видатковою накладною №NK17_2983 від 13.11.2017 на суму 12 477, 60 грн.

Так враховуючи положення п.3.5. договору, відповідно до якого, покупець зобов`язаний оплатити вартість кожної поставленої партії товару на підставі рахунку-фактури або видаткової накладної протягом 21 (двадцяти одного) календарних днів з моменту отримання партії товару та підписання видаткової накладної, початком нарахування 3 % річних видатковою накладною №NK17_2983 від 13.11.2017 на суму 12 477, 60 грн є 05.12.2017. Разом з тим, позивач в розрахунку 3% річних початком нарахування визначив дату 04.12. 2017.

У зв`язку з чим, судом було здійснено власний перерахунок 3 % річних та за розрахунком суду сума 3% річних за загальний період з 17.11.2017 по 09.11.2020 становить 1 960, 05грн.

Враховуючи викладене вище, позовна вимога про стягнення 3 % річних підлягає частковому задоволенню в розмірі визначеному судом - 1 960, 05 грн.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

З огляду на наведені вище норми, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 22 122, 00 грн основної заборгованості, 1 960, 05 грн 3 % річних та 3 700, 07 грн інфляційних втрат.

Відповідно до ст.129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Крім того, позивач просив стягнути 7 500, 00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України).

Положеннями статті 16 Господарського процесуального кодексу України визначено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості: ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація вказаного принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (ст. 124 Господарського процесуального кодексу України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст. 126 Господарського процесуального кодексу України): подання заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу.

3) розподіл судових витрат (ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Водночас, за змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Так, у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду сформулювала наступні висновки щодо застосування норм права при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу:

1) за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу);

2) зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи;

3) загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат;

4) під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

У додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтувати наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

На підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем до матеріалів справи долучено: копію першої сторінки договору про надання правової допомоги б/н від 30.10.2020, укладеного з АО П.Р.С. і Компнія, копію рахунку-фактури № СФ-0000030 від 10.11.2020 на суму 7 500, 00 грн та ордер АА №1060608 від 09.11.2020.

Разом з тим, як зазначалось судом вище, відповідно до частини 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Проте, таких документів позивачем надано не було, матеріали справи не містять відомостей про час, витрачений адвокатом на вчинення необхідних дій, не конкретизовано обсяг наданих послуг та вартість кожної з них окремо, внаслідок чого суд не може перевірити обсяг наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, а також їх вартість, оскільки в договорі відсутні така інформація.

Таким чином, оскільки позивачем не надано жодних доказів понесення витрат на правову допомогу, зокрема, позивачем не надано ні актів надання послуг, виконаних адвокатом саме у даній справі та за даним позовом, ні детального розрахунку наданих послуг, ні копій платіжних доручень, крім цього позивачем надано тільки перший аркуш договору про надання правової допомоги, тобто належних та допустимих доказів надання та понесення витрат на правову допомогу в суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону таких витрат.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 86, 129, 232-234, 240, 250-252 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмемженою відповідальністю КОНТУР-2000 (04123, місто Київ, вулиця Світлицького, будинок 35, офіс 612, ідентифікаційний код 31030688) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Пулвер Україна (04080, місто Київ, вулиця Кирилівська (Фрунзе), будинок 69-В, офіс 506, ідентифікаційний код 38233004) 22 122 (двадцять дві тисячі сто двадцять дві) грн 00 коп. основної заборгованості, 1 960 (одна тисяча дев`ятсот шістдесят) грн 05 коп. 3 % річних, 3 700 (три тисячі сімсот) грн 07 коп. інфляційних втрат та 2 101 (дві тисячі сто одна) грн 95 коп. судового збору.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до апеляційної інстанції у строки передбачені ст. 256 ГПК України.

Суддя Я.А.Карабань