Постанова

від 23.03.2021 по справі 914/1435/17

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" березня 2021 р. Справа №914/1435/17

Західний апеляційний господарський суд в складі колегії суддів:

головуючий суддя Желік М.Б.

судді Орищин Г.В.

Галушко Н.А.

секретар судового засідання Гунька О.П.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕДІ» від 16.12.2020 (вх. № 01-05/3809/20 від 22.12.2020)

на рішення Господарського суду Львівської області від 24.11.2020 (повний текст рішення складено 26.11.2020, суддя С.В. Іванчук)

у справі №914/1435/17

за позовом: Заступника військового прокурора Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах Міністерство оборони України, м. Київ

до відповідача-1: Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, м. Львів

до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕДІ», м. Львів

про визнання недійсним договору про будівництво житлового комплексу

за участю представників:

прокурор: Гончар Б.С.

від Міністерства оборони України: Гудима В.О.

від інших учасників апеляційного провадження: не з`явились

Учасникам процесу роз`яснено права та обов`язки, передбачені ст.ст. 35, 42, 46, Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст.222 Господарського процесуального кодексу України фіксування судового засідання здійснюється технічними засобами.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Львівської області від 24.11.2020 у справі №914/1435/17 позов задоволено, визнано недійсним з моменту укладення договір про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт.Брюховичі, вул.Кліматична, вул.Прилуцька, 14, укладений 26 листопада 2016 року між Міністерством оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕДІ», здійснено розподіл судового збору.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням скаржник звернувся до Західного апеляційного господарського із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 24.11.2020 у справі №914/1435/17 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.12.2020 справу №914/1435/17 розподілено колегії суддів Західного апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Желіка М.Б., суддів Орищин Г.В., Галушко Н.А.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 11.01.2021 (після усунення недоліків апеляційної скарги) відкрито апеляційне провадження, розгляд справи призначено на 10.02.2021.

20.01.2021 та 01.02.2021 на адресу суду надійшли відзиви на апеляційну скаргу від Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (вх. №01-04/293/21 від 20.01.2021) та Міністерства оборони України (вх. №01-04/671/21 від 01.02.2021).

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 10.02.2021 розгляд апеляційної скарги відкладено за клопотанням апелянта на 03.03.2021.

03.03.2021 розгляд справи не відбувся у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю члена колегії - судді Орищин Г.В. Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 05.03.2021 розгляд справи призначено на 24.03.2021.

В судове засідання 24.03.2021 з`явились прокурор та представник Міністерства оборони України, апелянт та відповідач-1 явки повноважних представників не забезпечили, причин неявки суду не повідомили.

Колегія суддів зазначає, що неявка в судове засідання сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Ухвали про відкриття апеляційного провадження та про відкладення розгляду справи було надіслано на адресу ТзОВ «ЛЕДІ», зазначену в апеляційній скарзі: м.Львів, вул.Зелена, 251, 79035, яка також є місцезнаходженням апелянта відповідно до відомостей з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Однак, поштові відправлення було повернуто на адресу суду з відміткою відділення поштового зв`язку «адресат відсутній за вказаною адресою».

У апеляційній скарзі зазначено, що інші засоби зв`язку відсутні.

Відповідно до п.94 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінетом Міністрів України від 05.03.2009 №270, порядок доставки поштових відправлень, поштових переказів, повідомлень про вручення поштових відправлень, поштових переказів, періодичних друкованих видань юридичним особам узгоджується оператором поштового зв`язку разом з юридичною особою. Для отримання поштових відправлень юридична особа повинна забезпечити створення умов доставки та вручення поштових відправлень відповідно до вимог Закону України «Про поштовий зв`язок», цих Правил. Тобто юридична особа має обов`язок отримувати поштову кореспонденцію за своїм місцезнаходженням.

В разі якщо ухвалу було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв`язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 18.03.2021 у справі №911/3142/19.

За приписами пункту 2 частини першої та пункту 3 частини другої статті 42 ГПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом. Статтею 43 ГПК України встановлений обов`язок добросовісного користування учасниками судового процесу процесуальними правами.

Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (рішення Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України»).

Вжиття заходів для ефективного розгляду та вирішення судового спору є обов`язком не тільки для держави, але й для осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Слід зазначити, що ТзОВ «ЛЕДІ», було достеменно повідомлене про відкриття апеляційного провадження за його скаргою (що підтверджується поданням клопотання про відкладення розгляду справи вх.№01-04/941/21 від 09.02.2021), і оскільки в апеляційній скарзі вказано, що інші засоби зв`язку, окрім поштової адреси, відсутні, а поштова кореспонденція, направлена за місцезнаходженням юридичної особи, повертається відправнику (суду) у зв`язку з відсутністю адресата, суд враховує, що товариство не було позбавлене права та можливості самостійно ознайомитись з ухвалами суду, які є у Єдиному державному реєстрі судових рішень у відкритому доступі.

Так, апелянт, як і інші учасники апеляційного провадження, зобов`язаний добросовісно користуватись належними йому процесуальними правами та з розумним інтервалом часу самостійно цікавитись провадженням у його справі.

Оскільки явка сторін в судове засідання не визнавалась обов`язковою, клопотання про відкладення розгляд справи на адресу суду не надходили, прокурор та позивач скористались правом подання відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає за можливе здійснювати розгляд справи за відсутності представника апелянта та відповідача-1, за наявними матеріалами.

Прокурор та представник позивача в судовому засіданні проти задоволення вимог апеляційної скарги заперечили, просили оскаржене рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, взявши до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, а відтак оскаржуване рішення слід залишити без змін, з огляду на наступне.

Військова прокуратура Західного регіону України (згодом перейменована у Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Західного регіону відповідно до наказу генерального прокурора №66 від 05.02.2020) звернулась до Господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах Міністерства оборони України, із позовною заявою до Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони країни та до ТзОВ «ЛЕДІ» про визнання недійсним з моменту укладення договору про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт. Брюховичі, вул. Кліматична, вул. Прилуцька, 14, укладеного 26.11.2016 між Міністерством оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕДІ».

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що внаслідок укладення спірного договору Міністерство оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України протиправно, без дотримання Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 2011 року № 715, передало особі приватного права ТзОВ «ЛЕДІ» право користування земельною ділянкою, яка належить до земель оборони. Окрім того, тимчасово виконуючий обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарський В.В., який укладав спірний договір від імені Міністерства оборони України, діяв на підставі довіреності, що не передбачала відповідних повноважень.

Позивач письмових заяв по суті спору під час розгляду справи в суді першої інстанції не подавав.

Відповідач-1 визнав позов прокурора в повному обсязі, просив здійснювати розгляд справи без участі представника.

Відповідач-2, заперечуючи позовні вимоги, зазначав, що повноваження Винарського В.В. на укладення спірного договору передбачені Положенням про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України, затвердженого Наказом №23 від 17.06.2003, а також довіреністю №220/386/д від 10.11.2016. Окрім того, на виконання спірного договору ТзОВ «ЛЕДІ» погасило заборгованість Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України з виплати заробітної плати у розмірі 75000,00 грн., яка позивачем була прийнята. Також відповідач-2 вважає, що земельна ділянка, яка підлягає забудові за спірним договором, не належить до земель оборони, і вказує, що відповідачем-2 було дотримано Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що не належать до земель оборони і перебувають користуванні Міністерства оборони України, затвердженого наказом ЗУКБ №1-3 від 01.03.2016 щодо проведення конкурсу з відбору виконавця будівельних робіт по об`єкту будівництва на спірній земельній ділянці.

Місцевий господарський суд, ухвалюючи оскаржене рішення про задоволення позову, дійшов висновків про те, що спірний договір є недійсним, оскільки його укладено тимчасово виконуючим обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарським В.В. без повноважень на його укладення, земельна ділянка, яка відповідно до умов спірного договору підлягає забудові, належить до земель оборони і умовами спірного договору фактично передбачено зміну за результатами виконання договору цільового призначення земельної ділянки (наданої для будівництва житлового комплексу), договір укладено без дотримання Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 2011 року № 715.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що військовий прокурор звертаючись до господарського суду із позовом в інтересах Міністерства оборони України, мав дотриматись вимог ст.23 Закону України «Про прокуратуру», однак, в матеріалах справи відсутні докази звернення прокурора до Міністерства оборони України з повідомленням про намір здійснювати представництво інтересів держави та подати відповідний позов. Враховуючи зазначене, а також правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові у справі №912/2385/18 від 26.05.2020, суд першої інстанції повинен був залишити без розгляду позовну заяву прокурора, адже в останнього були відсутні підстави для представництва інтересів держави в суді. Проте, суд необґрунтовано відхилив клопотання відповідача від 26.10.2020 про залишення позову без розгляду.

Щодо висновків суду про недійсність спірного договору апелянт зазначає, що тимчасово виконуючий обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарський В.В. мав необхідні повноваження на укладення договору, відповідно до довіреності №220/386/д від 10.11.2016 та п.7, п.11 Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України, затвердженого Наказом №23 від 17.06.2003, а також згодом договір було схвалено, оскільки позивач прийняв на виконання умов договору грошові кошти в розмірі 75 000,00 грн. в якості погашення заборгованості сторони-1 по заробітній платі.

Також скаржник зазначає, що земельна ділянка, яка підлягає забудові, не належить до земель оборони, тому при визначенні виконавця будівельних робіт було проведено конкурс у відповідності до Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що не належать до земель оборони, та перебувають у користуванні Міністерства оборони України, затвердженого наказом Західного капітального будівництва №1-3 від 01.03.2016.

Твердження про те, що спірна земельна ділянка не належить до земель оборони, апелянт мотивує тим, що відповідно до витягу з Державного земельного кадастру інформація про зареєстроване право власності на земельну ділянку відсутня, вид використання вказаної земельної ділянки «для обслуговування будівель та споруд військового містечка №210», однак, поняття «військове містечко» було передбачене ще Положенням про квартирно-експлуатаційну службу та квартирне постачання, яке було введене в дію наказом Міністерства оборони СРСР від 22.02.1977 №75, військове містечко не є військовою частиною, установою, військово-навчальним закладом підприємством чи організацією Збройних Сил України. Державний акт на право користування землею видано у 1988 році Львівській КЕЧ району, що входила у структуру збройних сил СРСР і припинила існування з припиненням СРСР, а КЕВ м.Львова не є правонаступником Львівської КЕЧ району, оскільки створене вже після створення Збройних Силу України. Також ухвалою Львівської міської ради №3028 від 29.12.2005 «Про прийняття у власність територіальної громади міста Львова відомчого житлового фонду, об`єктів інфраструктури та інженерного забезпечення квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова військ Західного оперативного командування» було прийнято у власність територіальної громади м.Львова серед іншого військові містечка згідно з додатком 1, а також вирішено звернутись до Брюховицької селищної ради про прийняття відомчого житлового фонду, об`єктів інфраструктури та інженерного забезпечення квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова військ Західного оперативного командування, що розташовані на території смт.Брюховичі у власність територіальної громади. Апелянт зазначає, що в матеріалах справи міститься наказ начальника Львівського гарнізону №7 від 02.03.2015, відповідно до якого станом на січень 2013 року військове містечко №210 повністю вивільнене.

Таким чином, апелянт вважає, що до спірних відносин не міг бути застосований Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 2011 року №715, проте, суд першої інстанції безпідставно відхилив наведені аргументи.

Прокурор у відзиві на апеляційну скаргу заперечив щодо доводів та аргументів скаржника, наголосив, що внаслідок тривалої бездіяльності Міністерства оборони України, інтереси держави потребували невідкладного захисту, зокрема, землі оборони могли вибути з державної власності. Щодо недійсності спірного договору прокурор зазначає, що Винарський В.В. не мав необхідного обсягу дієздатності для укладення спірного договору від імені Міністерства оброни України ні на підставі довіреності, ні як керівник Західного управління капітального будівництва, і оскільки, акт приймання-передачі будівельного майданчика було підписано Західним управлінням капітального будівництва на власний розсуд та без погодження з Міністерством оборони України, відсутній факт схвалення спірного правочину Міністерством. Прокурор наголошує, що Міністерство оборони України наділене повноваженнями виступати в якості замовника будівництва лише відповідно до норм Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715. Щодо доводів апелянта про те, що земельна ділянка, яка підлягає забудові відповідно до умов спірного договору, не належить до земель оборони, прокурор вказує, що у такому випадку Міністерство оборони України не мало необхідного обсягу на укладення в якості замовника договорів будівництва на ній, оскільки такі повноваження прямо не передбачені нормами законодавства, і будь-який договір за таких умов є недійсним. Разом з цим, спірна земельна ділянка належить до земель оборони в силу вимог ст.77 Земельного кодексу України, ст.1, ст.2 Закону України «Про використання земель оборони» та відповідно до державного акту на право користування землею від 1988 Б№040863 та Витягу з Державного земельного кадастру.

Міністерство оборони України у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її задоволення з підстав, аналогічних викладеним у відзиві прокуратури, окрім того, зазначає, що спірний договір укладено без проведення конкурсу, передбаченого Порядком організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715.

Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалось.

Повно, всебічно та об`єктивно дослідивши матеріали справи колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч.3 ст.53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу (ч. 4 ст. 53 ГПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Відповідно до ч.4 ст.23 вказаного закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Заступник військового прокурора Західного регіону України у відповідності до вимог ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави при зверненні до суду з даним позовом.

Так, у позовній заяві зазначено, що укладення та виконання оспорюваного договору призвело до незаконного використання земельної ділянки як будівельного майданчику та наносить пряму матеріальну шкоду інтересам держави.

Згідно з Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим указом Президента України № 406/2011 від 06.04.2011 (чинним на час подання позовної заяви), Міністерство є центральним органом виконавчої влади і головним органом у сфері оборони та військового будівництва. Відповідно до п.п.75 п. 4 Положення встановлено, що Міністерство здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.

Відтак, Міністерство оборони України є органом, наділеним державою відповідними повноваженнями щодо розпорядженням військовим майном.

Прокурор вказував, що земельна ділянка за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт. Брюховичі, вул. Кліматична, вул. Прилуцька, 14, яка належить до земель оборони, внаслідок укладення спірного договору між відповідачами була передана особі приватного права у спільне користування для будівництва житлового кварталу. При цьому замовником будівництва у договорі зазначено Міністерство оборони України.

Водночас, Міністерство оборони України протягом восьми місяців (з дня укладення спірного договору та передачі земельної ділянки відповідачу-2 в якості будівельного майданчика) не здійснювало жодних дій щодо захисту інтересів держави.

Відповідно до витягу з кримінального провадження №42014140400000069, 12.07.2017 до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.364 Кримінального кодексу України, а саме про те, що службові особи Західного капітального будівництва, без наявних на те повноважень, зловживаючи службовим становищем, незаконно передали земельні ділянки, що знаходяться за адресами: м.Львів, вул. Стрийська (військове містечко №209-1) площею 8,9 га, вул.Княгині Ольги, 1-5, площею 6,22 га, вул. Личаківська, 105, площею 1,3 га, вул. Городоцька, 222, площею 11,15 га, м.Львів-Брюховичі, вул.Кліматична, 14, площею 16,6 га, м.Ужгород, вул.Гагаріна, 28, площею 15,55 га, Закарпатська область, м.Мукачево, вул.Зріні, 153, площею 28,27 га, суб`єктам підприємницької діяльності, внаслідок чого, землі оборони фактично вибули з користування держави, що спричинило тяжкі наслідки. Вказане кримінальне правопорушення самостійно виявлене прокурором.

13.07.2017 за матеріалами правоохоронних та контролюючих державних органів було внесено відомості про вчинення правопорушення, передбаченого ч.2 ст.366 Кримінального кодексу України, а саме про те, що службові особи Західного капітального будівництва, без наявних на те повноважень, зловживаючи службовим становищем, достовірно знаючи, що не наділені повноваженнями Міністерства оборони України щодо укладення договорів про здійснення будівельних робіт на земельних ділянках, що знаходяться за адресами м.Львів, вул. Стрийська (військове містечко №209-1) площею 8,9 га, вул.Княгині Ольги, 1-5, площею 6,22 га, вул. Личаківська, 105, площею 1,3 га, вую. Городоцька, 222, площею 11,15 га, м.Львів-Брюховичі, вул.Кліматична, 14, площею 16,6 га. м.Ужгород, вул.Гагаріна, 28, площею 15,55 га, Закарпатська область, м.Мукачево, вул.Зріні, 153, площею 28,27 га, та передачі їх для здійснення будівництва суб`єктам підприємницької діяльності внесли завідомо неправдиві відомості до вказаних договорів щодо наявності у них довіреності Міністерства оборони України, що спричинило тяжкі наслідки.

Відповідно до ч.7 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції, чинній у 2017 році) у разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Таким чином, прокурором було встановлено ознаки кримінального правопорушення та 13.07.2017 вчинено невідкладні дії щодо захисту інтересів держави та відвернення негативних наслідків такого правопорушення - внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і подано позовну заяву до господарського суду про визнання договору недійсним з одночасним направленням копії позовної заяви Міністерству оборони України.

Слід зазначити, що під час тривалого розгляду справи в суді першої інстанції Міністерство оборони України не подало жодної письмової заяви по суті спору з викладенням правової позиції, чим додатково підтверджується неналежне здійснення захисту інтересів держави уповноваженим органом.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. При цьому випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) № 3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Таким чином «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави» особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У цьому випадку прокурор одночасно подав позовну заяву до господарського суду та її копію Міністерству оборони України, однак, слід врахувати, що на той момент існувала невідкладна необхідність захисту інтересів держави, обумовлена об`єктивними чинниками бездіяльністю компетентного органу протягом тривалого часу (понад 8 місяців) та можливістю вчинення забудовником дій щодо зведення житлового комплексу, адже одночасно з укладенням спірного договору від імені Міністерства оборони України було підписано акт приймання-передачі будівельного майданчику земельної ділянки загальною площею 16,6 га, що належить до земель оборони.

Відтак, на переконання колегії суддів, у зв`язку з виявленням прокурором кримінального правопорушення, необхідністю невідкладного вжиття заходів, спрямованих на відвернення негативних наслідків правопорушення, та очевидною тривалою бездіяльністю компетентного органу, якому повинно було бути відомо про порушення інтересів держави, одночасне подання позовної заяви до господарського суду та повідомлення Міністерства оборони України про це, не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У рішенні у справі «Менчинська проти Росії» Європейський суд з прав людини вказав, що присутність прокурора в цивільному контексті також може бути дозволеною, коли прокурор діє на захист великої групи осіб, інтереси яких постраждали від цивільного правопорушення, або коли потрібно захистити значні державні активи та інтереси (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, п.п. 30-40).

Враховуючи наведене, зважаючи на те, що позов прокурора в інтересах держави спрямований на захист права власності на землі оборони, дотримуючись принципу верховенства права та керуючись завданням господарського судочинства, яке відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України має превалювати над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, колегія суддів апеляційного господарського суду відхиляє доводи скаржника про те, що позов підлягає залишенню без розгляду.

Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції вірно встановив наступні фактичні обставини спору.

26.11.2016 Міністерством оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України (Замовник, Сторона-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕДІ» (Підрядник, Сторона-2) укладено договір про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт.Брюховичі, вул.Кліматична, вул.Прилуцька, 14 (далі - договір).

При укладенні договору від імені Міністерства оборони України виступало Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України на підставі Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України, затвердженого наказом державного секретаря Міністерства оборони України 17.06.2003 № 23, від імені якого на підставі довіреності № 220/386/д від 10.11.2016 діяв тимчасово виконуючий обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарський Володимир Віталійович.

Згідно з п. 2.1. договору, сторона-1 та сторона-2 зобов`язуються збудувати об`єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт.Брюховичі, вул.Кліматична, вул.Прилуцька, 14.

Об`єктом забудови є земельна ділянка за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт.Брюховичі, вул.Кліматична, вул.Прилуцька, 14, орієнтовною площею 16,6 га, яка відведена рішенням Львівської міськради №410 від 05.07.45р., Брюх. РВК №2 від 13.05.53р., облвиконкому №5/505 від 26.03.53р. (п. 3.1. Договору).

Відповідно до п.3.2. договору, сторона-1 зобов`язується на умовах, визначених цим Договором, забезпечити державну реєстрацію права користування земельною ділянкою (оренда), визначену п.1.1.5. цього договору з цільовим призначенням земельної ділянки, яке дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього договору, у тому числі здійснювати її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об`єкт.

Право користування земельною ділянкою (оренда) внаслідок виконання цього Договору не переходить до сторони-2. Сторона-2 має право використовувати будівельний майданчик відповідно до вимог законодавства України у сфері містобудування на підставі договорів капітального будівництва, укладених у рамках цього договору (п. 3.3. Договору).

Пунктами 4.2.3. та 4.2.4. договору передбачено, що сторона-1 зобов`язана передати стороні-2 будівельний майданчик на період будівництва протягом 3-х робочих днів з дати підписання сторонами цього договору за актом передачі будівельного майданчика, який є невід`ємною частиною цього договору. Сторона-1 зобов`язана протягом 3-х календарних місяців з дати підписання цього договору в порядку, встановленому Положенням та чинним законодавством України, списати нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці, здійснити його розбирання/демонтаж та звільнити будівельний майданчик від цього майна.

Відповідно до п. 12.7. договору, цей договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін, нотаріального посвідчення та діє до повного виконання покладених на сторони зобов`язань.

Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х. М. та зареєстровано в реєстрі 26.11.2016р. за №3557.

Актом приймання-передачі будівельного майданчика від 26.11.2016 до Договору про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт.Брюховичі, вул.Кліматична, вул.Прилуцька, 14 від 26.11.2016р. вказаний майданчик стороною-1 передано стороні-2.

Акт приймання-передачі підписано від імені Міністерства оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України тимчасово виконуючим обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарським Володимиром Віталійовичем на підставі довіреності №220/386/д від 10.11.2016.

За змістом ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч.4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5).

Відповідно до ст.237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Згідно із ст.239 ЦК України, правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до ст.244 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (ст. 246 ЦК України).

Відповідно до ч.1 та ч.3 ст.92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

При укладенні оспорюваного договору, від імені Міністерства оборони України виступало Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України на підставі Положення про Західне управління капітального будівництва від імені якого на підставі довіреності №220/386/д від 10.11.2016р. діяв тимчасово виконуючий обов`язки начальника Винарський Володимир Віталійович.

Довіреністю №220/386/д від 10.11.2016 Міністерство оборони України уповноважило тимчасово виконуючого обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарського Володимира Віталійовича на підписання від імені Міністерства оборони України за погодженням із Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Збройних Сил України договорів (додаткових угод) на проведення землевпорядних робіт, здійснення дій щодо державної реєстрації земельних ділянок, державної реєстрації речових прав на них (права державної власності та права постійного користування земельними ділянками за Міністерством оборони України) за не бюджетні кошти за такими адресами: вул. Городоцька, 222, м. Львів; вул. Княгині Ольги, 1-5; м. Львів, вул.Личаківська, 105; м. Львів, вул. Стрийська, в/м. 209-1; м. Львів, вул. Зріні, 153; м.Мукачево, Закарпатська обл., вул. Гагаріна, 28; м. Ужгород, Закарпатська обл., вул.Прилуцька, в/м 210; м. Львів (Брюховичі), а також здійснення інших дій та правочинів, пов`язаних з їх виконанням.

Таким чином, довіреність, на підставі якої тимчасово виконуючий обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Винарський В.В. підписав від імені Міністерства оборони України оспорюваний договір, не передбачала повноважень на його підписання чи підписання будь-яких інших договорів про будівництво на вказаних у довіреності земельних ділянках.

Колегія суддів відхиляє за безпідставністю доводи апелянта про те, що довіреністю №220/386/д від 10.11.2016 передбачено повноваження здійснювати інші дії та правочини, адже відповідно до змісту довіреності обсяг повноважень на укладення від імені Міністерства оборони України договорів на проведення землевпорядних робіт, здійснення дій щодо державної реєстрації земельних ділянок, державної реєстрації речових прав на них та інших дій та правочинів, пов`язаних з їх виконанням, був обмежений необхідністю погодження кожної з цих дій із Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Збройних Сил України, і доказів такого погодження матеріали справи не містять. Окрім того, інші дії та правочини мали бути пов`язані із проведенням землевпорядних робіт, здійсненням дій щодо державної реєстрації земельних ділянок, державної реєстрації речових прав на них тощо.

Апелянт також вказує, що ОСОБА_1 на момент укладення договору був призначеним тимчасово виконуючим обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, а відтак, як керівник управління був уповноважений укладати угоди на капітальне будівництво, ремонт, інвестування житла для військовослужбовців та членів їх сімей відповідно до п.7 та п.11 Положення про Західне управління капітального будівництва, затверджене наказом державного секретаря Міністерства оборони України 17.06.2003 за №23.

Наказом державного секретаря Міністерства оборони України №23 від 17.06.2003 було затверджено Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України та уповноважено вказане управління здійснювати функції замовника капітального будівництва у Збройних Силах України в Львівській, Закарпатській, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській та Чернівецькій областях.

Відповідно до пункту 1 затвердженого цим наказом Положення, Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України (далі по тексту Західне УКБ, управління) є державною госпрозрахунковою організацією Міністерства оборони України, що призначене для забезпечення виконання завдань капітального будівництва житла для військовослужбовців і членів їх сімей, об`єктів призначення для потреб Збройних Сил України з метою підтримання їх у стані бойової та мобілізаційної готовності. Управління підпорядковане начальнику управління капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України. Управління виконує функції замовника Міністерства оборони України на будівництво об`єктів житлово-комунального, соціального, загальновійськового призначення, а також у порядку, встановленому чинним законодавством та цим Положенням залучається до вирішення питань придбання та обміну житла у Львівській, Закарпатській, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській та Чернівецькій областях.

Відповідно до п.7 цього Положення управління, відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого, укладає договори на пайову участь у будівництві об`єктів іншими замовниками за погодженням з управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України, вишукує та залучає кошти інвесторів у будівництво об`єктів у визначеному законодавством України та цим Положенням порядку та укладає договори (контракти), які узгоджуються в управлінні капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України.

Відповідно до п.11 вказаного Положення начальник управління, серед іншого, за погодженням з управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України укладає угоди на капітальне будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей, придбання та обмін квартир, надання послуг та інші угоди в межах своєї компетенції.

Таким чином, Положенням визначено, що при укладенні договорів в межах своєї компетенції, Західне управління капітального будівництва погоджує такі дії з Головним управлінням розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України.

Слід зауважити, що Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України в частині погодження договорів із Управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України не приведене у відповідність до Положення про Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 29.08.2016 №448, у якому проте передбачено, що основними завданнями Головного КЕУ ЗСУ є: квартирно-експлуатаційне забезпечення Збройних Сил у мирний час та в особливий період; забезпечення капітального будівництва (реконструкції) та ремонту об`єктів житлового, загальновійськового та іншого призначення, придбання житла; керівництво діяльністю в тому числі управлінь капітального будівництва, яким передано (делеговано) господарсько-управлінські функції щодо будівництва (п.3).

Колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду про те, що доводи про укладення відповідачем-1 договору будівництва житлового комплексу в межах повноважень, передбачених пунктами 7 та 11 Положення про Західне управління капітального будівництва повноважень, спростовуються пунктами 2.1., 2.2., 2.4., 2.5., 4.1.2., 4.1.19., 4.1.22., 4.2.1., 4.2.2., 4.2.9., 7.1., 7.1.1. тощо спірного договору. Так, перелічені пункти спірного договору передбачають будівництво відповідачами житлового комплексу, передачу відповідачем-1 відповідачу-2 функцій замовника будівництва цього житлового комплексу, фінансування будівництва коштами відповідача-2 та залученими коштами фізичних і юридичних осіб, можливість залучення сторонами договору коштів фізичних та юридичних осіб на фінансування будівництва, компенсацію відповідачем-2 відповідачу-1 квадратними метрами житла витрат, пов`язаних із використанням земельної ділянки, належні відповідачам частки у об`єкті житлового будівництва з моменту введення його у експлуатацію, розподіл між відповідачами цих часток у вигляді окремих квартир, встановлення часток відповідачів та позивача у відсотковому відношенні до загальної площі квартир об`єкта житлової забудови.

Доказів погодження Міністерством оборони України своєї частки у розмірі 9 % від загальної площі квартир об`єкта забудови матеріали справи не містять.

Також наведені вище умови спірного договору свідчать, що він належить до категорії угод, які відповідно до пунктів 7 та 11 Положення про Західне управління капітального будівництва (договори на пайову участь у капітальному будівництві об`єктів іншими особами, договори з вишукування та залучення коштів інвесторів у будівництво об`єктів, угоди на капітальне будівництво, інвестування будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей, придбання квартир тощо), відповідач-1 та його начальник мали право укладати лише за відповідним погодженням.

Суд першої інстанції також вірно звернув увагу на те, що умовами спірного договору 26.11.2016 визначено будівництво житлового комплексу та при цьому, здійснення будівництва для забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей спірним договором не передбачено.

Враховуючи те, що довіреністю №220/386/д від 10.11.2016 не передбачено повноважень Винарського В.В. на укладення договору про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт.Брюховичі, вул.Кліматична, вул.Прилуцька, 14, матеріали справи не містять доказів погодження укладеного договору будівництва житлового комплексу з Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Збройних Сил України чи Міністерством оборони України, відповідач-1 не мав необхідного обсягу дієздатності під час укладення спірного правочину, а відтак договір від 26.11.2016 про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт.Брюховичі, вул.Кліматична, вул.Прилуцька, 14, є недійсним в силу положень ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Щодо доводів апелянта про те, що спірна земельна ділянка не належить до земель оборони слід зазначити наступне.

Спірна земельна ділянка надана у постійне користування Львівській КЕЧ району (на даний час КЕВ м.Львова) для державних потреб, що підтверджується Державним актом на право користування землею від 1988 року Б №040863. Згідно із інформацією із Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, земельна ділянка у Львівській області, смт. Брюховичі, вулиця Прилуцька-Кліматична відноситься до земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення із цільовим призначенням: Для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України; вид використання земельної ділянки: для обслуговування будівель та споруд військового містечка №210.

Відповідно до висновку експертів Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз №5163 від 26.04.2019 у справі №914/1435/17, цільове призначення земельної ділянки, що знаходиться за адресою: Львівська область, смт. Брюховичі, вул.Прилуцька, вул.Кліматична,14, яка зазначена в договорі про будівництво житлового комплексу, станом на момент укладення цього договору 26.11.2016 - для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України.

Таким чином, спірну земельну ділянку надано для потреб оборони, а саме для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України, зокрема Військового містечка №210.

Відповідно до ст. Закону України «Про використання земель оборони» землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Спеціальні положення Земельного кодексу України та законодавства, яке регулює правовий режим земель оборони передбачають належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб`єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15.

Апелянт зауважує, що поняття «військове містечко», визначене нормативними актами, чинними у СРСР, і не є військовою частиною, установою, військово-навчальним закладом підприємством чи організацією Збройних Сил України.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 03.07.2013 №448 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13.09.2013 за №1290/24122, військове містечко це майновий комплекс будівель, споруд, іншого нерухомого військового майна разом з казарменим фондом, житловим фондом, об`єктами соціально-культурного призначення, комунальними спорудами та інженерними мережами, які використовуються для його обслуговування, розміщений на відокремленій земельній ділянці, яка належить до категорії земель оборони.

Також колегія суддів відхиляє за безпідставністю доводи апелянта про неналежність державного акту на право користування землею Б№040863 в якості доказу, оскільки КЕВ м.Львова не є правонаступником Львівської КЕЧ району, що входила у структуру збройних сил СРСР і припинила існування з припиненням СРСР, та зазначає, що у спірному договорі сторони самостійно вказали, що земельна ділянка, яка підлягає забудові та розташована за адресою Львівський гарнізон, військове містечко №210, смт. Брюховичі, вул.Кліматична, вул. Прилуцька, 14, орієнтовною площею 16,6 га відведена рішенням Львівської міської ради №410 від 05.07.45 р., рішення Брюховицького РВК №2 від 13.05.53 р., облвиконкому №5/505 від 26.03.53 р., згідно з державним актом на право користування землею серії Б№040863 від 1988 року.

Також апелянт вказує, що ухвалою Львівської міської ради №3028 від 29.12.2005 «Про прийняття у власність територіальної громади міста Львова відомчого житлового фонду, об`єктів інфраструктури та інженерного забезпечення квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова військ Західного оперативного командування» було прийнято у власність територіальної громади м.Львова серед іншого військові містечка згідно з додатком 1, а також вирішено звернутись до Брюховицької селищної ради про прийняття відомчого житлового фонду, об`єктів інфраструктури та інженерного забезпечення квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова військ Західного оперативного командування, що розташовані на території смт.Брюховичі у власність територіальної громади.

Однак, матеріали справи не містять додатку 1, з визначеним переліком майна, прийнятого у власність територіальної громади м.Львова, а також не містять жодних доказів того, що спірна земельна ділянка на момент укладення договору про будівництво житлового комплексу перебувала у комунальній власності. Окрім того, в такому разі Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України також не могло бути замовником будівництва на спірній земельній ділянці.

Апелянт зазначає, що в матеріалах справи міститься наказ начальника Львівського гарнізону №7 від 02.03.2015, відповідно до якого станом на січень 2013 року військове містечко №210 повністю вивільнене.

Проте, наказом начальника Львівського гарнізону №7 від 02.03.2015 наказано командирам військових частин прийняти будівлі, комунальні об`єкти, інженерні мережі та елементи благоустрою території наступних військових містечок (відповідно до переліку) на утримання та експлуатацію у військові частини: начальнику КЕВ м.Львова в/м №6; нежитлові приміщення в житлових будинках військових містечок №1,112, 209, 299, 329, 376, 382, 384, 385 та технічні майданчики на прилеглій до будинків військових містечок №1, 48 території; вивільнені військові містечка, передані під сторожову охорону КЕВ м.Львова в січні 2013 року, з них: повністю вивільнені - №48, №160, №210, №221, №222, №228, №398, №400; частково вивільнені - №1, №4, №9, №199, №301, №374. Тобто вказаним наказом зобов`язано начальника КЕВ м.Львова прийняти на утримання та експлуатацію у військову частину вивільнене військове містечко №210.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують належності спірної земельної ділянки до земель оборони.

Відповідно до умов спірного договору сторона-1 зобов`язалась забезпечити державну реєстрацію права користування земельною ділянкою з таким цільовим призначенням, яке б дозволило сторонам здійснювати реалізацію умов договору, у тому числі здійснювати забудову та утримувати і обслуговувати завершений будівництвом житловий комплекс (п.п.3.2, 4.2.1 договору). Пунктом 4.2.1 договору, передбачено право Міністерства оборони України на припинення землекористування після введення об`єкту в експлуатацію та отримання сторонами права власності на належні їм частки в об`єкті.

Відтак, фактично умовами спірного договору (п.п.3.2, 4.2.1) передбачено зміну, за результатами виконання договору, цільового призначення земельної ділянки (наданої для будівництва житлового комплексу).

Згідно з частиною 2 статті 4 Закону України «Про використання земель оборони» землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

З метою забезпечення виконання, зокрема частини другої статті 4 Закону України «Про використання земель оборони» постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715 затверджено Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони.

Цей Порядок визначає процедуру організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони. Дія цього Порядку не поширюється на будівництво житла, яке здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Особливістю згаданого Порядку є те, що будівництво житла здійснюється на конкурсних засадах і критерієм визначення переможця конкурсу є максимальна кількість житла (кількість квартир та загальна площа житла), що може отримати організатор конкурсу. При цьому частка житла (кількість квартир та загальна площа житла) розраховується шляхом співвідношення вартості земельної ділянки, що належить до земель оборони (далі - земельна ділянка), та опосередкованої вартості 1 кв. метра житла в регіоні, де розташована земельна ділянка, та передається замовникові будівництва житла.

Згідно з пунктом 5, 8, 25 Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, передбачено, що на підставі погодженого з Кабінетом Міністрів України переліку земельних ділянок, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей, Міністр оборони або інший керівник центрального органу виконавчої влади, що здійснює керівництво військовим формуванням, Голова СБУ, Голова Служби зовнішньої розвідки, Голова Адміністрації Держспецтрансслужби, утворює конкурсну комісію, затверджує її склад та голову. Конкурсна комісія розміщує протягом семи днів з дати прийняття рішення про проведення конкурсу в засобах масової інформації та на офіційному веб-сайті організатора конкурсу інформацію про проведення конкурсу. За результатами засідання конкурсної комісії складається протокол про проведення конкурсу, в якому зазначаються:1) відомості про учасників конкурсу;2) результати голосування;3) обґрунтування щодо визначення переможця конкурсу.

Пунктом 2 Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 %, договорів спільну діяльність, комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296, визначено, що суб`єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, звернення щодо погодження укладання договору разом з відповідними документами.

Матеріали справи не містять доказів дотримання Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715.

Натомість, апелянт, стверджуючи про те, що земельна ділянка, яка передана під будівництво, не належить до земель оборони, вказував, що замовник будівництва провів конкурс із визначення виконавця будівельних робіт відповідно до Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей, на земельних ділянках, що не належать до земель оборони і перебувають в користуванні Міністерства оборони України.

Слід наголосити, що вказаний порядок було затверджено наказом №1-3 від 01.03.2016 тимчасово виконуючого обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарського В.В.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо того, що подані відповідачем-2 докази проведення конкурсу відповідно до Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей, на земельних ділянках, що не належать до земель оборони і перебувають в користуванні Міністерства оборони України, затвердженого наказом №1-3 від 01.03.2016 Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, не підтверджують легітимність визначення особи, з якою відповідачем-1 у подальшому укладено спірний договір та законність цього договору і відповідність його вимогам закону на момент укладення.

Так, копія сторінки газети з розміщенням оголошення про проведення конкурсу не є належним та допустимим доказом в розумінні ст.ст. 76, 77 ГПК України, оскільки не містить необхідної інформації щодо реквізитів засобу масової інформації, дати публікації, назви газети, номеру випуску, тощо, та належно не засвідчена відповідно до вимог ст.91 ГПК України. У відповідності до вимог ст.32 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» в редакції, чинній станом на 2016 рік, у кожному випуску друкованого засобу масової інформації повинні міститися такі вихідні дані: 1) назва видання; 2) засновник (співзасновники); 3) прізвище та ініціали редактора (головного редактора); 4) порядковий номер випуску і дата його виходу в світ; 4-1) прізвище та ініціали особи, відповідальної за випуск відповідного номера видання; 5) індекс видання, розповсюджуваного за передплатою; 6) тираж; 7) ціна або помітка «Безкоштовно»; 8) адреси редакції, видавця, друкарні; 9) серія, номер і дата видачі свідоцтва про державну реєстрацію; 10) видавець (співвидавці). Відповідно до частини другої вказаної статті розповсюдження продукції друкованого засобу масової інформації без вихідних даних забороняється.

Щодо доводів апелянта про перерахування 75000 грн. на рахунок відповідача-1 на виконання умов спірного договору в рахунок погашення заробітної плати сторони-1 договору та прийняття цих коштів слід зазначити, що Міністерство оборони України та Західне управління капітального будівництва є окремими юридичними особами, і прийняття відповідачем-1 коштів в рахунок погашення заробітної плати перед своїми працівниками не свідчить про схвалення спірного договору належним органом - Міністерством оборони України.

Так, при оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення, воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення. Схвалення дій представника може бути виражено у будь-якій формі, яка проте однозначно має свідчити про волю принципала на визнання правочину, вчиненого представником з перевищенням повноважень (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 914/1075/17).

Згідно зі ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оскаржуване рішення вказаним вимогам відповідає.

Враховуючи встановлені обставини справи, зважаючи на те, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи, беручи до уваги межі перегляду оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, а оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 269, 270, 275, 276, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. У задоволенні вимог апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді» від 16.12.2020 (вх. № 01-05/3809/20 від 22.12.2020) - відмовити.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 24.11.2020 у справі №914/1435/17 залишити без змін.

3. Судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки встановлені ст. 287, 288 ГПК України протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.

Повний текст постанови складено 05.04.2021.

Головуючий суддяЖелік М.Б.

суддяОрищин Г.В.

суддя Галушко Н.А.