Постанова

від 17.02.2021 по справі 914/1257/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 914/1257/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.,

за участю секретаря судового засідання - Гогуся В.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Львівської міської ради та Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2020 (Скрипчук О.С., Кравчук Н.М., Мирутенко О.Л.) та рішення Господарського суду Львівської області від 28.01.2020 (Козак І.Б.) у справі №914/1257/18

за позовом Єврейської релігійної ортодоксальної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") до 1) Львівської міської ради, 2) Виконавчого комітету Львівської міської ради, треті особи 1) Львівська обласна державна адміністрація, 2) Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, 3) Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, 4) Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", 5) Міністерство культури України, 6) Кабінет Міністрів України, про 1) визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 2) визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №814 від 18.10.2013 "Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 3) визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності № Г-02694 від 01.02.2008, виданого Виконавчим комітетом Львівської міської ради, згідно з рішенням виконавчого комітету №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 4) скасування реєстрації права власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради на нежитлові приміщення IV; 6-12 на вул. Арсенальській, 7 у м. Львові загальною площею 143,9 м 2 (реєстраційний № 22128512), проведену 14.02.2008; 5) скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення IV; 6-12 на вул. Арсенальській, 7 у м. Львові загальною площею 143,9 м 2 (реєстраційний № 22128512) за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради, внесеного 14.02.2008 з усіма змінами і доповненнями,

та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу позивач Єврейська релігійна ортодоксальна громада "Турей Загав" ("Золота Роза") до 1) Львівської міської ради, 2) Виконавчого комітету Львівської міської ради, треті особи 1) Львівська обласна державна адміністрація, 2) Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, 3) Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", 4) Міністерство культури України, 5) Кабінет Міністрів України, про 1) визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 2) визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №814 від 18.10.2013 "Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 3) визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності № Г-02694 від 01.02.2008, виданого Виконавчим комітетом Львівської міської ради, згідно з рішенням виконавчого комітету №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 4) скасування реєстрації права власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради на нежитлові приміщення IV; 6-12 на вул. Арсенальській, 7 у м. Львові загальною площею 143,9 м 2 (реєстраційний № 22128512), проведену 14.02.2008; 5) скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення IV; 6-12 на вул. Арсенальській, 7 у м. Львові загальною площею 143,9 м 2 (реєстраційний №22128512) за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради, внесеного 14.02.2008 з усіма змінами і доповненнями

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. Єврейська релігійна ортодоксальна громада "Турей Загав" ("Золота Роза") (далі - Позивач) звернулася в Господарський суд Львівської області з позовом до Львівської міської ради (далі - Відповідач-1), Виконавчого комітету Львівської міської ради (далі - Відповідач-2), треті особи Львівська обласна державна адміністрація (далі - Третя особа-1), Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі - Третя особа-2), Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу (далі - Третя особа-3), Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" (далі - Третя особа-4), Міністерство культури України (далі - Третя особа-5), Кабінет Міністрів України (далі - Третя особа-6) про (з урахуванням заяви про зміну предмету позову): 1) визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 2) визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №814 від 18.10.2013 "Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення на вул.Арсенальській, 7"; 3) визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності № Г-02694 від 01.02.2008, виданого Виконавчим комітетом Львівської міської ради, згідно з рішенням виконавчого комітету №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул.Арсенальській, 7"; 4) скасування реєстрації права власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради на нежитлові приміщення IV; 6-12 на вул. Арсенальській, 7 у м. Львові загальною площею 143,9 м 2 (реєстраційний № 22128512), проведену 14.02.2008; 5) скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення IV; 6-12 на вул. Арсенальській, 7 у м. Львові загальною площею 143,9 м 2 (реєстраційний №22128512) за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради, внесеного 14.02.2008 з усіма змінами і доповненнями.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні культові споруди, згідно з архівними документами, належали Єврейській релігійній організації "Золота Роза", а тому рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул.Арсенальській,7" прийняте з порушенням закону, оскільки в ньому не визначено ні правової підстави набуття Відповідачем-1 права на спірний об`єкт, ні способу такого набуття.

3. Третя особа-3, як третя особа із самостійними вимогами, звернулася в Господарський суд Львівської області з позовом до Відповідачів - 1 та 2 про (з урахуванням заяви про зміну предмету позову): 1) визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 2) визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №814 від 18.10.2013 "Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 3)визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності № Г-02694 від 01.02.2008, виданого Виконавчим комітетом Львівської міської ради, згідно з рішенням виконавчого комітету №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул. Арсенальській, 7"; 4)скасування реєстрації права власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради на нежитлові приміщення IV; 6-12 на вул. Арсенальській, 7 у м. Львові загальною площею 143,9 м 2 (реєстраційний № 22128512), проведену 14.02.2008; 5) скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення IV; 6-12 на вул. Арсенальській, 7 у м. Львові загальною площею 143,9 м 2 (реєстраційний № 22128512) за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради, внесеного 14.02.2008 з усіма змінами і доповненнями.

4. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 визначено перелік державного майна, що передається у комунальну власність областей та міст Києва і Севастополя, і цим документом рішення про передачу спірних культових споруд у комунальну власність міст обласного підпорядкування не приймалося, а тому спірні приміщення (шхита і миква) в комунальну власність територіальної громади м. Львова уповноваженими органами, у встановленому законом порядку, не передавалося. З огляду на зазначене, право власності у Відповідача-1 на спірні приміщення не виникло. Крім того, оскаржувані рішення не відповідають вимогам законодавства щодо підстав та порядку набуття права власності.

Короткий зміст оскаржуваного рішення, ухваленого судом першої інстанції

5. Рішенням Господарського суду Львівської області від 28.01.2020 в задоволенні позовних вимог Єврейської релігійної ортодоксальної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") відмовлено повністю. Позовні вимоги Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу задоволено повністю.

6. Рішення суду мотивовано тим, що спірні рішення прийнято Відповідачем-2 поза межами його компетенції, визначеної Законом України "Про місцеве самоврядування" ; Відповідачами не надано доказів набуття Відповідачем-1 права на спірний об`єкт. В задоволенні первісних позовних вимог відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності з тих підстав, що прийняте 23.03.2018 Третьою особою-1 розпорядження не є тим документом, яким порушено права Позивача на спірне майно, оскільки винесене іншим, ніж Відповідачами, суб`єктом (Головою Львівської облдержадміністрації), тоді як Відповідачами у справі є Виконавчий комітет Львівської міської ради та Львівська міська рада, як юридичні особи. При цьому, Позивачу було відомо про перебування спірного майна в комунальній власності, що підтверджується перепискою Позивача з Третьою особою-2, оскарження наказу Третьої особи-2 №97-А від 03.06.2011, а також тим, що за результатами розгляду у 2012 році іншої справи №5015/1066/12, участь в якій приймав Позивач, визнано недійсним договір оренди №-7845-11 від 09.06.2011 та зобов`язано Громадську організацію "Наше ідеальне місто" і Третю особу-2 передати Позивачу на безоплатній основі кагальний будинок по вул.Арсенальська, 7.

6.1. Щодо застосування строку позовної давності стосовно позову Третьої особи-3, то суд врахував, що такий строк пропущений не був, оскільки, надавши оцінку доводам Відповідача-1, суд дійшов висновку, що Третя особа-3 звернулася з позовом в межах строку позовної давності.

Короткий зміст оскаржуваної постанови, прийнятої судом апеляційної інстанції

7. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2020 рішення Господарського суду Львівської області від 28.01.2020 залишено без змін з тих же підстав.

8. Суд апеляційної інстанції зазначив, що рішення суду першої інстанції оскаржувалося Відповідачем-1 та Третьою особою-2 лише в частині задоволення позову Третьої особи-3. Рішення суду в частині позову Позивача скаржниками не оскаржувалося, а тому в цій частині не переглядалося.

Короткий зміст вимог касаційної скарги Третьої особи-2

9. Третя особа-2 подала касаційну скаргу на постанову та рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в повному обсязі в задоволенні позовних вимог Позивача та Третьої особи-3.

Аргументи учасників справи

Доводи Третьої особи-2, яка подала касаційну скаргу (узагальнено)

10. Застосовуючи норми права, якими врегульовано процедуру передачі об`єктів нерухомого майна з державної у комунальну власність на підставі постанови Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991, судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду у справах №916/2066/15, №916/3170/14.

11. Під час застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" не враховано висновку Вищого господарського суду України, викладеного у постанові від 07.10.2014 у справі №5011-48/950-2012.

12. Суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення без врахування правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у справі №914/870/17 щодо дослідження всіх доказів.

13. Ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій застосували формальний підхід до визначення наявності у Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу "охоронюваного законом інтересу".

Короткий зміст вимог касаційної скарги Відповідача-1

14. Також, Відповідач-1 подав касаційну скаргу на постанову та рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи Відповідача-1, який подав касаційну скаргу (узагальнено)

15. Застосувавши у спірних правовідносинах преюдицію, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги правові висновки щодо питання преюдиційності фактів, сформульованих Верховним Судом у справах №48/340, №917/1345/17, №922/2391/16.

16. Апеляційний господарський суд не взяв до уваги правовий висновок, викладений Верховним Судом у справі №19/028-10/13 щодо реєстрації права власності на нерухоме майно.

17. Суд другої інстанції ототожнив поняття "набуття права власності" із поняттям "реєстрація права власності", не враховуючи правової позиції з цього питання, яка викладена Верховним Судом у справі №910/10987/18.

18. Судами застосовано статті 261, 267 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цих норм права, викладеного у постановах Верховного Суду у справах №916/2403/16, №646/14831/15-ц, №221/4715/17.

19. Суди не врахували правової позиції Верховного Суду, викладеної у справі №818/1801/17 щодо наявності обставин, які свідчать про наявність інтересу у позивача в разі звернення в суд за захистом інтересів інших осіб.

20. Суди неправильно застосували Закони України "Про національні меншини в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про охорону культурної спадщини", "Про власність", "Про місцеве самоврядування в Україні".

21. Суди належним чином не досліджували докази (лист від 19.03.2015), які підтверджують обізнаність Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу з 2015 року про належність спірних приміщень до комунальної власності.

Позиція Позивача та Третьої особи-3 у відзиві на касаційну скаргу

22. Позивачем 11.02.2021 (поштовий штемпель на конверті) та Третьою особою-3 16.02.2021 безпосередньо до Верховного Суду подано пояснення на касаційні скарги. Однак, враховуючи встановлений ухвалами Верховного Суду від 11.01.2021 строк для подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційні скарги, зважаючи на норми статей 118, 295 ГПК України, зазначені пояснення підлягають залишенню без розгляду.

Позиція інших учасників справи у відзиві на касаційну скаргу

23. Відповідач-2, Треті особи-1, 4, 5, 6 відзив на касаційну скаргу не надали, що у відповідності до частини 3 статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у даній справі у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанції

24. Колегія суддів зазначає, що статтею 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на, зокрема, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

24.1. Оскільки суд апеляційної інстанції здійснив перегляд рішення суду першої інстанції лише в частині позову Третьої особи-3 (про що прямо зазначено в постанові суду та вбачається з мотивувальної частини цього документа), а рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову у зв`язку з пропуском строку позовної давності не оскаржувалося в апеляційному порядку, і, як наслідок не переглядалося, тому суд касаційної інстанції, зважаючи на вимоги статей 287, 300 ГПК України, здійснює касаційний перегляд оскаржуваних судових рішень лише в частині позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу (Третя особа-3).

25. Звертаючись до Верховного Суду з касаційними скаргами, Відповідач-1 оскаржує рішення та постанову судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, а Третя особа-2 оскаржує рішення та постанову судів попередніх інстанцій з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

26. Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (пункт 4).

26.1. При цьому, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

27. У поданій касаційній скарзі Третя особа-2, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, вказала, що, застосовуючи норми права, якими врегульовано процедуру передачі об`єктів нерухомого майна з державної у комунальну власність на підставі постанови Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991, судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду у справах №916/2066/15, №916/3170/14 (пункт 10 постанови); під час застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" не враховано висновку Вищого господарського суду України, викладеного у постанові від 07.10.2014 у справі №5011-48/950-2012 (пункт 11 постанови); суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення без врахування правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у справі №914/870/17 щодо дослідження всіх доказів (пункт 12 постанови).

28. Проте обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Третьої особи-2 відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

29. Верховний Суд в постанові від 27.02.2018 у справі №916/2066/15, на яку скаржник послався як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність матеріалами справи порушення приписів законодавства про приватизацію при прийнятті міськрадою рішення "Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2005р. та внесення змін до рішень Одеської міської ради" в частині внесення до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2005 р., нежитлових підвальних приміщень та укладенні між міськрадою та товариством договору купівлі-продажу нежитлових підвальних приміщень. В процесі розмежування державного майна між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю) на підставі постанови КМ України №311 спірне майно не було чітко розмежовано та в актах приймання-передачі окремо не виділено, а в матеріалах справи відсутні докази того, що на час прийняття рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №196 від 26.05.2005, рішення Одеської міської ради №4410-VІ від 29.09.2005, та видачі свідоцтва про право власності від 22.02.2006 існували правовстановлюючі документи, які б свідчили, що власником спірного майна є територіальні громади області в особі Одеської обласної ради. При цьому, спір у цій справі виник з приватизаційних правовідносин, врегульованих спеціальним (приватизаційним) законодавством і судами попередніх інстанцій, з чим погодився і Верховний Суд, встановлено дійсність свідоцтва про право власності продавця на об`єкт приватизації, виданого на підставі чинного рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради.

30. Скаржник у своїй касаційній скарзі послався на висновки Вищого господарського суду України, зроблені в постанові від 14.06.2017 у справі №916/3170/14, якою справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції та на правові висновки Верховного Суду, зроблені у цій же справі у постанові від 17.04.2018.

30. 1. Колегія суддів звертає увагу на те, що, по-перше, постанова Вищого господарського суду України не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою для касаційного оскарження, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

30. 2. По-друге, Верховний Суд (постанова від 17.04.2018) у згаданій справі врахував, що відповідно до постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990 "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування", від 26.03.1991 "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" 05.11.1991 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", якою затвердив перелік державного майна України, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів №480 від 15.08.1985 "Про затвердження додаткового переліку пам`яток архітектури місцевого значення та меж заповідної території в м. Одесі" затверджено перелік будівель і споруд, які підлягають взяттю під охорону держави як пам`ятки архітектури місцевого значення, згідно з додатком № 1, у тому числі й спірна будівля.

Рішенням Виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів №323 від 17.09.1991 "Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування та районів області" затверджено перелік державного майна, що передається у власність обласної ради народних депутатів, міст обласного підпорядкування та районів області згідно з додатками 1-3.

До зазначеного переліку спірну будівлю окремо включено не було, так само як взагалі не визначено як окремий вид розмежованого майна пам`ятки архітектури місцевого значення, пам`ятки історії та культури.

Також 02.11.1991, 19.11.1991 Виконавчим комітетом Одеської обласної ради народних депутатів прийнято рішення №461 і №560 "Про віднесення об`єктів до комунальної власності Рад народних депутатів різних рівнів", в яких зазначено про прийняття пропозицій робочих груп узгоджувальної комісії облради щодо віднесення майна як до комунальної власності обласної ради, так і до комунальної власності м. Одеси.

У подальшому на виконання постанови Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 на підставі зазначених рішень Виконавчого комітету Одеської обласної ради Одеською обласною радою народних депутатів прийнято рішення №266-ХХІ від 25.11.1991, яким затверджено перелік державного майна, що передається у власність області, міст обласного підпорядкування та районів області згідно з додатками 1-3.

На підставі постанови Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 та рішення Одеської обласної ради №266-XXI від 25.11.1991 рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради №2 від 11.01.1992 "Про порядок оформлення та передачі державного майна в комунальну власність міста" прийнято у комунальну власність міста державне майно згідно з додатком 1.

Направляючи справу на новий розгляд (постанова від 17.04.2018), Верховний Суд виходив із нез`ясування судами усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, з наданням оцінки усім аргументам учасників справи та зібраним у справі доказам. Зокрема, судами не досліджувалися обставини утримання будівлі, в якій розташовано спірні приміщення (ким, за чий рахунок); вчинення/невчинення позивачем юридично значимих дій щодо виконання рішення облради шляхом оформлення за позивачем права власності на спірну будівлю, як пам`ятки історії і культури, у тому числі й станом на час прийняття оспорюваних рішень у цій справі.

31. В постанові від 16.10.2018 у справі №914/870/17, висновками у якій Третьою особою-2 також обґрунтовано наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд щодо позовних вимог по суті спору, направляючи справу на новий розгляд, зазначив про недослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів щодо передачі (перебування) частини нерухомості (спірне майно) з комунальної до державної власності, а також реєстрації права державної власності на іншу, ніж належну позивачу частину спірної будівлі.

32. Колегія суддів звертає увагу, що за результатами касаційного перегляду Верховним Судом справ №916/3170/14 та №914/870/17, судові рішення попередніх інстанцій були скасовані з направленням справ на новий розгляд. Скасування рішень судів попередніх інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі.

33. Постанова від 07.10.2014 у справі №5011-48/950-2012 Вищого господарського суду України, на яку також здійснено посилання Третьою особою-2 у касаційній скарзі, не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою для касаційного оскарження, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

34. У поданій касаційній скарзі Відповідач-1, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, вказав, що апеляційний господарський суд не взяв до уваги правовий висновок, викладений Верховним Судом у справі №19/028-10/13 щодо реєстрації права власності на нерухоме майно (пункт 16 постанови); суд другої інстанції ототожнив поняття "набуття права власності" із поняттям "реєстрація права власності", не враховуючи правової позиції з цього питання, яка викладена Верховним Судом у справі №910/10987/18 (пункт 17 постанови).

35. Верховний Суд в постанові від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13, на яку Відповідач-1 послався як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, здійснював касаційний перегляд справи, в якій підставами позовних вимог є визначення законності передачі нерухомого майна, яке є об`єктом комунальної власності, у власність юридичної та фізичної осіб, внаслідок чого територіальна громада сіл Бориспільського району в особі Райради позбавлена можливості отримувати прибуток від його використання. Предметом позовних вимог було визнання незаконними та скасування рішень Виконавчого комітету Бориспільської міської ради, визнання недійсними договорів міни, визнання права власності за територіальною громадою, витребування нерухомого майна з незаконного володіння.

36. В постанові від 24.01.2020 у справі №910/10987/18, висновками у якій Відповідачем-1 також обґрунтовано наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, предметом позову було звернення стягнення на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки. Так, Верховний Суд з посиланням на положення статті 23 Закону України "Про іпотеку" зазначив, що статус іпотекодавця набуває лише особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки". При цьому Верховний Суд, з посиланням на частину 2 статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" вказав, що наведеною нормою законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним чинним та нескасованим правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії та які мають пріоритет над записами, що містяться у Державному реєстрі". Направляючи справу №910/10987/18 на новий розгляд, Верховний Суд звернув увагу на передчасність висновків судів попередніх інстанцій про припинення права власності відповідача на спірне майно, які ґрунтуються лише на відомостях про припинення права власності, що містяться у Державному реєстрі.

37. У цій же справі №914/1257/18, в якій Відповідачем-1 та Третьою особою-2 подано касаційні скарги, суд апеляційної інстанції та місцевий господарський суд встановили, що кагальний будинок та ритуальна лазня з миквою на вул.Арсенальська, 7 у м. Львові є пам`яткою архітектури, що підтверджується: копією Облікової картки об`єкта культурної спадщини - кагального будинку (шпиталь, ритуальна лазня, шхита, миква), місцезнаходження об`єкта: вул.Арсенальська, 7, м. Львів; копією Витягу з наказу Міністерства культури і туризму №58/0/16-10 від 03.02.2010 про занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення, серед інших, об`єкти культурної спадщини, зокрема, у Львівській області, кагального будинку та ритуальної лазні; копією Паспорта об`єкта культурної спадщини - кагального будинку (шпиталь, ритуальна лазня, шхита, миква), місцезнаходження об`єкта: вул.Арсенальська, 7, м. Львів. При цьому, в паспорті об`єкта культурної спадщини зазначено, що кагальний будинок (шпиталь, ритуальна лазня, шхита, миква), місцезнаходження об`єкта: вул.Арсенальська, 7, м. Львів належить Державі - Фонду державного майна України.

37.1. Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що у даній справі спірним об`єктом є нежитлові приміщення IV, 6-12 на вул.Арсенальській,7 у м.Львові, площею 143,9 м 2 , а згідно з технічним паспортом будівля шхити та споруда микви примикає до синагоги "Золота Роза". Згідно з архівною довідкою Центрального державного історичного архіву України №381 від 09.10.2002 мала міська синагога "Золота Роза" належала Єврейській релігійній громаді м.Львова. Ансамбль синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), що складається з будівель синагоги, сакральних споруд для ритуальних потреб: кагальний будинок зі шпиталем, шхити, микви, а також єшиви - вищої юдейської школи, розташовані в межах Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові.

37.2. Предметом доказування у даному спорі є доведення правових підстав набуття права комунальної власності територіальною громадою м. Львова в особі Відповідача-1 на спірні нежитлові приміщення на вул.Арсенальській,7 у м.Львові.

37.3. Згідно з частиною 2 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Постановою Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Відповідно до цього переліку у власність областей передано об`єкти у сферах: промисловості будівельних матеріалів; місцевої промисловості; поліграфічної промисловості; зв`язку; агропромислового комплексу; будівництва; житлово-комунального господарства: житлове господарство, водопровідно-каналізаційне господарство, теплове господарство, матеріально-технічне забезпечення, ремонтно-будівельні організації, шляхове господарство, багатогалузеві підприємства житлово-комунального господарства, міськелектротранспорт, комунальні автотранспортні підприємства, підприємства електричних мереж зовнішнього освітлення; промисловості; готельного господарства; ритуального обслуговування; зеленого господарства; інших підприємств й організації; учбово-курсових комбінатів, машинно-лічильних станцій, комбінатів благоустрою з майновим комплексом; організації технічної інвентаризації; народної освіти; охорони здоров`я, соціального забезпечення; фізичної культури і спорту; торгівлі, громадського харчування; побутового обслуговування; майна виконкомів місцевих Рад народних депутатів; а також у сфері культури. У сфері культури за цим переліком до комунальної власності передано: організації кіновідеопрокату, концертні організації, театри, музеї, бібліотеки, центри народної творчості, культури, дозвілля, будинки і палаци культури, клуби, парки культури та відпочинку, зоопарки, атракціонні містечка, культурно-освітні училища, училища та школи мистецтв, заклади підвищення кваліфікації працівників культури, культурно-спортивні та соціально-культурні комплекси, ремонтно-виробничі комбінати, інші місцеві підприємства, об`єднання, організації та установи, крім тих, що перебувають у відомчому підпорядкуванні.

37.4. Суди встановили, що вся центральна частина м. Львова (місто в мурах, середмістя), є Державним історико-архітектурним заповідником, створеним Постановою Ради Міністрів УРСР №297 від 12.06.1975 . На виконання згаданої Постанови, виконавчим комітетом Львівської обласної ради трудящих 09.07.1975 р. прийнято рішення № 321, яким у Додатку № 1 визначено його межі.

Кабінетом Міністрів України 15.11.1997 прийнято постанову №1266 "Про комплексну програму збереження історичної забудови м. Львова", відповідно до вступної частині якої, до ЮНЕСКО подано матеріали для внесення центру міста до Списку всесвітньої спадщини у межах, визначених за постановою Уряду №297 від 12.06.1975.

На 22-й конференції Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО (Кіото) у 1998 році історичний центр Львова внесенно до Списку Світової спадщини.

Згідно архівної довідки №381 від 09.10.2002 синагога "Золота Роза" належала Єврейській релігійній громаді м. Львова. Ця обставина також досліджувалась і встановлена господарськими судами попередніх інстанцій.

37.5. Статтею 3 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначено, що державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Управління в порядку, установленому законом, історико-культурними заповідниками державного значення належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини (пункт 7 частини 1 статті 5 Закону України "Про охорону культурної спадщини" ).

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом.

Об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками, за приписами частини 1 статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України), можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

37.6. Надавши оцінку матеріалам справи в порядку статті 86 ГПК України, суди попередніх інстанцій встановили, що станом на час прийняття Відповідачем-2 оскаржуваного рішення №40, спірні приміщення (будівлі шхити та микви) синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") не були визнані об`єктом нерухомого майна та не зареєстровані, як окремий об`єкт нерухомого майна, оскільки є складовою частиною Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові. Крім того, в оскаржуваному рішенні №40 не зазначено правової підстави набуття Відповідачем-1 права на спірний об`єкт.

37.7. Враховуючи те, що, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, Відповідачами не надано належних доказів існування у них прав на спірний об`єкт, доказів його набуття в установленому законом порядку, передачі спірного об`єкта з державної в комунальну власність, тому позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №40 від 01.02.2008 "Про оформлення права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул.Арсенальській,7" є такими, що підлягають задоволенню. Інші позовні вимоги, як вірно визначено судами обох інстанцій, є похідними до вказаної позовної вимоги, а тому підлягають також задоволенню.

38. Зі змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

39. Колегія суддів дійшла висновку, що, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права без врахування, на думку скаржників, висновків Верховного Суду у справах №916/2066/15, №914/870/17, №916/3170/14, №19/028-10/13, №910/10987/18, Відповідач-1 та Третя особа-2 не врахували, що вказані постанови касаційного суду та судові рішення у цій справі №914/1257/18, прийняті за різних встановлених фактичних обставин, залежно від встановлення яких суди і застосовували відповідні норми права, з різними підставами позовів, а тому правовідносини у вказаних справах не є подібними до цієї справи №914/1257/18, оскільки в межах даного спору суди не встановили доведеність належними та допустимими доказами набуття Відповідачами прав на спірний об`єкт в установленому законодавством порядку, тобто, передачі спірного об`єкта з державної в комунальну власність, і, як наслідок, наявність підстав для віднесення спірних об`єктів нерухомості до об`єктів комунальної власності.

40. Водночас, у поданій касаційній скарзі Відповідач-1, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, вказав, що, застосувавши у спірних правовідносинах преюдицію (постанова Верховного Суду у справі №914/340/17), суд апеляційної інстанції не взяв до уваги правові висновки щодо питання преюдиційності фактів, сформульованих Верховним Судом у справах №48/340, №917/1345/17, №922/2391/16 (пункт 15 постанови).

41. В постановах від 02.07.2019 у справі №48/340, від 03.07.2018 у справі №917/1345/17 та від 24.05.2018 у справі №922/2391/16 Верховний Суд зазначив, що преюдиційне значення мають лише встановлені судом обставини, а не правова їх оцінка. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

42. Відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

42.1. За змістом наведеної норми преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.

43. Судами попередніх інстанцій в порядку частини 4 статті 75 ГПК України, враховано обставини, встановлені під час розгляду справи №914/340/17, в якій учасниками справи були Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Єврейська релігійна громада "Турей Загав" ("Золота Роза"), Львівська міська рада, а предметом позовних вимог було визнання недійсною ухвали Львівської міської ради №522 від 26.05.2016 в частині визнання права власності територіальної громади м. Львова на руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), а предметом доказування є доведення правових підстав набуття права комунальної власності територіальною громадою м. Львова на руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") у силу розпорядження цим майном. Так, Верховний Суд погодився з судами першої та апеляційної інстанцій, які встановили, що згідно з архівною довідкою Центрального державного історичного архіву України №381 від 09.10.2002 мала міська синагога "Золота Роза" належала єврейській релігійній громаді м.Львова; руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") розташовані в межах Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові; станом на день прийняття відповідачем спірної ухвали руїна синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") не була визнана об`єктом нерухомого майна та не зареєстрована як окремий об`єкт нерухомого майна, оскільки є складовою частиною Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові.

Суди зазначили, що надання об`єкту статусу пам`ятки національного чи місцевого значення не встановлює та не змінює власника, тобто, наявність у об`єкта статусу пам`ятки місцевого значення не свідчить про його перебування в комунальній власності чи автоматичний перехід у комунальну власність; відповідач не надав ні належних доказів існування у Львівської міської ради прав на спірний об`єкт, ні доказів створення цього майна, його набуття в установленому законом порядку, передачі спірного об`єкта з державної в комунальну власність, а тому оскаржувана ухвала міськради не відповідає в оскаржуваній частині вимогам законодавства України, що регулює відповідні правовідносини щодо підстав і порядку набуття права власності та прийняття такої поза межами компетенції, визначеної Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні".

44. З огляду на наведене вище, колегія суддів відхиляє посилання Відповідача-1 в касаційній скарзі (пункт 15 постанови) на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у справах №48/340, №917/1345/17, №922/2391/16 щодо питання правильності надання обставинам справи преюдиційності. Висновки, викладені в цій частині у судових рішеннях у даній справі №914/1257/18, не можна вважати такими, що не відповідають висновкам щодо правильності застосування частини 4 статті 75 ГПК України, зроблених у справах №48/340, №917/1345/17, №922/2391/16, оскільки судами попередніх інстанцій під час розгляду справи, зокрема, в частині позову Третьої особи-3, враховано саме обставини, встановлені у справі №914/340/17, які суди попередніх інстанцій обґрунтовано визначили як такі, що мають преюдиційне значення для вирішення даної справи №914/1257/18 і колегія суддів не вбачає підстав вважати, що судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано під час розгляду даної справи положення частини 4 статті 75 ГПК України щодо обставин, встановлених у справі №914/340/17.

45. Крім того, звертаючись з касаційними скаргами, Відповідач-1 та Третя особа-2 зазначили, що, ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій застосували формальний підхід до визначення наявності у Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу "охоронюваного законом інтересу" (пункт 13 постанови); суди не врахували правової позиції Верховного Суду, викладеної у справі №818/1801/17 щодо наявності обставин, які свідчать про наявність інтересу у позивача в разі звернення в суд за захистом інтересів інших осіб (пункт 19 постанови).

46. Так, у справі №818/1801/17, на яку Відповідач-1 послався як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд зазначив, що за своїм смисловим навантаженням термін "законний інтерес" є тотожним "охоронюваному законом інтересу", оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.

Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.

Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Верховний Суд під час касаційного перегляду справи погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов`язаний його інтерес у спірних правовідносинах. Встановлені судами обставини не свідчать про очевидну відсутність у позивача матеріально-правової заінтересованості і були встановлені лише під час судового розгляду справи. Встановлення відсутності матеріально-правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

47. Під час розгляду даної справи №914/1257/18 в частині інтересу Позивача та Третьої особи-3 щодо спірного об`єкту, суди обох інстанції виходили з того, що спірні культові споруди, згідно з архівними документами, належали Єврейській релігійній організації "Золота Роза", а тому інтерес Позивача та Третьої особи-3 щодо спірних об`єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано у рішенні Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 , та підлягає захисту в порядку та у спосіб визначений статті 152 ЗК України, статті 16 ЦК України .

47.1. Так, у рішенні Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

47.2. Статтею 21 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" , гарантовано право релігійних організацій на заснування і утримування вільно доступних місць богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва). Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглих територіях, у місцях паломництва, в установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, тощо. Таким чином, серед іншого, порушені ще й права позивачів, як представників національних меншин в Україні та релігійних організацій на вільний доступ до культових місць богослужінь, використання їх за цільовим призначенням, та здійснення культових обрядів.

47.3. Рекомендаціями Парламентської асамблеї Ради Європи з питань захисту власності релігійних громад № 1556 (2002 р.) рекомендовано - гарантувати релігійним інститутам, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності у визначений термін чи якщо це неможливо, справедливу компенсацію; необхідно стежити за тим, щоб націоналізована церковна власність не приватизувалася (пункт 8).

47.4. Для визначення наявності інтересу у Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу "охоронюваного законом інтересу" на спірний об`єкт нерухомості, суди обох інстанцій врахували, що ансамбль синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") складається із будівель синагоги, сакральних споруд для ритуальних потреб (кагальний будинок зі шпиталем, "різні" (шхити), микви та єшиви - вищої юдейської школи) і складали частину історичного єврейського кварталу.

47.5. Враховуючи те, що, як встановили попередні судові інстанції під час розгляду справи по суті спору, дані культові споруди розташовані на спірних земельних ділянках і згідно архівних документів, належали Єврейській релігійній організації "Золота Роза", то інтерес Позивача і Третьої особи-3 до вказаних об`єктів в повній мірі відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано у вказаному вище рішенні Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 , та підлягає захисту в порядку та у спосіб визначений статтею 152 ЗК України, статтею 16 ЦК України .

47.6. Такий висновок щодо "захисту законного інтересу" Третьої особи-3 у даній справі відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 23.05.2018 у справі №914/340/17, у якій Третьою особою-3 також було пред`явлено позов на "захист законного інтересу" (пункти 1.6, 1.7, 6.26 постанови).

47.7. Отже, колегія суддів вважає, що аналіз висновків, зроблених у судових рішення попередніх інстанцій у цій справі №914/1257/18 щодо наявності у Третьої особи-3 інтересу щодо спірного об`єкту нерухомості, не свідчить про їх невідповідність висновку, викладеному Верховним Судом у справі №818/1801/17 в частині наявності обставин, які свідчать про наявність інтересу у позивача в разі звернення в суд за захистом інтересів інших осіб, на який посилаються скаржники у касаційних скаргах (пункти 13, 19 постанови), оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

48. Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

49. Зважаючи на те, що наведена скаржниками підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, а також враховуючи пункти 39, 44, 47.6 постанови, колегія суддів на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №914/1257/18 за касаційними скаргами Відповідача-1 та Третьої особи-3 в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

50. Крім того, оскаржуючи судові рішення з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України (пункт 8 постанови), Відповідач-1 зазначив, що судами застосовано статті 261, 267 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цих норм права, викладеного у постановах Верховного Суду у справах №916/2403/16, №646/14831/15-ц, №221/4715/17 в контексті того, що суди попередніх інстанцій не дослідили належним чином докази (лист від 19.03.2015), які підтверджують обізнаність Третьої особи-3 з 2015 року про належність спірних приміщень до комунальної власності (пункти 18, 21 постанови).

51. Так, Верховний Суд у справах №916/2403/16, №646/14831/15-ц, №221/4715/17 вказав, що за вимогами статті 261 ЦК України початок перебігу строку позовної давності пов`язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо.

52. Так, судами досліджено зібрані у справі докази на предмет визначення підстав для застосування строку позовної давності до вимог Третьої особи-3 та встановлено, що Відповідач-1, заявляючи про застосування строку позовної давності до позовних вимог Третьої особи-3, послався на те, що зазначеній особі було відомо про право власності та його реєстрацію на спірні приміщення ще 19.03.2015, оскільки останнє зверталося до Третьої особи-2 з листом щодо передачі в оренду приміщення микви на вул.Арсенальській, 7.

53. Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

54. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що листом №123-2015 від 19.03.2015 Представництво Американського об`єднання комітетів для євреїв бувшого радянського союзу зверталося до Третьої особи-2 з проханням повідомити результати розгляду питання щодо надання в оренду Комітету микви, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул.Арсенальська, 7.

54.1. Суди обох інстанцій виходили з того, що суб`єктом звернення у листі, на який посилається Відповідач-1 (від 19.03.2015), є Представництво Американського об`єднання комітетів для євреїв бувшого радянського союзу, тоді як Третьою особою-3 у цій справі є Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, тобто, інша юридична особа. Додатково до зазначеного суди дослідили, що зі статуту Третьої особи-3 не вбачається про існування будь-яких структурних підрозділів, представництв, філій, уповноважених на представництво інтересів цієї особи, а тому відсутні підстави вважати, що Третій особі-3 було відомо про право власності та його реєстрацію на спірні приміщення ще 19.03.2015.

54.2. Колегія суддів звертає увагу, що в силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 ГПК України), обов`язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.

55. Верховний Суд відзначає, що Відповідач-1, по суті доводів касаційної скарги щодо ненадання судами попередніх інстанцій належної, на його думку, оцінки листу від 19.03.2015 відносно обізнаності Третьої особи-3 з 2015 року про належність спірних приміщень до комунальної власності в обґрунтування доводів про пропуск Третьою особою-3 строків звернення до суду з позовом, ставить перед Верховним Судом питання щодо переоцінки доказу та встановлення інших фактичних обставин справи, що згідно зі статтею 300 ГПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції, з огляду на що, посилання касаційної скарги, викладені в пунктах 18, 21 постанови, є необґрунтованими.

56. Крім цього, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається Відповідач-1 у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

57. Зважаючи на наведене вище, оскільки обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України за касаційною скаргою Відповідача-1, не підтвердилися (пункт 49 постанови), тому відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України.

58. Беручи до уваги наведене вище, а також встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання Відповідача-1, наведене в пункті 20 постанови щодо неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права не підтвердилося та не вказує на помилковість висновків судів.

59. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що при вирішенні справи суди попередніх інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки судів про наявність підстав для задоволення позову Третьої особи-3 є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.

60. Оскільки предметом розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, тому, проаналізувавши зміст судових рішень, слід дійти висновку, що судами були прийняті рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер, притаманний для правовідносин, які виникли саме між сторонами справи, які є суб`єктами таких відносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

61. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

62. Враховуючи те, що доводи касаційних скарг Відповідача-1 та Третьої особи-2 про порушення і неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційних скарг (в частині позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу), які стали підставами для відкриття касаційного провадження, вважає, що оскаржувані рішення та постанова судів попередніх інстанцій прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а відтак підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

Щодо розподілу судових витрат

63 . Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційних скарг та залишає без змін оскаржувані судові рішення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції , покладаються на скаржників .

Керуючись ст.ст. 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2020 та рішення Господарського суду Львівської області від 28.01.2020 у справі №914/1257/18 закрити.

2. Закрити касаційне провадження у справі №914/1257/18 за касаційною скаргою Львівської міської ради в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

3. Касаційну скаргу Львівської міської ради в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, залишити без задоволення.

4. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2020 та рішення Господарського суду Львівської області від 28.01.2020 у справі №914/1257/18 в частині позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - Об`єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Суховий В.Г.

Судді Берднік І.С.

Міщенко І.С.