Рішення

від 17.03.2021 по справі 908/2063/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

номер провадження справи 18/90/18-9/180/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.03.2021 Справа № 908/2063/18

м.Запоріжжя

За позовом: Керівника Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області (71100, Запорізька область, м. Бердянськ, пр. Перемоги, 4) в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, - Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області (69095, м. Запоріжжя, вул.Українська, буд. 50)

до відповідача: Селянського (фермерського) господарства ОСОБА_4 АДРЕСА_1

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача:

1. ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП № НОМЕР_1 )

2. ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП № НОМЕР_2 )

про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння

Суддя Боєва О.С.

при секретарі судового засідання Бичківській О.О.

За участю представників:

прокурор: Тронь Г.М.;

від позивача: не з`явився;

від відповідача: ОСОБА_5. (голова СФГ), Паскал П.М. ;

від третьої сооби-1: ОСОБА_5. (особисто);

від третьої особи-2: ОСОБА_2 (особисто)

СУТЬ СПОРУ:

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 29.01.2019 у справі №908/2063/18, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 03.06.2019, позов задоволено. Витребувано із незаконного володіння Селянського (фермерського) господарства ОСОБА_4 на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області:

- земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 15,408 га, розташовану на території Єлисеївської сільської ради Приморського району Запорізької області, що входить до складу земельної ділянки площею 35,0 га, яка надана ОСОБА_4 згідно державного акту на право постійного користування землею від 29 червня 1996 року серії ЗП № 16-501574, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 58.

- земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 15,0 га, розташовану на території Єлисєївської сільської ради Приморського району Запорізької області, яка надана у довічне успадковуване володіння ОСОБА_4 на підставі державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею від 25 травня 1992 року без серії, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 8.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.10.2020 скасовано постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.06.2019 та рішення Господарського суду Запорізької області від 29.01.2019 у справі №908/2063/18. Справу передано на новий розгляд до Господарського суду Запорізької області.

Згідно з Витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.11.2020 справу № 908/2063/18 визначено до розгляду судді Боєвій О.С.

Ухвалою суду від 19.11.2020 справа прийнята до провадження в порядку загального позовного провадження, присвоєний номер провадження 18/90/18-9/180/20, підготовче засідання призначено на 17.12.2020. Ухвалою суду від 17.12.2020 продовжено строк підготовчого провадження на десять днів - до 28.01.2021 включно, підготовче засідання відкладено на 19.01.2021. Ухвалою суду від 19.01.2021 продовжено строк підготовчого провадження на двадцять днів - до 17.02.2021 включно, залучено до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , підготовче засідання відкладено на 15.02.2021. Ухвалою суду від 15.02.2021 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 11.03.2021. В судовому засіданні 11.03.2021 оголошено перерву до 17.03.2021.

17.03.2021 справу розглянуто, судом оголошено вступну та резолютивну частини

рішення.

Предметом розгляду є позовні вимоги, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог (т. 1, а.с. 149-150), які обґрунтовані, зокрема, наступним. Бердянською місцевою прокуратурою Запорізької області виявлено факт незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння селянським (фермерським) господарством ОСОБА_4 земельними ділянками площею 15,408 га та площею 15 га, які розташовані на території Єлисеївської сільської ради Приморського району Запорізької області. Відповідно до Державного акта на право постійного користування землею від 29.06.1996 ОСОБА_4 , була надана земельна ділянка площею 35 га, відповідно до Державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею від 25.05.1992 - земельна ділянка площею 15,0 га. На вказаних земельних ділянках ОСОБА_4 створено та зареєстровано селянське (фермерське) господарство ОСОБА_4 . В подальшому із земельної ділянки площею 35,0 га у приватну власність ОСОБА_4 передано земельну ділянку площею 9,84 га, ОСОБА_5 - земельну ділянку площею 9,752 га. С(Ф)Г ОСОБА_4 здійснює свою діяльність, в тому числі, на земельних ділянках площею 15,408 га та 15,0 га, наданих в користування ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Земельні ділянки, надані громадянам у постійне користування, довічне успадковуване володіння перебувають у власності держави або власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність. Право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а також на право довічного успадковуваного володіння, яке на даний час законодавством України не визначено, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. Зі смертю ОСОБА_4 право користування вищенаведеними земельними ділянками припинилось, відповідно, з цього часу втратив чинність і Державний акт на право постійного користування землею від 29.06.1996 і Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею від 25.05.1992. Оскільки земельні ділянки надавались ОСОБА_4 , а не С(Ф)Г ОСОБА_4 , вони не входять до складу майна цього фермерського господарства. С(Ф)Г ОСОБА_4 з часу смерті ОСОБА_4 продовжує утримувати та використовувати земельні ділянки земельних площею 15,408 га та 15,0 га, які знаходяться поза межами населених пунктів, для вирощування сільськогосподарських культур, цим самим незаконно, без відповідної правової підстави заволодівши ними, що підтверджується звітами та податковими деклараціями поданими фермерським господарством до уповноважених державних органів, а також інформацією органу місцевого самоврядування. Внаслідок таких протиправних дій, відповідач незаконно утримує земельні ділянки державної власності, чим позбавляє власника прав володіти, розпоряджатись та отримувати належний дохід від використання цієї землі. Незаконне використання земель державної власності позбавило територіальну громаду правомочностей володільця та розпорядника цієї землі в повному обсязі, а уповноваженим контролюючим органом - ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області жодних дій щодо запобігання порушенню не вживалось, що не відповідає інтересам держави. Позов обґрунтовано ст.ст. 92, 102-1, 116, 118, 122, 126 Земельного кодексу України, ст.ст. 170, 387, 407, 1212, 1218, 1225 Цивільного кодексу України, ст.ст. 12, 19, 20, 23 Закону України "Про фермерське господарство", ст. 131-1 Конституції України, ст.23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор просив позов задовольнити. Прокурор в судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог (т. 1, а.с. 149-150) та просив витребувати із незаконного володіння Селянського (фермерського) господарства ОСОБА_4 на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області: - земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 15,408 га, розташовану на території Єлисеївської сільської ради Приморського району Запорізької області, що входить до складу земельної ділянки площею 35,0 га, яка була надана ОСОБА_4 згідно державного акту на право постійного користування землею від 29 червня 1996 року серії ЗП № 16-501574, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 58; - земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 15,0 га, розташовану на території Єлисєївської сільської ради Приморського району Запорізької області, яка надана у довічне успадковуване володіння ОСОБА_4 на підставі державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею від 25 травня 1992 року без серії, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 8.

Відповідач проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві (т. 1, а.с.74-83), зазначивши, зокрема, про наступне. Користування земельними ділянками відбувається на законних підставах, оскільки таке право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку, закріплене у ст.92 Земельного кодексу України. Спадкодавець ОСОБА_4 у 1996 році набув таке право постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства відповідно до діючого на той час розпорядження райдержадміністрації Приморської районної ради народних депутатів Приморського району Запорізької області від 16.05.1996 № 241-р та норм законодавства. Згідно зі ст.ст. 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" та ст.ст. 1, 5, 7 , 8, 12 діючого на теперішній час Закону України "Про фермерські господарства", після одержання Державного акта на право користування землею, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи та з цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не фізична особа, якій земля надавалась у постійне користування. Відповідно до Статуту фермерського господарства, землі господарства складаються, у тому числі, з земельної ділянки, яка належить засновнику, і яка, виходячи із змісту ч. 2 ст. 23 Закону України "Про фермерські господарства", у разі спадкування фермерського господарства входить до складу спадкової маси. Після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 відкрилась спадщина і відповідно до положень ст.ст. 1217, 1261, 1268 ЦК України спадкоємцем став ОСОБА_5 , який є головою фермерського господарства. Відповідач вважає, що підстави для припинення користування земельною ділянкою відсутні, а позовні вимоги прокурора виглядають як незаконне та противоправне втручання в господарську діяльність фермерського господарства. Також відповідачем у відзиві та окремо оформленій заяві, доданій до відзиву (т. 1, а.с.88-92) заявлено про застосування судом наслідків спливу позовної давності, оскільки із 01 січня 2008 року (прийняття Земельного кодексу України) і до дня смерті ОСОБА_4 , державним органам, в тому числі позивачу, було відомо про користування фермерським господарством земельними ділянками 15 га та 25,248 га, тому строк позовної давності сплинув і з ІНФОРМАЦІЯ_3, і з дня смерті ОСОБА_4 . Просив у задоволені позову відмовити в повному обсязі.

З відповіді на відзив, що була подана Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області (т. 1, а.с. 109-114), слідує, що останній підтримує позовні вимоги, викладені Прокурором у позовній заяві. Зазначає, що передача членом фермерського господарства права постійного користування земельною ділянкою до складеного капіталу фермерського господарства зумовлює перехід такого права до майна ФГ, однак постійний користувач не вправі розпоряджатись земельною ділянкою, переданою йому на такому праві. Згідно вимог чинного законодавства право постійного користування земельною ділянкою не може набуватись фізичними особами у будь-який спосіб, в тому числі і в порядку спадкування, за винятком випадків, встановлених ст. 92 Земельного кодексу України, оскільки законодавець чітко пов`язує право постійного користування земельною ділянкою саме з особою-носієм такого права. Мова про перехід права постійного користування від однієї особи до іншої в порядку спадкування не йде і такий механізм не передбачено чинним земельним законодавством. Стосовно строків позовної давності позивач вказав, що розпорядником оспорюваної земельної ділянки є Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, проте управління не наділене повноваженнями щодо з`ясування обставин цивільного стану користувачів земельних ділянок, в тому числі перевірки факту смерті.

Прокурором 16.12.2020 надано письмове пояснення з викладенням правової позиції по суті спору із врахуванням висновків суду касаційної інстанції, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.10.2020 у даній справі № 908/2063/18, в тому числі щодо звернення прокурора до суду з позовом у даній справі. Також, щодо незалучення до участі у справі голови та члена С(Ф)Г ОСОБА_4. ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , прокурором зазначено, що позовні вимоги обґрунтовувались нормами матеріального права, які визначали, що у разі смерті особи право постійного користування землею припиняється автоматично, тому у фермерського господарства відсутні правові підстави для подальшого використання та обробки спірної землі. Підстав для користування зазначеними земельними ділянками вказані особи не мали, у зв`язку із чим не були залучені до участі у справі.

Відзив на позовну заяву, який надійшов до господарського суду 11.03.2021 від третіх осіб, та який за своєю суттю фактично є поясненням третіх осіб щодо заявленого позову, залишено судом без розгляду на підставі ч. 2 ст. 207 ГПК України.

17.03.2021 до суду від Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області надійшла заява про розгляд справи № 908/2063/18 за відсутності його представника, вирішення спору залишає на розсуд суду.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення прокурора, відповідача та третіх осіб, суд

ВСТАНОВИВ:

На підставі рішення Приморської районної Ради народних депутатів Приморського району Запорізької області Української РСР від 16.04.1992 № 5 ОСОБА_4 25.05.1992 видано Державний акт про надання у довічне успадковуване володіння земельної ділянки площею 15,0 га, що розташована на території Єлисеївської сільської ради в межах згідно з планом, для організації фермерського господарства. Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 8.

На підставі розпорядження районної державної адміністрації Приморської районної Ради народних депутатів Приморського району Запорізької області від 16.05.1996 № 241-р ОСОБА_4 видано Державний акт на право постійного користування землею ЗП № 16-501574 від 29.06.1996, відповідно до якого у постійне користування надана земельна ділянка площею 35,0 га, у тому числі 34,6 га ріллі та 0,4 га інші угіддя, розташована на території Єлисеївської сільської ради в межах згідно з планом, для створення селянського (фермерського) господарства. Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних постійного користування землею за № 58.

11.01.1993 ОСОБА_4 , як засновником, створено Селянське (фермерське) господарство ОСОБА_4

Відповідно до рішення Єлисеївської сільської ради від 14.03.2001 № 9 зі складу наданих ОСОБА_4 на праві постійного користування земель площею 35,0 га, у приватну власність ОСОБА_4 передано земельну ділянку площею 9,84 га для ведення фермерського господарства, що посвідчено Державним актом на право приватної власності на землю ЗП №045683 від 20.06.2001, зареєстрованим у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 01.

Відповідно до розпорядження голови Приморської райдержадміністрації від 21.11.2002 № 351 зі складу наданих ОСОБА_4 на праві постійного користування земель площею 35,0 га, у приватну власність ОСОБА_5 передано земельну ділянку площею 9,75 га для ведення селянського (фермерського) господарства, що посвідчено Державним актом на право приватної власності на землю ІV-ЗП № 007607 від 20.02.2004, зареєстрованим у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №010427800001.

04.12.2012 ОСОБА_4 було складено нотаріально посвідчений заповіт, відповідно змісту якого, на випадок своєї смерті, спадкоємцями селянського (фермерського) господарства ОСОБА_4 призначено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частках кожного.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням загальних зборів членів Селянського (фермерського) господарства ОСОБА_4 від 11.03.2013, оформленого проколом № 1, зі складу СФГ виключено ОСОБА_4 у зв`язку з його смертю; на посаду голови СФГ обрано ОСОБА_4; до Статуту СФГ ОСОБА_4. вирішено внести відповідні зміни.

Згідно з Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 29.01.2019 засновниками селянського (фермерського) господарства ОСОБА_4 є ОСОБА_4 (керівник з 11.03.2013) та ОСОБА_2.

З часу смерті ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1) Селянське (фермерське) господарство ОСОБА_4 продовжувало користуватись спірними земельними ділянками, що підтверджується відомостями про наявність земельних ділянок С(Ф)Г ОСОБА_4. та податковими деклараціями, поданими цим фермерським господарством до уповноважених державних органів.

Посилаючись на незаконність користування С(Ф)Г ОСОБА_4. спірними земельними ділянками без відповідної правової підстави після смерті особи, якій було надано ці земельні ділянки у постійне користування та довічне успадковуване володіння, прокурором заявлено вимоги про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Відповідно до ст. 316 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Згідно ж з частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Оцінивши фактичні обставини справи, дослідивши представлені докази та враховуючи зауваження Верховного Суду під час перегляду рішень у даній господарській справі, суд дійшов наступних висновків.

Щодо правомочності звернення прокурора з позовною заявою.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Статтею 23 Закону України Про прокуратуру визначено, що представництво прокурором інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

За приписами ч. 4 ст. 23 Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень.

За приписами ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу.

Аналіз положень ст. 53 Кодексу у взаємозв`язку зі змістом ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді у випадках, зокрема, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження.

Таким чином, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме - подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Отже прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Зазначену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Законом України від 6 вересня 2012 року № 5245-VІ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності (який набрав чинності 01 січня 2013 року) внесено зміни до Земельного кодексу України, відповідно до яких з 01 січня 2013 року повноваження щодо розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності перейшли до Центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальних органів (Держземагенство України).

Таким чином, з 1 січня 2013 року від імені та в інтересах держави України право власності земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності здійснює центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів та його територіальні органи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 № 5 Про утворення територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру постановлено: утворити як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру за переліком згідно з додатком. Наказом Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру №18 від 03.03.2015 затверджено Положення про Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, що є територіальним органом центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

За доводами прокурора на момент звернення з позовною заявою органом уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а саме - Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області не вжито належних заходів для усунення зазначених порушень.

01.07.2017 до Єдиного реєстру досудових розслідувань Приморським відділенням поліції Бердянського відділу поліції ГУНП в Запорізькій області внесено запис про реєстрацію кримінального провадження, згідно з яким 30.06.2017 з Приморського відділу Бердянської місцевої прокуратури надійшли матеріали щодо незаконного використання сільськогосподарських земель (сінокосів), розташованих на території Новоолексіївської сільської ради Приморського району Запорізькій області фермерськими господарствами, в тому числі СФГ ОСОБА_4. без правовстановлюючих документів.

У відповідь на запит Бердянської місцевої прокуратури листом Виконавчого комітету Єлисеївської сільської ради Приморського району Запорізької області від 18.05.2018 повідомлено, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності площею 35 га та 15 га, які раніше належали ОСОБА_4 на праві постійного користування, згідно зі Статутом селянського господарства, використовуються ОСОБА_5 : на ділянці площею 15 га посіяно ячмінь, на ділянці площею 35 га - озима пшениця; протягом 2013-2018 років до місцевого бюджету сільської ради надходить Єдиний податок сільськогосподарських виробників (ФГ ОСОБА_4).

На підтвердження вжиття заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, передбачених ч.ч. 3, 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурором до позовної заяви додано відповідне листування з Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області.

Бердянська місцева прокуратура зверталась до Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області (його територіальних відділів) з приводу підтвердження інформації щодо наявності правових підстав користування відповідачем спірними земельними ділянками, що перебувають у державній власності.

03.05.2018 у відповідь на лист Бердянської місцевої прокуратури листом № 8-8-0.33-898/112-18 Відділ у Приморському районі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області повідомив, зокрема, про те, що актуальна інформація стосовно того, хто наразі є користувачем земельних ділянок, вказаних у листі прокурора, та перелік земельних ділянок, які обліковуються в користуванні, зокрема, фермерського господарства ОСОБА_4 у відділу відсутня, у зв`язку з тим, що з 01.01.2013 набули чинності Закони України "Про Державний земельний кадастр", "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Постанова КМ України № 1051 від 17.10.2012 "Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру", згідно з якими, повноваження по здійсненню державної реєстрації прав на земельні ділянки з 01.01.2013 передано органам Міністерства юстиції.

В листі Держгеокадастру за вих. № 0-8-6.3889/2-18 від 17.05.2018 було зазначено, що управління з позовною заявою про витребування земельних ділянок державної власності сільськогосподарського призначення з незаконного володіння СФГ ОСОБА_4. не зверталось; відповідні заходи не виживались у зв`язку з тим, що Головне управління не було обізнане про факт смерті відповідних осіб.

Листом за №1.2-7623вих18 від 28.09.2018 Бердянською місцевою прокуратурою було направлено повідомлення ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України Про прокуратуру про вжиття прокуратурою заходів представницького характеру та подання позову до господарського суду Запорізької області.

З огляду на вищевикладене, прокурором дотримано встановлений ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", ст. 53 ГПК України порядок щодо звернення до органу, уповноваженого на захист майнових інтересів держави, яким у цій справі є Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, з повідомленням про виявлені порушення при користуванні земельною ділянкою та надання розумного строку для реагування на повідомлені порушення інтересів держави.

Із відповіді та фактичних дій (бездіяльності) Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області вбачається, що останнє не мало наміру на звернення до суду із відповідним позовом.

Вважаючи порушеним право власності держави на спірні земельні ділянки фермерським господарством, яке незаконно користується ними після смерті особи, якій земля була надана на підставі державних актів про право користування земельною ділянкою та на праві довічного успадковуваного володіння землею, прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області з позовом про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.

На підставі вищевикладеного, а також враховуючи, що позивач - Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, наявність підстав для представництва прокурором в суді інтересів держави не оскаржив, не заперечив проти заявленого прокурором позову, що вбачається з відповіді на відзив, суд дійшов до висновку про необхідність розгляду даної справи по суті.

Проаналізувавши норми чинного законодавства, оцінивши надані докази, суд визнав позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 51 Земельного кодексу України № 561-XII від 18.12.1990 (у редакції, чинній на момент створення ФГ) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

З положень статті 7 цього Кодексу слідує, що користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Відповідно частини 1 статті 23 ЗК України право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Згідно з частинами 1, 2 статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2009-XII "Про селянське (фермерське) господарство" (чинного на момент створення ФГ) після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Таким чином, законодавством, чинним на момент створення ФГ, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

19.06.2003 прийнято Закон України № 937-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон № 937-IV), яким Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 цього Закону вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Відповідно до частини 1 статті 5, частиною 1 статті 7 Закону № 937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону № 937-IV).

Отже чинне законодавство також пов`язує можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України.

Такі висновки зроблені Верховним Судом за наслідками перегляду рішення Господарського суду Запорізької області та постанови Центрального апеляційного господарського суду у цій справі в касаційному порядку (Постанова від 08.10.2020 у справі № 908/2063/18).

Аналогічні правові висновки викладені й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону "Про фермерське господарство" слідує, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі № 704/29/17-ц, від 16.01.2019 у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18).

Згідно зі статтею 92 Земельного кодексу України (у редакції, чинній з 01.01.2002) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, яка діяла з 01.01.2002 (момент набрання ним чинності), було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Разом з тим, Рішенням Конституційного Суду України у справі № 1-17/2005 (22.09.2005 № 5-рп/2005) положення пункту 6 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавства, організаційного та фінансового забезпечення та пункту 6 постанови Верховної Ради України Про земельну реформу, визнані неконституційними та втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі №922/989/18 дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Також у цій постанові вказано, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №615/2197/15-ц).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

Статтею 141 ЗК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до положень частини 1 статті 27 Земельного Кодексу України, який був чинним до 01.01.2002, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6)використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7)використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

Беручи до уваги, що правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними, а одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

Такі висновки зроблені Верховним Судом за наслідками перегляду рішення Господарського суду Запорізької області та постанови Центрального апеляційного господарського суду у цій справі в касаційному порядку (Постанова від 08.10.2020 у справі № 908/2063/18).

Вказане узгоджується також із висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, в якій зазначено, що з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) до фермерського господарства переходять правомочності володіння і користування та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки його засновника.

Таким чином, після проведення державної реєстрації селянського фермерського господарства, останнє стає користувачем земельної ділянки, наданої в постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.

Право ж довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства могло належати лише фізичній особі. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.

Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц.

За змістом статей 6, 50 Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 № 561-ХІІ (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надавалася громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявляли бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтувалося переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду надавалися земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27.03.1991 № 889-ХІІ, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 № 2201-XII, було затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

Земельний кодекс України від 18.12.1990 № 561-ХІІ (у редакції Закону від 13.03.1992 № 2196-XII) не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

На час надання громадянину ОСОБА_4 спірної земельної ділянки у довічне успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, відносини, пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулював Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20.12.1991 №2009-XII, приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших законів України, зокрема і до Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 (у відповідній редакції) (відповідна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц).

За змістом положень частин 1, 3, 4 статті 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у відповідній редакції) Селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства, на ім`я якого видавався Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею або приватної власності.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у відповідній редакції) земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися громадянам за їх бажанням у довічне успадковуване володіння, приватну власність або в оренду. Надання земельної ділянки у довічне успадковуване володіння, приватну власність або в оренду здійснювалося із земель запасу, а також земель, вилучених у порядку, визначеному у пункті 1 статті 7 цього Закону.

З огляду на обмеження у використанні земельної ділянки інакше, ніж за її цільовим призначенням (пункт 1 частини першої статті 40 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а також юридичні наслідки її використання не за цільовим призначенням (пункт 7 частини першої статті 27, частина друга статті 29, частина перша статті 88 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), надана громадянину у встановленому порядку для ведення селянського (фермерського) господарства земельна ділянка за її правовим режимом була та є такою, яку слід використовувати виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб цього громадянина.

За змістом наведених приписів, на час створення С(Ф)Г ОСОБА_4. можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином права довічного успадковуваного володіння землею для ведення такого господарства.

Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи.

1 січня 2002 року набрав чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року, який не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння. Закон України від 19 червня 2003 року "Про фермерське господарство" також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння.

Відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 №2200 "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю, громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.

На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид мирного володіння майном в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право. Такі правові висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 368/54/17, від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява № 20166/92, § 36).

Державний акт на право володіння землею, виданий на ім`я фізичної особи громадянина ОСОБА_4 , надавав останньому право довічно користуватися земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, що включає право господарювання на цій землі, вирощування та збирання врожаю.

На час смерті засновника Селянського (Фермерського) господарства - ОСОБА_4 , перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою був визначений у статті 141 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року. Ця стаття не регламентувала припинення права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення (організації) селянського (фермерського) господарства на підставі приписів ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року. А у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року не було такої підстави для припинення права довічного успадковуваного володіння землею як смерть фізичної особи-володільця.

Чинне на даний час законодавство не передбачає таке речове право як успадковуване володіння землею, але таке право виникло у спадкодавця на підставі законодавства і припинити таке право можливо лише на підставах визначених законом. Особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, на сьогодні також має законне право на таке володіння. Володільцем такої земельної ділянки, яка надана для ведення фермерського господарства за відсутності добровільного звернення для переоформлення (заміни) раніше виданих державних актів, є саме фізична особа засновник фермерського господарства, на ім`я якого такий акт видавався.

Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц погодилася з тим, що право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою є різними інститутами і зауважила, що ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у первинній редакції не передбачав можливості набуття фізичною особою земельної ділянки у приватну власність. Натомість, цей кодекс гарантував фізичним особам право набувати земельні ділянки, зокрема, у довічне успадковуване володіння та у постійне користування. Обидва інститути передбачали можливість користування земельною ділянкою без обмеження будь-яким строком і, на думку Великої Палати Верховного Суду, відповідні майнові права могли бути об`єктом спадкування.

Також Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові від 23.06.2020 по справі №179/1043/16-ц дійшла висновку, що право довічного успадковуваного володіння такою ділянкою, на відміну від права постійного користування нею, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у первинній редакції могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього Кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило (п. 38 Постанови). За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Натомість право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у редакції, чинній до 16 травня 1992 року, могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило (п. 60 Постанови).

Конституція України гарантує право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (частина друга статті 14).

Згідно із частинами другою, третьою статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

На сьогодні законодавство не передбачає таке речове право як успадковане володіння землею, але таке право виникло у спадкодавця на підставі законодавства і припинити таке право можливо лише на підставах визначених законом. Крім того, таке право володіння зберігається у користувачів земельної ділянки, а в чинному законодавстві відсутні норми, які регулюють право довічного успадковуваного володіння, тому до таких правовідносин мають застосовуватися норми, які були чинними на момент існування на законодавчому рівні такого права.

Подальші законодавчі зміни щодо права користування земельною ділянкою виключали будь-які обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу, а право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, могло бути об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.

Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

Такий правовий висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 368/54/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 22, ч. 1 ст. 23 Закону України Про фермерське господарство фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання. Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

Із аналізу ст.ст. 7, 8, 19, 20 Закону України Про фермерське господарство , ст. 22 Земельного кодексу України слідує, що до складу майна фермерського господарства може входити право користування землею сільськогосподарського призначення державної або комунальної власності, що надана громадянам. Порядок володіння, користування і розпорядження майном фермерського господарства здійснюється відповідно до його Статуту, якщо інше не передбачено угодою між членами фермерського господарства та законом.

Відповідно до частин 1, 3, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Як встановлено судом вище, відповідно до змісту нотаріально посвідченого заповіту, складеного 04.12.2012 ОСОБА_4 визначив спадкоємцями Селянського (фермерського) господарства ОСОБА_4 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частках кожного. Доказів того, що протягом шести місяців з часу відкриття спадщини вказані особи заявили про відмову від спадщини, матеріали справи не містять.

На даний час ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є відповідно головою та членом Селянського (фермерського) господарства ОСОБА_4 . Зазначені особи є спадкоємцями померлого ОСОБА_4 , якому спірні земельні ділянки надавалися для ведення селянського (фермерського) господарства на праві довічного успадковуваного володіння та праві постійного користування, і які є об`єктом спадкування, що підтверджується матеріалами справи та вищенаведеними висновками суду.

В матеріали справи прокурором надано докази, згідно з якими СФГ ОСОБА_4. надавалися відомості про наявність у користуванні спірних земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Отже, після смерті ОСОБА_4 спірні земельні ділянки залишилися у користуванні фермерського господарства, для створення якого вони передавалися у постійне користування та довічне успадковуване володіння ОСОБА_4 .

На підставі усього вищевикладеного, господарський суд дійшов до висновку, що позовні вимоги про витребування із незаконного володіння Селянського (фермерського) господарства ОСОБА_4 земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих на території Єлисєївської сільської ради Приморського району Запорізької області, а саме: земельної ділянки площею 15,408 га, яка надана ОСОБА_4 згідно державного акту на право постійного користування землею та земельної ділянки площею 15,0 га, наданої у довічне успадковуване володіння ОСОБА_4 на підставі державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею є необґрунтованими, недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.

У задоволенні позову судом відмовляється у повному обсязі.

Відповідно до ст. 256, ч. 1 ст. 261 Цивільного Кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та вказати в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності (за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення) тільки якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Оскільки господарський суд дійшов до висновку про недоведеність позовних вимог, та відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості, питання щодо застосування позовної давності, про що заявлено відповідачем, судом не розглядалося.

Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви залишаються за прокурором.

Слід зазначити, що згідно з матеріалами справи прокуратурою при подачі позовної заяви було сплачено судовий збір в загальному розмірі 15246,73 грн. З урахуванням прийнятої судом в подальшому заяви про зменшення розміру позовних вимог, судовий збір, що належить до оплати виходячи з нормативно-грошової оцінки спірних земельних ділянок (767943,09 грн.), становить 11519,15 грн. - 1,5 ціни позову. Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 11.02.2019 сума 3727,58 грн. зайво сплаченого судового збору на підставі ст. 7 Закону України Про судовий збір була повернута Прокуратурі Запорізької області за її клопотанням.

Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Повний текст рішення складено та підписано 31.03.2021.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено впродовж двадцяти днів з дня складення повного судового рішення у порядку, встановленому ст. 257 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя О.С. Боєва