Постанова

від 31.03.2021 по справі 644/1564/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

31 березня 2021 року

місто Київ

справа № 644/1564/18

провадження № 61-23036св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю ПРИЗМА-ЕЛЕКТРИК , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 08 січня 2019 року у складі судді Зябрової О. Г. та постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, з урахуванням уточнення вимог просила стягнути з відповідача та співвідповідачів на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 квітня 2017 року до дня ухвалення судом рішення в межах середньої зарплати по регіону у м. Харкові; зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю ПРИЗМА-ЕЛЕКТРИК (далі - ТОВ ПЕ ) визнати процедуру звільнення незаконною та скасувати наказ про звільнення від 16 травня 2017 року № 18-ВК/ТР як незаконний і такий, що не має юридичної сили; зобов`язати ТОВ ПЕ видати новий наказ про звільнення і змінити у наказі від 16 травня 2017 року

№ 18-ТР/ ВК про звільнення формулювання: За відмову від продовження роботи при зміні істотних умов праці , на формулювання Звільнена за власним бажанням за невиконання власником законодавства про працю ; зобов`язати ТОВ ПЕ виплатити вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку; зобов`язати відповідача перенести дату звільнення з 16 травня 2017 року на 10 липня 2017 року, у зв`язку із затримкою видачі трудової книжки та датою звільнення вважати дату закінчення вимушеного прогулу на день винесення рішення судом; зобов`язати відповідача скасувати наказ Про відпустку без збереження заробітної плати як незаконний та такий, що не має сили; зобов`язати відповідача скасувати наказ від 10 березня 2017 року № 6-ВК/ТР Про зміну істотних умов праці як незаконний та такий, що не має сили; зобов`язати відповідача виплати компенсацію за невикористану відпустку при звільненні в кількості 19 календарних днів за період роботи з 04 жовтня 2017 року до 10 липня 2017 року; зобов`язати ТОВ ПЕ покласти матеріальну відповідальність на ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 за завдану товариству шкоду. Також просила стягнути з ТОВ ПЕ відшкодування моральної шкоди за порушення трудових прав; стягнути відшкодування моральної шкоди за наявність безпосередньої матеріальної шкоди; стягнути відшкодування моральної шкоди за упущену вигоду у 50-ти кратному розмірі до мінімальної заробітної плати; стягнути з головного бухгалтера ОСОБА_2 , виконавчого директора ОСОБА_3 , працівника ОСОБА_4 , які завдали матеріальному шкоду товариству, суму відшкодування шкоди перед підприємством в порядку регресу.

Обґрунтовувала позов тим, що з 01 лютого 2013 року вона перебувала з ТОВ ПЕ у трудових відносинах за безстроковим трудовим договором за основним місцем роботи на посаді начальника відділу кадрів, а за сумісництвом - провідного інженера з охорони праці згідно з наказом від 01 березня 2016 року № 4-ОК.

13 серпня 2016 року позивач подала заяву про надання їй основної відпустки на 24 календарні дні, що залишилися невикористаними за 2014-2015 роки, у задоволенні якої їй відмовлено. ТОВ ПЕ також відмовило їй у наданні відпустки без збереження заробітної плати з 20 лютого 2017 року до 01 березня 2017 року. При звільненні їй не виплатили компенсацію за невикористану відпустку з 04 жовтня 2017 року до 10 липня 2017 року. Внаслідок відмови ОСОБА_1 у звільненні за власним бажанням директор відсторонила позивача від роботи, мотивуючи це тим, що відсутні кошти на виплату заробітної плати, заблокувала електронну перепустку на підприємство з метою недопущення позивача на робоче місце. Зазначене підтверджується службовими записками, що офіційно зафіксовані. Звільнення за згодою сторін або скорочення посади інженера з охорони праці за ініціативою підприємства у правовідносинах сторін не допускалося, тому ТОВ ПЕ звільнило ОСОБА_1 за відмову працювати в нових умовах праці з суттєвими змінами умов праці відповідно до наказу від 16 травня 2017 року № 18-ВК/ТР про звільнення за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, хоча мало створити їй пільгові умови праці, встановити неповний робочий тиждень і неповний робочий час. Наказ отримано рекомендованим листом 22 травня 2017 року. Також рекомендованим листом позивачу відправлено попередження про зміни умов праці, хоча зміни таких умов праці на підприємстві не відбулося. При цьому позивач не відмовлялася від роботи в нових умовах праці, але вважає, що для цього потрібна її особиста заява, яка нею не подавалася. Зміна умов праці в бік погіршення повинна бути повідомлена працівникові за два місяці та погоджена з трудовим колективом, отже зазначений наказ не погоджений з трудовим колективом, відсутній протокол зборів трудового колективу, в якому позивачу запропоновано ознайомитися з переходом на нові умови праці та відсутнє техніко-економічне обґрунтування. Позивач зафіксувала свою згоду на роботу в нових умовах у службовій записці від 20 березня 2017 року № 9. Після виходу на роботу 28 квітня 2017 року електронна перепустка ОСОБА_1 не працювала, що створило перешкоди в доступі до робочого місця. На час звільнення позивач перебувала у щорічній відпустці відповідно до наказу від 28 квітня 2017 року № 310-ВК/ТМ, який продовжений на підставі лікарняного листа, направленого до підприємства рекомендованим листом разом із заявою про продовження відпустки. Відпустка була подовжена з 28 квітня 2017 року до 21 травня 2017 року, отже звільнення відбулося у період, коли вона знаходилася у відпустці. ОСОБА_1 також несвоєчасно отримала трудову книжку з моменту видачі наказу про звільнення, яку направили рекомендованим листом, а саме 10 липня 2017 року. Тому позивач вважала, що її звільнили 10 липня 2017 року. Також позивач просила поновити їй пропущений процесуальний строк на подання позову до суду. Посилалася на те, що строк пропущений з поважних причин, оскільки в період, протягом якого відбувалися порушення її прав відповідачами, вона хворіла, здійснювала догляд за батьком ОСОБА_6 , очікувала відповідь адвоката з Центру безкоштовної правової допомоги та відповідь з Інспекції з охорони праці, куди вона зверталася. Просила рахувати строк звернення до суду з 23 квітня 2018 року з моменту отримання відповіді з Інспекції.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, просив відмовити у задоволенні позову через його необґрунтованість та сплив строків звернення до суду із таким позовом.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 08 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що хоча звільнення ОСОБА_1 й відбулося під час її перебування у відпустці, тобто з порушенням встановленого законом порядку, позивач пропустила строк на подання позовної заяви з неповажних причин. Тому у задоволенні позову про зміну формулювання звільнення відмовлено. Позивач не надала належних та допустимих доказів того, що ТОВ ПЕ порушило трудове законодавство, відмовило їй у наданні відпустки та у виплаті компенсації за невикористану відпустку, не допустило на робоче місце, здійснило незаконні зміни умов її праці, несвоєчасно видало їй трудову книжку, не виплатило вихідну допомогу при звільнені, тому суд відмовив у задоволенні позову в цій частині та в частині відшкодування моральної шкоди.

Суди зазначили, що доводи про початок перебігу строку звернення до суду з дати отримання відповіді Інспекції з охорони праці від 04 квітня 2018 року не є обґрунтованими. Інспекція з охорони праці не відноситься до органів, до компетенції яких законом віднесено розгляд трудових спорів. Про необхідність звернення до суду за захистом трудових прав ОСОБА_1 повідомлено листами Інспекції від 06 червня 2017 року, 01 серпня 2017 року, 10 серпня 2017 року. Свою незгоду зі звільненням у зв`язку з його незаконністю позивач висловила письмово 22 травня 2017 року, про що особисто зазначила на наказі про звільнення від 16 травня 2017 року. У чому саме полягає незаконність та яким чином порушені її трудові права, позивач детально виклала у своїй скарзі до Інспекції з охорони праці в Харківській області від 20 липня 2017 року.

До суду ОСОБА_1 звернулася 28 березня 2018 року, що підтверджується відомостями зі штампу на поштовому відправленні, тобто після спливу 3 місяців з того часу, як довідалася про порушення її прав. Наведені позивачем у клопотанні підстави для поновлення пропущеного строку не можуть вважатися поважними, тому що не свідчать про тривале лікування позивача або об`єктивну неможливість її звернення до суду у зв`язку з доглядом за літнім батьком.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами не враховано, що місячний строк для звернення до суду може застосовуватися виключно у випадку подання позову про поновлення на роботі. Її позовна заява такої вимоги не містить, тому мав застосовуватись тримісячний строк для подання позовної заяви. В матеріалах справи достатньо доказів порушення її права на працю, а саме: недопуск на робоче місце, звільнення без фактичної зміни умов праці та у період перебування працівника у відпустці, затримка у видачі трудової книжки при звільненні, невиплата компенсації за невикористану відпустку за

2014 - 2015 роки. Заявник дізналася про порушення своїх трудових прав лише 23 квітня 2018 року, коли отримала відповідь із інспекції Держпраці, до суду звернулася 22 травня 2018 року, тобто у межах встановленого КЗпП України строку. За твердженнями заявниці вона не отримала засвідченої копії наказу, а тому строки не почали свій перебіг. Суд безпідставно не врахував цю обставину та надані позивачем інші докази наявності поважних причин пропуску встановленого КЗпП України строку звернення до суду (тривала хвороба, догляд за тяжкохворим батьком, звернення за отриманням безоплатної правової допомоги) та відмовив їй у поновленні строку звернення до суду за захистом порушеного права.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві ТОВ ПЕ просило касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2020 року № 2792/0/226-20 Про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями зазначену цивільну справу 11 листопада 2020 року передано судді-доповідачеві Погрібному С. О., судді, які входять до складу колегії: Олійник А. С., Яремко В. В.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 01 лютого 2013 року ОСОБА_1 прийнято на роботу з гнучким графіком роботи на посаду провідного інженера з охорони праці на неповний робочий тиждень, на неповний робочий час - 4 дні на тиждень (6 годин) щоденно з окладом згідно зі штатним розкладом і оплатою праці пропорційно до відпрацьованого часу і доручено їй, за її згодою виконання разом з основною роботою додаткової роботи начальника відділу кадрів у порядку суміщення посад без звільнення від основної роботи з доплатою 20 % від посадового окладу.

Наказом від 01 березня 2016 року № 4-ВК Про переведення ОСОБА_1 та суміщення посад позивача за її згодою з 01 березня 2016 року переведено на посаду начальника відділу кадрів та охорони праці на 0, 6 штатних одиниць, без звільнення з основної роботи провідного інженера з охорони праці на 0, 18 штатних одиниць у межах одного трудового договору із доплатою 18, 00 % від посадового окладу провідного інженера у порядку суміщення посад, з графіком роботи неповного робочого тижня (понеділок, четвер, п`ятниця).

Згідно з наказом від 07 березня 2017 року № 4-ВК/ТМ Про надання щорічної основної відпустки ОСОБА_1 за період роботи з 04 жовтня 2016 року до 03 жовтня 2017 року з 09 березня 2017 року до 03 квітня 2017 року включно ОСОБА_1 знаходилася у щорічній основній оплачуваній відпустці тривалістю 26 календарних днів.

26 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою про продовження наданої відпустки на кількість днів хвороби (21 календарний день) та надала лікарняний лист про хворобу з 05 квітня 2017 року до 25 квітня 2017 року.

Відповідно до наказу від 28 квітня 2017 року № 10-ВК/ТМ ОСОБА_1 роботодавець продовжив відпустку з 28 квітня 2019 року до 21 травня 2017 року.

Наказом від 10 березня 2017 року № 6-ВК/ТР Про зміну істотних умов праці ОСОБА_1 з 15 травня 2017 року начальнику відділу кадрів, провідному інженеру з охорони праці за суміщенням ОСОБА_1 змінено істотні умови праці, а саме скасовано ОСОБА_1 режим неповного робочого часу та встановлено повний режим робочого часу (5-денний робочий тиждень,

8-годинний робочий день).

10 березня 2017 року ОСОБА_1 направлено рекомендованим листом попередження про зміну істотних умов праці.

22 квітня 2017 року ОСОБА_1 отримала зазначений наказ, письмово висловила з ним незгоду та повернула адміністрації відповідача.

Згідно з поясненнями ОСОБА_1 до цього наказу вона надала службову записку від 20 березня 2017 року № 9 про свою згоду на перехід на нові умови праці, але тільки за її особистою заявою та на підставі юридично грамотного складеного наказу.

28 квітня 2017 року ОСОБА_1 прийшла до офісу відповідача, але їй не відчинили двері і до роботи не допустили, що було зафіксовано нею у повідомленні про недопуск, вимозі про причини недопуску, у акті про недопуск від 28 квітня 2017 року, а також у зверненні до правоохоронних органів та висновку Новобаварського відділу Національної поліції України від 16 травня 2017 року.

Наказом від 16 травня 2017 року № 18-ВК/ТР Про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 6 статті 36 КЗпП України позивача звільнено з посади начальника відділу кадрів, провідного інженера з охорони праці за суміщенням з 16 травня 2017 року за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку з відмовою від продовження роботи при зміні істотних умов праці.

Листом від 16 травня 2017 року № 134 відповідач направив ОСОБА_1 наказ про звільнення від 16 травня 2017 року та повідомлення про нараховану суму при звільненні, а також запропонував з`явитися для отримання трудової книжки.

13 червня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до ТОВ ПЕ з листом-повідомленням № 9, у якому зазначила, що згодна на зміну умов праці, про що повідомила у службовій записці № 9, направленій на адресу відповідача з наказом від 10 березня 2017 року № 6-ВК/ТР.

30 червня 2017 року ОСОБА_1 повторно звернулася до відповідача з листом-повідомленням № 10 та проханням надати їй наказ про зміну умов праці та видати трудову книжку.

04 липня 2017 року у відповідь на лист-повідомлення від 13 березня 2017 року № 9 відповідач надіслав ОСОБА_1 трудову книжку.

Згідно з копією наказу від 16 травня 2017 року № 18-ВК/ТР Про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 6 статті 36 КЗпП України ОСОБА_1 22 травня 2017 року з ним ознайомлена та зазначила власноруч, що її звільнення незаконне з декількох підстав.

20 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Держпраці в Харківській області зі скаргою на своє незаконне звільнення, у якій просила Інспекцію з праці перевірити викладені у скарзі факти шляхом створення комісії з її особистою участю та вирішити питання про відповідальність винних осіб. Одночасно повідомила, що трудову книжку отримала 10 липня 2017 року.

Головне управління Держпраці в Харківській області листами від 06 червня 2017 року, 01 серпня 2017 року, 10 серпня 2017 року повідомило ОСОБА_1 про неможливість проведення перевірки та роз`яснювало, що вона має право звернутися до суду.

22 лютого 2018 року позивач повторно звернулася до Головного управління Держпраці у Харківській області з проханням провести перевірку дотримання відповідачем її трудових прав та надати відповідь.

Згідно з відповіддю Головного управління Держпраці у Харківській області від 04 квітня 2018 року за результатами перевірки встановлено порушення законодавства про працю при звільненні ОСОБА_1 , рекомендовано їй звернутися за захистом порушених прав до суду.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Проведення власником заходів щодо зміни організації виробництва і праці - це виключне повноваження власника. Водночас такі зміни не повинні означати примусу до праці. Таке питання вирішується частиною третьою статті 32 КЗпП України.

Так, відповідно до частини третьої статті 32 КЗпП України у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

На власника покладено обов`язок попередити працівника за два місяці про майбутні зміни в організації виробництва і праці, а також про зміни істотних умов його праці, що викликаються змінами в організації виробництва і праці.

Попередження - це пропозиція працівникові продовжувати роботу після того, як власник з додержанням встановленого строку змінить істотні умови праці. Працівник може цю пропозицію прийняти і продовжувати роботу при змінених істотних умовах праці, а може відмовитися від продовження роботи у зв`язку із змінами істотних умов праці.

Якщо колишні істотні умови праці не можуть бути збережені, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 частини статті 36 цього Кодексу (частина четверта статті 32 КЗпП України).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.

Закон детально не регламентує порядок переведення працівника за його згодою на роботу в нових умовах і не встановлює, що передбачена пунктом 6 статті 36 КЗпП України відмова працівника від переведення на роботу в нових умовах має бути у письмовій формі.

Конструкція статті 36 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що у спорі працівника з роботодавцем про незаконність звільнення за пунктом 6 цієї статті обов`язок довести, що працівник відмовився від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці, покладається саме на власника або уповноважений ним орган.

У справі, яка переглядається, установлено, що звільнення ОСОБА_1 відбулося під час її перебування у відпустці, тобто з порушенням встановленого законом порядку. Крім того, встановлено, що позивач фактично надала згоду на перехід на нові умови праці.

Установивши, що ОСОБА_1 надала згоду на зміну істотних умов праці та що її звільнення відбулося у період відпустки, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що її звільнення відбулося із порушенням вимог законодавства.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Верховний Суд в оцінці застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах визнає обґрунтованим, що встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Під час вирішення питання про поновлення строку суд дає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв`язку інтервалів часу: з моменту закінчення встановленого спеціальним законом строку звернення до суду із позовом до дати подання такого позову.

Підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця про звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що позивач пропустила строк звернення до суду із зазначеним позовом, обговоривши причини пропуску строку, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову у частині оскарження наказу про звільнення саме через пропуск строків звернення до суду.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач не отримала належним чином завіреної копії наказу про звільнення, а тому строки не почали свій перебіг, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки, як встановлено судами, позивач отримала трудову книжку 10 липня 2017 року, що відповідно до умов статті 233 КЗпП України є альтернативною умовою початку перебігу строку, а із позовом позивач звернулася лише у березні 2018 року.

Посилання ОСОБА_1 на те, що в іншій частині строки почали свій перебіг з моменту отримання відповіді Інспекції з охорони праці від 04 квітня 2018 року, Верховний Суд також визнає необґрунтованими, оскільки, як підставно зазначив суд апеляційної інстанції, Інспекція з охорони праці не відноситься до органів, до компетенції яких законом віднесено розгляд та вирішення трудових спорів. Про необхідність звернення до суду за захистом трудових прав ОСОБА_1 повідомлено листами Інспекції від 06 червня 2017 року, 01 серпня 2017 року, 10 серпня 2017 року. Свою незгоду зі звільненням у зв`язку з його незаконністю позивачка висловила письмово 22 травня 2017 року, про що особисто зазначила на наказі про звільнення від 16 травня 2017 року. Саме у чому виявилося зазначена незаконність та як саме були порушені її трудові права, позивач детально виклала в скарзі до Інспекції з охорони праці в Харківській області від 20 липня 2017 року.

Враховуючи усі наведені обставини, Верховний Суд встановив, що у справі, що переглядається, є обґрунтованими висновки судів про пропуск позивачем строків звернення до суду із зазначеним позовом.

Під час вирішення зазначеного питання Верховним Судом враховані правові висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 461/1903/16-ц (провадження № 61-18809св18) та у постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 756/9716/15-ц (провадження

№ 61-11063св18), відповідно до яких звернення до неналежних органів не є поважною причиною пропуску строку подання позову про поновлення на роботі, оскільки не є такою обставиною, що не залежить від волі особи, яка подає позов. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

Помилка у праві, що знайшла свій прояв у тому, що позивач зверталася до органів, не наділених компетенцією на вирішення трудового спору, не може слугувати виправданням дій або бездіяльності зазначеної особи.

Посилання заявника на те, що строк нею пропущено з поважних причин, оскільки в період, протягом якого відбувалися порушення її прав відповідачами, вона хворіла, здійснювала догляд за батьком ОСОБА_6 , Верховний Суд визнає також необґрунтованими, оскільки поважність причин пропуску є оціночним поняттям та за відсутності визначеного законом переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, вирішення цього питання відноситься до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір, з урахуванням у кожному конкретному випадку фактичних обставин справи і не може бути переоцінене.

З огляду на зазначене, а також зважаючи на установлений судами факт спливу строків звернення до суду, враховуючи відсутність поважних причин для поновлення цього строку, Верховний Суд погоджується із висновком судів першої апеляційної інстанцій, що правові підстави для задоволення позову у цій частині відсутні.

Зазначене узгоджуються з аналогічними правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року у справі № 11/163/2011/5003, від 22 березня 2017 року у справі № 5004/2115/11 та у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 32/5009/5385/11, від 10 квітня 2018 року у справі № 11/5009/7731/11, від 15 травня 2018 року у справі № 11/5009/7619/11, від 17 січня 2019 року у справі № 17/5009/5413/11, від 05 грудня 2019 року у справі № 30/5009/7730/11.

Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин.

Судами першої та апеляційної інстанцій надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вичерпні відповіді на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 08 січня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

Д. Д. Луспеник

О. В. Ступак