Постанова

від 04.02.2021 по справі 911/2293/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" лютого 2021 р. Справа№ 911/2293/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Скрипки І.М.

суддів: Тищенко А.І.

Михальської Ю.Б.

при секретарі судового засідання Рибчич А.В.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 04.02.2021

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду Київської області від 23.05.2019 (повний текст рішення підписано 03.06.2019)

у справі №911/2293/18 (суддя Антонова В.М.)

за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:

Міністерства екології та природних ресурсів України (третя особа - 1)

Національного природного парку "Голосіївський" (третя особа - 2)

за участю

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

Коцюбинської селищної ради (третя особа - 3)

про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння

В судовому засіданні 04.02.2021 відповідно до ст.ст. 240, 283 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест" про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Позов обґрунтований тим, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з власності держави поза її волею і набута у власність Товариством з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест" від особи, яка не мала права її відчужувати та враховуючи те, що земельна ділянка вкрита лісовою рослинністю, про що набувач зобов`язаний був знати, а, отже, повинен був передбачити можливу приналежність цієї земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України не можуть передаватись у приватну власність, наявні підстави для витребування вказаної земельної ділянки з незаконного володіння відповідача на користь держави на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття

Рішенням Господарського суду Київської області від 23.05.2019 у справі №911/2293/18 в позові відмовлено.

Суд дійшов висновків про недоведеність обставин, що спірна земельна ділянка незаконно вибула із володіння держави, а саме стосовно факту віднесення спірної земельної ділянки до земель державної власності та до категорії земель лісогосподарського призначення, про відсутність повноважень у визначеного прокурором позивача - Кабінету Міністрів України на розпорядження спірною земельною ділянкою та недоведеність користування нею КП "Святошинське лісопаркове господарство".

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, прокурор 24.06.2019 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову.

Апеляційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судом норм матеріального права, порушенням норм процесуального права.

Доводи прокурора, викладені в апеляційній скарзі, зводяться до наступного:

- судом не враховано, що ст.ст. 13, 14 Конституції України, ст.ст. 1-3 Земельного кодексу України, ст.ст. 1, 2, 7 Лісового кодексу України, ст. 324 ЦК України визначають, що земля та ліси є об`єктами права власності українського народу, від імені якого права власника здійснюють всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України;

- судом безпідставно не застосовано положення ст.ст. 132, 133 Конституції України, ст.ст. 83, 173, 174, п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, Закону України Про адміністративно - територіальний устрій , вказуючи на недоведеність розташування спірної земельної ділянки за межами населеного пункту - селища Коцюбинське;

- стверджуючи, що прокурором не доведено віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення державної форми власності, судом проігноровано те, що правовий режим таких земель визначається одночасно двома кодексами Земельним та Лісовим;

- вказує про помилковість висновків суду щодо відсутності права постійного користування спірною землею КП "Святошинське лісопаркове господарство" через відсутність належних документів на підтвердження речового права, оскільки судом не враховано, що ст. 8 ЦК України передбачено аналогію закону для регулювання подібних за змістом цивільних правовідносин у разі, якщо ці цивільні правовідносини не врегульовані відповідними актами цивільного законодавства, у зв`язку з чим судом безпідставно не застосовано до спірних правовідносин положення ст.ст. 47, 48, п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України, аргументи про те, що планово - картографічні матеріали лісовпорядкування не підтверджують відповідне речове право постійного користування спірною землею КП "Святошинське лісопаркове господарство" є надуманими та не ґрунтуються на вимогах законодавства;

- висновки суду про безпідставність посилання прокурора на входження спірної земельної ділянки до території НПП Голосіївський через відсутність офіційно установлених в натурі його меж є необґрунтованими, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 7, ч. 1 ст. 53 Закону України Про природно - заповідний фонд України до встановлення меж території та об`єктів природно - заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно - заповідного фонду, а самі території вважаються об`єктами природно - заповідного фонду з моменту прийняття рішення про їх створення;

- судом не надано оцінку тим обставинам, що за інформацією Управління Держземагенства у м. Ірпені Київської області № 01- 04/2215 від 10.12.2014 щодо нанесення на картографічні матеріали Національного природного парку Голосіївський спірних земельних ділянок, виділених Коцюбинською селищною радою, земельна ділянка з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047 повністю знаходиться у межах Національного природного парку Голосіївський ;

- суд безпідставно послався як на преюдиційні для даної справи судові рішення у справі № 2а-6326/11/2670 (постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.12.2011, залишена в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09.10.2012), в яких начебто установлено факти та обставини щодо відсутності у КП Святошинське лісопаркове господарство права власності й права користування землею, за рахунок території якої Коцюбинською селищною радою прийняті рішення від 25.12.2008 про їх передачу у власність громадянам.

Щодо можливого застосування положень законодавства про наслідки пропуску спливу строків позовної давності, прокурор звертає увагу, що єдиним доказом проінформованості Кабінету Міністрів України про порушення інтересів держави із зазначенням конкретних порушень є факт отримання ним повідомлення про виявлені порушення та про необхідність пред`явлення відповідного позову в інтересах держави.

Зауважує, що пред`явлення прокурором позовів у 2013, 2016 роках щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047 і наявність остаточних судових рішень (рішення Апеляційного суду Київської області від 22.09.2015 у справі №367/3598/13, рішення Ірпінського міського суду від 25.11.2015 у справі №367/4725/15-ц) свідчить про те, що прокурором вчинялись всі можливі дії щодо відновлення порушеного права держави на спірну земельну ділянку, що є підставою, передбаченою ч. 1 ст. 264 ЦК України, для переривання перебігу строків позовної давності у спірних правовідносинах.

Наголошує, що ОСОБА_1 був учасником справ № 367/3598/13-ц, №367/4725/15-ц, і саме його дії щодо передачі у статутний капітал ТОВ Грінбудінвест спірної земельної ділянки зумовили необхідність пред`явлення позову до Господарського суду Київської області.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2019 апеляційну скаргу прокурора передано на розгляд судді Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.10.2019 відкрито апеляційне провадження, розгляд справи призначено на 12.09.2019.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2019 апеляційне провадження у справі №911/2293/18 зупинено апеляційне провадження до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №587/430/16-ц та опублікування в Єдиному державному реєстрі судових рішень повного тексту прийнятого рішення.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.12.2019 поновлено апеляційне провадження у справі, розгляд справи призначено на 20.02.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.02.2020 розгляд справи відкладено на 26.03.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2020 повідомлено учасників справи №911/2293/18, що судове засідання з розгляду апеляційної скарги Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду Київської області від 23.05.2019, призначене на 26.03.2020, не відбудеться. Зазначено, що про дату та час наступного судового засідання у справі №911/2293/18 учасники справи будуть повідомлені додатково ухвалою суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 розгляд справи призначено на 25.06.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2020 розгляд справи відкладено на 03.09.2020, приймаючи до уваги неявку представників відповідача та третіх осіб.

03.09.2020 розгляд справи не відбувся у зв`язку з перебуванням судді Михальської Ю.Б. у відпустці.

Після виходу судді Михальської Ю.Б. з відпустки 07.09.2020, ухвалою Північного апеляційного господарського від 07.09.2020 розгляд справи призначено на 22.10.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2020 розгляд справи відкладено на 03.12.2020, у зв`язку із неявкою представників відповідача, третіх осіб 1,2,3 та надання учасникам можливості скористатись своїми процесуальними правами, а також забезпечення законних прав та інтересів усіх учасників судового процесу.

03.12.2020 розгляд справи №911/2294/18 не відбувся у зв`язку з перебуванням судді Михальської Ю.Б. у відпустці.

Після виходу судді Михальської Ю.Б. з відпустки, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 розгляд справи призначено на 04.02.2021.

Явка представників сторін

Прокурор в судовому засіданні апеляційної інстанції 04.02.2021 підтримав доводи апеляційної скарги з підстав, викладених у ній, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову.

Представники позивача, відповідача, третіх осіб 1, 2, 3 в судове засідання апеляційної інстанції 04.02.2021 не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, причини їх неявки суду невідомі.

Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень (ч. 3 ст. 120 ГПК України).

Учасники процесу були належним чином повідомлені про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази.

Враховуючи положення ч. 12 ст. 270 ГПК України, відповідно до якого неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, зважаючи на те, що явка представників позивача, відповідача, третіх осіб 1, 2, 3 обов`язковою в судове засідання не визнавалась, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у їх відсутність за наявними у справі матеріалами.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції у даній справі та перевірені судом апеляційної інстанції

Першим заступником прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України подано позов про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест".

Прокурор зазначає, що на підставі рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25.12.2008 № 2185/25-5 вищевказана земельна ділянка була безкоштовно передана у приватну власність громадянину ОСОБА_2 згідно з затвердженого йому радою проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

На підставі зазначеного рішення ради ОСОБА_2 було видано державний акт серії ЯЖ №903340 на право власності на земельну ділянку, площею 0,15 га, кадастровий номер: 3210946200:01:040:0047.

25.06.2009 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_2 продав належну йому земельну ділянку, площею 0,15 га, кадастровий номер: 3210946200:01:040:0047, ОСОБА_1 , який в подальшому оформив своє право власності на неї відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №416220.

Надалі, на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Грінбудінвест" від 14.09.2015 № 1 та за актом прийому-передачі нерухомого майна від 22.02.2016 № 2, ОСОБА_1 передав спірну земельну ділянку як внесок до статутного капіталу товариства, про що 29.02.2016 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 28499028 було внесено відомості про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047 за ТОВ "Грінбудінвест".

Відповідно до рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15.08.2014 у справі № 367/3598/13, визнано недійсними рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25.12.2008 № 2185/25-5 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 ", та державні акти серії ЯЖ № 903340 і ЯЛ № 416220 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га із кадастровим номером 3210946200:01:040:0047, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , видані на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 22.09.2015 рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15.08.2014 у справі № 367/3598/13 було скасовано частково. Відмовлено прокурору міста Ірпеня у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 . У іншій частині рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15.08.2014 залишено без змін.

Іншим заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 25.11.2015 у справі № 367/4725/15-ц було витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047, вартістю 60063,73 грн.

Як зазначає прокурор у позовній заяві, вищевказаними рішеннями судів було встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт. Коцюбинське, оскільки на момент прийняття Коцюбинською селищною радою Київської області рішення від 25.12.2008 № 2185/25-5 про надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047, межі смт. Коцюбинське у передбаченому законом порядку не були визначені та встановлені, а тому таке рішення ради було прийнято з порушенням вимог земельного законодавства.

Суди у вищевказаних справах також встановили факт відсутності на час прийняття Коцюбинською селищною радою будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом, документації, яка б встановлювала межі смт. Коцюбинське Київської області, а тому на підставі ст. ст. 116, 122, ч. 1 ст. 155, п. 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України дійшли обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та про недійсність такого рішення селищної ради від 25.12.2008 № 2185/25-5.

У позовній заяві прокурор також вказує, що указом Президента України від 01.05.2014 № 446/2014 "Про зміну меж національного природного парку "Голосіївський" було змінено межі НПП "Голосіївський" шляхом розширення його території на 6462,62 гектара за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста "Київзеленбуд", що включаються до складу НПП "Голосіївський" без вилучення у землекористувача.

Відповідно до пояснювальної записки та проектних матеріалів до цього указу, розширення зазначеного заказника відбулось за рахунок лісових земель КП "Святошинське лісопаркове господарство", в тому числі його кварталів 100, 101, 110, 111, 113, 116, 117 Київського лісництва та кварталів 18, 26, 27, 51 Святошинського лісництва.

В той же час, за інформацією управління Держземагенства у м. Ірпені Київської області від 10.12.2014 № 01-04/2215 щодо нанесення на картографічні матеріали НПП "Голосіївський" спірних земельних ділянок, виділених Коцюбинською селищною радою, та акту перевірки Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 26.01.2015 № А12/180 спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047 відповідно до картосхеми території перспективної для створення Святошинського-Біличанської філії НПП "Голосіївський" попереднього функціонального зонування попадає у 26 квартал.

Таким чином, прокурор зазначає, що на даний час спірна земельна ділянка знаходиться на землях Святошинського лісопаркового господарства, тобто відноситься до земель лісогосподарського призначення, та одночасно розташована в межах земель природно-заповідного фонду, а саме Національного природного парку "Голосіївський".

За твердженням прокурора, фактично відбулася незаконна зміна цільового призначення землі, яку було поділено на окремі ділянки, безоплатно приватизовано громадянами й відчужено ними за договорами купівлі-продажу, що призвело до одержання однією особою у власність земельних ділянок лісогосподарського призначення єдиним масивом.

Окрім іншого, прокурор у позовній заяві вказує, що порушення органом місцевого самоврядування передбаченого законом порядку відчуження земельної ділянки державної власності підриває авторитет органів влади, порушує принцип законності. Окрім того, прокурор стверджує, що правильне застосування законодавства незаперечно становить "публічний", "суспільний інтерес", тлумачення якого наведено, зокрема, але не виключно, у рішеннях Європейського суду з прав людини від 22.02.1994 у справі "Раймондо проти Італії", від 05.07.2001 у справі "Філліпс проти Сполученого Королівства", від 05.07.2001 у справі "Аркурі та інші проти Італії", від 04.09.2001 у справі "Ріела та інші проти Італії", від 06.11.2008 у справі "Ісмаїлов проти Російської Федерації".

Враховуючи, що до прийняття Коцюбинською селищною радою вже скасованого рішення про надання у власність першому набувачу спірної земельної ділянки, остання належала до земель державної власності, вказане, на думку прокурора, робить неможливим подальше фактичне володіння майном за ТОВ "Грінбудінвест", у зв`язку з чим прокурором заявлено вимогу про витребування земельної ділянки від товариства з одночасним поверненням її державі в особі Кабінету Міністрів України як законному власнику.

При цьому, прокурор зауважив, що оскільки Кабінет Міністрів України з часу скасування судом рішення Коцюбинської селищної ради від 25.12.2008 № 2185/25-5 до цього часу не звернувся до суду з вимогою про витребування майна на свою користь, що, в свою чергу, суперечить інтересам держави, вказане стало підставою для вжиття прокурором заходів представницького характеру шляхом подання даного позову до суду.

Відповідач у відзиві на позовну заяву вказує про необгрунтованість доводів прокурора, наведених у позові. Зазначає, що твердження прокурора з приводу віднесення до компетенції Кабінету Міністрів України права розпорядження спірною земельною ділянкою є помилковим, оскільки належних доказів розташування спірної земельної ділянки на землях природно-заповідного фонду та віднесення її до земель лісогосподарського призначення, немає, а лист ВО "Укрдержліспроект" від 08.10.2014, в якому вказано про накладення спірної земельної ділянки на матеріали Київського і Святошинського лісництв КП "Святошинське лісопаркове господарство", яке здійснювалося за допомогою Публічної кадастрової карти (а не згідно даних ДЗК), не може розцінюватися як такий доказ, оскільки Публічна кадастрова карта не гарантує повну достовірність і точність прив`язки земельних ділянок, нанесених згідно кадастрових номерів.

Відповідач вказує, що спірна земельна ділянка має кадастровий номер за КОАТУУ в селищі Коцюбинське і входить до складу територій села, що підтверджується відповідним витягом з реєстру права власності, який наявний в матеріалах справи, та про це зазначено у акті прийому-передачі земельної ділянки до статутного капіталу ТОВ "Грінбудінвест". Згідно з п. 12 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051, лише відомості Державного земельного кадастру є офіційними і вважаються об`єктивними та достовірними, якщо інше не доведено судом.

Водночас, станом на час подання позову в Державному земельному кадастрі відсутні відомості про обмеження у використанні спірної земельної ділянки як такої, що розташована на землях природно-заповідного фонду. Остання обліковується у реєстрі з цільовим призначенням "для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд". Отже земельна ділянка не має жодної з ознак земель, якими мав право розпоряджатись Кабінет Міністрів України.

До того ж, відповідач у відзиві посилається на чинне рішення Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 2а-6326/11/2670, яким було вирішено спір за позовом Київської міської ради з підстав перевищення органами місцевого самоврядування, а саме Ірпінською міською радою та Коцюбинською селищною радою Київської області, наданих законом повноважень щодо розпорядження землями лісогосподарського призначення, право розпорядження якими, на думку Київської міської ради, належало виключно їй з огляду на розташування спірної землі на території міста Києва та факт перебування землі у постійному користуванні КП "Святошинське лісопаркове господарство", власником якого є Київська міська рада. Тобто у цій справі вирішувався спір щодо питання обсягу повноважень та законності розпорядження землями і можливих порушень прав КП "Святошинське лісопаркове господарство" на земельні ділянки, і за наслідками вирішення спору було встановлено правомірність рішень Коцюбинської селищної ради як щодо вибору місця розташування та надання спірної земельної ділянки першому власнику, так і щодо надання йому дозволу на розроблення проекту відведення цієї земельної ділянки, з подальшим затвердженням проекту землеустрою земельної ділянки і передачею її у приватну власність цьому громадянину.

Оскільки при прийнятті рішень у справі № 2а-6326/11/2670 адміністративним судом вже досліджувалося питання приналежності земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення, розпорядження якими відбулося на підставі рішень Коцюбинської селищної ради від 28.10.2008, 14.11.2008, 25.12.2008 та встановлювалися повноваження ради на їх відчуження третім особам, відповідач вважає, що є встановленими обставини правомірності дій Коцюбинської селищної ради при безоплатній передачі спірної земельної ділянки у приватну власність першому власнику та набуття останнім права власності на неї, отже рішення Ірпінського міського суду, на які посилається прокурор в обґрунтування своїх вимог у позовній заяві, були прийняті за наявності чинного рішення в іншій справі, яким встановлюються протилежні факти.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно зі ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

При цьому колегія суддів зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін (рішення Суду у справі Трофимчук проти України no.4241/03 від 28.10.2010).

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

За змістом ст.ст. 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Згідно зі ст. 324 ЦК України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Кожен громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Статтею 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи (ст. 326 ЦК України).

Згідно зі ст. 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 321 ЦК України).

У системі правових норм, що регулюють цивільно-правовий захист права власності, центральне місце належить нормам, які передбачають такий речово-правовий спосіб захисту права як витребування майна із чужого незаконного володіння - віндикація.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначений засіб захисту права власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

Із правового аналізу ст. 387 ЦК України вбачається, що у цій нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про витребування цього майна.

Віндикаційний позов захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушені права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Під незаконним володінням розуміється фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави (володіння вкраденою річчю) або правова підстава якого відпала (минув термін дії договору найму), або правова підстава якого недійсна (володіння, установлене в результаті недійсного правочину).

Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а ст. 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

Правила ч. 1 ст. 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У частині 3 цієї статті наведено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Закон розрізняє два види незаконного володіння чужою річчю, що породжує різні цивільно-правові наслідки. Умови задоволення віндикаційного позову залежать від характеру незаконного володіння, в якому перебуває річ.

Володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. У випадку, якщо володілець речі знав чи повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним. Для визнання набувача недобросовісним потрібне встановлення наміру чи грубої необережності, що встановлюється, виходячи із презумпції добросовісності набувача.

Згідно змісту ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів.

Отже, враховуючи, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на спірний об`єкт.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15.08.2014 у справі № 367/3598/13, визнано недійсними рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25.12.2008 № 2185/25-5 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1", та державні акти серії ЯЖ № 903340 і ЯЛ № 416220 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га із кадастровим номером 3210946200:01:040:0047, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, видані на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Іншим заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 25.11.2015 у справі № 367/4725/15-ц було витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047, вартістю 60063,73 грн.

Вказаними судовими рішеннями у справах №367/3598/13-ц, № 367/4725/15-ц встановлено факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання першому власнику земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі смт. Коцюбинське Київської області, з огляду на що суд на підставі ст.ст. 116, 122, ч. 1 ст. 155, п. 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України дійшов висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Прокурор вважає, що встановлені у межах справ №367/3598/13-ц, № 367/4725/15-ц обставини, а саме те, що приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у власність, Коцюбинська селищна рада перевищила свої повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась у віданні цього органу місцевого самоврядування, тобто, першому власнику земельна ділянка передана у власність неуповноваженим органом, є преюдиційними для справи №911/2293/18.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України (у редакції, чинній станом на дату звернення прокурора до суду із позовом у даній справі) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Аналогічна правова норма закріплена у ч. 4 ст. 75 ГПК України у редакції, що набрала чинності з 15.12.2017.

Пунктом 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду, а згідно частини 5 статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97 від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України" (заява №48553/99), а також рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі "Брумареску проти Румунії" (заява №28342/95)).

Високий Суд у пунктах 46, 47 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Устименко проти України" від 29 жовтня 2015 (заява № 32053/13), яке набуло статусу остаточного 29.01.2016, зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява №52854/99, пункти 51 і 52, ECHR 2003-Х).

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Таким чином, колегія суддів зазначає про наявність підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, для задоволення позовної вимоги прокурора про витребування у ТОВ "Грінбудінвест" земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047.

Доводи відповідача про неврахування прокурором змісту ч. 4 ст. 75 ГПК України, згідно з якою звільнення від доведення відповідної обставини можливо лише по відношенню до особи, яка брала участь у відповідній цивільній справі і щодо якої такі обставини встановлені, тобто до Коцюбинської селищної ради, яка не бере участі у даній справі, а інші учасники даної справи не були учасниками вказаної цивільної справи, колегія суддів апеляційного господарського суду відхиляє.

При цьому у суду господарської юрисдикції у даній справі відсутні повноваження щодо надання оцінки належності та допустимості доказів, з оцінки яких виходив суд у вказаній цивільній справі, а тому посилання відповідача на те, що рішення у цивільній справі прийнято за наявності іншого рішення в адміністративній справі, яким встановлено протилежні факти, є безпідставними.

Також колегія суддів відхиляє як необґрунтоване посилання відповідача на Укази Президії ВР УРСР від 11.02.1941, 30.12.1962, 04.01.1965, рішення виконкому Київської обласної ради депутатів трудящих №791 від 28.10.1968 із додатком (копії додані до апеляційної скарги) з огляду на невизначення у цих документах конкретного розміру та меж відповідних територіальних одиниць, а також інформації щодо включення земельних ділянок селища Коцюбинське та за його межами, до складу міста Ірпінь, а лише зазначення про адміністративне (управлінське), а не територіальне підпорядкування вказаного селища Ірпінській міській раді депутатів трудящих.

За змістом статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" адміністративно-територіальна одиниця - область, район, місто, район у місті, селище, село. Районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на 24.12.2008) межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій. Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів.

Доказів визначення меж м. Ірпеня та смт. Коцюбинське на момент прийняття Коцюбинською селищною радою рішення від 25.12.2008 матеріали справи не містять.

Колегія суддів також зазначає про безпідставність посилань відповідача на судове рішення в адміністративній справі №2а-6326/11/2670 з огляду на наступне.

Окружним адміністративним судом міста Києва вирішувався спір у справі №2а-6326/11/2670 за позовом Київської міської ради з підстав перевищення органами місцевого самоврядування, а саме Ірпінською міською радою та Коцюбинською селищною радою наданих законом повноважень щодо розпорядження землями, право розпорядження якими, на думку позивача, належало виключно Київській міській раді з огляду на розташування спірної землі на території міста Києва, яка перебувала у постійному користуванні КП "Святошинське лісопаркове господарство", власником якого, на думку позивача у вказаній адміністративній справі, є Київська міська рада.

Оцінка обставин у справі №2а-6326/11/2670 здійснювалась з урахуванням підстав позову, які визначено як встановлення меж міста Києва та порушення прав, свобод та інтересів територіальної громади м. Києва в особі її представницького органу Київської міської ради з боку Коцюбинської селищної ради як особи, яка за доводами позивача у адміністративній справі, розпорядилась територіями м. Києва.

Тобто, у цій справі не вирішувався спір щодо віднесення спірних територій до земель лісогосподарського призначення та/або до природно-заповідного фонду, а спір стосувався виключно питання обсягу повноважень та законності розпорядження землями і можливих порушень прав КП "Святошинське лісопаркове господарство" та Київської міської ради на земельні ділянки.

Крім того, у вказаному рішенні відмовлено у задоволенні позову з огляду на відсутність порушених прав Київської міської ради.

У вказаному рішенні суд зазначає, що: "представниками сторін не спростовується, що проекти рішень Верховної Ради України про встановлення меж м. Києва та меж селища Коцюбинське не затверджувались, державний акт про межі м. Києва не видавався.".

При цьому, відповідно до ч. 7 ст. 75 ГПК України, правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Отже, здійснена судом у адміністративній справі оцінка не наданню сторонами доказів, які б свідчили про наявність права власності чи право користування у КП "Святошинське лісопаркове господарство" на спірні території та їх призначення не є обов`язковою для господарського суду.

Посилання відповідача на можливість спростування обставин, встановлених у судових рішеннях у інших справах, не спростовують тієї обставини, що первісна підстава набуття права власності на спірну земельну ділянку припинилась, з огляду на визнання недійсним рішення №2185/25-5.

Як вбачається із матеріалів справи, прокурор в позовній заяві наголошував, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення та розташована в межах земель природно-заповідного фонду, а саме - Національного природного парку "Голосіївський", що також підтверджено у письмових поясненнях Міністерства екології та природних ресурсів України (змінено найменування на Міністерство енергетики та захисту довкілля України).

Прокурор, звертаючись до суду з позовом у даній справі в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, обґрунтовує порушення інтересів держави у незаконному вибутті спірної земельної ділянки із власності держави без згоди Кабінету Міністрів України та передачу її у приватну власність.

Оцінюючи зазначені твердження прокурора, колегією суддів встановлено наступне.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі лісогосподарського призначення, землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення (ст. 19 Земельного кодексу України).

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (ст. 55 Земельного кодексу України).

Частина 2 ст. 56 Земельного кодексу України обмежує можливість передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність випадком безоплатного або за плату передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Отже, законодавство України обмежує безоплатне передання у приватну власність земель лісогосподарського призначення випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Таке обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у п. "г" ч. 3 ст. 83 і в ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на положення ЦК України - передбачуваними для особи, яка набула земельну ділянку лісогосподарського призначення, що не є замкненою, загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 1, ч.ч. 1, 2 ст. 7 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Згідно Указу Президента України від 01.05.2014 №446/2014 "Про зміну меж Національного природного парку" Голосіївський" його територію розширено на 6462,62 га за рахунок земель КО "Київзеленбуд", що включаються до складу Національного природного парку "Голосіївський" без вилучення у землекористувача.

Віднесення спірної земельної ділянки до земель лісового фонду підтверджується наданими до матеріалів справи документами, а саме: листом Державного агентства лісових ресурсів України № 331 від 08.10.2014, листом Комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство" № 472 від 14.07.2014 та проектних матеріалів Національного природного парку "Голосіївський", Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України, Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України, Національного екологічного центру України до Указу Президента України № 446/2014 від 01.05.2014 "Про зміну меж національного природного парку "Голосіївський" (Обґрунтування створення Святошинсько-Біличанської філії Національного природного парку "Голосіївський"), наказом Міністерства екології та природних ресурсів України № 244 від 04.08.2014, а також підтверджено Міністерством екології та природних ресурсів України.

Згідно ст.ст. 43-45 Земельного кодексу України землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду. До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва). Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу.

Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об`єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об`єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам у порядку, встановленому цим Законом та іншими актами законодавства України. До складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів (ст. 20 Закону України "Про природно-заповідний фонд України").

За змістом ст. 53 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об`єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам визначається Земельним кодексом України.

Згідно ст. 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом, а також вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" визначено, що до основних завдань Кабінету Міністрів України належить, зокрема, забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об`єктами державної власності відповідно до закону.

Частиною 8 ст. 122 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час звернення до суду) передбачено, що Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених ст. 149 цього Кодексу.

Згідно ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.

Таким чином, колегія суддів вважає, що прокурор правомірно звернувся з позовом саме на захист інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, який на підставі статей 122, 149 Земельного кодексу України у редакції, чинній з 08.04.2012, від імені держави здійснює розпорядження землями лісогосподарського призначення незалежно від розміру їх площі, а також через одночасне знаходження спірної земельної ділянки на території об`єкта природно-заповідного фонду України - НПП "Голосіївський".

Доводи відповідача про те, що оскільки на даний час не розроблено документацію із землеустрою на розширення межі НПП "Голосіївський" відповідно до Указу Президента України від 01.05.2014 №446/2014, то спірна територія не відноситься до земель природно-заповідного фонду, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає помилковими з огляду на те, що відповідно до частини 4 статті 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" до встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

В матеріалах справи наявний лист Генеральної прокуратури України від 27.02.2018 за №05/1-91вих-18, в якому зазначено, що Генеральною прокуратурою України розглянуті листи прокуратури області від 12.02.2018 №05/2-161вих-18 та від 21.02.2018 №05/2-161(1)вих-18 щодо можливості пред`явлення 9 позовів в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест", Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест", треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк "Голосіївський" про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, а оскільки надані матеріали свідчать про необхідність застосування представницьких повноважень в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, пред`явлення зазначених позовів відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" доручається прокуратурі Київської області.

Слід зазначити, що направлення Прокуратурою Київської області листа від 27.03.2018 на адресу Кабінету Міністрів України щодо пред`явлення в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України 31 позовів свідчить лише про те, що Генеральною прокуратурою України надано не одне доручення на представництво інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

Вказані матеріали свідчать про правомірність застосування прокуратурою представницьких повноважень в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України.

Враховуючи вищевикладені обставини справи та з урахуванням оцінки доказів, а також позиції сторін та обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, колегія суддів доходить висновку про те, що матеріалами справи підтверджується наявність підстав для витребування майна від відповідача у відповідності до положень ст. 388 ЦК України, оскільки спірна земельна ділянка вибула з власності держави із порушенням вимог закону, що встановлено судовими рішенням у справах №367/3598/13-ц, № 367/4725/15-ц, які набрали законної сили, поза волею належного розпорядника землі, яким, як вказано вище, є Кабінет Міністрів України.

Колегія суддів вважає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права оптимальним шляхом подання саме віндикаційного позову до добросовісного набувача.

Так, матеріалами справи підтверджується, що у даному випадку відповідач позиціонує себе як добросовісний набувач, оскільки право власності до нього перейшло на підставі правочину, який не визнано недійсним (тобто на законних підставах), і, незважаючи на те, що в результаті судового рішення у держави фактично було поновлено право власності, фактичним володільцем спірного майна (земельної ділянки) залишається відповідач (добросовісний набувач), відомості про закріплення права власності за яким містяться у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Отже, порушене право власності на земельну ділянку може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі ст. 388 ЦК України, а не шляхом подачі негаторного позову, оскільки позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець, а цей позов спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

З огляду на зазначене, оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) не з його волі, наявні підстави, передбачені ст.388 ЦК України, для задоволення позовної вимоги прокурора про витребування у ТОВ "Грінбудінвест" земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047 та передачі її в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

У даному контексті до спірних правовідносин колегія суддів вважає за необхідне застосувати наступну практику Європейського суду з прав людини. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Перший протокол) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Як уже зазначалося вище, Перший протокол ратифікований Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" і застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Згідно сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Конституція України (ст.ст. 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами ст.ст. 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.ст. 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 1, ч.ч. 1, 2 ст. 7 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що "суспільним", "публічним" інтересом звернення прокурора з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. "Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність земель та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

У питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії").

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га.

Таким чином, на переконання колегії суддів, витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми ст. 388 ЦК України у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог Лісового кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб`єктів звернення у правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

З огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судом обставини та застосовані правові норми, результат розгляду позову Першого заступника прокурора Київської області по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закріпленим у ст. 1 Першого протоколу.

Враховуючи викладене, вимоги прокурора про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України спірної земельної ділянки є доведеними та обґрунтованими, відповідачем не спростованими.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду (ст. 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

До позовних вимог про витребування майна на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справах №369/6892/15-ц та №469/1203/15-ц).

У разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав, особа не набуває права власності на неї; для правильного застосування ч.1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку (аналогічного правого висновку дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №911/2325/18).

Як вбачається із матеріалів справи, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 25.02.2016 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відомості за №13479023 про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047 за Товариством з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест" (підстава виникнення права власності: договір купівлі - продажу земельної ділянки, серія та номер: 582, виданий 25.06.2009, видавник: приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу, Остапенко Є.Є.; державний акт на право власності на земельну ділянку, серія та номер: ЯЛ416220, виданий 25.05.2011, видавник: відділ Держкомзему у м. Ірпінь Київської області, протокол, серія та номер: 2, виданий 22.02.2016, видавник: ТОВ "Грінбудінвест"; акт приймання-передачі нерухомого майна №3 від 22.02.2016 видавник: ТОВ "Грінбудінвест").

Отже, право на звернення до суду у позивача або прокурора щодо витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ТОВ "Грінбудінвест" виникло саме з моменту, коли Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а саме з 25.02.2016 - дати прийняття рішення про державну реєстрацію права та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047 за ТОВ "Грінбудінвест". Із позовом же до суду першої інстанції у даній справі прокурор звернувся 19.10.2018, про що свідчить відмітка вхідного штемпеля Господарського суду Київської області на позовній заяві, тобто у межах трирічного строку позовної давності.

Колегія суддів наголошує, що у ТОВ "Грінбудінвест" права та обов`язки щодо спірної земельної ділянки виникли тільки з 25.02.2016 - моменту державної реєстрації речових прав останнього на спірне майно, а тому раніше, ніж було прийнято рішення та проведено державну реєстрацію права власності відповідача на спірну земельну ділянку, відповідний позов про витребування майна до відповідача - ТОВ "Грінбудінвест" не міг бути пред`явлений.

Також, розглядаючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності, колегія суддів звертає увагу на те, що Кабінет Міністрів України не був учасником правовідносин щодо передачі у приватну власність земель лісогосподарського призначення та подальшого їх відчуження на підставі цивільно-правових угод, а також не був учасником відповідних цивільних справ, про які вказано вище. Крім того, до функцій Кабінету Міністрів України не віднесено здійснення контролю за законністю рішень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин. Водночас, доказів інформування Коцюбинською селищною радою про прийняття рішення від 25.12.2008 Кабінету Міністрів України відповідачем суду не надано.

З огляду на вищевикладене, заява відповідача про застосування строку позовної давності до заявлених у даній справі позовних вимог задоволенню не підлягає.

Отже, вимоги прокурора про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047 є доведеними та обґрунтованими, відповідачем не спростовними, а відтак, правомірними.

При вирішенні даного спору судом апеляційної інстанції у відповідності до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України та частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" враховані, зокрема, висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у постановах від 29.01.2019 у справах №911/3447/17, №911/3570/17, №911/3312/17, №911/3572/17, №911/3455/17, від 26.02.2020 у справах №911/2325/18, №911/3315/17, прийняті в аналогічних спорах.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Доводи прокурора, викладені в апеляційній скарзі, знайшли своє підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Місцевий господарський суд не з`ясував всі істотні обставини справи та не надав належної оцінки доказам, представленим в обґрунтування заявленого позову, а тому прийняв судове рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до ст. ст. 73, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа Серявін та інші проти України (заява №4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994, серія А, №303-А, п.29).

Зважаючи на вищевикладені обставини справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Київської області від 23.05.2019 у справі №911/2293/18 підлягає скасуванню з вищевикладених підстав, з прийняттям нового рішення про задоволення позову.

У відповідності до ст. 129 ГПК України у зв`язку із задоволенням позову, судові витрати за розгляд позовної заяви покладаються на відповідача, а у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги прокурора, з відповідача на користь прокуратури підлягають стягненню судові витрати за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 271, 275, 276, 278, ст.ст. 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду Київської області від 23.05.2019 у справі №911/2293/18 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 23.05.2019 у справі №911/2293/18 скасувати.

3. Прийняти нове рішення про задоволення позову.

4. Витребувати з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест" (08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Дзержинського, буд. 1-Є, код ЄДРПОУ 40021445) на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0, 15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0047 вартістю 45 165,00 грн.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест" (08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Дзержинського, буд. 1-Є, код ЄДРПОУ 40021445) на користь Київської обласної прокуратури (01601, м.Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 27/2, код ЄДРПОУ 02909996) 1 762,00 грн. судового збору за подання позовної заяви.

6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінбудінвест" (08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Дзержинського, буд. 1-Є, код ЄДРПОУ 40021445) на користь Київської обласної прокуратури (01601, м.Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 27/2, код ЄДРПОУ 02909996) 2 643,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

7. Доручити Господарському суду Київської області видати накази.

8. Матеріали справи №911/2293/18 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови підписано 05.03.2021.

Головуючий суддя І.М. Скрипка

Судді А.І. Тищенко

Ю.Б. Михальська