Постанова

від 09.02.2021 по справі 260/1523/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 260/1523/20 пров. № А/857/14522/20

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючої судді Хобор Р.Б.,

суддів Сеника Р.П., Судової-Хомюк Н.М.

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну товариства з обмеженою відповідальністю Бон Хуст на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 червня 2020 року, ухвалене суддею Дору Ю.Ю. у м. Ужгороді за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін у справі № 260/1523/20 за адміністративним позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю Бон Хуст про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом, у якому просить суд стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю Бон Хуст адміністративно-господарські санкції та пеню в сумі 93291,57 грн.

У обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач у 2019 році не виконав нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості 1 робоче місце, чим порушив вимоги частини першої статті 19 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні від 21.03.1991 № 875-ХІІ (далі - Закон № 875-ХІІ). У зв`язку з цим, позивач просить стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції в сумі 93058,21 грн. та пеню в сумі 223,36 грн. за невиконання у 2019 році нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 червня 2020 року адміністративний позов задоволено.

Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю Бон Хуст на користь Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції за незайняте робоче місце для особи з інвалідністю у розмірі 93 058,21 грн. та пеню за несвоєчасну сплату зазначених санкцій в розмірі 223,36 грн.

Не погодившись із зазначеним судовим рішенням його оскаржив відповідач, товариство з обмеженою відповідальністю Бон Хуст , подавши апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.

У обґрунтування вимог апеляційної скарги, відповідач зазначив, що обов`язок суб`єкта господарювання полягає у виділенні та створенні робочих місць для працевлаштування інвалідів, створенні умов праці та надання інформації державній службі зайнятості, необхідної для працевлаштування інвалідів. В той же час, обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування. Відповідач додатково зазначив, що систематично надавав державній службі зайнятості інформацію необхідну для працевлаштування інвалідів, шляхом подання звітів (форма № 3-ПН), у яких зазначав вакансії для працевлаштування інвалідів, що є належним підтвердженням наявності на підприємстві створених та введених в дію місць для працевлаштування інвалідів. З цих підстав відповідач вважає, що позивач безпідставно звернувся з позовом про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені.

Крім того, відповідач звернув увагу на те, що суд першої інстанції не дослідив ці обставини, оскільки не надав можливості відповідачу подати відповідні докази, не повідомивши відповідача про надходження позовної заяви та відкриття провадження у справі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань.

Суд першої інстанції встановив те, що 18.02.2020 року товариство з обмеженою відповідальністю Бон Хуст подало до Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік за формою № 10-ПІ.

Згідно з звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік за формою № 10-ПІ, який подав відповідач, середньооблікова кількість штатних працівників, що працює у позивача - 134 особи, норматив робочих місць для інвалідів - 5 осіб, кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 4 осіб.

У зв`язку з невиконанням, на думку позивача, товариством з обмеженою відповідальністю Бон Хуст , нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, позивач склав розрахунок розміру адміністративно-господарських санкцій - 93058,21 грн. та пені - 223,36 грн.

Приймаючи рішення у цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що обов`язок суб`єкта господарювання полягає у виділенні та створенні робочих місць для працевлаштування інвалідів, створенні умов праці та надання інформації державній службі зайнятості, необхідної для працевлаштування інвалідів. В той же час, відповідач не надав суду доказів про те, що він протягом 2019 року інформував центр зайнятості про вакансії, на які можливе працевлаштування інвалідів. З цих мотивів, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення адміністративного позову.

Апеляційний суд не погоджується із вказаним висновком з огляду на наступні обставини.

Відповідно до статті 19 Закону № 875-XІI для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб - у кількості одного робочого місця.

Статтею 20 цього ж Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Відповідно до частини першої статті 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Частиною другою вказаної статті передбачено, що види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, зазначеного у частині першій статті 239 Господарського кодексу України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у статті 20 Закону № 875-ХІІ.

Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

Разом з тим, законом передбачено випадки, у яких суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 Господарського кодексу України Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин .

Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Частиною першою статті 18 Закону № 875-ХІІ передбачено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно з частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом статті 18-1 Закону № 875-ХІІ пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Таким чином, на думку апеляційного суду, обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Відповідно до пункту 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 70 від 31 січня 2007 року інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 затверджено Форму звітності № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) , яка подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Наведене свідчить про те, що обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 Закону № 875-ХІІ.

Однак, відповідно до наведених правових норм, на підприємство покладається обов`язок створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів та інформувати про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд в постанові від 31 січня 2019 року у справі № 820/2267/17.

Апеляційний суд встановив те, що відповідач не був повідомлений про надходження позовної заяви та відкриття провадження з цього приводу, а тому апеляційний суд погоджується із твердженнями відповідача з приводу того, що відповідач був позбавлений можливості надати суду першої інстанції відповідні докази на заперечення вимог позивача.

Разом із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції відповідач подав докази, які свідчать про те, що відповідач протягом 2019 року щомісяця подавав до Хустської міськрайонної філії Закарпатського обласного центру зайнятості звіти за формою 3-ПН про наявність вільних вакансій для інвалідів, як це передбачено статтею 20 Закону України Про зайнятість населення . Протягом 2019 року, на створені відповідачем для інвалідів вакансії - швачка та обробник виробів, Закарпатський обласний центр зайнятості направив 18 інвалідів, з яких 3 працевлаштовано, а інші відмовилися від працевлаштування.

Отже, на думку апеляційного суду, відповідач виконав свій обов`язок щодо створення робочих місць відповідно до нормативів встановлених статтею 19 Закону № 875-XІI та належного інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві і потребу у направленні центром зайнятості інвалідів для працевлаштування.

Виходячи з наведеного, апеляційний суд вважає, що позивач безпідставно звернувся з позовом про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю Бон Хуст адміністративно-господарських санкцій та пені.

Відповідно до частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання в тому, що суд першої інстанції не правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, апеляційний суд вважає доводи апеляційної скарги підставними, та такими, що спростовують висновки суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу необхідно задовольнити, прийняти постанову, якою рішення суду першої інстанції скасувати і відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.

Що стосується розподілу судових витрат, то апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно із частиною 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Апеляційний суд встановив те, що за подання апеляційної скарги відповідач сплатив 3153 грн. судового збору, а отже цю суму належить відшкодувати на користь відповідача, який не є суб`єктом владних повноважень.

Щодо стягнення з позивача на користь відповідача понесені ним судові витрати на професійну правничу допомогу то апеляційний суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Згідно з ч.ч.1, 4, 7 ст.134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Аналіз вищевикладених норм дає підстави вважати, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд має виходити з критерію обґрунтованих дій позивача, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та запровадження певних запобіжників від можливих зловживань з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу, зокрема, неможливості стягнення необґрунтовано завищених витрат на правничу допомогу.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Але, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

На підтвердження витрат відповідача на професійну правничу допомогу відповідач надав:

- договір про надання правової допомоги від 07.05.2019 року;

- рахунок № 000538 від 14.12.2020 року.

- акт виконання робіт від 14.12.2020 року № 000538, згідно з яким загальна вартість наданих послуг складає 4000 грн;

- платіжне доручення № 1214 від 15.12.2020 року.

Згідно з актом виконаних робіт, адвокат надав відповідачу послугу з підготовки і подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, вартість якої становить 4000 грн. Час затрачений адвокатом на підготовку апеляційної скарги становить 4 год., вартість години роботи адвоката становить 1000 грн.

Позивач, заперечуючи співмірність понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, подав заперечення, у якому вказав, що представник відповідача жодним чином не обґрунтував вартість послуг з посиланням на складність справи та ціну позову. Позивач додатково зазначив, що розгляд цієї справи відбувся у порядку письмового провадження, справа не складна, ціна позову є неспівмірною із ціною послуг, які надав адвокат.

Апеляційний суд зазначає, що доводи позивача про неспівмірність судових витрат на професійну правничу допомогу є непереконливими, а тому, апеляційний суд вважає, що клопотання позивача про зменшення судових витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтованим і не може бути задоволеним.

Отже, стягненню на користь відповідача належать понесені відповідачем судові витрат на професійну правничу допомогу у сумі 4000 грн.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 317, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Бон Хуст задовольнити.

Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 червня 2020 року в справі № 260/1523/20 скасувати та прийняти постанову, якою в задоволенні адміністративного позову Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені відмовити.

Стягнути на користь товариства з обмеженою відповідальністю Бон Хуст за рахунок бюджетних асигнувань Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів судові витрати у вигляді судового збору в сумі 3153 (три тисячі сто п`ятдесят три) гривні 00 копійок та професійну правничу допомогу в сумі 4000 (чотири тисячі) гривень 00 копійок.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, за наявності яких постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуюча суддя Р. Б. Хобор судді Р. П. Сеник Н. М. Судова-Хомюк Повний текст постанови складено 09.02.2021 року