Рішення

від 01.03.2021 по справі 600/2911/20-а

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2021 р. м. Чернівці Справа № 600/2911/20-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії.

Позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області від 03 грудня 2020 року №24-3421/14-20-сг, яким ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Ярівської сільської ради, Хотинського району, Чернівецької області, розмір земельної ділянки 1,4762 га, кадастровий №7325089600:03:001:0200, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства та наданні цієї земельної ділянки у власність з таких підстав: невідповідність положень частини 14 статті 123 Земельного кодексу України;

- зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області затвердити погоджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Ярівської сільської ради, Хотинського району, Чернівецької області, розмір земельної ділянки 1,4762 га, кадастровий №7325089600:03:001:0200.

В обґрунтування позову зазначено про необґрунтованість та незаконність оскаржуваного наказу. Так, позивач вважає, що всупереч положенням Земельного кодексу України відповідачем не зазначено, вимогам яких саме законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів не відповідає поданий на затвердження проект землеустрою, у чому саме полягає така невідповідність, чи всі подані матеріали не відповідають вимогам законів, прийнятих до них нормативно-правових актів, чи якийсь окремий документ. Тобто оскаржуваний наказ не містить конкретних підстав відмови у затвердженні погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Крім цього, позивач зазначив про безпідставність посилань відповідача на частину 14 статті 123 Земельного кодексу України, оскільки вказаною нормою встановлено порядку надання земельних ділянок державної або комунальної власності громадянам у користування, а не у власність.

Обґрунтовуючи вимогу про зобов`язання відповідача затвердити погоджений проект землеустрою, позивач указував, що саме відповідач є органом, який відповідно до вимог земельного законодавства здійснює затвердження проекту землеустрою, тому для належного захисту прав позивача необхідно зобов`язати вчинити вказані дії.

Ухвалою суду від 29 грудня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше; встановлено строки для подання до суду заяв по суті справи.

Відповідач, заперечуючи проти позову, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вказав про законність оскаржуваного рішення та безпідставність заявлених вимог. На переконання відповідача, підстава відмови у затвердженні поданого проекту землеустрою є законодавчо обґрунтованою. Крім цього, посилаючись на норми статті 19 Конституції України, відповідач вважає, що здійснювані ним повноваження є дискреційними та є виключною компетенцією, а тому вважає, що суд вправі зобов`язати його до виконання покладених на нього законами та підзаконними актами обов`язків, проте не може вказувати, яке конкретно рішення (дії) необхідно йому приймати (вчиняти). Просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

У поданій до суду відповіді на відзив позивач зазначив про безпідставність викладених у відзиві доводів. Наполягав на задоволенні позовних вимог.

Правом подати заперечення відповідач не скористався.

Клопотань про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін до суду не надходило.

Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з`ясувавши всі обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області від 05 березня 2020 року №24-903/14-20-СГ надано ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Ярівської сільської ради Хотинського району Чернівецької області, орієнтований розмір земельної ділянки 2,00 га із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

На підставі вказаного наказу позивачем виготовлено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

Згідно Висновку про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність від 24 квітня 2020 року №6300/82-20, підписаного експертом державної експертизи Головного управління Держгеокадастру в Хмельницькій області Більською С.І., погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства за адресою: Чернівецька область, Хотинський район, Ярівська сільська рада гр. ОСОБА_1 . При цьому зауваження та пропозиції до вказаного проекту відсутні.

З матеріалів справи вбачається, що в подальшому ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області із заявою про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

Вказані обставини в ході судового розгляду цієї справи учасниками не заперечувались.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області від 03 грудня 2020 року за №24-3421/14-20-СГ відмовлено ОСОБА_1 у затвердженні проекту із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Ярівської сільської ради Хотинського району Чернівецької області, розмір земельної ділянки 1,4762 га, кадастровий номер 7325089600:03:001:0200 із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства та наданні цієї земельної ділянки у власність.

Підставою зазначено невідповідність положень частини 14 статті 123 Земельного кодексу України.

Не погоджуючись із указаним рішенням суб`єкта владних повноважень, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір, суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 41 Конституції України визначено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізовується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.

За змістом статті 25 Закону України "Про землеустрій" проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок є одним із видів документів із землеустрою.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону України "Про землеустрій" проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Статтями 2 та 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) встановлено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Земельні відносини регулюються Конституцією України, вказаним Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 118 ЗК України передбачений порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

Зокрема, відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Частиною восьмою статті 118 ЗК України визначено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Згідно частини першої статті 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Відповідно до положень частин четвертої, п`ятої та шостої статті 186-1 ЗК України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту, а щодо земельної ділянки зони відчуження або зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, розробник подає оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на погодження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а до органів, зазначених у частині третій цієї статті, - завірені ним копії проекту. Органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Згідно частини сьомої статті 186-1 ЗК України органам, зазначеним у частинах першій - третій цієї статті, при погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки забороняється вимагати: додаткові матеріали та документи, не включені до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону України "Про землеустрій"; надання погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки будь-якими іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями; проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.

Кожен орган здійснює розгляд та погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки самостійно та незалежно від погодження проекту іншими органами, зазначеними у частинах першій - третій цієї статті, у визначений законом строк.

Відповідно до частини восьмої статті 186-1 ЗК України у висновку про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах першій - третій цієї статті, має бути надано вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проекту може бути продовжений).

Органами, зазначеними в частинах першій - третій цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки. Повторна відмова не позбавляє права розробника проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки усунути недоліки проекту та подати його на погодження.

Згідно частини дев`ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Частиною десятою статті 118 ЗК України передбачено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що законодавцем визначено процедуру набуття громадянами у власність земельних ділянок із земель державної власності для ведення особистого селянського господарства. Так, зокрема, після отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, наданого уповноваженим органом за заявою особи, яка зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки, за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою, розробляється проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Указаний проект потребує погодження з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Після цього у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орган виконавчої влади, який передає земельну ділянку державної власності у власність, приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. Разом з цим, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року у справі №815/5987/14 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17.

При цьому законодавцем не передбачено підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність. Водночас підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації (частина шоста статті 186-1 ЗК України).

Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 Земельного кодексу України, норми статті 118 Земельного кодексу України не містять. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватись саме на етапі погодження такого проекту.

Вказане узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року у справі №480/313/19, яку суд враховує в силу вимог частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з частинами першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на положення частини другої статті 19 Конституції України та наведені у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критерії оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, суд зазначає, що відмова уповноваженого органу у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність повинна ґрунтуватися на законі та бути обґрунтованою, тобто такою, що прийнята з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття такого виду рішень.

Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні правові акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.

Крім цього, в силу положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Однак оскаржуване у цій справі рішення не містить жодних обґрунтувань його прийняття. Відповідачем не наведено конкретних та чітко визначених підстав відмови позивачу у затвердженні проекту із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Ярівської сільської ради Хотинського району Чернівецької області, розмір земельної ділянки 1,4762 га, кадастровий номер 7325089600:03:001:0200 із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

Не наведеного таких і у відзиві на позовну заяву.

Суд відзначає, що особливістю адміністративного судочинства, порівняно з іншими видами судочинства, є обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності (частина друга статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Однак у даному випадку відповідач у ході судового розгляду справи не довів законність та обґрунтованість прийняття оскаржуваного рішення.

Невиконання законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.

Самі ж по собі посилання в оскаржуваному наказі на частину 14 статті 123 ЗК України, відповідно до якої підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, не свідчать про обґрунтованість та законність спірного рішення.

До того ж, посилання на указану норму в оскаржуваному наказі є безпідставним, оскільки статтею 123 ЗК України врегульовано порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування. Натомість у спірних відносинах вирішується питання про відведення позивачу земельної ділянки у власність, а не користування.

З огляду на викладене, перевіряючи оскаржуване позивачем рішення суб`єкта владних повноважень на відповідність його критеріям, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що при його прийнятті відповідач діяв не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого виду рішень; недобросовісно та нерозсудливо.

Отже, наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області від 03 грудня 2020 року за №24-3421/14-20-СГ є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині - задоволенню.

Щодо позовних вимог зобов`язального характеру, суд зазначає таке.

Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13 лютого 2018 року у справі №361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі №569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справі №461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі №820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі №569/16681/16-а, від 12 квітня 2018 року у справі №826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб`єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 44 рішення у справі "Брайєн проти Об`єднаного Королівства" (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі "Путтер проти Болгарії" (Putter v. Bulgaria № 38780/02).

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі №826/10085/16 від 25 березня 2018 року у справі №826/6102/16.

Водночас, у разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Проте повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Оскільки судом встановлено протиправність оскаржуваного наказу, то суд відхиляє доводи, наведені у відзиві на позовну заяву, та зазначає, що у цій справі відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Він не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.

Відповідно до частини першої, другої, четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

У разі задоволення позову суд може прийняти рішення (окрім іншого) про: визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів;

У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Зі встановлених судом обставин вбачається, що позивачем дотримано всіх критеріїв визначених Земельним кодексом України для реалізації свого права на отримання земельної ділянки. При цьому у спірних правовідносинах не вбачається жодних підстав, мотивів або ж аргументів, які б давали можливість суб`єкту владних повноважень діяти на власний розсуд (дискреційно).

При вирішенні вказаного спору судом не перебираються властиві суб`єкту владних повноважень функції, а лише дається правова оцінка спірним правовідносинам і визначається належний спосіб захисту з урахуванням вимог статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, який сприятиме повному захисту порушеного права та інтересу позивача.

Тому суд не погоджується із викладеними у відзиві запереченнями відповідача в частині дискреційних повноважень у земельних правовідносинах, і вважає, що позовна вимога зобов`язального характеру підлягає задоволенню, що сприятиме ефективному захисту порушеного права позивача.

Наведене відповідає і позиції Верховного Суду у постанові від 06 березня 2019 року по справі №1640/2594/18.

На переконання суду, заявлені у позові вимоги узгоджуються із положеннями статті 5 (право на звернення до суду та способи судового захисту) та статті 245 (повноваження суду при вирішенні справи) Кодексу адміністративного судочинства України.

Захист порушених прав позивача в адміністративній справі має бути реальним, ефективним та таким, що не призводитиме до виникнення нових спірних відносин.

Додатково варто також зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб`єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов`язаний відновити порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

З огляду на викладене, належним способом захисту порушених прав позивача буде зобов`язання відповідача затвердити проект із землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, розташованої на території Ярівської сільської ради, Хотинського району, Чернівецької області, розмір земельної ділянки 1,4762 га, кадастровий 7325089600:03:001:0200, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частин першої - третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач довів незаконність оскаржуваного рішення. Натомість доводи відповідача, викладені у відзиві, є безпідставними та необґрунтованими.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає таке.

Позивачем подано до суду заяву про стягнення з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 сплачену суму судового збору у розмірі 840,80 грн та понесених судових витрат на правову допомогу у сумі 5000,00 грн, до якої додано докази понесення судових витрат у вказаних вище сумах.

Відповідач, у свою чергу, подав до суду клопотання, в якому він просить суд зменшити заявлену суму витрат на оплату професійної правничої допомоги, яка має бути стягнута з бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області на користь позивача. В обґрунтування поданого клопотання відповідач зазначав, що вказана справа є справою незначної складності, а обсяг наданих адвокатом послуг та сплачена за їх надання сума, виходячи з критерію розумності, пропорційності, співмірності розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, є невмотивованими, а тому сума судових витрат на професійну правничу допомогу, яку позивач просить суд стягнути з бюджетних асигнувань відповідача, підлягає зменшенню.

Відповідно до частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України у резолютивній частині рішення (окрім іншого) зазначається розподіл судових витрат.

Частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до частин першої - п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Вирішуючи питання стягнення понесених позивачем витрат на оплату послуг адвоката, суд звертає увагу і на те, що у додатковій постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі №911/2686/18 зазначено, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок іншої сторони має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати відповідача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою. При цьому суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Крім цього, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Лавентс проти Латвії (заява 58442/00) вказано, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З матеріалів справи вбачається, що між позивачем ОСОБА_1 ( Клієнт ) та його адвокатом Пастухом В.В. ( Адвокат ) 21 грудня 2020 року було укладено Договір про надання правової допомоги №23/20 (далі - Договір), згідно з пунктом 1.1 якого Клієнт доручає, а адвокат бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу клієнту в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.

Відповідно до пункту 4.1 Договору отримання винагороди адвокатом за надання правової допомоги відбувається у формі гонорару.

Пунктом 4.3 Договору передбачено, що за надання правової допомоги, відповідно до даного договору, клієнт сплачує адвокату гонорар у фіксованій сумі або у процентному відношенні залежно від ціни позову, відповідно до домовленості сторін.

Відповідно до змісту Додаткової угоди №1 від 21 грудня 2020 року до Договору про надання правової допомоги №23/20 від 21 грудня 2020 року (далі - Додаткова угода) адвокат Пастух В.В. та ОСОБА_1 домовились про наступне:

- вартість юридичних послуг Адвоката за надання правової допомоги в суді першої інстанції складається з гонорару та додаткових витрат, які поніс або може понести адвокат (такі витрати мають бути підтвердженні відповідними документами - квитанціями, чеками, актами тощо) (пункт 1 Додаткової угоди);

- для розрахунку гонорару сторони погодились, що вартість роботи адвоката - надання консультацій, складання та подання заяв по суті справи та заяв з процесуальних питань, оформлення відповідних запитів для збирання доказової бази, ознайомлення з матеріалами судової справи, складає 1000,00 грн за годину робочого часу (пункт 2 Додаткової угоди).

На підставі Договору про надання правової допомоги №23/20 від 21 грудня 2020 року адвокатом Пастухом В.В. 22 грудня 2020 року видано ордер на надання правничої (правової) допомоги серії СЕ №1016060 на представництво інтересів ОСОБА_1 в Чернівецькому окружному адміністративному суді.

В подальшому, адвокатом Пастухом В.В. та ОСОБА_1 19 січня 2021 року складено акт приймання-передачі виконаної роботи до Договору про надання правової допомоги від 21 грудня 2020 року №23/20 та Додаткової угоди від 21 грудня 2020 року №1, про те, що роботи (правова допомога), передбачені Договором, а саме: первинна консультація та вивчення матеріалів щодо порушення прав Клієнта, підготовка та подання позовної заяви з додатками, підготовка та подання відповіді на відзив, виконано якісно, в повному обсязі та в строк, згідно з умовами зазначеного вище Договору. Клієнт оплатив адвокату кошти у сумі 5000,00 (п`ять тисяч) грн в готівковій формі.

Крім цього, як вбачається з розрахунку суми послуг за надану правничу допомогу, яку поніс позивач у зв`язку з розглядом судової справи №600/2911/20-а, адвокатом Пастухом В.В. надано правничу допомогу ОСОБА_1 наступного змісту:

- первинна консультація та ознайомлення з наявними матеріалами (30 хвилин) - 500,00 грн;

- підготовка та подання позовної заяви з додатками (3 години) - 3000,00 грн;

- підготовка та подання відповіді на відзив (1 година 30 хвилин) - 1500,00 грн.

Загальна сума наданих послуг відповідно до вказаного розрахунку становить 5000,00 грн.

Згідно з квитанцією до прибуткового касового ордера №3 від 19 січня 2021 року адвокатом Пастухом В.В. прийнято від ОСОБА_1 кошти за послуги, надані на підставі Договору про надання професійної правової допомоги від 21 грудня 2020 року №23/20, на суму 5000,00 грн.

Проаналізувавши зміст Договору про надання правової допомоги від 21 грудня 2020 року №23/20, Додаткової угоди №1 від 21 грудня 2020 року до Договору про надання правової допомоги №23/20, Акта приймання-передачі виконаної роботи до Договору про надання правової допомоги від 21 грудня 2020 року №23/20 та розрахунку суми послуг за надану правничу допомогу, суд вважає, що дії адвоката щодо проведення первинної консультації та ознайомлення з наявними матеріалами, які визначені у пункті 1 розрахунку суми послуг за надану правничу допомогу, і є тими логічними та необхідними діями, які передують написанню позовної заяви та фактично входять до процесу підготовки та подання позовної заяви та доданих до неї документів до суду, за що в даному випадку позивачем було сплачено адвокату 3000,00 грн. Тобто, послуги, визначені у пункті 1 розрахунку суми послуг за надану правничу допомогу і за які сплачено 500,00 грн, фактично включаються у послуги з підготовки та подання до суду позовної заяви та додатків до неї. Відтак, стягненню підлягають витрати лише у розмірі 3000,00 грн.

Щодо витрат, сплачених адвокату за підготовку та подання відповіді на відзив у розмірі 1500,00 грн, то варто зазначити, що її зміст не суттєво відрізняється від поданої позовної заяви та фактично містить ті ж самі доводи в обґрунтування заявлених вимог. Тобто, адвокату не потрібно було вивчати додаткові джерела права та/чи обставини справи. Підготовка відповіді на відзив не вимагала великого обсягу юридичної і технічної роботи. Тому сплата позивачем адвокату коштів у розмірі 1500,00 грн за підготовку та подання останнім відповіді на відзив була недоцільною, зазначене не є співмірним з виконаними адвокатом роботами.

Враховуючи викладене та зважаючи на те, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним, зокрема, із складністю справи (дана справа в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України є нескладною) та виконаних адвокатом робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, беручи до уваги, що заявлений розмір витрат на професійну правничу допомогу не є пропорційним до предмета спору, суд приходить до висновку про обґрунтованість стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних з розглядом справи, в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн.

Отже, заява про стягнення судових витрат підлягає частковому задоволенню і стягненню з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача підлягає сума 3000,00 грн як витрати на професійну правничу допомогу, що були сплачені ОСОБА_1 за складення адвокатом даної позовної заяви.

Частиною першою, сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Оскільки позов підлягає задоволенню повністю, а згідно з наявною у справі квитанцією від 24 грудня 2020 року за його подання до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн, то такий підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області від 03 грудня 2020 року №24-3421/14-20-СГ, яким відмовлено ОСОБА_1 у затвердженні проекту із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Ярівської сільської ради, Хотинського району, Чернівецької області, розмір земельної ділянки 1,4762 га, кадастровий 7325089600:03:001:0200, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області затвердити проект із землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, розташованої на території Ярівської сільської ради, Хотинського району, Чернівецької області, розмір земельної ділянки 1,4762 га, кадастровий 7325089600:03:001:0200, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру в Чернівецькій області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840 грн 80 коп. та судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000 грн 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 01 березня 2021 року.

Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), відповідач - Головне управління Держгеокадастру в Чернівецькій області (вул. Героїв Майдану, 194-А, м. Чернівці, 58013, код ЄДРПОУ 39909396).

Суддя О.П. Лелюк