Ухвала

від 16.03.2021 по справі 910/4642/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

16 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/4642/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури -Гамор Н. В.,

позивачів - Подоляка Р. Ю. , Кошелєвої М. О. ,

відповідачів - не з`явилися,

третьої особи - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2020 (судді: Тищенко А. І. - головуючий, Михальська Ю. Б., Скрипка І. М.) і рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 (суддя Джарти В. В.) у справі

за позовом заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Київської міської ради та управління освіти Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації

до Громадської спілки "Братерство учасників бойових дій України" та Підприємства об`єднання громадян "Авотс",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача , - Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація,

про зобов`язання повернути земельну ділянку,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2019 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 2 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - Київська міськрада) та управління освіти Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації (далі - Управління освіти) до Громадської спілки "Братерство учасників бойових дій України" (далі - ГС "Братерство учасників бойових дій України") та Підприємства об`єднання громадян "Авотс" (далі - ПОГ "Авотс") про зобов`язання повернути Київській міськраді земельну ділянку площею 396 м 2 , вартістю 603 408,96 грн, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Архітектора Вербицького, 9-І, привівши її у придатний для використання стан.

На обґрунтування позовних вимог прокурор послався на положення статей 3, 4, 5, 9, 116, 125, 126, 152, 212 Земельного кодексу України, статей 319, 321, 376 Цивільного кодексу України, статтю 80 Закону України "Про освіту", статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", та те, що відповідачі без відповідних правових підстав використовують спірну земельну ділянку, самовільно займаючи нежитлову будівлю, розташовану на ній.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 (суддя Джарти В. В.) у позові відмовлено.

Аргументуючи судове рішення про відмову у позові, господарський суд першої інстанції виходив із недоведеності прокурором та позивачами належними доказами того, ким саме самовільно зайнято спірну земельну ділянку, яка є предметом спору у справі, зазначивши про неможливість нівелювання учасниками справи обов`язку доведення своїх доводів на обґрунтування позову, зокрема, через пред`явлення позову до двох осіб одночасно про зобов`язання повернути земельну ділянку.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2020 (судді: Тищенко А. І. - головуючий, Михальська Ю. Б., Скрипка І. М.) рішення Господарського суду міста Києва від 31 .0 7.2019 залишено без змін із тих самих підстав.

Не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, заступник керівника Київської міської прокуратури подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 31 .0 7.2019 і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки оскаржені судові рішення ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17.01.2019 у справі № 903/481/17, від 19.03.2019 у справі № 906/920/16, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 14.05.2019 у справі № 910/16979/17, а також у постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 у справі № 6-92цс15. Скаржник вважає, що оскаржені у справі рішення і постанова ухвалені з порушенням норм процесуального права (статей 73, 76- 79, 86 Господарського процесуального кодексу України), а висновки судів, викладені у судових рішеннях, не відповідають встановленим судом обставинам справи. Прокурор посилається на доведеність матеріалами справи факту зайняття відповідачами спірної земельної ділянки, що, на його думку, підтверджується актом обстеження від 02.08.2018, листами від 01.08.2018, від 27.09.2018, від 10.10.2018, та наголошує на тому, що права власника земельної ділянки мають бути захищені відповідно до закону.

Від відповідачів відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, земельна ділянка, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Архітектора Вербицького, 9-І (кадастровий номер 8000000000:90:158:0036), та розміщений на ній дошкільний навчальний заклад № 108 належать на праві власності територіальній громаді м. Києва в особі Київської міськради.

Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації "Про питання організації управління районами в місті Києві" від 10.12.2010 № 1112 зазначений заклад освіти передано до сфери управління Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, яка за розпорядженням від 11.08.2011 № 373 закріпила його за районним управлінням освіти як балансоутримувачем.

Прокурор на обґрунтування позову посилався на те, що на території вказаного закладу, крім основної будівлі, розміщено окреме нежитлове приміщення (сарай-сміттєзбірник) площею 27,65 м 2 , що знаходиться на балансі Управління освіти.

Відповідно до договору оренди від 06.09.2000 № 22 вказане нежитлове приміщення перебувало у користуванні підприємства "Авотс" громадської організації "Відділення Київської міської спілки ветеранів Афганістану Харківського району м. Києва "Патріот".

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.07.2006 у справі № 3/271, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2008 та постановою Вищого господарського суду України від 22.10.2008, зазначений договір оренди розірвано та виселено орендаря із займаного приміщення. Судові рішення, серед іншого, мотивовані тим, що орендар без відповідних дозволів та погодженої проєктної документації збудував навколо орендованого приміщення нову будівлю, яка не відповідає викопіюванню поверхового плану сараю-сміттєзбірника.

Прокурор у позові зазначав, що Підприємство "Авотс" громадської організації "Відділення Київської міської спілки ветеранів Афганістану Харківського району м. Києва "Патріот" змінило свою назву на ПОГ "Авотс".

Судами також встановлено та про це свідчать матеріали справи, що департамент земельних ресурсів провів обстеження спірної ділянки. За наслідками проведеного обстеження було складено акт обстеження земельної ділянки від 13.06.2018 № 18-0881-02, в якому зазначено, що на земельній ділянці за адресою: м. Київ, вул. Архітектора Вербицького, 9-І (кадастровий номер 8000000000:90:158:0036) розміщена будівля, яка на час обстеження не використовується. Відповідно до бази даних міського земельного кадастру ділянка, на якій розміщена вказана споруда, обліковується за централізованою бухгалтерією Управління освіти. Рішень щодо передачі земельної ділянки (користування) Київська міськрада за поданням департаменту земельних ресурсів не приймала; документи, що посвідчують право власності (користування) земельною ділянкою, в департаменті земельних ресурсів не зареєстровані. У вказаних діях вбачаються ознаки порушення вимог земельного законодавства, а саме самовільне зайняття земельної ділянки (пункт б) статті 211 Земельного кодексу України.

09.07.2018 групою обліку оренди був складений акт обстеження ДНЗ № 108 за адресою: вул. Вербицького, 9-І, в якому було зазначено, що на території ДНЗ № 108 розміщена одноповерхова споруда, яка обліковується на балансі Управління освіти, як сарай-сміттєзбірник; біля споруди встановлено паркан; двері замкнені, доступу до приміщення немає.

02.08.2018 було проведено обстеження спірної земельної ділянки у складі комісії за участю прокурора та представника ГС "Братерство учасників бойових дій України". За результатами обстеження складено акт, в якому зазначено, що під час обстеження представник спілки послався на наявність у нього документів, на підставі яких використовується приміщення, а також дозвільних документів на перебудову будівлі, які має подати до Управління освіти 03.08.2018.

10.10.2018 Управління освіти направило голові зазначеної спілки лист, в якому наполягало на негайному звільненні займаного приміщення.

17.01.2019 прокуратурою разом із представниками Управління освіти було складено акт виявлення порушення, яке полягає у самовільному зайнятті приміщення, що перебуває в аварійному стані.

Предметом позову у цій справі є вимоги заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 2, заявлені в інтересах держави в особі Київської міськради та Управління освіти, до ГС "Братерство учасників бойових дій України" та ПОГ "Авотс" про зобов`язання повернути Київській міськраді земельну ділянку площею 396 м 2 , розташовану у м. Києві, на вул. Архітектора Вербицького, 9-І, привівши її у придатний для використання стан.

У задоволенні цих вимог господарські суди відмовили за їх недоведеністю та необґрунтованістю.

При цьому суди виходили із того, що відповідно до частин 1, 2 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно з положеннями статей 319, 321 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Статтею 212 Земельного кодексу України унормовано, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

У статті 13 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі статтею 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до положень статей 76, 77 зазначеного Кодексу належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У статті 86 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судове рішення у розумінні положень процесуального законодавства не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як установили попередні судові інстанції, відомості про реєстрацію права власності (користування) на будівлю, що розташована на спірній земельній ділянці у комунальному підприємстві Київської міськради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" відсутні та до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не вносились, а отже, за висновком судів нежитлова будівля за адресою: м. Київ, вул. Архітектора Вербицького, 9-І є самочинним будівництвом, а земельна ділянка, як наслідок, є самовільно зайнятою. При цьому суди погодилися із доводами прокурора про те, що земельна ділянка підлягає поверненню власнику в разі встановлення відсутності відповідних дозвільних документів на її використання. Водночас, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, надавши оцінку доводам сторін, господарські суди попередніх інстанцій визнали недоведеним прокурором та позивачами те, ким саме самовільно зайнято спірну земельну ділянку - ГС "Братерство учасників бойових дій України" чи ПОГ "Авотс". Суди відхилили за недоведеністю матеріалами справи посилання позивачів та прокурора на обставини перебування майна спілки у приміщенні, яке займає підприємство, наголосивши, що жодним наявним у матеріалах справи актом обстеження, актом про порушення не встановлено особу, яка самовільно зайняла спірне приміщення та спірну земельну ділянку. Разом із тим суди зауважили про неможливість нівелювання учасниками справи обов`язку доведення своїх доводів на обґрунтування позову, зокрема через пред`явлення позову до двох осіб одночасно про зобов`язання повернути земельну ділянку.

Як уже зазначалося, прокурор не погодився з ухваленими у справі рішенням і постановою про відмову у позові та оскаржив їх до суду касаційної інстанції.

Як свідчить зміст касаційної скарги, її подано на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваної позивачем постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/7, пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

У постанові Верховного Суду від 17.01.2019 у справі № 903/481/17 (за позовом заступника військового прокурора Луцького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України до Орендного будівельно-монтажного управління "Репер" про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, що перебуває на балансі Міністерства оборони України, зобов`язання відповідача звільнити будівлі, що розташовані на земельній ділянці та перебувають у власності держави в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, зобов`язати відповідача передати в натурі спірні будівлі та земельну ділянку належним власникам - позивачам), на яку послався прокурор у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про задоволення позову, скасувавши постанову суду апеляційної інстанції. Задовольняючи позов, місцевий господарський суд виходив із того, що відповідно до судового рішення, яке набрало законної сили, спірна земельна ділянка є державною власністю, яка закріплена за Міністерством оборони України та має статус військового майна, власником будівель є Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України, у відповідача відсутні документи, які би дозволяли йому користуватися земельною ділянкою та займати спірні будівлі, тому він чинить перешкоди позивачам у їх користуванні. Водночас суд відхилив клопотання відповідача про пропуск позивачем позовної давності. Суд касаційної інстанції визнав помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що подані прокурором докази не можуть вважатися достатніми доказами, які би підтверджували безпідставне використання відповідачем земельної ділянки та будівель, оскільки встановлені судом першої інстанції обставини згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 29.07.2014 у справі № 903/564/14 та на підставі витягів із відповідного реєстру про реєстрацію права власності на будівлі за Західним управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України свідчили, як встановлено судом першої інстанції, про неправомірне використання відповідачем земельної ділянки, яка закріплена за Міністерством оборони України, та про неправомірне зайняття відповідачем будівель, які є власністю управління капітального будівництва. Постанова суду касаційної інстанції обґрунтована положеннями статей 77, 152, 212 Земельного кодексу України, статей 317, 319, 391 Цивільного кодексу України, статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України".

Як свідчить зміст постанови Верховного Суду України від 27.05.2015 у справі № 6-92цс15 (за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні будівлею магазину шляхом її звільнення), посилання на яку також міститься у касаційній скарзі, Верховний Суд України вважав за можливе ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у справі. Верховний Суд України, керуючись положеннями статей 317, 319, 391, 770 Цивільного кодексу України, та з урахуванням того, що суди встановили факт відчуження наймодавцем предмета оренди і переходу права власності на майно до позивачки, яка новий договір оренди з відповідачкою не укладала, ОСОБА_3 виявила намір на власний розсуд користуватися своєю власністю, визнав вимоги позивачки щодо усунення перешкод у користуванні її власністю шляхом виселення із приміщення магазину обґрунтованими та такими, що відповідають положенням статті 16 Цивільного кодексу України, а порушене право користування власністю підлягає відновленню. Отже, як зазначив Верховний Суд України, вирішуючи цей спір, суди не врахували положень статті 770 Цивільного кодексу України та пункту 9.4 договору оренди, в якому зазначено, що припинення договору відбудеться у разі відчуження наймодавцем предмета оренди, та дійшли помилкового висновку про продовження терміну дії договору оренди після відчуження наймодавцем предмета оренди. Крім того, як було зазначено Верховним Судом України, посилання апеляційного та касаційного судів на те, що ОСОБА_3 обрала неналежний спосіб захисту своїх прав і заявила позов до неналежного відповідача, оскільки тільки Дубенське споживче товариство має право вимагати від ОСОБА_4 повернення раніше переданого в оренду нерухомого майна, є помилковим і таким, що не ґрунтується на законі, позаяк відповідно до положень 319, 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. З урахуванням того, що між сторонами договірних зобов`язань не існувало, оскільки договір оренди припинив свою дію в момент відчуження приміщення магазину новому власнику, до спірних правовідносин застосовуються положення статті 391 Цивільного кодексу України.

З викладеного вбачається, що судові рішення у зазначених справах ухвалені за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та зібраних у таких справах доказів, а також іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них; аналіз висновків, зроблених судами попередніх інстанцій у судових рішеннях у справі, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених постановах, а отже, висновки цих судів у таких справах не підлягають застосуванню у справі, що наразі розглядається судом касаційної інстанції.

Водночас колегія суддів відхиляє доводи прокурора про те, що оскаржувані судові рішення ухвалено судами першої та апеляційної інстанцій без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/16979/17 (пункт 5.21), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (пункт 4.20), від 19.03.2019 у справі № 906/920/16 (пункт 45), оскільки правовідносини у зазначених справах та справі, що розглядається, також не є подібними у розумінні критеріїв подібності (предмет, підстави позовів у перелічених справах та у справі № 910/4642/19, суб`єктний склад сторін, установлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, а також їх матеріально-правове регулювання є різними); наведене Великою Палатою Верховного Суду у зазначених пунктах застереження щодо необхідності з`ясування судом наявності чи відсутності факту порушення (оспорення) прав чи інтересів особи, яка звернулася до суду з позовом за захистом своїх прав чи охоронюваних законом інтересів, є загальним і безпосередньо випливає зі змісту положень господарського процесуального законодавства, а саме лише посилання на постанови Верховного Суду щодо загальних питань правозастосування не може свідчити про подібність правовідносин; наведена позиція не суперечить оскаржуваним рішенням.

Отже, скаржник у касаційній скарзі необґрунтовано зазначає, що оскаржувані у справі судові рішення ухвалювалися без урахування висновків Верховного Суду, викладених у зазначених постановах.

З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Відповідно, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (схожий висновок викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/4642/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/4642/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак