Ухвала

від 19.01.2021 по справі 910/18292/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

19 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/18292/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Романчук Д. В.,

представники учасників справи:

позивача - Шубак М. І.,

відповідача - Тарасенков В. В.,

третьої особи - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Айлант Сервіс"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2020 (судді: Агрикова О. В. - головуючий, Чорногуз М. Г., Мальченко А. О.) і рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2020 (суддя Ярмак О. М.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Айлант Сервіс"

до Акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Вілоріс"

про визнання договору недійсним,

В С Т А Н О В И В:

1. У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Айлант Сервіс" (далі - ТОВ "Айлант Сервіс") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") про визнання недійсним договору поруки від 16.11.2016 № 4В13645И/П.

Позовні вимоги з посиланням, зокрема, на положення статей 203, 215, 229, 230 Цивільного кодексу України, обґрунтовано тим, що оспорюваний договір укладений під впливом обману з боку відповідача.

АТ КБ "ПриватБанк" у відзиві на позовну заяву, заперечуючи проти її задоволення, наголосило на безпідставності доводів позивача та відсутності підстав для задоволення позову.

Згідно з ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.01.2020 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Вілоріс" (далі - ТОВ "Вілоріс").

2. Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2020, відмовлено у задоволенні позову ТОВ "Айлант Сервіс" до АТ "КБ "Приватбанк" про визнання договору поруки від 16.11.2016 № 4В13645И/П недійсним.

Судові рішення мотивовано недоведенням позивачем наявності обставин (складових), які є підставами для визнання недійсним оспорюваного договору на підставі статті 230 Цивільного кодексу України, зокрема, не доведено обставин, які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

3. Не погоджуючись із судовими рішеннями, ТОВ "Айлант Сервіс" у касаційній скарзі просить рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2020 у справі скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень посиланням на пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Скаржник наголошує на відсутності у судовій практиці висновку щодо застосування норм матеріального права, а саме статей 229, 230 Цивільного кодексу України в аналогічних правовідносинах та обставинах справи.

Крім того, заявник касаційної скарги зазначає про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, вказуючи, що суд першої інстанції задовольнив клопотання позивача про витребування доказів, а саме копії рішення правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ. Проте відповідач витребуваних доказів не надав, а суд причини невиконання відповідачем ухвали суду не з`ясував, що не було взято до уваги судом апеляційної інстанції.

4. АТ "КБ "ПриватБанк" у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити у її задоволенні з підстав недоведеності доводів скаржника про порушення судами норм матеріального та процесуального права, наявності підстав для визнання оспорюваного договору недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України та наявності підстав для касаційного оскарження судових рішень.

5. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Як уже зазначалося, скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах), проте обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у наведеному випадку, не підтвердилися, тому Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження у цій справі з огляду на таке.

6. Як установили господарські суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 16.11.2016 між ТОВ "Айлант Сервіс" (позичальник) та АТ КБ "ПриватБанк" (банк), укладено кредитний договір № 4А16119Г, за змістом пункту 1.1 якого банк за наявності вільних коштів зобов`язується надати позичальникові кредит у формі відновлювальної кредитної лінії з лімітом 2 950 000 000,00 грн для фінансування поточної діяльності в обмін на зобов`язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди у визначені цим договором терміни.

Згідно з пунктом А.6 кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує відсотки за фіксованою ставкою в розмірі 10,5 % річних.

У разі порушення позичальником будь-якого із зобов`язань погашення/повернення кредиту позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом за фіксованою ставкою в розмірі 21 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості (пункт А.7 договору).

Суди попередніх інстанцій також установили, що 16.11.2016 між ТОВ "Айлант Сервіс" (поручитель) та АТ КБ "ПриватБанк" (банк, кредитор) укладено договір поруки № 4В13645И/П, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ТОВ "Вілоріс" своїх зобов`язань за кредитними договорами.

На підтвердження виконання ТОВ "Айлант Сервіс" обов`язку ТОВ "Вілоріс" за кредитними договорами від 10.10.2013 № 4В13645; від 14.10.2013 № 4В13646И; від 20.02.2014 № 4В14190И; від 17.02.2015 № 4В15045И; від 18.03.2016 № 4В16004Д позивачем надано копії платіжних доручень від 17.11.2016 № 15 на суму 247 952 031,31 грн; № 16 на суму 272 335 292,30 грн; № 17 на суму 43 982 232,32 грн; № 18 на суму 24 983 174,13 грн; № 19 на суму 859 132 624,80 грн.

Згідно з пунктом 3 договору поруки поручитель ознайомлений із умовами кредитного договору.

Відповідно до пункту 8 договору поруки до поручителя, що виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договору(ах) застави (іпотеки), укладеним у цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Пунктом 10 договору поруки передбачено, що кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5 робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

7. Звертаючись із позовом до суду у цій справі як на підставу для визнання недійсним кредитного договору від 16.11.2016 позивач посилався на те, що такий договір укладено з порушенням чинного законодавства, а саме - його укладено під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання недійсним такого договору на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України.

8. Згідно із частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою для визнання недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

У частинах 1- 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Водночас за змістом частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина 1 статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно із частиною 1 статті 229 Цивільного кодексу України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

За твердженням позивача, відповідач як недобросовісна сторона правочину навмисно, з метою виконання плану трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля АТ КБ "ПриватБанк", ініційованої Національним банком України, увів в оману позивача про існування у відповідача договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями попередніх боржників, у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення з відповідачем оспорюваного кредитного договору. Позивач зазначав, що з метою виконання зобов`язань за договорами поруки сплачував АТ КБ "ПриватБанк" грошові кошти в рахунок погашення заборгованості попередніх божників за кредитними договорами; акцентував увагу на невиконанні відповідачем умов пунктів 8, 10 договорів поруки, що свідчить про те, що відповідач не мав на меті передавати позивачеві документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань попередніх боржників у виді цінних для позивача активів; вважав, що відповідач використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти оспорюваний кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану трансформації та ввів позивача в оману щодо істотних умов договору (якби позивач знав про відсутність забезпечення, він не уклав би з відповідачем оспорюваний договір).

9. Попередні судові інстанції під час вирішення цього спору дослідили обставини справи та наявні у ній докази, надали оцінку доводам та аргументам обох сторін, урахували наведені положення законодавства та визнали недоведеним позивачем обставини, які би свідчили про введення його в оману відповідачем, сам факт обману, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, тому дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного кредитного договору на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.

Господарські суди попередніх інстанцій установили, що:

- відповідно до протоколу від 14.11.2016 № 14/11/2016 загальних зборів учасників ТОВ "Айлант Сервіс", а саме щодо першого питання порядку денного було вирішено: звернутись до АТ КБ "ПриватБанк" з пропозицією надати позивачу кредит та укласти відповідний договір на суму 2 950 000 000, 00 грн для фінансування поточної діяльності товариства. При цьому жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності) та щодо трансформації кредитного портфеля банку;

- за змістом пункту А.2. спірного кредитного договору цілями кредитування визначено фінансування поточної діяльності. Доказів про укладення договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками банку, зокрема ТОВ "Вілоріс", та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля банку матеріали справи не містять;

- відповідно до техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів та заявки на отримання кредиту від 15.11.2016, які були надані позивачем банку, метою кредитування, визначеною самим позивачем, зазначено - фінансування поточної діяльності;

- позивачем не доведено укладення для зазначених цілей оспорюваного договору поруки від 16.11.2016 № 4В13645И/П, який, у свою чергу, також не містить відомостей про його укладення позивачем у взаємозв`язку та на виконання кредитного договору від 16.11.2016 № 4А16119Г.

Отже, суди дійшли висновку, що кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача. Водночас суди не встановили пов`язаності обставин кредитування позивача з погашенням позивачем (поручителем за договорами поруки) за рахунок отриманих як кредит коштів, кредитної заборгованості попередніх боржників.

Відхиляючи доводи позивача про те, що укладення ним оспорюваного договору мало на меті отримання прибутку від реалізації або набуття права власності на активи, передані попередніми боржниками у забезпечення виконання ними зобов`язань перед відповідачем, а невиконання відповідачем свого зобов`язання з передачі підтверджуючих документів щодо активів боржника є доказом введення позивача в оману, суди зазначили, що відсутність наміру виконувати умови договору однією стороною не свідчить про введення нею в оману іншу сторону договору при його укладенні.

Таким чином, під час вирішення цього спору попередні судові інстанції визнали недоведеним позивачем факт навмисного введення відповідачем в оману позивача щодо природи та предмета правочину (кредитного договору), його прав та обов`язків, натомість введення в оману щодо мотивів правочину не є підставою для визнання його недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.

Як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, застосування судами положень частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України відбулося з таким розумінням цієї норми: "Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю".

Як уже зазначалося, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі є пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Скаржник у касаційній скарзі посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 229, 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Велика Палата Верховного Суду виходить із того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, пункт 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Під час касаційного провадження у цій справі було з`ясовано, що Верховний Суд у касаційному порядку переглядав справу № 910/18604/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Прем`єр Бізнес Брук" (далі - ТОВ "Прем`єр Бізнес Брук") до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсним кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г. Звертаючись із позовом про визнання недійсним кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г, ТОВ "Прем`єр Бізнес Брук" стверджувало, що дії із отримання кредитних коштів за кредитним договором від 25.10.2016 № 4П16098Г були спрямовані на залучення таких коштів для погашення зобов`язань боржників банку в рамках реалізації плану трансформації кредитного портфеля банку, ініційованого Національним банком України. Однак зобов`язання банку щодо передання позивачу документів, які посвідчували права на активи, якими були забезпечені зобов`язання боржників у забезпечених порукою зобов`язаннях, не були виконані, тож з огляду на тривале невиконання банком умов пунктів 8, 10 договорів поруки, позивач вважав, що банк не мав на меті передати позивачу документи, які підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для товариства активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану трансформації, чим ввів позивача в оману щодо істотних умов кредитного договору. Суттєвою передумовою укладання договорів поруки було надання йому відомостей щодо багатократного забезпечення виконання боржниками своїх зобов`язань. При цьому обов`язковою умовою, на якій наполягало ТОВ "Прем`єр Бізнес Брук", було набуття ним прав на активи, що забезпечували зобов`язання попередніх боржників перед банком.

Під час розгляду справи № 910/18604/19 суди установили, що за змістом спірного кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г його укладено для фінансування поточної господарської діяльності позивача; доказів укладення цього договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками відповідача, та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля відповідача, на чому наполягав позивач, матеріали справи не містять. Суди також врахували ту обставину, що 18.10.2016 загальні збори учасників позивача погодили укладення з банком кредитного договору. При цьому жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за кредитами, укладеними з іншими боржниками, у зазначеному протоколі не міститься, так само як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфеля банку. Отже, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача. Кредитний договір підписаний сторонами без будь-яких зауважень, що свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі. Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваних позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує як обґрунтування свого позову.

Враховуючи встановлені обставини та застосовуючи до них положення статті 230 Цивільного кодексу України, суди у справі № 910/18604/19 відмовили у задоволенні позовних вимог. Судові рішення у справі № 910/18604/19 залишено без змін постановою Верховного Суду від 29.10.2020.

Зважаючи на викладене та беручи до уваги предмет, підстави позову, нормативно-правове регулювання та обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справі № 910/18292/19, що розглядається Верховним Судом, та у справі № 910/18604/19, колегія суддів зазначає, що правовідносини в обох цих справах є подібними.

Переглядаючи судові рішення у справі № 910/18604/19 у касаційному порядку, зокрема, в частині дотримання судами попередніх інстанцій положень статті 230 Цивільного кодексу України, Верховний Суд наголосив, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину.

Наведене свідчить про наявність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статті 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах і здійснене апеляційним господарським судом у справі № 910/18236/19 правозастосування повністю відповідає такому висновку.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, в постановах від 02.12.2020 у справі № 910/18056/19, від 09.12.2020 у справі № 910/18264/19.

10. Щодо доводів скаржника про порушення судами статей 18, 236 та частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України стосовно залишення судами поза увагою невиконання відповідачем вимоги ухвали суду від 17.02.2020, якою задоволено клопотання позивача та витребувано у відповідача докази - копію рішення правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, колегія суддів зазначає таке.

Як свідчать матеріали справи, 18.02.2020 ТОВ "Айлант Сервіс" подало до суду клопотання про витребування у Національного банку України рішення правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ та план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля АТ КБ "ПриватБанк", яке залишено судом без задоволення на підставі частини 1 статті 81 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із порушенням строку його подання, встановленого процесуальним законодавством, про що свідчить протокол судового засідання від 18.02.2020, а також зазначено в ухвалі суду від 18.02.2020 та в оскаржуваному рішенні суду від 28.07.2020.

Будь-яких процесуальних документів, датованих 17.02.2020, а також доказів щодо задоволення клопотання ТОВ "Айлант Сервіс" про витребування у відповідача (АТ КБ "ПриватБанк") документів та невиконання відповідачем вимог суду матеріали справи не містять.

При цьому в апеляційній скарзі позивач не вказував про обставини невиконання відповідачем вимог суду першої інстанції щодо надання доказів, натомість посилався на залишення судом першої інстанції поза увагою приписів частини 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із незазначенням відповідачем у відзиві вказівок щодо незгоди із основною обставиною, на якій ґрунтується позов (відсутність забезпечення кредитних договорів).

11. Таким чином, зважаючи на викладене, касаційне провадження у справі № 910/18292/19 за касаційною скаргою ТОВ "Айлант Сервіс" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2020, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, підлягає закриттю.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Айлант Сервіс" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2020 у справі № 910/18292/19, відкрите на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак