Рішення

від 06.04.2021 по справі 922/387/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" квітня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/387/21 Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Арміс Груп", місто Дніпро,

до Державного підприємства "Завод "Електроважмаш", місто Харків,

про стягнення 83 144,42 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Арміс Груп", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Державного підприємства "Завод "Електроважмаш", про стягнення заборгованості за договором № 238-18/943 від 23 червня 2020 року в сумі 68 400,00 грн., пені в сумі 11 286,00 грн., 3% річних в сумі 927,62 грн., інфляційних втрат у сумі 2 530,80 грн.

11 лютого 2021 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити спрощене позовне провадження у справі № 922/387/21.Розгляд справи № 922/387/21 ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Крім того, встановлено, зокрема, відповідачу, згідно статті 251 Господарського процесуального кодексу України, п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали суду для подання відзиву на позов. Відповідачем, через реалізацію права за статтями 42, 251 Господарського процесуального кодексу України, сформовано та представлено суду заяву по суті справи: - відзив, прийнятий до розгляду ухвалою суду від 04 березня 2021 року. Позивачем не реалізовано право на представлення відповіді на відзив із зазначенням заперечень з приводу доводів, викладених у відзиві, у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Згідно статті 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до частини 1 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Згідно частини 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Згідно статті 114 Господарського процесуального кодексу України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

23 червня 2020 року між Державним підприємством "Завод "Електроважмаш" (замовник, відповідач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Арміс груп" (постачальник, позивач у справі) укладено договір № 238-18/943 (далі за текстом - договір), за умовами якого постачальник зобов`язується поставити продукцію у власність замовника партіями, а замовник зобов`язується прийняти від постачальника продукцію та оплатити її протягом 60 календарних днів з моменту поставки і прийняття продукції за якістю (пункт 1.1., 4.1. договору). Пунктом 9.4. договору передбачено, що за порушення строку оплати, передбачених цим договором, постачальник має право пред`явити замовнику вимогу про сплату пені в розмірі 0,1% від суми простроченої оплати за кожен день прострочення, але не більше 5% від несплаченої суми. За порушення строку оплати продукції, передбачених цим договором, постачальник має право вимагати оплату 1% річних та індексу інфляції. У Специфікації № 1, яка слугує додатком до договору, сторони обумовили найменування продукції, яка підлягає поставці, її кількість, ціну, загальну вартість продукції (68 400,00 грн.). Виконуючи обумовлені сторонами зобов`язання, 24 червня 2020 року позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар на загальну суму 68 400,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 100 від 24 червня 2020 року, товарно-транспортною накладною № Р100 від 24 червня 2020 року та довіреністю № 672 від 23 червня 2020 року на ім`я уповноваженої особи на отримання цінностей за договором.

Як вказує позивач, відповідачем не було вчинено жодних активні дії, покликаних оплату поставленої продукції в розмірі 68 400,00 грн., у зв`язку з чим підприємство-позивача було змушено звернутись з позовом до суду з метою захисту порушених прав і законних інтересів про стягнення основної заборгованості та похідних вимог.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з правочинів. Майново-господарські зобов`язання між суб`єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 Господарського кодексу України, далі по тексту - ГК України) і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору (стаття 627 ЦК України). Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки. Згідно положень стаття 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

В рамках укладеного договору між зобов`язаними контрагентами була проведена визначена господарські операції, а саме позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар, що підтверджується видатковою накладною № 100 від 24 червня 2020 року, товарно-транспортною накладною № Р100 від 24 червня 2020 року та довіреністю № 672 від 23 червня 2020 року на ім`я уповноваженої особи на отримання цінностей за договором.

Підписання сторонами видаткової накладної, є доказом проведення між сторонами договору господарської операції по поставці товару та відсутності претензій по кількості та якості щодо поставленого товару з боку замовника (відповідача у дані справі). Вказаний до документ є підтвердженням добросовісного виконання позивачем договірних зобов`язань по поставці товару.

Відповідно до частини 1 статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Пунктом 4.1. договору встановлено, що замовник здійснює оплату продукції протягом 60 календарних днів з моменту постави і прийняття її за якістю і кількістю.

Внаслідок виконання постачальником визначених умовами договору дій (поставка продукції) у замовника виникає зустрічний обов`язок - оплатити продукцію у строки визначені договором -до 24 серпня 2020 року (даний строк був розрахований виходячи із дати поставки, вказаної у видатковій накладній та визначеного умовами 60-денного строку на здійснення оплати продукції).

Однією із основних умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Проте, відповідач, в порушення визначених умов договору, отриману продукцію не оплатив, станом на дату постановлення даного рішення, за останнім рахується заборгованість в розмірі 68 400,00 грн. Відповідач у відзиві на позов не заперечує з приводу наявності у нього заборгованості по вказаній вище видатковій накладній в рамках укладеного з позивачем договору.

Аналіз положень чинного законодавства України дає підстави для висновку, що установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов`язання, Цивільний кодекс України покладає на неї обов`язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання. Виходячи із цих загальних засад, має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов`язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов`язання та умовами обороту.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження здійснення оплати поставленого продукції. За таких обставин, оскільки відповідач прийняв продукцію, однак не здійснив повний розрахунок її вартості, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги чинного законодавства, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 68 400,00 грн. основної суми заборгованості по сплаті договором є обґрунтованими, документально підтвердженими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до частини 2 статті 614 Цивільного кодексу України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У зв`язку із неналежним виконанням відповідачем зобов`язання, позивач просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 11 286,00 грн.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України). Одним із видів господарських санкцій, згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України, є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України). Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України). З наведених норм вбачається, що сторони договору, за відсутності встановлених спеціальними законами обмежень, не позбавлені права передбачити у договорі господарську санкцію, що стягується за прострочення негрошового зобов`язання у відсотках до суми невиконаного зобов`язання за кожен день прострочення, та звернутися з вимогою про її стягнення у зв`язку з простроченням зобов`язання.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 904/3565/18 від 23 квітня 2019 року, господарським законодавством закріплено, що у випадку, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг) (частина 4 статті 231 ГК України).

Так, пунктом 9.4., договору передбачено, що за порушення строку оплати, передбачених цим договором, постачальник має право пред`явити замовнику вимогу про сплату пені в розмірі 0,1% від суми простроченої оплати за кожен день прострочення, але не більше 5% від несплаченої суми. Отже, в даному випадку відповідач, як особа, яка порушила грошове зобов`язання, сплачує на користь позивача пеню в розмірі, що встановлений за згодою сторін. При цьому, за розрахунком суду розмірі пені, обумовлений сторонам (0,1% від суми простроченої оплати за кожен день прострочення, але не більше 5% від несплаченої суми), не перевищує подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Перевіривши правомірність нарахування позивачем пені та виходячи з розділу 7 договору, приписів статті 231 Господарського кодексу України, суд встановив, що дане нарахування не суперечать вимогам чинного законодавства та умовам договору. Здійснивши перерахунок штрафної санкції, з урахуванням обумовленого сторонами розміру пені (0,1% від суми простроченої оплати за кожен день прострочення, але не більше 5% від несплаченої суми), приписів статті 232 Господарського кодексу України, а також суми боргу, суд встановив, що арифметично вірною та такою, що повністю відповідає положенням чинного законодавства є сума пені в розмірі 3 420,00 грн.

Розраховуючи штрафну санкцію позивач помилився в розрахунках, адже не взяв до уваги той факт, що розмір пені в розмірі 0,1% від суми простроченої оплати за кожен день прострочення (11 286,00 грн.) є вищим від 5% від несплаченої суми (3 420,00 грн.), а тому суд задовольняє позовні вимоги в частині стягненні пені в розмірі 3 420,00 грн.

При зверненні до суду позивач також просив стягнути з відповідача на його користь 3% річних в сумі 927,62 грн. та інфляційні втрати у сумі 2 530,80 грн.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Частиною другою статті 625 ЦК України визначено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми.

При цьому, суд зазначає, що учасника даної справи, під час укладення договору, який слугує предметом судового розгляду, користуючись можливостю закладеною у положеннях частини 2 статті 625 ЦК України, погодити в пункті 9.4., що в разі порушення строків проведення оплати постачальник сплачує замовнику річні у сумі 1 %.

Здійснивши перерахунок 1% річних та інфляційних втрат, з урахуванням умов договорів, суми прострочення по сплаті грошового зобов`язання, а також порядку розрахунків погодженого сторонами, встановивши, що позивачем невірно було взято для розрахунку базу річних (3% проти 1% встановленого в договорі), господарський суд зазначає, що арифметично вірною сумою до стягнення річних є 309,21 грн., а інфляційних втрат є сума 3 487,54 грн.

Враховуючи принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду, що визначає заборону суду виходити за межі позовних вимог, з огляду на предметом і обсяг заявлених вимог в частині стягнення інфляційних втрат та вірний розрахунок даних похідних вимог, здійснений судом, інфляційні втрати задовольняється у розмірі визначеному у позовній заяві.

Щодо визначеної позивачем суми витрат на правову (правничу) допомогу, то суд зазначає наступне.

Згідно частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Із запровадженням змін до Господарського процесуального кодексу України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

У свою чергу, частиною 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, унормовано, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження судові дебати не проводяться.

Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц викладено правову позицію про те, що вимога частини 8 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (аналогічна норма міститься у частині 8 статті 129 ГПК України) щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.

Станом на час прийняття рішення у цій справі у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу. Однак, в позовній заяві позивач зазначив про свій намір подати такі докази.

Суд звертає увагу, що з дати ухвалення рішення по даній справі, позивач має присічний строк на представлення документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунки таких витрат, що зумовить застосування судом правого механізму охопленого пунктом 3 частиною 1 статті 244 Господарського процесуального кодексу України (ухвалення додаткового рішення).

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II). У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).

Враховуючи усе вищевикладене, суд приходить до висновку що позовні вимоги позивача підлягаютьчастковому задоволенню з підстав, зазначених вище.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.

Вирішуючи питання щодо розподілу витрат в частині поштових витрат у сумі 100,00 грн., суд вказує наступне.

Відповідно до частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Господарський процесуальний кодекс України не містить переліку витрат пов`язаних з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

З огляду на викладене, беручи до уваги, що вказані витрати позивач поніс у зв`язку із вчиненням дій, необхідних для розгляду справи та підготовки до її розгляду, а також те, що дані витрати знаходять своє документальне підтвердження із доданих до позовної заяви накладних АТ "Укрпошта" та фіскальних чеків, суд вважає правомірним покладення на Державне підприємство "Завод "Електроважмаш" у даній справі поштових витрат у сумі 100,00 грн. за надсилання Товариством з обмеженою відповідальністю "Арміс Груп" на адреси відповідача та суду позовної заяви.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пунктом 2 частини 1 статті 129, статтями 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Державного підприємства "Завод "Електроважмаш" (61089, місто Харків, проспект Московський, будинок 299, ідентифікаційний код юридичної особи 00213121) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Арміс Груп" (49000, місто Дніпро, вулиця Троїцька, будинок 3-Б, ідентифікаційний код юридичної особи 40263913) заборгованість в розмірі 68 400,00 грн., пеню в сумі 3 420,00 грн., 1 % річних в сумі 309,21 грн., інфляційних втрат у сумі 2 530,80 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 2 038,36 грн., а також поштові витрати у сумі 100,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В іншій частині позову - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено "06" квітня 2021 р.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/387/21