Рішення

від 19.01.2021 по справі 488/5580/18

КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М. МИКОЛАЄВА

КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.МИКОЛАЄВА

Справа № 488/5580/18

Провадження № 2/488/97/21 р.

РІШЕННЯ

Іменем України

19.01.2021 року м. Миколаїв

Корабельний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого по справі - судді Селіщевої Л.І.,

при секретарі - Тузові Р.О.,

за участю прокурора - Ільницької-Юртаєвої А.І.,

представника відповідача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради та ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Державне підприємство Миколаївське лісове господарство , про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки із незаконного володіння ,-

в с т а н о в и в :

Керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 звернувся до суду із даним позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до відповідачів - Миколаївської міськради та ОСОБА_2 , в якому просив:

- визнати незаконним та скасувати пункти 73 та 73.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 35/57 від 19.06.2009 року;

- визнати недійсним та скасувати Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 443062 від 12.08.2009 року, який був виданий на ім`я ОСОБА_2 ;

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 800 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:090:0027, яка розташована по АДРЕСА_1 , у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

В обґрунтування позову прокурор вказав наступне.

Пунктами 73 та 73.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 35/57 від 19.06.2009 року було затверджено проект землеустрою щодо відведення та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 800 кв.м., зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаних рішень ОСОБА_2 отримала Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 443062 від 12.08.2009 року, з кадастровим номером земельної ділянки 4810136600:05:090:0027, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900101481.

Прокурор вважає, що зазначене вище рішення Миколаївської міськради було прийнято із порушенням вимог чинного законодавства, та із перевищенням повноважень Миколаївської міськради, мотивуючи це тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності, розпорядження якими здійснюється виключно органами державної виконавчої влади, а не органами місцевого самоврядування. Крім цього, земельна ділянка на момент прийняття оспорюваних рішень відносилась до складу земель державного лісового фонду урочища "Жовтневе" та перебувала у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", не вилучалась у нього в установленому законом порядку, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не погоджувався, і обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою не проводилась.

Посилаючись на викладене, прокурор просив позов задовольнити.

У судовому засіданні прокурор підтримав позовні вимоги у повному обсязі з вищевикладених підстав, просив їх задовольнити.

Представник позивача - Миколаївської обласної державної адміністрації надала заяву про слухання справи у її відсутність.

Представник відповідача - Миколаївської міської ради в судове засідання не з`явився, про час та місце судового засідання був повідомлений своєчасно та належним чином, причини неявки суду невідомі.

Відповідач - ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, причини неявки суду невідомі, про час та місце судового засідання була повідомлена своєчасно та належним чином. Її представник - ОСОБА_1 у судовому засіданні заперечував проти позову у повному обсязі з підстав необґрунтованості та пропуску позовної давності.

Представник третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - ДП "Миколаївське лісове господарство" подав заяву про слухання справи у його відсутність, підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.

Заслухавши пояснення учасників справи та дослідивши надані письмові докази по справі, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Законом встановлено загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Виходячи із такого, суд робить висновок, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Таким чином, і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках:

1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, постанова Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16).

Між тим, положеннями Закону України Про місцеві державні адміністрації № 586-ХІУ від 09.04.1999 р. (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) не було наділено місцеві державні адміністрації контролюючими функціями щодо органів місцевого самоврядування і, зокрема, у сфері розпорядження землями.

Аналізуючи докази, надані представником відповідача, та інші зібрані по справі письмові докази, суд прийшов до висновку, що вони жодним чином не доводять того, що Миколаївська обласна державна адміністрація довідалась або могла довідатись про наявність оскаржуваних ними рішень Миколаївської міської ради раніше, ніж до проведення прокурорської перевірки у 2018 році.

Крім цього, відповідно до положень статті 19 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, що була чинною на час прийняття Миколаївською міськрадою оскаржуваних рішень) перевірка відповідності актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам є предметом прокурорського нагляду. Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управляння і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

Прокурорські перевірки повинні проводитись за заявами та повідомленнями про порушення законів, у тому числі, поширених у засобах масової інформації, за матеріалами контролюючих та правоохоронних органів, а також з власної ініціативи, зокрема, за результатами вивчення статистичних даних, аналітичних досліджень, матеріалів судових справ.

Діючим на час виникнення спірних правовідносин законодавством на органи прокуратури не покладався тотальний нагляд за законністю всіх правових актів, прийнятих місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Положення зазначеного Закону не зобов`язували прокурора здійснювати перевірку додержання законів при винесені будь-якого рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, а лише за наявності для цього відповідних підстав. Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що доводи представника відповідача ОСОБА_2 , - ОСОБА_1 щодо можливості прокурора довідатись про порушення права державної власності на спірну земельну ділянку в момент винесення оскаржуваного рішення Миколаївською міською радою ґрунтуються виключно на його припущенні, що суперечить положенням ч. 6 ст. 81 ЦПК України .

Судом встановлено, що порушення законодавства при передачі у власність спірної земельної ділянки були виявлені прокурором після отримання інформації через мережу Інтернет, з публікації на сайті Корабелов-Інфо від 05.04.2018 р., після чого прокурором були зроблені відповідні запити і прийнято рішення звернутись до суду із даним позовом, попередньо повідомивши про це позивача по даній справі.

Оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація не наділена наглядовими чи контрольними функціями з перевірки законності рішень Миколаївської міської ради, то у суду відсутні підстави вважати, що вона могла довідатись про порушення права державної власності раніше, ніж до проведення відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району м. Миколаєва.

За таких обставин суд приходить до висновку, що прокурором не пропущено позовну давність для звернення до суду із даним позовом, а через це не вбачає підстав для застосування до даних правовідносин позовної давності та розглядає справу по суті спору.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Із наявної у матеріалах справи копії рішення Миколаївської міськради № 33/40 від 25.03.2009 року вбачається, що пунктом 33 розділу 1 даного рішення ОСОБА_2 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв.м. за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 .

Пунктами 73 та 73.1. розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 35/57 від 19.06.2009 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 800 кв.м., за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаних рішень ОСОБА_2 отримала Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 443062 від 12.08.2009 року, з кадастровим номером 4810136600:05:090:0027, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900101481.

Судовим розглядом встановлено, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_2 за рахунок земель, що віднесені до земель держлісфонду урочища "Жовтневе", квартал 43 виділ 13, та перебувають у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство" і це підтверджується наявними у матеріалах даної справи, та дослідженими у судовому засіданні письмовими доказами: листом ВО "Укрдержліспроект" № 491 від 10.07.2018 р. разом із фрагментом публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кв. 43 Миколаївського лісництва ДП Миколаївський лісгосп та межами земельних ділянок згідно наданих кадастрових номерів, та іншими зібраними по справі доказами.

Стаття 13 Конституції України визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Стаття 1 ЛК України визначає, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місце-розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території країни, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Незаконне вилучення земель державної власності лісогосподарського призначення та подальша передача їх у приватну власність грубо порушують інтереси держави у сфері ефективного використання земельних та лісових ресурсів, оскільки унеможливлюють реалізацію державної політики по забезпеченню охорони, відтворення та сталого використання земельних і лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються Земельним кодексом України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

За основним цільовим призначенням Земельний Кодекс України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет : складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду Україниі від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України.

Такі правові висновки містять постанови Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року у справі № 6-212цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від 23.12.2015 р. № 6-377цс15.

Згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 "Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів у Миколаївській області" державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства було передано 17 789,8 гектарів земельних угідь у Миколаївській області за рахунок земель, вилучених у колгоспів та радгоспів, до складу якого увійшла і спірна земельна ділянка.

Враховуючи те, що судовим розглядом встановлено, що спірна земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища Миколаївське лісництво, то суд приходить до висновку, що на час надання її у власність відповідачці ОСОБА_2 вона мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення, і перебувала у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство".

Відповідно до статей 317 та 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно ч. 4 ст. 122 ЗК України обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Відповідно до ч. 5 ст. 116 ЗК України передача земельної ділянки в оренду чи у власність допускається лише після вилучення її у попереднього власника чи користувача.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 31 ЛК України визначено, що обласні державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Відповідно до ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Частиною 6 ст. 149 ЗК України право вилучати земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення надано обласним державним адміністраціям.

Таким чином, вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", і передання у приватну власність такої ділянки належало виключно до повноважень Миколаївської ОДА.

Проте, судовим розглядом встановлено, що питання про вилучення з постійного користування ДП "Миколаївське лісове господарство" спірної земельної ділянки зі складу урочища "Жовтневе" Миколаївською обласною державною адміністрацією не розглядалось та відповідне розпорядження з цього приводу не приймалось.

Крім цього, зі змісту листа ДП Миколаївське лісове господарство № 262 від 19.07.2018 р. вбачається, що це підприємство як належний користувач спірної земельної ділянки, не надавало свій висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, не відмовлялося від права постійного користування спірною земельною ділянкою і ця земельна ділянка в установленому порядку не вилучались у належного користувача - ДП Миколаївське лісове господарство .

Виходячи із такого, суд приходить до висновку, що Миколаївською міськрадою було передано у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку без її вилучення у ДП "Миколаївське лісове господарство" у встановленому законом порядку та фактично зі зміною її цільового призначення.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської ОДА, означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла.

Таким чином, оскільки держава в особі Миколаївська ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Миколаївська міська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

Крім цього, ч. 4 ст. 20 ЗК України встановлено, що зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього середовища та лісового господарства.

Оскільки спірна земельна ділянка державного лісового фонду наддавалась ОСОБА_2 для цілей, не пов`язаних із веденням лісового господарства і використання лісових ресурсів, що фактично свідчить про зміну її цільового призначення, то проект відведення мав би бути погоджений органом виконавчої влади з питань лісового господарства. Однак, судовим розглядом встановлено, що проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 спірної земельної ділянки в установленому законом порядку не погоджувався.

До того ж, ст. 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" визначено, що обов`язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок лісогосподарського призначення.

Із наявних у матеріалах справи письмових доказів вбачається, що обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 також не проводилась.

Статтею 59 Закону України Про місцеве самоврядування визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої відповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч. 1 статті 21 ЦК України).

Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника. Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12.

Отже, відсутність відповідного рішення держави в особі Миколаївської ОДА як уповноваженого органу означає, що відчуження спірної земельної ділянки відбулось без вираження волі власника.

Статтею 152 ЗК України встановлено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється у тому числі шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав та визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 154 ЗК України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов`язки чи обмеження.

Згідно зі ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсним рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Відповідно до пункту 11 Постанови Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16.04.2004 № 7, розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викуп) її в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його недійсність.

Враховуючи вищенаведене, а також те, що Миколаївською міськрадою в односторонньому порядку, всупереч діючому законодавству, з порушенням своїх повноважень, та за відсутності висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства, висновку державної експертизи землевпорядної документації, було вилучено у законного землекористувача - ДП "Миколаївське лісове господарство", спірну земельну ділянку поза волею останнього, та прийнято рішення про розпорядження цією земельною ділянкою, то суд вважає, що оспорювані прокурором пункти рішення Миколаївської міськради підлягають визнанню незаконними та скасуванню.

Відповідно до абзацу першого частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до частини другої цієї ж статті набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта).

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній з 1 травня 2009 року до 1 січня 2013 року, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з 1 січня 2013 року, - право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Відповідно до п. 2.3. Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 року "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" (із внесеними змінами) - державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

У спорах, пов`язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

Враховуючи викладене, а також те, що державний акт був виданий ОСОБА_2 на підставі рішень міськради, які суд вважає незаконними, то виданий їй державний акт підлягає визнанню недійсним та скасуванню.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, про що неодноразово зазначалося Верховним Судом, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статями 387 та 388 ЦК України.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

З цього приводу суд також вважає необхідним зазначити, що право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/WestAllianceLimited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/WestAllianceLimited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166 - 168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі "Гамер проти Бельгії" (Hamer v. Belgium, заява N 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив, що втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83 - 86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88) (постанова Великої палати Верховного суду від 07.11.2018 року по справі № 488/5027/14-ц|14-256цс18).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Судом встановлено, що Миколаївська міська рада повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою не мала, і остання вибула з володіння її власника поза волею останнього .

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

У постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

З огляду на вищевикладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача по даній справі - ОСОБА_2 у збереженні земельної ділянки у її власності. Таким чином, витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

На підставі ст. 141 ЦПК України з відповідачів на користь держави належить стягнути судовий збір.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 258-259, 264-265, 268, 354 ЦПК України, суд,-

В и р і ш и в :

Позов задовольнити.

Визнати незаконними та скасувати пункти 73 та 73.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 35/57 від 19.06.2009 року.

Визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 443062, з кадастровим номером 4810136600:05:090:0027, який був виданий 12.08.2009 року на ім`я ОСОБА_2 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900101481.

Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з постійним користуванням ДП Миколаївське лісове господарство земельну ділянку площею 800 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:090:0027, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути на користь Миколаївської місцевої прокуратури № 2 з ОСОБА_2 та Миколаївської міськради судовий збір у розмірі - по 5 542 грн. 99 коп. із кожного.

Рішення може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення рішення. У випадку проголошення у судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування сторін та інших учасників справи:

Прокурор -Керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2, 54050 м. Миколаїв, пр. Жовтневий 314.

Позивач - Миколаївська обласна державна адміністрація, 54009 м. Миколаїв, вул. Адміральська 22, код ЄДРПОУ 00022579.

Відповідач - Миколаївська міська рада, 54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська 20, код ЄДРПОУ 04056612.

Відповідач - ОСОБА_2 , АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Третя особа без самостійних вимог - Державне підприємство Миколаївське лісове господарство , 54007 м. Миколаїв, вул. Г. Дивіної 2-в, код ЄДРПОУ 33437380.

Повний текст рішення суду складено 25.01.2021 року

Суддя Л.І. Селіщева