Постанова

від 22.02.2021 по справі 120/3044/20-а

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/3044/20-а

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Віятик Н.В.

Суддя-доповідач - Граб Л.С.

22 лютого 2021 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Граб Л.С.

суддів: Іваненко Т.В. Сторчака В. Ю. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області про визаннання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії та відшкодування шкоди,

В С Т А Н О В И В :

В липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної судової адміністрації України (далі відповідач 1, ДСА України), Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області (далі відповідач 2, ТУ ДСА у Вінницькій області), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області, в якому просив:

-визнати протиправними дії відповідачів щодо відмови у відшкодуванні матеріальної шкоди, заподіяної йому незаконними рішеннями та діями органів державної влади;

-зобов`язати ДСА України та ТУ Державної судової адміністрації у Вінницькій області виконати наказ № 47 по Могилів-Подільському міськрайонному суду Вінницької області від 24.04.2020 про нарахування та виплату вихідної допомоги судді у відставці ОСОБА_1 в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою з нарахуванням посадового окладу з 12 мінімальних заробітних плат, які діяли станом на 01.01.2014.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до невірного вирішення справи, подав апеляційну скаргу.

В обґрунтуванні апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції залишено поза увагою позовну вимогу про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями та діями органів державної влади, а тому не досліджено питання спричинення позивачу матеріальної шкоди при прийнятті неконституційного Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-У11, яким скасовано ст.136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону від 7 липня 2010 року за № 2453-У1 щодо виплати вихідної допомоги суддям у відставці, законодавчий порядок відшкодування шкоди та аналіз нормативно-правових актів, які необхідно було застосувати для вирішення даного правового спору.

При цьому, апелянт вказав, що своїм рішенням за № за № 2-р( 11)2020 від 15.04.2020 року Конституційний Суд підтвердив, що державний орган при прийнятті неконституційного Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" суттєво зменшив матеріальне забезпечення суддів у відставці, спричинивши їм матеріальні збитки.

Крім того, скаржник посилаючись на ст.22 ЦК України, в якій наведено, що розуміється під матеріальними збитками /шкодою/, вважає, що оскільки при виході у відставку з посади судді незаконними рішеннями та діями органів державної влади було порушено його матеріальне право на отримання вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, то відповідно до ст.56, ч.3 ст. 152 Конституції України він має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Позивач також звернув увагу, що на даний час відсутній спеціальний закон, який би встановив механізм стягнення матеріальних збитків, а тому в таких випадках необхідно застосовувати ч.6 ст.7 КАС України, яка передбачає, що у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Такою нормою закону, на переконання ОСОБА_1 є положення ст.1175 ЦК України, відповідно до якого шкода завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акту, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Відповідачі та третя особа своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.

Відповідно до ч.4 ст.304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

За правилами п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 є суддею у відставці Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області.

Постановою Верховної Ради України "Про звільнення суддів" №59-VIII від 25 грудня 2014 року позивача звільнено з посади судді Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області у зв`язку з поданням заяви про відставку та відраховано останнього зі штату працівників Могилів-Подільського міськрайонного суду згідно Наказу Голови Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області № 107 від 31.12.2014.

Однак, на день звільнення позивачу не виплачена вихідна допомога у розмірі 10 (десяти) місячних заробітних плат за останньою посадою, в зв`язку з чим останній звернувся до суду.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 03.08.2016 у справі № 802/4158/15-а задоволено позов ОСОБА_1 до ТТУ ДСА у Вінницькій області, Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-ДКС України:

-визнано протиправною бездіяльність ТУ ДСА у Вінницькій області щодо відмови у виплаті судді Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою;

-зобов`язано ТУ ДСА у Вінницькій області нарахувати та виплатити судді Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_1 вихідну допомогу у зв`язку з відставкою у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.10.2016, постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 03.08.2016 скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні адміністративного суду відмовлено.

Рішенням Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року №1166-VII.

17.04.2020 ОСОБА_1 звернувся до ДСА України про виплату йому вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, однак отримав відмову, викладену у листі від 18.05.2020.

Аналогічну заяву позивач подав до ТУ ДСА України у Вінницькій області, однак відповідач 2 також відмовив останньому у такій виплаті.

Крім того, ОСОБА_1 подав до Сьомого апеляційного адміністративного суду заяву про перегляд постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2016 року по справі № 802/4158/15-а за виключними обставинами, посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020. Ухвалою від 25.06.2020, в задоволенні заяви відмовлено.

Позивач вважаючи, що в зв`язку з прийняттям закону, який визнаний неконституційним порушено його майнові права, а тому він має право на відшкодування матеріальної шкоди, звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 звільнено з посади судді в той період, коли Законом України від 27.03.2014 № 1166 "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", було виключено статтю 136 із Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо виплати вихідної допомоги судді у відставці, а відтак права на вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою останній не набув.

Поряд з цим, суд зазначив, що положення ст.1175 ЦК України підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. У разі, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним Судом України неконституційними га у зв`язку з цим втрачають чинність, вказана норма не застосовується.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно пункту 4 частини п`ятої статті 126 Конституції України підставою для звільнення судді з посади є подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Частиною 1 статті 136 Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій та статус суддів" (у редакції, чинній до 27.03.2014 року) було передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

01 квітня 2014 року набув чинності Закон України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VІІ підпунктом 1 пункту 28 якого виключено статтю 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".

При цьому, 28 березня 2015 року набрав чинності Закон України від 12 лютого 2015 року N 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", який не містив положень щодо виплати вихідної допомоги судді у зв`язку з відставкою.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", відповідно до частини першої статті 143 якого судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Отже, законодавством дійсно передбачена виплата вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку, однак Закон № 2453-VI у редакції, яка була чинною на момент прийняття Верховною Радою України постанови від 25 грудня 2014 року № 59-VIIІ "Про звільнення суддів" та якою позивача звільнено з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, не містив правових норм ні щодо виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, ні щодо виплати вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Рішенням Конституційного Суду України від 15.04.2020 у справі № 2- р(ІІ)/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014 №1166-VII, яким із Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VІ в редакції до внесення змін Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIII виключено статтю 136, частиною першою якої передбачалось право судді, який вийшов у відставку, на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

В той же час, статтею 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Аналіз вищезазначених правових норм дає підстави для висновку, що у позивача відсутнє право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

При цьому, колегія суддів зауважує, що відмова у виплаті такої допомоги не є звуженням змісту та обсягу прав позивача, оскільки законодавство, чинне на момент виходу позивача у відставку, виплату такої допомоги не передбачало.

Відповідні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року в справі № 813/4690/16, від 17 березня 2020 року в справі № 826/3463/17, від 25 червня 2020 року в справі № 826/3718/17 та від 16 вересня 2020 року у справі № 826/3337/17.

Що стосується доводів позивача про те, що вихідна допомога є гарантією правового статусу і особливою формою соціального забезпечення судді, а тому не може бути скасована шляхом внесення змін до законодавства, колегія суддів наголошує, що в рішенні від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів та не має постійного характеру.

Вказане узгоджується і з правовою позицією висловленою Верховним Судом, зокрема у постановах від 17 березня 2020 року (справа №814/2546/17), від 16 вересня 2020 року (справа № 826/3337/17) та від 06 листопада 2019 року (справа №813/541/17).

Крім того, колегія суддів враховує, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини однією з визначальних обставин, за яких легітимні (законні) очікування можуть охоронятися статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є законодавче закріплення права особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат тощо) або коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Однак не можна вважати законним очікування, коли у національному законодавстві відсутня норма права, яка передбачає право особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат, тощо) (рішення від 26 червня 2014 року в справі "Суханов та Ільченко проти України" (заяви №68385/10 і 71378/10).

У цій справі та в справі №802/4158/15-а, предметом спору у якій була виплата ОСОБА_1 вихідної допомоги судді у відставці в розмірі 10 місячних заробітних плат, судами встановлено, що в національному законодавстві на момент прийняття рішення Верховною Радою України від 22.09.2016 №1600-VIII про звільнення позивача із посади судді, норми статті 136 Закону №2453-VI, які передбачали виплату суддям вихідної допомоги у разі виходу у відставку, були виключені, а отже, підстави стверджувати про порушення прав позивача, відсутні. Відтак, рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року у справі № 2-р(11)2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки правовідносини у цій справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали свою дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Разом з тим, позивач вважає, визнання неконституційними положень підпункту 1 пункту 28 розділу II цього Закону України Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні від 27.03.2014 № 1166-VІІ є підставою для відшкодування йому матеріальної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями та діями органів державної влади.

В свою чергу, стосовно доводів ОСОБА_1 про наявність підстав для відшкодування йому шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно дост.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх службових повноважень.

Ч.3 ст.152 Конституції України унормовано, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

При цьому, спеціальний закон, який визначає порядок та механізм відшкодування шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним, в чинному законодавстві відсутній.

В той же час, підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає Цивільний кодекс України (далі - ЦК України).

Так, статтею 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

За змістом ст.1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Ця норма є спеціальною по відношенню до положень ст.1173 ЦК України, оскільки для її застосування необхідні певні особливі умови, а саме-завдання шкоди в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта та визнання такого нормативно-правового акту незаконним та його скасування.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода) (стаття 22 Цивільного Кодексу України).

В той же час, визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано в ст.21 ЦК України, в частині другій якої зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Аналіз вищезазначених правових норм дає підстави для висновку, що визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не вважається тотожним визнанню нормативно-правового акту незаконним, а ст.1175 ЦК України підлягає застосуванню застосування тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується.

Колегія суддів вважає безпідставним посилання позивача на ст.1175 ЦК України і з тих підстав, що відповідачі не приймали щодо останнього жодного нормативного акта, який визнаний незаконним і скасований.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання відповідачів виконати наказ №47 по Могилів-Подільському міськрайонного суду від 24.04.2020 про нарахування та виплату вихідної допомоги судді у відставці ОСОБА_1 в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою з нарахуванням посадового окладу з 12 мінімальних заробітних плат, які діяли станом на 01.01.2014, колегія суддів вказує на наступне.

Так, під час розгляду даної справи та справи №802/4158/15-а з`ясовано, що на час виходу ОСОБА_1 у відставку, законодавчої норми, яка б передбачала виплату вихідної допомоги судді у відставці в розмірі 10 місячних заробітних плат не існувало. При цьому, рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року у справі № 2-р(11)2020 не може вплинути на спірні правовідносини, оскільки останні виникли до прийняття такого рішення.

Разом з тим, як з`ясовано з матеріалів справи, ОСОБА_1 17.04.2020 звернувся до ДСА України, а в послідуюючому-до ТУ ДСА у Вінницькій області з заявою про нарахування та виплату вихідної допомоги судді у відставці в розмірі 10 місячних заробітних плат.

Як вбачається з листа ДСА України від 18.05.2020 № Р921-20-972/20, відповідачем 1 надано відповідь, що правові підстави для виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою суддям, які звільнились у відставку в період з 01.04.2014 до 30.09.2019 відповідно до Закону України № 2453-VI та на сьогодні не перебувають у трудових відносинах із судами (відраховані зі штату суду), відсутні.

В той же час, зі змісту листа ТУ ДСА в Вінницькій області слідує, що кошторисом Могилів-Подільського районного суду Вінницької області на 2020 не передбачено видатків для здійснення виплат вихідної допомоги суддям, які вийшли у відставку в 2014 році.

Тобто, у вказаних листах відповідачів зазначено підстави відмови у виплаті вихідної допомоги позивачу, однак останні ОСОБА_1 не оскаржувались, а тому колегія суддів не надає їм правової оцінки в рамках розгляду даної справи.

Що стосується вимоги позивача про зобов`язання відповідача 1 та відповідача 2, виконати наказ №47 від 24.04.2020, то колегія суддів звертає увагу на таке.

Згідно Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Рішенням Вищої ради правосуддя від 17.01.2019 № 141/0/15-19, одним із основних завдань ДСА України є фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом, в тому числі розподіл коштів за бюджетними програмами, однак чинним законодавством не передбачено повноважень останнього на виплату коштів окремим працівникам (звільненим працівникам), за наявності відповідного наказу суду. Необхідно також зауважити, що вищезазначений наказ не містить зобов`язання для відповідача 1 щодо здійснення виплати коштів.

В свою чергу, відповідно до Положення про відділ планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області ведення бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності територіального управління та місцевих загальних судів Вінницької області здійснюється відділом планово-фінансової діяльності, який є структурним підрозділом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області.

За змістом п.4 вказаного Положення у своїй діяльності бухгалтерська служба керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Мінфіну, іншими нормативно-правовими актами, що регламентують бюджетні відносини і фінансово-господарську діяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області (далі-територіальне управління), наказами начальника територіального управління, а також положенням про відділ планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності.

За правилами статті 3 Бюджетного кодексу України бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня відповідного року не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.

У пункті 30 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України закріплено, що основним плановим фінансовим документом бюджетної установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов`язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень, є кошторис.

Поряд з цим, ст.119 Бюджетного кодексу України визначено, що нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, що не відповідають: бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет); напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми або в порядку використання бюджетних коштів (включаючи порядок та умови надання субвенцій); бюджетним асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).

Вищезазначене дає підстави для висновку, що за відсутності у 2020 році надходжень на здійснення виплат за 2014 рік, відповідач 2 не наділений повноваженнями самостійно здійснювати розподіл фінансових надходжень, передбачених для інших цілей.

За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідачі у даній справі, виконуючи свої повноваження, не здійснювали будь-яких протиправних дій відносно позивача, його прав та охоронюваних законом інтересів не порушували.

Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Головуючий Граб Л.С. Судді Іваненко Т.В. Сторчак В. Ю.