Постанова

від 15.02.2021 по справі 120/2407/20-а

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/2407/20-а

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Заброцька Л.О.

Суддя-доповідач - Біла Л.М.

15 лютого 2021 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Білої Л.М.

суддів: Курка О. П. Гонтарука В. М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Комунального підприємства "Вінницький муніципальний центр інновацій" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

В С Т А Н О В И В :

В червні 2020 року Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось з позовом до Комунального підприємства "Вінницький муніципальний центр інновацій" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що КП "Вінницький МЦІ" не забезпечено встановленого нормативу одного робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю та не сплачено адміністративно-господарських санкцій в сумі 107040 гривень, що зумовило нарахування пені в сумі 1380,73 гривень.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Обгрунтовуючи доводи апеляційної скарги, позивач відзначив про неналежне виконання відповідачем у 2019 році вимог Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" щодо забезпечення працевлаштування інвалідів.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечив проти доводів позивача, посилаючись на встановлений судом першої інстанції факт вжиття підприємстом у 2019 році всіх передбачених чинним законодавством заходів для працевлаштування інвалідів.

Оскільки предметом оскарження є рішення суду першої інстанції ухвалене у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження у відповідності до п. 3 ч. 2 ст. 311 КАС України.

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, Комунальне підприємство "Вінницький муніципальний центр інновацій" використовує найману працю та зобов`язане виконувати соціальні програми по охороні прав малозахищених верств населення, в тому числі осіб з інвалідністю, зокрема, шляхом створення чи виділення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю згідно з чинним законодавством України.

28.01.2020 року відповідач подав до Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік, згідно із яким самостійно визначив середньооблікову кількість штатних працівників в кількості 10 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", становить 1 особа, фонд оплати праці штатних працівників - 2140,80 гривень, середньорічна заробітна плата штатного працівника - 214080 гривень.

Оскільки відповідач не забезпечив встановленого нормативу одного робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю та не сплатив адміністративно-господарські санкції, Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з вимогами про їх стягнення в сумі 107040 гривень, а також про стягнення нарахованої пені у сумі 1380,73 гривень.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем вжито усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а тому на нього не може бути покладена відповідальність ні за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, ні за відсутність у населеному пункті, за місцем знаходження відповідача, інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції та враховує наступне.

Згідно із п.4 ч.3 ст.50 Закону України "Про зайнятість населення" від 05.07.2012 № 5067-VI (Закон №5067-VI) роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

Порядок подачі інформації про попит на робочу силу, а також форми цієї звітності, встановлено наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 №316, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.06.2013 за № 988/23520, "Про затвердження форми звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядку її подання".

Відповідно до Закону № 5067-VI та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

За змістом висновків Верховного Суду, які викладені у постановах від 31.01.2018 у справі № 824/379/17-а та від 26.06.2018 у справі №806/1368/17, законодавством не встановлено періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Відповідно до ст. 20 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів).

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені ст. 250 Господарського кодексу України.

Отже, законодавцем чітко визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця; створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів; звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Таким чином, на підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості. У свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - інвалідів.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі П/811/693/17, від 02.05.2018 у справі № 804/8007/16, від 13.06.2018 у справі №819/639/17, від 15.04.2019 № 824/370/17-а.

Законом № 875-ХІІ також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.

Враховуючи викладене, обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.

Так, доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.

Згідно листа Вінницького міського центру зайнятості вих. №09-11/3229-20 від 23.06.2020 слідує, що, відповідно до наданої відповідачем інформації про потребу в працівниках, до КП "Вінницький МЦІ" у лютому 2019 року направлено для працевлаштування особу з інвалідністю ОСОБА_1 . Проте, зазначена особа самостійно відмовилась від запропонованої посади.

Також у листі Вінницького міського центру зайнятості вказано, що підбір кандидатів з числа безробітних на вакансію відповідача для осіб з інвалідністю відбувався протягом 2019 року

Інших звернень зазначеного підприємства до центру зайнятості з питань працевлаштування інвалідів не було.

Відтак, судова колегія констатує, що відповідачем подавалися звіти форми №3-ПН до центру зайнятості, що свідчить про дотримання ним вимог Порядку подання форми звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", що затверджений наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року №316.

Згідно ч.3 ст.18-1 Закону № 875-ХІІ державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Таким чином, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції щодо виконання відповідачем у 2019 році обов`язків, покладених на нього ч.3 ст.18 Закону № 875-XII, зокрема виділення та створення робочого місця для працевлаштування інвалідів, надано державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і відзвітовано до Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів.

Серед іншого, судова колегія зауважує, що по своїй правовій природі адміністративно-господарська санкція є видом господарської санкції, яка застосовуються як захід впливу на порушника у сфері господарювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

У частині 2 наведеної статті Кодексу передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов`язковим платежем), обов`язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Податковим кодексом України, а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв`язку із скоєнням правопорушення. У разі доведення учасником господарських відносин про вжиття всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення на нього не може бути покладена відповідальність за не працевлаштування інвалідів.

Судова колегія вважає, що правова позиція позивача, відповідно до якої всі підприємства зобов`язані або виконувати встановлений Законом №875-XII норматив працевлаштування інвалідів, або перераховувати до Державного бюджету України відповідну суму адміністративно-господарських санкцій, які використовуються на фінансування заходів з соціальної, трудової, фізкультуро-спортивної реабілітації інвалідів, надання цільових позик на створення робочих місць, передбачених для працевлаштування інвалідів, ґрунтується на невірному тлумаченні ст. 20 Закону № 875-XII, яку необхідно тлумачити системно із врахуванням положень ст. ст. 17, 18, 18-1 зазначеного Закону та положень Господарського кодексу України. При цьому, об`єктивна сторона складу правопорушення виражається у невжитті заходів щодо створення та виділення у нормативній кількості робочих місць для інвалідів, або у подальшій відмові роботодавця прийняти інваліда на створене робоче місце без наявності передбачених законом підстав (невідповідності умов та характеру праці стану здоров`я інваліда, невідповідності інваліда кваліфікаційним вимогам). У випадку, якщо роботодавець виділив та створив робочі місця у кількості, розрахованій відповідно до нормативної, та подав до органів державної служби зайнятості звіт про наявність робочих місць для інвалідів, він вважається таким, що виконав свій обов`язок належним чином.

Разом із цим, варто зазначити, що міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або в разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 18 Закону № 875-ХІІ, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або в разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 17, ч. 1. ст.18, ч. 2, 3 та 5 ст. 19 Закону № 875-ХІІ, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Указаний висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 10.07.2018 у справі № 808/2646/15.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідачем вжито усіх залежних від нього заходів щодо утворення робочих місць для працевлаштування інвалідів, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування та за відсутності у населеному пункті, за місцем знаходження відповідача, інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Таким чином, на переконання колегії суддів, позивач дійшов помилкового висновку про необхідність стягнення з відповідача адміністративно - господарських санкцій, оскільки не врахував, що обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Даний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 26.06.2018 у справі № 806/1368/17, від 08.08.2019 у справі №805/1436/16-а, яка є обов`язковою для врахування судами при застосування подібних норм права.

Адміністративно-господарська відповідальність, передбачена статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", за своєю правовою природою є господарсько-правовою відповідальністю. Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин, згідно частини 1 статті 218 ГК України, є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання. Відповідно до частини другої зазначеної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Отже для стягнення (сплати) передбачених статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" адміністративно-господарських санкцій обов`язковою умовою є наявність вини особи в спричиненому нею правопорушенні.

Оскільки, в матеріалах справи наявні відомості про виконання відповідачем обов`язку, передбаченого нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні по створенню кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів та відомості про вжиття ним усіх можливих для цього заходів по інформуванню відповідних органів державної влади щодо направлення для працевлаштування інваліда на створене робоче місце, суд приходить до переконання, що відповідач здійснив усі належні заходи для недопущення вчинення ним господарського правопорушення. Залишення на підприємстві вакантним робочого місця для працевлаштування інваліда через відсутність осіб-інвалідів, які б виявили бажання працевлаштуватися, не може ставитися в провину відповідачу.

Враховуючи те, що саме стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій є безпідставним та законодавчо не вмотивованим, відповідно і стягнення пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій є безпідставним.

З огляду на наведені обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що адміністративний позов не підлягав задоволенню.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції в повній мірі надав оцінку усім вказаним обставинам та зібраним по справі доказам, у зв`язку із чим, ухвалив законне та обґрунтоване рішення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не підтверджують неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права або порушення норм процесуального права, то підстави для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.

Головуючий Біла Л.М. Судді Курко О. П. Гонтарук В. М.