Ухвала

від 18.03.2021 по справі 910/13604/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

18 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/13604/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Малихіної О.В.,

представників учасників справи:

позивача - 1 - товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ - Руденко С.О. адвокат (ордер від 08.09.2020),

позивача - 2 - товариства з обмеженою відповідальністю Енергія - Новий Розділ - Руденко С.О. адвокат (ордер від 24.11.2020),

відповідача - Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА) - Мартьола Д.С., в порядку самопредставництва,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1. приватного підприємства Гарант Енерго М - не з`явився,

2. Національного антикорупційного бюро України - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА)

на рішення господарського суду міста Києва від 12.08.2020 (суддя Смирнова Ю.М.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2020 (головуючий суддя: Демидова А.М., судді: Ходаківська І.П., Владимиренко С.В.)

у справі № 910/13604/18

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ (далі - ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ ), товариства з обмеженою відповідальністю Енергія - Новий Розділ (далі - ТОВ Енергія - Новий Розділ )

до Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА, далі - АРМА),

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1. приватне підприємство Гарант Енерго М (далі - ПП Гарант Енерго М ),

2. Національне антикорупційне бюро України (далі - НАБУ),

про визнання недійсними рішення тендерного комітету та договорів управління активами,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ та ТОВ Енергія - Новий Розділ звернулися до суду з позовними вимогами (кожен окремо, в подальшому справи об`єднані в одне провадження) до АРМА про:

- визнання недійсним рішення тендерного комітету АРМА про обрання ПП Гарант Енерго М управителем єдиного майнового комплексу ТЕЦ, що належить ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ та рішення про обрання ПП Гарант Енерго М управителем єдиного майнового комплексу ТЕЦ, що належить ТОВ Енергія - Новий Розділ ;

- визнання недійсним договору про управління активами від 24.09.2018, який укладений АРМА та ПП Гарант Енерго М про управління єдиним майновим комплексом ТЕЦ, що належить ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ ;

- визнання недійсним договору про управління активами від 24.09.2018, який укладений АРМА та ПП Гарант Енерго М про управління єдиним майновим комплексом ТЕЦ, що належить ТОВ Енергія - Новий Розділ .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач провів публічну закупівлю (конкурс) без її попереднього планування з оприлюдненням відповідного плану на веб-порталі уповноваженого органу, що свідчить про недотримання принципів закупівель, визначених чинним законодавством, зокрема, відкритості та прозорості закупівель. Також позивачі послались на те, що у ПП Гарант Енерго М відсутні ліцензії на вироблення теплової енергії та технічні можливості для управління ТЕЦ, тому передання майна в управління ПП Гарант Енерго М призведе до зупинки ТЕЦ, відсутності централізованого теплопостачання у населених пунктах Львівської області.

Рішенням господарського суду міста Києва від 12.08.2020 у справі № 910/13604/18, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2020, позов ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ задоволено частково: визнано недійсним договір про управління активами від 24.09.2018, який укладений АРМА та ПП Гарант Енерго М про управління єдиним майновим комплексом ТЕЦ, що належить ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ ; в іншій частині позовних вимог ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ провадження у справі закрито за відсутності предмета спору. Позов ТОВ Енергія - Новий Розділ задоволено частково: визнано недійсним договір про управління активами від 24.09.2018, який укладений АРМА та ПП Гарант Енерго М про управління єдиним майновим комплексом ТЕЦ, що належить ТОВ Енергія - Новий Розділ ; в іншій частині позовних вимог ТОВ Енергія - Новий Розділ провадження у справі закрито за відсутності предмета спору. Стягнуто з АРМА на користь ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ 1762,00 грн. судового збору. Стягнуто з АРМА на користь ТОВ Енергія - Новий Розділ 1762,00 грн. судового збору. Стягнуто з АРМА на користь ТОВ Енергія - Новий Розділ 1921,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги. Повернуто ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ з Державного бюджету України 1762,00 грн. сплаченого судового збору. Повернуто ТОВ Енергія - Новий Розділ з Державного бюджету України 1762,00 грн. сплаченого судового збору.

Судові рішення попередніх інстанцій обґрунтовані з посиланням, зокрема, на те, що договори управління, правомірність яких оспорюється у цій справі, укладені на підставі рішення тендерного комітету АРМА, яке (рішення) скасоване судом. Враховуючи те, що зміст правочину не може суперечити як Цивільному кодексу України (далі - ЦК України), та і іншим актам цивільного законодавства, скасування рішення тендерного комітету АРМА є підставою для визнання недійсними оспорюваних у даній справі договорів на підставі приписів статей 203, 215 ЦК України. Спірні договори управління майном, що належать позивачам, укладені з аналогічними порушеннями і, як наслідок, порушують права позивачів як власників такого майна, а укладення договорів управління є завершальною стадією проведення конкурсу з обрання управителя майна позивачів. Водночас, оскільки на момент розгляду даної справи спірне рішення тендерного комітету АРМА визнано протиправним та скасоване у судовому порядку, предмет спору в частині позовних вимог про визнання недійсним рішення тендерного комітету АРМА про обрання ПП Гарант Енерго М управителем єдиного майнового комплексу ТЕЦ, що належить ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ та про обрання ПП Гарант Енерго М управителем єдиного майнового комплексу ТЕЦ, що належить ТОВ Енергія - Новий Розділ - відсутній, а провадження у справі у зазначеній частині позовних вимог підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції і постановою суду апеляційної інстанції, 21.12.2020 АРМА звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою (з урахуванням уточненої касаційної скарги з усунутими недоліками) , в якій просило зазначені судові рішення зі справи скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові у повному обсязі.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Розгляд касаційної скарги в даній справі підлягає здійсненню з урахуванням положень ГПК України в редакції, чинній з 08.02.2020, згідно з якою внесено зміни до статті 287 ГПК України щодо права та підстав касаційного оскарження судових рішень.

Касаційну скаргу (з урахуванням усунутих недоліків), з посиланням на приписи пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України мотивовано тим, що під час ухвалення судових рішень у справі судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених: у постановах Верховного Суду України від 23.12.2015 у справі № 3-1143гс15 та від 19.08.2014 у справі № 3-38гс14 (стосовно неможливості визнання розірваного договору управління недійсним); у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 08.09.2020 у справі № 910/8130/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (щодо неналежного способу захисту, який не призведе до відновлення прав позивачів); у постанові від 17.12.2019 у справі № 910/1869/19 (щодо недоведення позивачами порушення прав і охоронюваних законом інтересів, як власників майна при укладенні договорів управління), зокрема, з посиланням на приписи статей 15, 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України.

Ухвалою Верховного Суду від 22.02.2021, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі, розгляд касаційної скарги призначено на 18.03.2021.

ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ та ТОВ Енергія - Новий Розділ у відзиві на касаційну скаргу просили у задоволенні касаційної скарги відмовити, посилаючись, зокрема, на необґрунтованість її доводів.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Суд зазначає, що можливість касаційного провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником у касаційній скарзі), покладається на скаржника.

Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/13604/18 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) з огляду на таке.

Недоведеність скаржником наявності визначених законом підстав для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій унеможливлює її розгляд по суті та є підставою для закриття касаційного провадження.

Так, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними .

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11(абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що договори управління, правомірність яких оспорюється у цій справі, укладені на підставі рішення тендерного комітету АРМА, яке (рішення) скасоване судом. Враховуючи те, що зміст правочину не може суперечити як ЦК України, та і іншим актам цивільного законодавства, скасування рішення тендерного комітету АРМА є підставою для визнання недійсними оспорюваних у даній справі договорів на підставі приписів статей 203, 215 ЦК України. Спірні договори управління майном, що належать позивачам, укладені з аналогічними порушеннями і, як наслідок, порушують права позивачів як власників такого майна, а укладення договорів управління є завершальною стадією проведення конкурсу з обрання управителя майна позивачів. Водночас, оскільки на момент розгляду даної справи спірне рішення тендерного комітету АРМА визнано протиправним та скасоване у судовому порядку, предмет спору в частині позовних вимог про визнання недійсним рішення тендерного комітету АРМА про обрання ПП Гарант Енерго М управителем єдиного майнового комплексу ТЕЦ, що належить ТОВ Науково-виробниче підприємство Енергія - Новояворівськ та про обрання ПП Гарант Енерго М управителем єдиного майнового комплексу ТЕЦ, що належить ТОВ Енергія - Новий Розділ - відсутній, а провадження у справі у зазначеній частині позовних вимог закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 231 ГПК України.

Так, відповідно до частини першої статті 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов`язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Згідно з частиною першою статті 1030 ЦК України предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно.

Як унормовано приписами частин першої та шостої статті 1032 ЦК України установником управління є власник майна; у випадках, встановлених законом, установником управління може бути Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 1 Закону України Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (у редакції чинній, станом на момент виникнення спірних правовідносин) активи - це кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено або накладено арешт у кримінальному провадженні або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні; управління активами - діяльність із володіння, користування та/або розпорядження активами, тобто забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості або реалізація таких активів чи передача їх в управління відповідно до цього Закону, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні.

Згідно з частиною першою статті 2 названого Закону Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виявлення та розшуку активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, та/або з управління активами, на які накладено арешт або які конфісковано у кримінальному провадженні.

Як унормовано приписами пункту 4 частини першої статті 9 цього Закону Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів виконує таку функцію, як організацію здійснення заходів, пов`язаних з проведенням оцінки, веденням обліку та управлінням активами.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 10 Закону Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів з метою виконання своїх функцій укладає цивільно-правові угоди з юридичними та фізичними особами з питань, пов`язаних з проведенням оцінки та управлінням активами, а також за погодженням з Міністерством юстиції України - щодо представництва інтересів України у закордонних юрисдикційних органах у справах, пов`язаних з поверненням активів, одержаних від корупційних та інших злочинів, в Україну.

Як унормовано частиною першою статті 19 Закону Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів здійснює управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, у тому числі як захід забезпечення позову - лише щодо позову, пред`явленого в інтересах держави, із встановленням заборони розпоряджатися та/або користуватися такими активами, сума або вартість яких дорівнює або перевищує 200 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня відповідного року. Зазначені активи приймаються в управління на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються Національному агентству не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора.

За змістом частин першої, другої, третьої, шостої статті 21 Закону Управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснюється Національним агентством шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління. Активи, зазначені у частині першій цієї статті, прийняті Національним агентством в управління, підлягають оцінці, яка здійснюється визначеними за результатами конкурсу суб`єктами оціночної діяльності, та передачі в управління визначеним за результатами конкурсу юридичним особам або фізичним особам - підприємцям у порядку, встановленому законодавством про державні (публічні) закупівлі. Управління активами здійснюється на підставі договору, укладеного відповідно до глави 70 Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Управління активами, зазначеними у частині першій цієї статті, здійснюється на умовах ефективності, а також збереження та збільшення їх вартості. Управитель має право на плату (винагороду), а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв`язку з управлінням активами, що відраховуються безпосередньо з доходів від використання прийнятих в управління активів. Управитель не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління. Дія договору про управління активами припиняється у разі скасування арешту прийнятих в управління активів або їх конфіскації, спеціальної конфіскації, іншого судового рішення про їх стягнення в дохід держави. Ці та інші умови управління активами зазначаються в договорі між Національним агентством та управителем. Одержані від реалізації активів кошти зараховуються на депозитні рахунки Національного агентства.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону надходження від здійснюваного Національним агентством управління активами, а також кошти, одержані на підставі міжнародних угод щодо розподілу та повернення активів в Україну, перераховуються до державного бюджету.

Згідно з приписами частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Верховний Суд відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що постанову суду апеляційної інстанції у справі № 910/13604/18 ухвалено без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених: у постановах Верховного Суду України від 23.12.2015 у справі № 3-1143гс15 та від 19.08.2014 у справі № 3-38гс14 (стосовно неможливості визнання розірваного договору управління недійсним); у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 08.09.2020 у справі № 910/8130/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (щодо неналежного способу захисту, який не призведе до відновлення прав позивачів); у постанові від 17.12.2019 у справі № 910/1869/19 (щодо недоведення позивачами порушення прав і охоронюваних законом інтересів, як власників майна при укладенні договорів управління), зокрема, з посиланням на приписи статей 15, 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України, з огляду на таке.

Так, у постанові Верховного Суду України від 23.12.2015 зі справи № 3-1143гс15 про визнання недійсним договору оренди приміщення, у зв`язку з тим, що здача в оренду приміщень загальноосвітніх навчальних закладів для використання, що не пов`язано з навчально - виховним процесом, не дозволяється, Верховний Суд України зазначив, зокрема, таке.

Відповідно до положень частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України (яка кореспондується зі статтею 236 ЦК України) виконання господарського зобов`язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов`язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов`язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

За змістом статей 651, 653 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина перша статті 759 ЦК України).

Із правової природи такого зобов`язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків наслідки недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна - річ безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому, визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов`язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов`язання за цим договором.

У справі № 3-1143гс15 позовні вимоги прокурора зводяться до визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, тобто зобов`язання за спірним договором є припиненими.

Ураховуючи встановлені у справі обставини, визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.

Водночас у справі, яка розглядається, предметом спору в якій є, зокрема, договори управління активами та їх чинність, суди попередніх інстанцій, з посиланням на преюдиціальні для справи № 910/13604/18 обставини, які встановлені у інших справах (адміністративні справи №№ 826/16590/18, 826/16592/18, рішення у яких набрали законної сили) виходили з того, що ПП Гарант Енерго М , якого обрано управителем арештованих активів позивачів, не відповідало усім кваліфікаційним критеріям, встановленим АРМА для участі у конкурсі, у зв`язку з чим у відповідача були відсутні підстави для визнання його переможцем конкурсу. Крім того, з посиланням на преюдиціальність обставин, суди у справі № 910/13604/18 також зазначили про те, що у в ході судового розгляду вказаних адміністративних справ встановлена протиправність дій АРМА щодо обрання ПП Гарант Енерго М управителем арештованого майна та судовим рішенням у справі № 826/16590/18 визнано рішення тендерного комітету АРМА від 17.09.2018, яке оформлене протоколом від 17.09.2018 № 184 про обрання ПП Гарант Енерго М управителем майна, яке належить позивачам, недійсним.

Отже, у справі № 3-1143гс15 та у справі, яка розглядається предмети кожного із спорів, суть правовідносин, фактично - доказова база є різними . Більше того, Велика Палата Верховного Суду згідно з постановою від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 23.12.2015 у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), зазначивши, зокрема, що розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним, а чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє.

У справі № 3-38гс14 про визнання договору фінансового лізингу недійсним , Верховний Суд України, з посиланням на приписи частини третьої статті 207 Господарського кодексу України, також виходив із суті спірних правовідносин, які склалися між сторонами спору, умов договору фінансового лізингу, за яким техніка використовувалася протягом певного часу та проводилася часткова оплата лізингових платежів за користування нею, обставин схвалення такого правочину та, у подальшому, його розірвання, у зв`язку з чим на момент прийняття рішення у справі останній вже не діяв.

Отже, висновки щодо застосування норм права, які викладені у наведених постановах Верховного Суду України, та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/13604/18.

У касаційній скарзі скаржник також посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених: у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 08.09.2020 у справі № 910/8130/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (щодо неналежного способу захисту, який не призведе до відновлення прав позивачів), у постанові від 17.12.2019 у справі № 910/1869/19 (щодо недоведення позивачами порушення прав і охоронюваних законом інтересів, як власників майна при укладенні договорів управління), зокрема, з посиланням на приписи статей 15, 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України.

Щодо наведеного Верховний Суд зазначає таке.

Так, у справі № 910/15262/18 про визнання недійсним договору про управління активами (майном) та стягнення збитків , позов обґрунтований з посилання на порушене право позивача у справі на користування орендованим нерухомим майном , яке передане в управління внаслідок визнання його речовим доказом та арешту.

У цій справі Верховний Суд виходив, зокрема, з того, що позивач у справі, як суборендар майна, не врахував наявності обмежень у користуванні орендованим майном внаслідок прийняття слідчим суддею ухвали про накладення арешту в ході кримінального провадження, що не має нічого спільного з договором управління активами (майном). Право позивача не буде поновлено, у випадку задоволення такого позову, адже сторони за таким правочином хоча і повернуться у початковий стан, однак законна сила ухвали залишиться незмінною. Саме ухвала про арешт активів є тим самим рішенням органу судової влади, яке тимчасово позбавляє власника відповідних прав, у тому числі, передавати активи у тимчасове володіння чи користування третім особам.

У справі № 910/8130/19 про визнання недійсним договору купівлі-продажу активу позови двох позивачів обґрунтовані з посиланням на наявність їх порушених прав, оскільки Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів реалізовано належне позивачам майно за відсутності правових підстав для цього.

Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позовів у цій справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд виходив, зокрема, з того, що судами попередніх інстанцій не досліджувалося питання можливості ефективного поновлення прав позивачів саме у заявлений у даній справі спосіб.

У справі № 910/3907/18, на яку посилався скаржник, позов про визнання недійсними електронних торгів з продажу лота та їх результатів, а також про визнання недійсним договору купівлі-продажу зерна , обґрунтований з посиланням на наявність порушеного права позивача у справі, як власника майна, оскільки Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів не вправі було відчужувати майно позивача, так як судовим рішенням у межах кримінальної справи на зазначене Агентство покладено обов`язок щодо управління рухомим майном шляхом забезпечення його збереження, а не шляхом продажу.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позивачем у справі обрано неналежні способи захисту порушених прав, що є підставою для відмови в позові. Так, якщо позивач вважає, що покупець не набув право власності на отримане ним спірне майно, зокрема, тому що покупець не є добросовісним набувачем, то позивач вправі скористатися передбаченими законодавством зобов`язально - правовими способами захисту права власності. Для застосування таких способів захисту немає потреби в оскарженні результатів електронних торгів або підписаного в подальшому договору купівлі - продажу зерна. В іншому випадку позивач може вдатися до такого способу захисту, як відшкодування завданої йому майнової шкоди та моральної шкоди. Якщо ж покупець ще не отримав продане майно позивача, то останній може запобігти виконанню договору купівлі-продажу шляхом застосування способу захисту, передбаченого частиною другою статті 386 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду також врахувала, що право позивача як власника спірних активів щодо цього майна обмежене застосуванням заходів кримінально - процесуального примусу у спосіб, встановлений законом.

У справі № 910/1869/19, на яку посилається скаржник, позов про визнання недійсним договору управління майном (активами) обґрунтований з посиланням на наявність порушеного права позивача на користування майном , управління яким є предметом спірного договору. Позивач зазначав про те, що Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів не мало достатніх повноважень на укладення спірного договору.

Верховний Суд у розгляді цієї справи виходив з встановлених у справі обставин наявності у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів повноважень на укладення такого правочину, відсутності порушення актів цивільного законодавства при укладення цього договору, а також відсутності порушеного права позивача, яким останній обґрунтовує позов.

Отже, висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду (Великої Палати Верховного Суду), та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/3604/18. У вирішенні кожної із зазначеної справ, у тому числі, в контексті обраного способу захисту, наявності порушених прав, суди враховували предмет спору, його підстави, встановлені обставини справи та матеріально-правове регулювання відповідних правовідносин. Суди брали до уваги, зокрема, зміст права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, характер порушення, невизнання або оспорення.

Крім того, Суд враховує, що справа № 910/8130/19, на яку здійснює посилання у касаційній скарзі скаржник, направлена на новий розгляд, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях з неї (аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Верховного Суду від 19.05.2020 зі справи № 916/1886/18 та від 26.05.2020 зі справи № 922/2776/19).

Верховний Суд вважає за необхідне також зазначити, що, як встановлено судами у справі, яка розглядається, договори управління, правомірність яких оспорюється у цій справі, укладені на підставі рішення тендерного комітету АРМА, яке (рішення) скасоване судом. При цьому, з посиланням на преюдиціальні для справи № 910/13604/18 обставини, які встановлені у інших справах (адміністративні справи №№ 826/16590/18, 826/16592/18, рішення у яких набрали законної сили) суди виходили з того, що ПП Гарант Енерго М , якого обрано управителем арештованих активів позивачів, не відповідало усім кваліфікаційним критеріям, встановленим АРМА для участі у конкурсі , у зв`язку з чим у відповідача були відсутні підстави для визнання його переможцем конкурсу.

Верховний Суд зазначає, що сама по собі чинність договорів управління активами, що укладені з управителем, який не відповідав усім визначеним кваліфікаційним критеріям (відповідно, повноваження якого на управління активами не підтверджені) на підставі рішення тендерного комітету АРМА, яке (рішення) скасоване судом, виключає як таку можливість здійснення управління цими активами іншою особою, як власне і проведення конкурсу для обрання нового управителя. У цьому випадку, з огляду на предмет та підстави позову, питання чинності судових актів про арешт майна у кримінальному провадженні в контексті порушеного права позивача правового значення не має. Водночас правові наслідки розірвання договору (який, у такому разі, був дійсним протягом певного періоду часу та породжував правові наслідки для його сторін) та визнання його недійсним у судовому порядку (результат - останній не породжував правових наслідків взагалі) є різними, що не враховує у доводах касаційної скарги скаржник. Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) Sunday Times v. United Kingdom Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін передбачено законом передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін передбачено законом передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови законний та згідно з процедурою, встановленою законом зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі Steel and others v. The United Kingdom ).

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах Ейрі проти Ірландії , п.24, Series A № 32, та Гарсія Манібардо проти Іспанії , заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden , серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АРМА на рішення господарського суду міста Києва від 12.08.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2020 у справі № 910/13604/18.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА) на рішення господарського суду міста Києва від 12.08.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2020 у справі № 910/13604/18.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова